Червоний князь

Червоне. Князь при зброї

Кронпринц Франц-Фердинанд фон Габсбург мав 28 червня 1914 року відсвяткувати у Сараєві певну річницю. Того ж дня чотирнадцять років тому цісар дозволив йому одружитися із його коханою Софією Хотек. Софія була панянкою-прислужницею у свиті жінки, з якою Франц-Фердинанд мав одружитися початково. Оскільки їхнє подружжя було нерівним, коронний принц мусив відмовитися від права своїх нащадків на правління. Умови шлюбу були принизливими для Софії. Навіть у ролі дружини спадкоємця трону вона за рангом поступалася всім ерцгерцогам та ерцгерцогиням, включно з дітьми. У зали Гофбургу вона мусила вступати слідом за маленькими хлопчиками й дівчатками. Навіть у найкращі часи Гофбург славився протягами, але Софія відчувала особливу прохолоду. Під час державних церемоній у Відні їй та її чоловікові доводилося їхати в окремих автомобілях. У Сараєві, в недавно доданій до габсбурзьких володінь Боснії, ці правила можна було обійти. Франц-Фердинанд узяв Софію з собою, щоб оглядати військові маневри. У цій балканській землі він міг показати, що пишається дружиною. Того дня вони разом їхали у відкритому автомобілі.

Сербські націоналісти у Сараєві відзначали власну річницю. Рівно п’ятсот двадцять п’ять років тому війська Османської імперії на Косовому полі перемогли коаліцію балканських князів. Сербські націоналісти згадували Косовську битву як мученицький подвиг їхньої героїчної нації і початок її підпорядкування чужим правителям-тиранам. Крім цього, на двадцять восьме червня випадав день св. Вітта, що його серби відзначали як національне свято. Звісно, у сербів були і власні політичні образи. Від часу габсбурзької анексії Боснії пройшло трохи більше п’яти років. У провінції Габсбурги надавали перевагу католикам-хорватам, здійснювали своє правління через боснійських землевласників-мусульман і не довіряли православним сербам. Для сербських студентів-націоналістів, таких як Неделько Чабріновіч, відвідини Франца-Фердинанда були провокацією. День, що мав бути присвячений пам’яті боротьби сербів проти іноземних тиранів, став натомість днем привітання одного з них.

Як і інші сербські націоналісти, Чабріновіч вважав, що Боснію та Герцеговину слід відокремити від Габсбурзької монархії і приєднати до Сербії. Він разом із групою однодумців звернувся по допомогу до Чорної Руки — змовницької групи націоналістичних терористів у Сербії. Очільником цієї групи був полковник Апіс, голова розвідки в сербському генеральному штабі. Апіс, який через надзвичайну фізичну силу обрав собі псевдонімом ім’я єгипетського бога в подобі бика, був учасником царевбивства, яке привело на сербський трон ворожу щодо Габсбургів династію. Полковник, який не любив Габсбургів загалом, мав особливі претензії до Франца-Фердинанда. Кронпринца він трактував як майбутнього головнокомандувача габсбурзьких військ і вважав, що той прагне анексувати Сербію, аби створити нове австро-угорсько-югославське утворення. Коли студенти-націоналісти звернулися до нього з планом убити Франца-Фердинанда, він охоче став до їхніх послуг. Пістолети та бомби надала Чорна Рука[83].

28 червня 1914 року в Чабріновіча вже була бомба. Коли Франц-Фердинанд із Софією у своїй відкритій машині повільно рухалися вздовж молу, Чабріновіч кинув бомбу в їхнє авто. Водій, побачивши якийсь предмет у повітрі, прискорив рух. Бомба влучила в дах машини й відскочила. Вибухом поранило офіцерів у наступній машині та перехожих на вулиці. Уламок шрапнелі зачепив Софію, поранивши її.

Початок двадцятого століття був часом політичного тероризму; замахи стали чимось звичним. Лише за останні чотири роки на різних членів родини Габсбургів їх було здійснено п’ять. Сам король Альфонсо Іспанський, Габсбург за материною лінією, став жертвою ще п’ятьох замахів, один із яких було скоєно в день його весілля. Тероризм був таким поширеним в Іспанії, що король перетворив напади на себе на забаву; одного з потенційних убивць він збив із ніг маневром із гри в поло. Та це був вік, у якому королівській браваді надавалися переваги над заходами безпеки. Франц-Фердинанд зреагував у сподіваний спосіб, наказавши водієві рухатися вперед. Плану дій у надзвичайних ситуаціях ця пара не мала. Вони з Софією рушили далі запланованим маршрутом до ратуші, де ерцгерцог виголосив промову. Після цього він вирішив відвідати поранених бомбою офіцерів. Від ратуші до шпиталю його машина мала рухатися за альтернативним маршрутом, який оминав мол. Однак цього не було зроблено. У якусь мить спантеличений водій зупинив машину і пустив її зворотнім ходом.

Із натовпу вийшов ще один сербський студент — Гаврило Принцип. У нього був пістолет. Стоячи безпосередньо перед машиною, Принцип із близької відстані поцілив Софію та Франца-Фердинанда. Обоє, смертельно поранені, подумали про іншого. Софія запитала у Франца-Фердинанда, що з ним сталося. Франц-Фердинанд благав Софію жити заради їхніх дітей. Одна куля прошила їй корсет та живіт, інша пробила йому яремну вену. Він повільно впав уперед, стікаючи кров’ю. З голови йому злетів капелюх, і зелене пір’я перемішалося на підлозі автомобіля з червоною кров’ю. Останніми словами його були: «Це нічого». Лікарі, що здійснювали огляд трупа, мусили зняти з шиї сім амулетів із золота й платини, які не відвели від нього біду. Високо на його лівій руці було татуювання китайського дракона, виконане у всіх кольорах веселки.

