Чужий

VII

— Що скажеш? — Паркер схилився так низько, як міг, поруч із Бреттом. Вони обоє пітніли, латаючи останні тонкі з’єднання в тісному дванадцятому модулі. Вони намагалися вручну зробити те, що зазвичай виконував віддалений автоматичний реєстратор та сигналізатор з автоматизованими мережевими інструментами. А оскільки в них не було ні реєстратора, ні сигналізатора, то доводилося справлятися з проблемами за допомогою інструментів, які для цього не призначені.

«Неправильні інструменти для неправильної роботи», — сердито подумав Паркер. — Але треба якось справлятися». Якщо повністю не полагодити дванадцятий модуль, то їм ледь пощастить пережити важкий підйом із цієї планети. Паркер готовий був замінювати деталі навіть своїми зубами, аби тільки полетіти геть звідси.

Але зараз була черга Бретта воювати з неслухняними деталями. Для того щоб полагодити модуль, як і інші прилади на борту, використовувалися вставні чарунки, запломбовані на заводі. Уся заковика полягала в тому, щоб витягнути зламані деталі, не перешкоджаючи виконанню інших важливих функцій і не пошкодивши більш чутливі деталі двигуна корабля. Нові деталі встановлюються легко, але треба позбутися обпаленого мотлоху.

— Здається, вийшло, — нарешті сказав напарник. — Перевір.

Паркер відійшов назад, натиснув дві кнопки, вбудовані в панель управління перед ним, і з надією поглянув на сусідній переносний монітор, але там взагалі нічого не відбувалося.

— Порожньо.

— Чорт забирай, я гадав, що це воно.

— Ні. Спробуй наступну. Я знаю, що вони всі виглядають нормально, окрім сорок-третьої деталі. Але ми вже її замінили. Проблема в тих клятих чарунках. Якщо деякі з них перегорять через перевантаження регулятора, доведеться лізти всередину і шукати розгерметизовані деталі. — Паркер помовчав, а потім додав: — Шкода, що в нас немає реєстратора.

— Згоден.

Усередині модуля почулися легкі звуки шкрябання пластмаси по металу.

— Це має бути наступна деталь, — оптимістично промовив Паркер. — Нам не треба вручну перевіряти кожну чарунку. «Матір» звузила цей список, тому такому невеличкому подарунку можна порадіти.

— Я радітиму тоді, коли ми полетимо геть із цієї скелі й знову зануримося в гіперсон, — відповів Бретт.

— Припини думати про Кейна, — Паркер натиснув ще дві кнопки і стиха лайнувся: — Знову порожньо. Спробуй наступну, Бретте.

— Добре.

Бретт замінив чарунку, яку щойно перевіряв і яка мала бути в потрібному місці. Паркер налаштував декілька тригерів перед ним із надією, що вони зможуть ще звузити коло пошуків пошкодженої лінії. У дванадцятому модулі було сто мініатюрних камер з деталями, які відповідали за прискорення зорельота. Паркерові хотілося все розтрощити від думки, що доведеться вручну перевіряти всі, щоб знайти ту єдину.

У динаміку телефона внутрішнього зв’язку дуже невчасно пролунав голос Ріплі:

— Що там у вас?

«Чорт забирай, — подумав Паркер. — Ріплі, бісова баба. Зараз я їй скажу, що там».

— Хрін, свисток і пряник, — коротко повідомив Паркер і тихо додав якесь слово, яке Ріплі не розчула.

— Продовжуй, — сказав він Бретту.

— Добре.

— Що, що? — перепитала Ріплі. — Я не зрозуміла.

Паркер відсунувся від модуля й увімкнув підсилювач телефона.

— Хочеш знати, що тут? Купа важкої роботи, не те що в тебе. Не бажаєш якось прийти і спробувати?

Вона одразу ж стримано відповіла:

— У мене найважча робота на цьому кораблі (на ці слова Паркер презирливо засміявся), а я маю вислуховувати твою маячню.

