Червоний князь

Заввага щодо термінів та мов

Не існує чіткої і стислої назви імперії, про яку йдеться у цій книжці. До 1804 року Габсбурги не мали збірної назви для своїх європейських володінь. Між 1804 і 1867 роками ці землі були відомі як «Австрійська імперія». Між 1867 і 1918 роками це державне утворення називалося «Австро-Угорщиною». Я запроваджую щодо нього термін «Габсбурзька монархія». Термін «Австрія» я зберігаю на позначення невеликої альпійської республіки, що утворилася після обох світових воєн, нинішньої Австрії.

Дезигнат «Австро-Угорщина» є менш доладним, ніж може здаватися. У монархії була угорська половина, але не було австрійської. Офіційною назвою неугорських земель було «землі і королівства, представлені в Імперській Раді». У цій книжці йдеться головно про території, що належали до неугорської частини імперії. Як провінція Істрія, так і Галичина, у яких розгортається значна частина дії, належали до «земель і королівств, представлених в Імперській Раді».

Дослідники Габсбурзької монархії знайомі з німецькими скороченнями, що в період між 1867 і 1918 роками вказували на адміністративну чіткість. Установи імперські, або «kaiserlich», як такі позначала літера «к». Установи угорські були королівськими, а отже, «königlich» — їх теж позначала літера «к». Відтак спільні австро-угорські установи були знані як «К. und k.» — цісарсько-королівські. Саме тому письменник Роберт Музіль прописав дію Людини без властивостей у країні на ім’я Каканія. Можливо це бюрократичне засилля літери «к» пояснює також і те, чому Кафка так ненавидів першу букву свого прізвища. Я уникаю цих варіантів, послуговуючися замість них прикметником «габсбурзький».

Серед цісарсько-королівських установ, про які йдеться у цій книжці, були армія, флот, міністерство закордонних справ і окупаційна влада Боснії. Згадки про габсбурзьке військо відсилають до Цісарсько-королівської армії, К. und k. Armee; особливої уваги не отримують ані австрійські, ані угорські війська внутрішньої оборони (Landwehr та Honvéd). Обоє із цих останніх брали участь в окупації України 1918 року, й жертвами згаданої у книжці кривавої бійні стали війська Honvéd; однак для того, щоб описати окупацію, не було особливої потреби розрізняти між цими різновидами збройних сил Габсбургів. До установ, що їх згадано в цій книжці і що були визначальними в неугорській половині імперії, установ імперських, але не королівських, належать уряд і парламент.

Називання титулів різних членів родини Габсбургів подібне до колекціонування метеликів: в обидвох заняттях приємнішим є пошук, а не класифікація. Повні титули цісаря і членів його родини займають на письмі не одну сторінку й майже ніколи не друкуються, навіть у найулесливіших геральдичних працях. Франц-Йосиф та Карл були цісарями в Австрії, королями в Угорщині. Вільгельм, його батько і брати були цісарськими ерцгерцогами у Австрії і королівськими ерцгерцогами в Угорщині; його мати і сестри були цісарськими ерцгерцогинями в Австрії і королівськими ерцгерцогинями в Угорщині. Я часом передавав термін «ерцгерцог» як «принц» замість дослівнішого «архикнязь», аби відобразити сенс його австрійського вжитку — як слова на позначення кровних принців, чоловіків у черзі на трони.

Повним прізвищем цих Габсбургів було Габсбург-Лотрінген. Династія Габсбургів-Лотарингів постала 1736 року внаслідок шлюбу герцога Лотаринзького з ерцгерцогинею Марією-Терезією фон Габсбурґ. Прагматична Санкція дозволяла Марії-Терезії правити, а її дітям — успадковувати габсбурзькі трони. Кожен сучасний Габсбург, якого згадано в цій книжці, є нащадком Марії-Терезії, а отже, членом династії Габсбург-Лотрінген, чи, у її більш українському звучанні, Габсбургів-Лотарингів.

Не існує також задовільного способу називати ті місця, що колись належали до Габсбурзької монархії. Мовою адміністрування у неугорській частині монархії була німецька, отож мали, створені перед 1918 роком, як правило, подають німецькі назви. Усі чільні Габсбурги, про яких ідеться в цій книжці народилися перед 1918 роком. Однак, як і їхня імперія, вони не були німцями в сенсі національному. Загалом я вживаю англійських топонімів. У стосунку до дрібніших місцевостей англійський топонім зазвичай збігається із топонімом слов’янським. Це додає певного анахронізму, але спричиняє, мабуть, найменше плутанини.

Вільгельм послуговувався головно шістьма мовами: німецькою, французькою, українською, польською, італійською та англійською. П’ять із цих мов застосовують латинську абетку. Українська, як і російська, на письмі передається кирилицею. Українські та російські слова відтворено за спрощеною версією системи транслітерування Бібліотеки Конгресу США. У головній частині тексту українські та російські назви відтворено у найпростіших із можливих форм, у примітках — більш точно. Люди, що знають ці мови, побачать, що такий підхід не перешкоджає їхньому розумінню; всі інші не матимуть підстав цим перейматися. За винятком уривків із романів, що їх подано в бібліографії, будь-які переклади з цих та інших мов є моїми — хоча я безсоромно турбував друзів і колег із проханнями про допомогу.

Усі чоловіки у найближчій родині Вільгельма фон Габсбурга носили ім’я Карл, на честь ерцгерцога Карла, герцога Тешенського, діда Вільгельмового батька (і прадіда матері), а також, дещо більш віддалено, на честь цісаря Карла, над чиєю імперією у шістнадцятому столітті не заходило сонце. Сам Вільгельм був Вільгельмом-Францом-Йосифом-Карлом, його батько був Карлом-Штефаном, один із братів називався Карлом-Альбрехтом, а інший — Лео-Карлом. Додає сум’яття ще й те, що австрійським цісарем із 1916 року теж був Карл. Для спрощення справи я вдався до того вирішення проблеми, що було поширеним серед їхніх сучасників, і говорив у тексті про Штефана, а не Карла-Штефана, Альбрехта, а не Карла-Альбрехта, і Лео, а не Лео-Карла. Таким чином, цісар Карл стає єдиним Карпом моєї розповіді.

До Вільгельма у різних контекстах застосовувалися різні імена. Члени родини, друзі, коханці й товариші знали його Ґійомом, Ґі, Робером, Вільямом, Василем, Віллі, або ж Віші. Я називаю його Віллі, коли йдеться про його дитинство, та Вільгельмом у дорослому віці. Вжиток цих німецьких форм його імені не означає, що він був німцем за національністю, бо таким він — переважно — не був. Німецька мова могла колись відсилати до універсального, а універсальне в людині завжди непевне. Після нацистського періоду німецька мова набула інших відголосів, аніж ті, що їх вона мала впродовж значної частини Вільгельмового життя. Перед 1933 роком німецька культура була цвітом Європи не лише в самій Німеччині, а й у володіннях Габсбурґів. На відміну від К., героя Кафчиного Процесу, Вільгельм обрав собі ту ідентичність, за яку отримав вирок і загинув. Подібно до Ульріха, героя Музілевої Людини без властивостей, він ніколи не вважав такий вибір остаточним.