Той недільний день був останнім днем відпочинкового сезону у Відні. У Пратерському парку грали оркестри. Кінні карети їздили за своїми маршрутами, друзі обмінювалися плітками. Смерть кронпринца не конче мусила означати кінець світу. Франц-Фердинанд був особою емоційною і непопулярною. Ерцгерцоги і раніше гинули вельми брутальним чином, що не заважало династії та її володінням зберігатися. Цісар Франц-Йосиф був при міцному здоров’ї — принаймні наскільки це було відомо у Відні. Кронпринцом став його племінник, улюблений серед народу ерцгерцог Карл. Він був сином горезвісного Отто-Франца, який на той час уже цілком доречно помер від сифілітичного виродження. Та Карл був вродливим і доброзичливим чоловіком, а його енергійна і прекрасна дружина Зіта народила йому кількох законних дітей[84].

Громадська думка не виказувала хвилювань, а династійна послідовність не викликала суперечок, та Принципові кулі потрапили в ціль. Метою Принципа та його союзників-терористів було спровокувати Габсбургів до надмірної реакції. Так само, як і будь-які терористи, вони хотіли використати слабкість для власної вигоди, змусивши велику державу вдатися до дій, що суперечать її ж інтересам. Вони сподівалися спровокувати репресії в Боснії, які, за задумами, мали посилити підтримку їхньої націоналістичної справи серед тамтешнього сербського населення. Та їхня провокація перевершила найсміливіші сподівання. Франца-Фердинанда, який був противником війни на Балканах, усунено. Генеральний штаб Габсбургів, який і так роками планував запобіжну війну проти Сербії, отримав вирішальний аргумент на свою користь. Водночас німецький союзник династії давно тримав образу на колоніальну Францію та Британію і очікував загальної війни в Європі, яка дозволила б Німеччині вибороти собі місце під сонцем. Криза подарувала нагоду. 23 липня Габсбурзька монархія оголосила Сербії ультиматум. Відповідь була непереконливою, тож через п’ять днів Відень оголосив війну. Наступного ранку габсбурзький флот здійснив бомбардування сербської столиці — Белграду.

Так усе почалося. З потурання Франції Росія мобілізувала своє військо на захист Сербії. Німеччина висунула до Росії вимогу припинити підготування до війни. Коли Росія відмовилася, Німеччина 1 серпня оголосила війну їй. Це, у свою чергу, зробило неминучою війну між Францією та Німеччиною. Франція була союзницею Росії, разом вони оточували Німеччину. Німецькі плани вимагали швидкої перемоги над Францією, щоб уникнути війни на два фронти. Шлях захоплення Франції пролягав через нейтральну Бельгію. Німецьке порушення бельгійської нейтральности 4 серпня втягло у війну Великобританію. За декілька тижнів політичне вбивство спричинило регіональну війну на Балканах; за декілька днів ця регіональна війна перетворилася на європейську війну за контроль над континентом.

Перша світова війна була не тим конфліктом, на який розраховували габсбурзькі генерали. Вони думали, що можуть завдавати швидких ударів і контролювати їх політичні наслідки. Також вони передбачали, що приборкання Сербії займе не більше, ніж декілька днів. Та габсбурзький наступ зазнав невдачі. Загартовані у двох балканських війнах сербські війська під командуванням розумних генералів розгорнули вперту оборону і 19 серпня завдали габсбурзьким силам поразки у битві при Цері. Напавши на Сербію, невеличку державу на південь від своїх земель, Габсбурзька монархія мусила воювати з Росією, величезною імперією на північному сході. Частини габсбурзьких військ минали одна одну на залізниці, рухаючись хто з сербського фронту на російський, хто з російського на сербський. Не допомагало й те, що Росія володіла мобілізаційним розкладом та воєнними планами Габсбурґів завдяки зраді полковника Редля, який торгував ними заради грошей, потрібних на утримання чоловічого гарему. Декларована воєнна мета монархії, яка полягала у перемозі над Сербією, вислизнула їй з рук.

Для певних не обділених уявою людей у Габсбурзькій монархії як південний, так і східний фронти обіцяли розв’язання національних питань. Перемога над Сербією дозволила б монархії розширитися на південь, охопивши південних слов’ян на Балканах і дозволивши їм провадити своє національне життя спільно, але під опікою Габсбурґів. Перемога над Росією давала змогу розширитися на північний схід, відтак розв’язавши питання українське та польське. Якби Габсбургам вдалося перехопити достатньо земель від Росії, то можна було б створити нові польські та українські коронні землі, які задовольнили б національні претензії обох народів. Польсько-українським конфліктам у Габсбурзькій монархії покладе край перемога над Росією: у цьому й українців, і поляків запевняв австрійський прем’єр-міністр[85].

Українські та польські політики, призвичаєні до здушених сварок через єдину провінцію Галичину, почули, що скоро їм доведеться ділити землі, відібрані від Росії. Такій перспективі не бракувало привабливости, до того ж її підтримувала політика. Габсбурзька монархія дозволила формування та вишкіл польської військової організації, яку у серпні 1914 року перевела на фондування і перейменувала на Польські Легіони. З ініціативи утвореної того ж місяця Української Національної Ради набрано також Український Легіон. Подібно до Польського Легіону, Український Легіон слугував політичній меті. Ці частини мали продемонструвати підданцям Габсбурґів, що цісар переймається своїми народами, а підданцям Російської імперії — що від габсбурзьких збройних сил варто чекати національного визволення.