— Відчепися.

— Я відчеплюся, коли дванадцятий модуль буде полагоджено, не раніше. Врахуй це. — На іншому боці зв’язок перервався раніше, ніж Паркер встиг відповісти.

— Що там? — Бретт визирнув із модуля. — Ви знову сваритесь?

— Ні, просто та баба вирішила повимахуватися.

Бретт завагався, зупинившись, щоб оглянути чарунку, яку щойно відкрив.

— Добре. Спробуймо ще.

Паркер натиснув на кнопки, подивився на знову не реагуючий належно монітор і уявив, що це обличчя Ріплі, в яке він зацідив кулаком. Звісно, він не зробив би такого емоційного вчинку. Попри свій запальний характер, він чудово розумів, що монітор йому конче потрібний.

Як і Ріплі.

Еш провів нову чергу досліджень над тілом Кейна, який перебував у комі, і отримав додаткові результати про його стан. Особливої користі це не принесло, але приголомшило наукового співробітника.

Будь-хто міг зайти до лазарету і подивитися на головний медичний екран, щоб побачити внутрішні органи Кейна, а останній не міг заперечувати такому вторгненню в його особисту сферу.

Ріплі зайшла і перевірила показники. Стан Кейна не змінився з минулої перевірки, але вона й не очікувала цього. Прибулець досі знаходився на обличчі в старпома. Ріплі перевірила менші індикатори і сіла біля Еша. Він привітався, злегка посміхнувшись, не відвертаючись від панелі управління.

— Зараз я проводжу інші дослідження, — повідомив Еш. — Раптом щось станеться.

— Наприклад?

— Не маю жодного поняття. Але якщо щось станеться, я хочу одразу ж дізнатися про це.

— Є якісь новини?

— Щодо Кейна? — запитав Еш, перебираючи думки в голові. — Ні. Усе по-старому. Хоча ні, є покращення. Він добре тримається, і його стан не погіршується.

— Як там ця істота? Ми знаємо, що вона здатна виділяти кислоту і швидко загоювати рани. Що ще ми знаємо?

Еш задоволено відповів:

— Як я вже й говорив, я проводив дослідження. Оскільки ми нічого не можемо зробити з Кейном, гадаю, треба добре дослідити цю істоту. Можливо, що якесь навіть незначне відкриття допоможе нам нарешті її відірвати.

— Розумію, — Ріплі нетерпляче совалася на стільці. — Що ж ти знайшов?

— Найвірогідніше, зовнішній покрив складається з білкових полісахаридів. На жаль, це важко стверджувати без зразка для детального аналізу. А якщо ми спробуємо його взяти, то рідина знову може потекти. Ми не можемо допустити, щоб вона роз’їла частину автолікаря.

— Звісно, — сухо промовила Ріплі. — Зараз машина — це єдине спасіння для Кейна.

— Так. Цікаво, що ця істота постійно позбавляється від клітин другого шару дерми, яка знаходиться всередині, і замінює поляризованими органічними силікатними сполуками. В неї ніби два шкіряних покриви, між якими тече та кислота. Таке враження, що кислота тече під високим тиском. Добре, що Даллас не зробив надто глибокий розріз, інакше весь лазарет було б забризкано.

Ріплі була вражена. Еш продовжив:

— Сам по собі силікатний шар має досить незвичайну молекулярну структуру, яка, можливо, здатна навіть витримати дію лазера. Знаю, знаю, — продовжив Еш у відповідь на недовірливий вираз обличчя Ріплі, — це звучить не надто правдоподібно. Але це найміцніший зразок органіки, який я коли-небудь бачив. Розташування клітин суперечить будь-яким законам нашої біології, наприклад, ті ж силікатні клітини. Адже вони мають металічну зв’язку. Саме тому ця істота так легко переносить несприятливі умови навколишнього середовища.

— Є ще якась нова інформація, окрім силікатів та подвійної дерми?

— Ну, я досі не знаю, як воно дихає і чи взагалі дихає воно в нашому звичному розумінні. Воно не змінює атмосферу навколо. Напевне, ця істота абсорбує потрібні гази за допомогою безлічі пор. У неї немає нічого, що нагадувало б ніздрі. Ця істота працює краще, аніж будь-яка хімічна фабрика. Здається, що деякі внутрішні органи взагалі не працюють, як працюють інші, я зовсім не знаю. Може бути, що ті органи, які здаються нерухомими, виконують захисні функції. Пізніше дізнаємося, чи ми зможемо далі його провокувати, — Еш в очікуванні подивився на неї. — Цього достатньо?

— Цілком.

«Не треба було підіймати Кейна на борт. Треба було залишити його там разом із цією істотою, — подумала Ріплі. — Відповідальність за те, що вони опинились тут, цілком лежить на Еші».

Вона непомітно спостерігала за науковим співробітником, як він працював із приладами, зберігаючи потрібні результати та відхиляючи непотрібні. Найменше вона очікувала якогось емоційного жесту від Еша, але саме він прийняв несподіване рішення впустити членів експедиції на борт, що суперечило усталеній процедурі.

Ріплі виправила себе: не лише Еш, але й Даллас із Ламберт порушили процедуру прибуття на борт. Ішлося про життя Кейна. Що було б, якби Еш послухався її розпорядження і залишив усіх трьох назовні? Вижив би Кейн чи просто перетворився б на запис у журналі? Але це спростило б одну річ: їй не довелося б пояснювати Кейнові, раптом він оклигає, чому вона не впускала їх.

Еш помітив її вираз обличчя і занепокоєно запитав:

— Щось трапилося?

— Ні, — Ріплі випрямила спину. — Можеш розтлумачити для дуреп? Я саме почуваюся однією з них. Що це все значить? Який можна зробити висновок?

— Цікава комбінація елементів та структури робить інопланетний організм практично невразливим у нашій ситуації та з нашими ресурсами.

Ріплі кивнула:

— Я так і думала, якщо, звичайно, результати твоїх досліджень вірні.

Еш образився.

— Вибач. Добре. Отже, воно невразливе, — промовила Ріплі й уважно подивилася на наукового співробітника.

— Саме через це ти вирішив взяти його на борт?

Як завжди, Еш не реагував на кпини. Він відповів без жодних образ:

— Я виконував безпосередній наказ капітана, пам’ятаєш?

Ріплі стрималася, щоб не закричати, знаючи, що Еш не сприймає емоцій.

— Коли Даллас та Кейн відсутні, я виконую обов’язки старшого офіцера, і поки вони не повернуться, я командир.

— Звісно. Я забув. Емоції.

— Дурниці! Ти ніколи нічого не забував через емоції.

Увага Еша була прикута до показників, але, почувши її слова, він озирнувся.

— Гадаєш, ти все про мене знаєш? Ви всі гадаєте, що добре мене знаєте. Маю тобі дещо сказати, Ріплі. Коли я відчинив внутрішній шлюз, я знав, що роблю. Але я теж можу щось забути, як і всі. І в той момент я забув, хто головний і все таке. У мене дуже хороша пам’ять, але і вона може давати збої. Навіть механічна пам’ять, як у «Матері», може втратити інформацію.

«Ага, звісно, — подумала Ріплі. — Вибірковий збій». Звісно, Еш міг говорити правду. Вона й так образила вже багатьох членів екіпажу. Паркер та Бретт вже тримали на неї зуб, а тепер вона ось-ось могла нажити нового ворога — Еша.

Але Ріплі не могла стримувати свої підозри і бажала, щоб Еш розсердився на неї.

— Ти також забувся про основне правило карантину, яке діє у твоєму науковому відділенні, а це ази, які отримує кожен офіцер на початку навчання в льотній академії.

— Ні.