Але така національна політика вимагала військових перемог, здобути які у перші тижні війни не вдалося. Поки габсбурзькі війська затримувалися у Сербії, росіяни зайняли Галичину. Перелякані габсбурзькі солдати вдалися до негайних судів і страт українських цивільних, яких підозрювали в нелояльності. У цій ситуації Габсбурги полишили думати про розв’язання національних питань. Нагально постала необхідність зупинити наступ росіян. Габсбурзька монархія була змушена битися з чисельнішими російськими силами на східному фронті саме в той час, коли основні сили німецького війська захопили Францію. Габсбурзьких генералів дратував позірний брак німецької підтримки. Та першу велику перемогу здобули саме німці, а не Габсбурги. Генерали Еріх Людендорф та Пауль фон Гінденбурґ, поставлені на чолі Восьмої німецької армії, присвоїли собі заслугу перемоги над Другою російською армією під Танненбергом. Хоча вони мали невеликий стосунок (чи й геть жодного) до планів битви, складених до їх вступу на посаду, Людендорф та Гінденбург стали національними героями Німеччини, і кривава відсіч Габсбурґів протягом перших тижнів війни відійшла в забуття[86].

Однак на заході німцям не вдалося добитися такої ж вирішальної перемоги. Рівно ж як Габсбурзька монархія розраховувала на те, що швидко усуне з війни Сербію, Німеччина сподівалася розбити Францію. Та у вересні 1914 року німецькі сили зазнали рішучої поразки у битві на Марні. Не вдалося виконати і плановані швидкі запобіжні удари. Німеччина та Габсбурзька монархія були приречені на тривалу війні, зусібіч оточені ворогами та ізольовані через британську морську блокаду. Модерний габсбурзький флот застряг у Адріатичному морі. Британський Королівський флот був надзвичайно сильним, а французькі союзники Лондона мали власний Середземноморський флот. Такий флот мала й Італія, яка наступного року зреклася союзу з Габсбургами й оголосила їм війну. Тим часом постійну армію монархії у перші місяці війни розбили росіяни та серби. До Різдва 1914 року вісімдесят два відсотки початкового складу піхоти Габсбурзьких збройних сил були жертвами війни. Близько мільйона осіб загинули, зазнали поранень чи захворіли. Надалі довелося воювати з допомогою сил запасу, цивільних та офіцерів, які ледве закінчували свій вишкіл[87].

Одним із таких офіцерів був юний ерцгерцог Вільгельм. Восени 1914 року він розпочав свій другий і останній рік навчання у військовій академії. Пізніше Вільгельм згадував, що його однокурсники висловлювали ентузіазм із приводу початку війни; він цього ентузіазму не поділяв. Його найближчий друг із часів навчання в академії загинув у бою. Утім, було зрозуміло, що Вільгельм вирушить у поле, щойно закінчить навчання наступної весни. Таємний звіт з останнього семестру навчання описував його як людину, що «виказує при кожній нагоді намір брати ініціативу як солдат і офіцер». Саме такими були очікування його родини. У двадцять років, досягши, за габсбурзькими мірками, повноліття, Вільгельм став кавалером Ордену Золотого Руна і депутатом верхньої палати парламенту. Тепер він був чоловіком і в часі війни мав поводитися відповідно[88].

Служити на війні було долею габсбурзьких ерцгерцогів. Вільгельмів батько Штефан, якого 1911 року, попри відхід від дійсної військової служби, піднято до рангу адмірала, отримав під свою опіку поранених цілої монархії. (Марія-Терезія допомагала чоловікові, «incognito» працюючи сестрою у шпиталях). Один із Вільгельмових дядьків, ерцгерцог Фрідріх, був головнокомандувачем габсбурзьких збройних сил. Інший, ерцерцог Ойген, командував габсбурзькими військами на Балканах, а потім в Італії. Брат Вільгельма Альбрехт служив в артилерії — спочатку на російському, а згодом на італійському фронті, й піднявся до рангу полковника. Інший його брат, Лео, також закінчував навчання у військовій академії. Вільгельм та Лео закінчили навчання 15 березня 1915 року[89].

У чині другого лейтенанта Вільгельм попрохав і отримав командування над ротою у складі переважно українського полку. Він приєднався до своєї частини 12 червня 1915 року і розгорнув серед солдатів політичну діяльність. Він попросив їх звертатися до нього на українське ім’я «Василь». Зі своїми вояками він розмовляв українською. Під формою офіцера почав носити українську вишиванку. Її оздоблений комір, що прилягав йому до шиї, посилав зрозумілий кожному українцеві — хоч і бентежний для всіх інших — сигнал. Своїм солдатам Вільгельм роздав жовто-блакитні стрічки, стрічки українських кольорів. Не дивно, що польські офіцери та польська влада Галичини опиралися цим ініціативам. Саме вони першими почали називати Вільгельма «Червоним Князем». Він не заперечував проти такого асоціювання з соціалізмом; будь-яка підтримка українців, одного з найбідніших народів імперії, мусила містити думку про соціальну справедливість. Як згадував Вільгельм, самого лише шанобливого поводження з солдатами-селянами з його боку було достатньо, аби переконати польських супротивників у тому, що він небезпечний радикал[90].