«Нарешті, — подумала Ріплі. — Тепер схоже на правду».

— Це я не забув.

— Розумію, — Ріплі зробила паузу для підсилення своїх слів. — Ти просто порушив це правило.

— Думаєш, мені було просто прийняти рішення? Що я не усвідомлював можливих наслідків?

— Ні, Еше, я так не думаю.

Науковець знову не відреагував на провокацію.

— Мені це не подобалося, але вибору не було, — м’яко пояснив він. — Що б ви робили з Кейном? Його єдиний шанс вижити — це відпочинок у лазареті, де автолікар найближчим часом зможе попрацювати над ним. Його стан стабілізувався, і все через швидке лікування в машині, вчасну дезінфекцію та внутрішньовенне годування.

— Еше, ти заперечуєш сам собі. Раніше ти стверджував, що це істота підтримує в ньому життя, а не автолікар.

— Ця істота може й не відігравати особливої ролі, хіба що для опорожнення Кейна. Ми не знаємо, що б вона зробила, якби ми залишили їх назовні. Тут же ми можемо уважно спостерігати за його організмом і вживати всіх можливих заходів, якщо істота почне шкодити Кейнові. Назовні ми цього б не зробили.

Еш зробив паузу, клацнув вимикачем і перевірив показники.

— Окрім того, був прямий наказ.

— Тобто ти в будь-якому випадку слухатимеш Далласа, а не мене?

— По-перше, капітан — це капітан, а по-друге, той факт, що він знаходився за кілька метрів від мене назовні, а не всередині, не є приводом ігнорувати його накази.

Ріплі відвернулася. Вона була розлючена і на Еша, і на себе.

— Порушивши процедуру карантину, ти поставив під ризик не лише життя Кейна, а й усіх нас.

Еш плавно посунувся, щоб відправити запит на розрахунковому столі, і уважно подивився на отриману інформацію, а потім промовив, не дивлячись на наполегливу Ріплі:

— Мені не просто було прийняти таке рішення. Я знаю правила щодо карантину та позаземних форм життя, можливо, навіть краще за тебе. Але мені довелося зробити вибір між ними та людським життям. Можливо, треба було залишити його там помирати; можливо, я поставив під загрозу всіх нас. Але знаю одне: ті, хто складають свої дорогоцінні правила, роблять це в безпеці та комфорті, а не там, де ці правила повинні застосовуватися. В екстремальних ситуаціях слід покладатися на власний розум та почуття. Я так і зробив. Поки що ця істота нічим нам не загрожує. Якщо таке й станеться, то їй доведеться воювати з групою озброєних людей, які будуть напоготові, а не з одним непідготовленим чоловіком, який блукав темними й холодними нетрями інопланетного корабля. Тому я й обирав між таким ризиком та життям Кейна.

Еш потарабанив пальцями по панелі управління.

— Я нічого не маю проти твоїх почуттів, — Ріплі нахилилася ліворуч і піднялася. — Я просто вважаю, що в тебе немає жодних прав і повноважень ставити нас під такий ризик. А раптом ми цього не хочемо?

— Це вже не має значення, Кейн на борту… Живий. Подальші події будуть відштовхуватися від реальності, а не від можливих шляхів розвитку ситуації в минулому. Давай не будемо витрачати час на їх обговорення.

— Це твоя офіційна позиція наукового співробітника? У посібнику так не написано.

— Ріплі, ти повторюєш одне й те саме. Ти хочеш мене спровокувати? Я вже добровільно записав свої дії до бортового журналу і готовий до будь-якого рішення, яке Компанія прийме щодо мене. Так, це моя офіційна позиція. Пам’ятай, що основною функцією науки є захист та покращення людського життя. Я ніколи не суперечив цьому правилу.

— Але хтось може мати іншу думку про те, що покращує людське життя.

Чомусь ці слова змусили Еша повернутися і зміряти Ріплі різким поглядом, хоча на інші, більш уїдливі ремарки він не реагував.