Вільгельм не досвідчив страшних карпатських кампаній минулої зими. Російські сили зайшли вглиб Галичини, захопивши навіть перемишльські укріплення, де командував Вільгельмів дядько Фрідріх. Після відвоювання цих укріплень у травні 1915 року Фрідріх провів масований контрнаступ. Коли Вільгельм прийняв командування своєю частиною, габсбурзькі сили рухалися маршем на схід, женучи з Галичини росіян. 16 червня 1915 року, через чотири дні після того, як Вільгельм вступив на чинну військову службу, Габсбурґи захопили Львів, столицю краю.

Вільгельм пишався своїми вояками, називаючи українців найкращими з солдатів. Він захищав їх від переслідувань із боку місцевої цивільної влади, представники якої були переважно поляками. Звісно, він не міг захистити їх від російських куль. Вільгельм не любив війну. «Мої враження від бою такі: по-перше, неправда те, що до нього можна звикнути. Найперший бій завдає найменшої тривоги». «Мої битви, — писав він п’ять років по тому в мемуарах, — були б задовільними, якби не втрати людей, до яких почав прихильно ставитися»[91].

Улітку 1915 року, поки російські сили відступали на схід, знову постало українське питання. Вільгельм провадив українську частину через Галичину, допомагаючи визволити край від російського правління. До початку війни Галичиною керували польські еліти. Після них краєм правили російські окупанти. Хто мав контролювати провінцію тепер, після повернення габсбурзької влади? Поляки, як раніше, чи, може, українці?

Польське та українське питання були нерозривно пов’язані, а габсбурзька політика мусила рахуватися з німцями і їхніми преференціями. Росіяни, які в Галичині відступали перед силами Габсбургів, в інших землях історичної Польщі відступали перед німцями. У серпні 1915 року німці оволоділи історичною польською столицею Варшавою, яка протягом останнього століття була великим містом Російської імперії. Коли військова рівновага стала на користь Відня і Берліна, союзники мусили вирішувати, що робити з Польщею та Україною. Цих двох країн, звісно, не існувало, але імперіям треба було експлуатувати національні почуття. На прикрість їм, годі було використовувати водночас обидва націоналізми, оскільки українські й польські патріоти мали схильність претендувати на одні й ті ж землі.

У Відня виник план: польські землі, відібрані від Росії, стануть польським королівством, яке приєднається до Габсбурзької монархії. Берлін початково прийняв такий «австро-польський» розв’язок. Та якщо Польща мала стати королівством, то їй потрібен був король. Очевидним кандидатом був ерцгерцог Штефан — як засновник польської королівської родини, як член династії Габсбургів і як приятель німецького цісаря. Місцева шляхта злетілася, аби його обрати, імітуючи давню польську традицію. Окупованою Польщею ширилися чутки, що його вже короновано. Та австро-польський розв’язок мав зробити королем Польщі цісаря Франца-Йосифа, а не одного з його родичів. Габсбурзький регент із надто близькими німецькими зв’язками видавався недостатньо надійним. Штефан підготувався добре, а його цісар, можливо, трохи гірше. Вісімдесятичотирьохлітній Франц-Йосиф завагався. Габсбурги втратили свою найкращу нагоду посісти польський трон[92].

На 1916 рік німецька позиція щодо Польщі змінилася, на розчарування Габсбургів. Німецька роль сильнішого союзника була підтверджена на полі битви. Тим часом німецьке військо отримувало чимраз більший контроль над закордонною політикою своєї країни. Німці почали розглядати залежну Польщу як частину значно більшої сфери німецького впливу у Європі. Дехто бачив у цій сфері впливу й Габсбурзьку монархію. Німеччина доходила до потрактування монархії як частини Європи, що мала змінитися завдяки війні, а не лише як військової союзниці.

Німеччина прагнула, щоб Габсбурзька монархія стала державою, над якою домінувала б її німецька меншина. Така преференція повставала проти австро-польського розв’язку. Якщо Габсбурзька монархія розшириться ще на польське королівство, то посилиться і роль слов’янських підданців імперії. Натомість роль німецьких підданців послабне. Тим часом габсбурзьке вирішення їхніх національних проблем вимагало територіального зростання саме для того, щоб задовольнити національні вимоги слов’ян, тож німецька інтервенція у справах Габсбурґів, як правило, посилювала територіальний status quo, аби втримати позиції німців. Природно, що ця розбіжність призводила до напруги[93].

Габсбурзько-німецькі незгоди поставили Штефана у скрутне становище. Характер майбутньої Польщі був джерелом суперечок між Німеччиною та Гамбурзькою монархією, і посередині цієї суперечки опинився він. Хоча він був Габсбургом, німці вважали, що він прислужиться їхньому баченню Польщі. У червні 1916 року Берлін запропонував кандидатуру Штефана на регента майбутнього польського королівства. Це лише посилило підозри щодо нього з боку цісаря Франца-Йосифа, який відхилив пропозицію. Габсбурґи спробували переконати Німеччину прийняти компромісний розв’язок, яким могла б стати польська конституційна монархія.

Сум’яття не зникло навіть після того, як Німеччина з Габсбурзькою монархією в листопаді 1916 року проголосила Королівство Польське. Габсбурґи запропонували регента, підзвітного водночас Берлінові та Відню. Замішуючи кашу ще дужче, Відень запропонував на цю роль Штефанового зятя Ольгерда Чарторийського. Із двох Штефанових зятів Ольгерд вважався більш прихильним до Габсбурґів. Інший, Гієронім Радзивил, мав власність у Німеччині й батька, задіяного в німецькій політиці. Якщо ця пропозиція була спробою посварити польську королівську родину, яка щойно формувалася, то вона не спрацювала. Штефанові вистачило мудрости не зраджувати преференції на свою користь супроти своїх зятів. Тим часом пресова кампанія в Польщі створила підтримку для Штефана. Народ у Варшаві розвішував знаки, в яких проголошував своє бажання бачити його королем. Та наразі, поки його владу не визначено чітко, Штефан, схоже, не хотів приймати польський трон. Імовірно, він прагнув уникнути враження, що є лише маріонеткою Німеччини. Як завважив у листі від грудня 1916 року Вільгельм, «йому кажуть, щоб, може, він погодився врешті правити, але Тато рішуче відмовляється»[94].