— Я виконую свої обов’язки наукового співробітника так само добросовісно, як ти обов’язки ворент-офіцера. Цього достатньо. Я втомився. Якщо в тебе є конкретні претензії, звернися до Далласа. Якщо ж ні, то роби свою роботу, а я буду робити свою.

Із цими словами він повернувся до своїх дорогоцінних приладів.

Ріплі кивнула:

— Справедливо.

Обернувшись, вона пішла до коридору. Ріплі все ще почувалася незадоволеною, але не розуміла чому. Відповіді Еша були досить раціональними, з ними складно сперечатися. Але її хвилювало інше.

Те, що Еш самовільно пустив на корабель експедицію, було чимось більшим, ніж тільки формальним порушенням правил. Це суперечило усьому єству його особистості та яскраво вираженому професіоналізму в інших питаннях. Ріплі мало знала його, але до цього випадку всі вважали, що дороговказом для нього є лише офіційний науковий посібник.

Еш стверджував, що він зробив це заради спасіння життя людини. Вона дотримувалася офіційної позиції. Чи була вона неправа? Чи був би Кейн із нею згоден?

Вона пішла до капітанського відділення хвилюючись. У голові оберталися роздроблені уривки думок про збіги обставин, які мучили її, а зібрати докупи вона їх не могла…

Тепер на «Ностромо» не було що робити, окрім як чекати; чекати, доки Паркер і Бретт закінчать свою роботу, а також чекати змін у стані Кейна.

У капітанському відсіку Ламберт гралася із Джонсом мотузочкою. Моток спеціально тримали на «Ностромо» для кота. Сам Джонс, схоже, вважав, що ця гра в мотузочку більше потрібна людям, а він добросовісно брав не себе відповідальність розважати їх. Здавалося, вони отримували величезне задоволення, коли він шарпав і ганявся за білим шнурком, а вони смикали ним своїми великими незграбними лапами.

Ламберт називала цю гру «кошача корзинка», а Джонс — «людська корзинка». Він щосили намагався розвеселити штурмана, адже члени екіпажу часто бували такими серйозними! Для кота це було складно, але Джонс докладав усіх зусиль. Він продовжував розважати людей, думаючи про їжу та жирних, теплих мишей.

— Як там справи? — Бретт визирнув з-під виступу і подивився на Паркера. Той налаштував панель управління і витер піт із чола.

— Майже закінчив. Ще півградуса, і все. Може, навіть Ріплі буде задоволена.

Технік скорчив гримасу і присвиснув.

— Ріплі ніколи не буває задоволена. Хіба ти не знав?

З-під запобіжної сітки, де працював Бретт, пролунали якісь різкі звуки. Паркер подивився на німий динамік телефона внутрішнього зв’язку і пробурчав:

— Якщо і після цього ми не отримаємо повну частку, я буду скаржитися. Ми заслужили подвійну платню, в тому числі доплату за небезпечні умови праці. Тепер Компанії краще попіклуватися про нас, інакше ми поскаржимося в Гільдію.

— Гаразд, — відрізав Бретт і простягнув руку з труби, де знаходилася сітка. — Герметик номер три повинен допомогти.

Паркер підійшов до пластикового футляру, який хоч і був брудний, зате з акуратною наклейкою, витягнув звідти малюсіньку сіру квадратну коробку, розмальовану в зелений та червоний колір, і знову чомусь витріщився на тихий телефон внутрішнього зв’язку…

У капітанському відсіку тим часом лунали примітивні звуки. Запис був затертий через багаторічне користування, але Даллас лежав та насолоджувався музикою, наче він зараз був присутній в студії, де багато років записувалися ці композиції. Він тихенько притупував однією ногою, несвідомо додаючи контрастності мелодії.

Телефон внутрішнього зв’язку посигналив три рази, доки капітан звернув на нього увагу. Він сумно зітхнув, простяг руку й вимкнув музику, а потім натиснув кнопку прийому на телефоні.