Проголошення у листопаді 1916 року Королівства Польського поклало початок новій стадії політичної освіти Вільгельма. У певному сенсі він зробив із себе українця й заприятелював зі своїми українськими солдатами. Він намагався впливати на українську політику, але лише на особистому рівні. Він писав своєму дядькові Фрідріху, командувачу Габсбурзьких збройних сил, щодо українського питання. Видається, він мав авдієнцію з цісарем Францем-Йосифом у справі нагородження українського вояка. Однак, перебуваючи на фронті, він не мав особливих нагод думати про майбутнє України політично. Його бачення українців було, за словами одного українського політика, етнографічним, або, як сказали б ми, антропологічним. Його захоплювали прекрасні блискітки інтелектуального дитинства, пісні та оповіді, костюми й подорожі. Але між антропологією та політичною дією потрібен стрибок — стрибок, який він готувався здійснити[95].

Поки 1916 року російські сили здійснювали контратаку в Галичині, Вільгельма відіслали геть від фронту, підняли в ранзі до першого лейтенанта і поклали на нього безпечніші завдання. Він почав налагоджувати зв’язки українців зі своїми інтелектуальними зверхниками, політичними діячами, від яких можна було вчитися. Одним із них був барон Казимир Гужковський, майор у габсбурзькому війську. Вільгельм ділив із Гужковським свої нехитрі втіхи: проведення часу з солдатами, співи їхніх пісень, розмови їхньою мовою. Він писав, що йде до сну щоночі, знаючи, що одного дня «сни стануть дійсністю», й Україна буде вільною. До кінця 1916 року він не починав думати про те, як це може статися. Тоді прийшло проголошення Королівства Польського, «як громовиця з ясного синього неба», і прояснило потребу політичної думки. Як і українці, що ставали його радниками, Вільгельм побоювався, що новостворене Королівство Польське може згодом охопити всю Галичину, таким чином полишаючи українців східної Галичини на милість польського короля[96].

На Вільгельмове щастя, видавалося, що цим королем стане його батько, з яким він міг спілкуватися у Відні. У грудні 1916 року Вільгельм узяв лікарняну відпустку, щоб приборкати туберкульоз, і провів чотири місяці в батьковому палаці на вулиці Віднер Гауптштрасе, 61 у Відні, а також на лікуванні у близько розташованому Бадені. То були Вільгельмові перші відвідини Відня у дорослому віці, і він отримував усі належні його рангові почесті. Як член верхньої палати парламенту, він зустрічався з ерцгерцогами, архиєпископами та головами землевласницьких родин. У кожному домі, що його Вільгельм відвідував, лакей тричі дзвонив у дзвінок — така почесть належалася лише ерцгерцогам та кардиналам. У столиці Вільгельм почав думати про визволення України не як про драматичний наслідок перемог на полі битви та добрих намірів, а як про проект, що вимагав ініціативи й такту.

Він вирішив, що слушним підходом у цій ситуації будуть дії в межах габсбурзької системи. Найкращим способом захистити українців від Королівства Польського було б створення нової української землі, що складалася б зі східної половини Галичини та цілої буковинської провінції. Створивши таку землю, західну Галичину можна було б приєднати до Королівства Польського без шкоди для українців. Видається, що Вільгельм отримав батькову згоду на цей задум у кінці грудня 1916 року. Після цього він міг почати уявляти розташування східної Європи після габсбурзької перемоги над Російською імперією. Він запропонував Габсбурзьку монархію, що складалася б з Австрійського, Богемського, Угорського та Польського королівств, а також «Князівства Українського». Регентом кожного королівства був би ерцгерцог. Звісно, що регентом польської коронної землі та князем України стали б, відповідно, Штефан та Вільгельм «Вільгельм мав підстави пишатися собою. З початком 1917 року він побачив контури Європи, у якій зможе зрівнятися з батьком, не мусячи протиставитися йому[97].

Цісар Франц-Йосиф помер 21 листопада 1916 року, і наступником його став Карл. Із допомогою українських товаришів Вільгельм почав підготовку до того, щоб звернутися зі своїми планами до нового цісаря. Франц-Йосиф заохочував Вільгельма вивчити українську і стати українським офіцером, але його загальна орієнтація була, як на Вільгельмів смак, радше занадто прихильною до Польщі. На єдиній зустрічі з Францом-Йосифом у часи війни Вільгельмові не видавалося доречним порушувати питання високої політики. Тепер українські політики бачили у Вільгельмові точку доступу до цісаря Карла. Карл був лише на вісім років старший за Вільгельма, і обоє зналися з дитинства. Барон Гужковський познайомив Вільгельма з українськими політиками шляхетського походження, як-то Миколою Васильком, чільним парламентарем та шкільним приятелем міністра закордонних справ, а також Євгеном Олесницьким, у минулому радником Франца-Фердинанда. На їхнє прохання Вільгельм мав подати цісареві Карлу петицію про створення української коронної землі в межах Габсбурзької монархії.