— Даллас слухає.

— Це Еш. Прийди подивитись на Кейна. З ним щось трапилося.

Даллас звісив ноги з кушетки і швидко сів. На щастя, у Еша був спокійний голос. Але він був схвильований, а це недобре.

— Щось серйозне?

— Щось цікаве.

— Зараз буду.

Даллас піднявся, повністю вимкнув програвач, неохоче спостерігаючи, як гасне зелена лампочка збоку. Еш сказав «щось цікаве», а це могло значити багато чого, і зовсім не обов’язково щось гарне. Він заспокоїв себе думкою про те, що якби Кейн уже помер, то Еш сказав би щось інше. А це значило, що старпом живий… Але в «цікавому» стані.

Як виявилося, Еш зателефонував не через Кейна. Даллас зустрів наукового співробітника в коридорі біля лазарету. Коли підійшов капітан, він притиснувся до скла, заглядаючи всередину.

— Що відбувається? — Ріплі несподівано з’явилася в іншому кінці коридору. Вона швидко переводила погляд з Еша на Далласа. — Я все чула.

— Підслуховуєш? — примружився Даллас.

Ріплі скривилася.

— А що ще робити на кораблі? Чи ти заперечуєш?

— Ні, просто цікаво, — він подивився крізь товсте скло лазарету, а потім звернувся до Еша, бо так нічого і не побачив.

— Ну?

— Кейн, — науковець вказав на старпома. — Придивись уважніше до його тіла.

Даллас почав вдивлятися та мружити очі, доки не помітив, що мав на увазі Еш (а точніше, не помітив одну річ).

— Її немає.

Він швидко оглянув лазарет і переконався, що прибульця немає. Кейн нерухомо лежав на медичній платформі, рівно дихаючи, незважаючи на відсутність тієї істоти. Придивившись, астронавти побачили якісь маленькі чорні плями на обличчі в Кейна.

— Воно щось вживило йому? — запитав Даллас, відганяючи думку.

— Ні, — обнадійливо відповів Еш. Даллас хотів йому вірити і йому довелося. Врешті-решт, згідно з особовими досьє, у Еша був найгостріший розум на кораблі.

— То відбитки, а не виступи. Думаю, що то сліди від присосок.

Еш помовчав, а потім додав:

— Окрім цього, здається, Еш більше не має ушкоджень.

— Це поки що, — втрутилася Ріплі. — Двері герметично зачинені. Та істота може досі бути всередині.

Вона говорила впевненим голосом, але насправді хвилювалася. Думка про те, що павуко-та рукоподібна істота з блискучим немигаючим оком може повзати десь під ногами, лякала її більше, аніж вона показувала.

— Ми не можемо відчинити двері, — замислено промовив Еш. — Ми не хочемо її випустити, щоб вона бігала кораблем.

— Тут згідна, як ніколи, — Ріплі уважно вдивлялася на підлогу в лазареті, але бачила лише блискучий метал і фарбу. — Але її не можна вбити або схопити на відстані, не входячи в лазарет. Що ж робити далі?

— Ми намагалися прибрати її з обличчя Кейна, — сказав Даллас, — Ми порізали, пошкодили її. Можливо, якби ми не загрожували їй, то вона б не опиралася. Можливо, тепер ми зможемо просто її упіймати.

У голові в Далласа промайнув образ захоплюючого заохочення від Компанії. Це гарантовано буде премія, а можливо, навіть і підвищення. Потім він знову ковзнув поглядом по непритомній фігурі Кейна і присоромив себе.

Ріплі досі здригалася від своїх думок.

— Можеш спробувати впіймати її. Я буду пильнувати двері.

— Гадаю, що це гарна ідея, — Еш відійшов від скла. — Це безцінний зразок. Поза сумнівом, ми повинні спробувати зловити його цілим і неушкодженим.