Коли 2 лютого 1917 року Вільгельм зустрівся з Карлом, його запрошено сісти до столу. Вільгельм сприйняв цей жест як знак особливого фавору. Франц-Йосиф провадив усі свої авдієнції стоячи, змушуючи стояти його співрозмовників, — із тим щасливим наслідком, що зустрічі не затягувалися. По закінченні довгих нарад Вільгельм був переконаний, що Карл зрозумів українське національне питання, що східна Галичина тепер не могла бути приєднаною до Польщі та що в майбутньому, поза сумнівом, буде створено українську коронну землю. Із погляду Карла, зустріч також була цікавою. Він, мабуть, знав, що Вільгельма вишколено провадити українців, але, ймовірно, його здивувало те, як далеко зайшла ця спроба. Вільгельм був габсбурзьким ерцгерцогом та українським офіцером у часі, коли габсбурзькі війська вступали в частини Російської імперії, заселені українцями. Через декілька днів після зустрічі з Вільгельмом Карл особисто перебрав на себе командування габсбурзькими збройними силами. Вільгельм мав стати одним із його контактів у війську, знаною величиною з чіткими політичними можливостями[98].

У цих колах високої політики Вільгельм обертався тоді, коли мав лежати хворим у ліжку. У шпиталі його лікував єврейський лікар, якого він із приязню згадував як «дуже розумного чоловіка». Приблизно у цей же час він вирішив запізнатися з іще одним єврейським лікарем, Зиґмундом Фройдом. Під час зимового семестру 1916 року (який тривав до березня 1917) Фройд читав курс лекцій. Після того, як у Бадені Вільгельма оголосили здоровим, але перед тим, як у квітні 1917 року повернутися до командування, Вільгельм, скоріш за все, відвідав декілька останніх лекцій. Фройд вважав цивілізацію наслідком неминучого стану напруги між сексуальним трибом та його витісненням. Чи справило це хоч якесь враження на Вільгельма, встановити годі. Він був молодим офіцером, який любив своїх солдатів; він був Габсбургом, який бачив своє місце в історично шлюбній імперії його родини. Якщо між його близькістю зі своїми солдатами та його призначенням продовжувача габсбурзького роду й були якісь суперечності, можливо, він їх ще не розумів. Принаймні завоювання України мало відбутися через війну, а не через одруження. Покласти початок Україні мало не шлюбне ложе, а мирний договір по переможній війні[99].

Та якщо Габсбурзькій династії судилося процвітати в Україні, то спочатку мусила впасти російська династія Романових. Падіння її не забарилося. На початку березня 1917 року бунт у російському війську поширився з фронту до частин у столичному Петербургу. Солдати, яких відряджено придушувати голодні бунти серед цивільних, натомість приєднувалися до демонстрацій. Цар Ніколай II зрікся трону, його брат відмовився заступати на його місце, і династії Романових настав кінець. Росією правив тимчасовий уряд. Франція та Британія, союзниці Росії, доклали всіх можливих зусиль, щоб утримати російську армію в полі. Сформований 14 березня новий російський уряд поклав усі свої надії на один останній наступ.

Тим часом нова Росія ледве давала собі раду зі спадком величезної континентальної імперії, населення якої лише наполовину складалося з росіян. На заході та півдні старої імперії політичні партії умовно проголосили свої права вирішувати майбутнє неросійських народів. У Києві 20 березня встановлено Українську Центральну Раду. Надійшла мить, якої чекали численні українські політики в Габсбурзькій монархії. Здавалося, що українські землі стоять на порозі національної незалежности. Бракувало лише невеликого поштовху, і саме вони могли бути тими людьми, що його нададуть. Якби габсбурзьке військо змогло вступити в Україну, то, можливо, здужало б і вийти за межі Галичини, створивши велику українську державу.

У цю сповнену очікувань мить, після смерти Франца-Йосифа, після падіння Романових, Вільгельм повернувся на поле битви. Він виїхав із Відня до Львова 3 квітня 1917 року. До своїх солдатів, яким зі столиці спершу надіслав пиво і трунки, він приєднався ще через два дні. Вільгельм умів потішити своїх вояків; тепер він знав також щось і про політику. Він здобув розуміння політичних дилем України й вів перемовини з батьком, а також із Карлом. Тепер він знову опинився на непередбачуваному східному фронті, та політика його вже не надто бентежила. Коли з Польщі надійшли важливі новини, Вільгельм уже не був дезорієнтованим. У квітні 1917 року Берлін та Відень загалом погодилися, що Штефан буде королем. 1 травня 1917 року відповідне рішення ухвалила Польська Регентська Рада, що її окупаційні сили встановили з метою призначити монарха. Згодом, того ж місяця, кайзер Вільгельм II нагородив Вільгельма Залізним Хрестом. Попри покладені на батька з сином почесті, політична диспозиція Польщі та України була аж ніяк не остаточною — це добре розуміли як Штефан, так і Вільгельм[100].

Тим часом у Відні українські приятелі Вільгельма знайшли новий спосіб здійснювати вплив. Цісар Карл вирішив знову скликати парламент. Майже від самого початку війни своїми австрійськими володіннями він правив як імперською військовою диктатурою, і законодавчий орган не засідав. 30 травня 1917 року, вперше з 1914 року, провела засідання нижня палата парламенту. Українські політичні партії закликали до створення в монархії української землі й висловили свою підтримку ідеї українського національного самовизначення в Росії. Однак голоси, потрібні новому коаліційному урядові для прийняття законодавчих актів, надали польські, а не українські партії. У такому становищі, під тиском як українців, так і поляків, Габсбурги мусили виграти війну за кордоном, аби втримати мир удома. Єдиний певний шлях до задоволення і поляків, й українців лежав через захоплення російських земель, які можна буде поділити між новими польськими та українськими коронними землями[101].

Відтак польські та українські депутати, що дебатували у Відні, шукали єдиного справжнього рішення на сході. Вільгельм, який боєм проклав собі шлях через Галичину в колишні російські землі, зажив репутації українського патріота. Він усе ще послуговувався в розмові ідеалістичними термінами, пишучи українському другові, що «метою його життя є ощасливлення народу». Але, крім цього, він також займався цілком свідомою самопромоцією, просячи своїх українських знайомих повідомлювати одне одному про його подвиги. Найкращим короткотерміновим вирішенням національних проблем Габсбурзької монархії Вільгельм тепер уважав створення з габсбурзьких земель Австро-Угорщино-Польщі, в якій східна Галичина була б частиною Австрії, а не Польщі. Як Габсбург і як українець, він не сумнівався, що вирішення українського питання принесе користь і його родині, і його нації[102].

Його цісар знав, що справи дещо складніші. Карл мусив якимось чином добитися підтримки українців для габсбурзької справи. Очевидним знаряддям для цього був Вільгельм. Карл зателефонував Вільгельмові — чого б ніколи не зробив його попередник, оскільки Франц-Йосиф не користувався телефоном, — і попросив долучитися до його імпровізованої подорожі Галичиною. Двоє чоловіків зустрілися на одному з віденських вокзалів, і цісар Карл якнайпоштивіше привітав свого кузена: «Знаєш, любий Вільгельме, я взяв тебе з собою, щоб українці в тобі побачили знак мого зацікавлення в їхній землі та народові». Під час подорожі двох молодих Габсбургів по східній Галичині у липні та серпні 1917 року Карл пообіцяв, що габсбурзькі війська і відновлена габсбурзька влада обходитимуться з українцями справедливо[103].

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоб здійснити ще одну українську політичну місію. Вільгельмові належало познайомитися з Андреєм Шептицьким, митрополитом Греко-Католицької церкви, національної церкви українців у Галичині. Катедральний собор митрополита стояв у Львові, головному центрі його церкви, і коли росіяни на початку війни окупували Галичину, Шептицького заарештовано. Це не стало ні для кого несподіванкою. Росіяни знали, що Шептицький сподівався на перемогу Габсбургів, яка дозволила б греко-католицькій вірі поширитися з Галичини до Російської імперії. Тепер, після Лютневої революції, Шептицького звільнено з ув’язнення. Він повертався назад в Галичину, до Львова і до своєї катедри. Оскільки Габсбурги потребували української підтримки, Карл прагнув зробити вітальний жест. Він відрядив Вільгельма до Львова привітати видатного діяча української церкви.

Вільгельм прибув на львівський вокзал по обіді 10 вересня 1917 року — в заквітчаному автомобілі, на чолі вітальної групи з оркестром. На захоплення українських спостерігачів і самого митрополита, він привітав Шептицького українською мовою, на додачу до німецької. Раніше Шептицький не зустрічався з Вільгельмом. Тепер перед ним раптом стояв молодий вродливий ерцгерцог, який непогано говорив українською мовою і перед очима натовпу вітав його від імені їхнього володаря. Як бачив люд, під мундиром у Вільгельма була українська вишита сорочка. «Вишиваний», — вигукували присутні, відсилаючи до цього факту. Це слово стало українським прізвищем Вільгельма. Несподівано він отримав повну українську ідентичність і став Василем Вишиваним.

Шептицький став новим покровителем і наставником Вільгельма й почав бачити в ньому агента власних планів щодо визволення всієї України. На початку війни Шептицький сподівався знайти габсбурзького офіцера, який правив би Україною від імені Габсбурґів. Тепер він знайшов габсбурзького офіцера, який не лише був українцем із вибору, а й ерцгерцогом із народження. Кращого кандидата на роль короля годі було уявити[104].

Відрядивши Вільгельма займатися українськими справами, цісар Карл не переставав думати про ширше питання миру в Європі. Війна в Росії повалила династію Романових. Хоча в короткій перспективі це було доброю звісткою для Габсбурґів, для європейських династій перед лицем майбутніх голодних та буремних років це не віщувало нічого доброго. Карл боявся, що тривала війна призведе до нових революцій і зречень престолів. Його міністр закордонних справ писав у квітні 1917 року в ноті, що її Карл передав кайзерові Вільгельму II, що якщо «монархи Центральних Держав не зможуть упродовж наступних декількох місяців укласти мир, то мир за них і без їхньої участи укладуть їхні народи — а тоді хвилі революції знесуть усе, за що донині борються і гинуть наші брати й сини»[105].

Та старшою союзницею була Німеччина, а Вільгельм II не хотів припиняти війну. У кожному разі, німецька політика тепер була в руках двох генералів, Людендорфа й Гінденбурга. Вони тримали Німеччину та її союзниць у полоні певної логіки війни: укладати мир в будь-який окремий момент не мало сенсу, оскільки кожна наступна мить могла принести перемогу в битві, а отже, і кращі умови миру. Не спромігшися переконати німців укласти загальний мир, Карл домагався принаймні політичної згоди щодо Польщі. У жовтні 1917 року обидва уряди погодилися, що Карл може правити Польщею взамін на тісніші економічні та політичні зв’язки між Віднем і Берліном. Людендорф із Гінденбурґом відкинули таку домовленість. Вони воліли бачити Польщу в ролі сателіта, щоб її солдатів можна було віддати на гарматне м’ясо. Німецьким кандидатом на корону такої держави був Штефан. Підтримуючи його, німці могли вдавати, що приймають австро-польський розв’язок. Насправді генерали прагнули утримувати корону від габсбурзьких імператорів і використовувати Польщу як їм заманеться.

У листопаді 1917 року таке безкомпромісне ставлення Німеччини до своєї союзниці могло видаватися слушним, як і сподівання великого прориву, що привів би до переможного завершення війни. Тієї весни німецьке міністерство закордонних справ вирішило відіслати російського виселенця на ім’я Владімір Лєнін на батьківщину в закритому потязі. По завершенні своєї подорожі він у Квітневих тезах проголосив необхідність негайного виходу Росії з війни. Лєнін та його большевики 8 листопада скинули російський тимчасовий уряд і встановили на його місці новий комуністичний лад. Російські війська повернулися проти власних офіцерів, забезпечивши легкий поступ габсбурзьким та німецьким частинам.

Большевицька революція була бажаним наслідком німецької політики, але в Габсбургів залишалася ще одна карта, яку можна було викласти в Росії — український національний рух. Вільгельм, якого того листопада піднято до рангу капітана, стояв на межі великої перемоги. Центральна Рада в Києві проголосила у січні 1918 року незалежність Української держави. З напучування Шептицького Вільгельм зрозумів, що нова Україна, аби пережити майбутній наступ Червоної армії большевиків, потребуватиме допомоги. Відтак необхідним для новоутвореної держави було визнання Центральних держав. Здобути свою Україну Вільгельм зміг би, якби спромігся перетворитися з командира битв на хитрого дипломата. 7 січня він зі своїми солдатами відсвяткував східнообрядне Різдво, 12 січня покинув військо і відтоді звернув всю свою увагу на дипломатію української незалежности[106].

Перемовини поміж Німеччиною, Габсбурзькою монархією та двома їхніми східними партнерами розпочалися в Брест-Литовську в перші дні 1918 року. Одним із цих східних партнерів були большевики, чий вивід Росії з війни посприяв німецьким та габсбурзьким інтересам. Іншим партнером була новоутворена Українська Народна Республіка, яка шукала захисту від тих-таки большевиків. Вільгельм і його приятель, галицький український політик Микола Василько роз’яснили українським дипломатам Києва, що репутація їх батьківщини як країни з потужною сільськогосподарською економікою додавала сили їхній позиції в переговорах, яка, на перший погляд, видавалася слабшою. Габсбурзька монархія відчувала нагальну потребу в їжі. Морська блокада з боку Британії спричинила в країні голод, а виробництво пшениці в монархії за час війни впало майже наполовину. 20 січня 1918 року, поки перемовини тривали, у Відні страйкувало 113 000 робітників, які вимагали їжі. Наступного дня газбурзький Генеральний штаб доповів, що військо «ледве животіє»[107].

Усвідомлення цього додало українським дипломатам духу висунути дві вимоги. Перша полягала в тому, що їхня незалежна українська держава повинна містити певний західний регіон, який поляки вважали польським. Друга зобов’язувала Габсбурзьку монархію визнати окрему українську провінцію. 22 січня габсбурзький міністр закордонних справ представив ці два пункти у Відні. Уряд, що опинився у відчайдушному становищі, прийняв їх. 9 лютого 1918 року німецькі, габсбурзькі та українські дипломати підписали угоду, знану як Хлібний мир. Німеччина та Габсбурзька монархія погодилися визнати Українську Народну Республіку; до того ж, у таємному протоколі Габсбурзька монархія пообіцяла створити українську коронну землю зі східної Галичини й Буковини.

Тим часом лютувала війна між большевицькими та українськими військами. У день підписання договору Червона армія захопила Київ, який мав бути столицею незалежної України. Українські делегати отримали міжнародне визнання для держави, яка не могла себе захистити проти большевиків й існувала в кордонах, що мусили обурити поляків, і з правом втручатися у внутрішні справи Габсбургів. Усе це дано їм в обмін на обіцянку їжі, на постачання якої в української держави не було інфраструктури. Справа мала вигляд неабиякого дипломатичного тріумфу, на радість Вільгельма. Кожну значну політичну вимогу українців задоволено. Він допоміг створити базу для двох українських політичних утворень — незалежної Української Народної Республіки на сході та української коронної землі в межах Габсбурзької монархії. Поза сумнівом, Вільгельм сподівався, що ці два утворення колись злучаться в одне, можливо, у його «Князівство Українське». Для князівства, врешті, потрібен князь. З огляду на революційний настрій на сході, князь має бути червоним.

За словами Вільгельма, підписання Хлібного миру було «для мене як українця, а я почуваюся українцем, одним із найпрекрасніших днів мого життя»[108]. У поезії, що її Вільгельм написав про війну, він романтично стверджував, що майбутнє України можна було бачити через «краплю червоної крови», через страждання його вояків. Його солдати, безперечно, допомогли йому перетворитися на українського офіцера, яким він тепер був, навчивши пісень та оповідей і подарувавши йому об’єкт вірности й любови. Однак його тріумф у Брест-Литовську мав більший стосунок до політичної освіти, що її він отримав від українських політиків, Габсбурзьких цісарів та власного батька. Українська Народна Республіка, яка здобула в лютому 1918 року визнання, була Вільгельмовим тріумфом у ролі молодого дипломата. Республіка ця була значно більшою за проголошене в листопаді 1916 року Королівство Польське, з правового огляду вона була незалежною державою, і видавалося, що вона мала певнішу підтримку з боку Відня та Берліна.

Вільгельм перевершив свого батька, ще ані разу не мусивши йому протиставитися.