Еш натиснув на кнопку, яка управляла дверми. Лазарет — порівняно краще місце, аби спіймати непроханого гостя. Там була подвійна стіна, і це був найтісніший відсік на «Ностромо», не рахуючи тамбурів-шлюзів.

Двері трохи привідкрилися. Еш глянув на Далласа. Той кивнув. Еш знову натиснув на кнопку, і двері відкрилися ще на кілька сантиметрів. Тепер туди можна було прослизнути. Даллас увійшов першим. Ріплі обережно йшла за ним. Еш зайшов останнім і швидко клацнув вимикачем, зачинивши двері.

Вони стояли біля виходу, оглядаючи приміщення. Не було помітно жодних слідів прибульця. Даллас стиснув губи і різко свиснув. Це не допомогло, але Ріплі несміливо хіхікнула.

Даллас підійшов до відчиненої шафи, оглядаючи приховані кутки лазарету. Цілком вірогідно, що прибулець міг сховатися саме в шафі, але коли капітан ретельно оглянув її, то знайшов лише акуратно складені, ніким і нічим не потривожені медичні інструменти.

Якщо вони не збиралися ловити прибульця голіруч, то потрібне було щось міцне. Із вмісту шафи Даллас обрав перший-ліпший предмет підходящого розміру — лоток із нержавіючої сталі. Коли він повернувся до пошуків, то подумав, що раптом прибулець відчує небезпеку, то зможе розчинити цей металевий лоток так само легко, як і руки Далласа. Але попри все, вага лотка була досить переконливою.

Доки Еш оглядав віддалений куток лазарету, Ріплі вже набридло стояти біля дверей. Вона пройшлася лазаретом і зазирнула під платформу, на якій лежав Кейн, подумавши, що прибулець міг присмоктатися знизу. Ріплі напружила м’язи, приготувавшись відскочити, раптом побачить прибульця. Вона не була розчарована, виявивши, що там нікого немає.

Ріплі випросталася, роздумуючи, де ще пошукати, і зачепила перемичку. Їй на плече раптом впало щось тверде. Вона озирнулася і вгледіла довгі кістляві щупальці й тьмяно-сіре око, схоже на опуклий камінь-кабошон[13].

Вона рефлекторно різко скрикнула. Її заціпило, і вона незграбно смикнулася. Істота впала на підлогу і не рухалася.

Даллас та Еш зреагували на її крик. Тепер усі троє спостерігали за нерухомою фігурою, яка лежала під ногами. Вона зловісно стиснула щупальці, точнісінько, ніби рука мерця. Цю ілюзію порушувала більша кількість щупальців, хвіст і тьмяне око без повік.

Ріплі правицею помацала плече, куди щойно приземлився прибулець. Вона ковтала повітря і практично не могла дихати; дія адреналіну поступово проходила, але вона досі відчувала вагу прибульця на своєму плечі.

Ріплі ногою торкнулася рукоподібної істоти. Вона не рухалася і взагалі не реагувала. Її єдине око було тьмяним, а шкіра — зморшкуватою та сухою. Ріплі сміливіше підважила її ногою і перевернула. Трубка під щупальцями обім’якла, безсило лежала на «долоні» і була майже втягнута всередину.

— Гадаю, воно мертве, — Даллас трішки довше оглянув неочікуваний труп, а потім повернувся до Ріплі й запитав:

— Як ти?

До Ріплі нарешті повернулося мовлення.

— Нормально. Воно нічого мені не зробило. Гадаю, воно вже було мертве, коли впало на мене.

Ріплі підійшла до відчиненої шафи, взяла довгий металевий пінцет і поштрикала ним у щупальці та в око. Жодної реакції. Даллас простягнув лоток і Ріплі поклала туди заціпенілого прибульця за допомогою пінцета, а потім швидко зачинила блискучу кришку.

Вони підійшли до вільного столу, обережно вийняли прибульця і поклали на пласку поверхню. Еш увімкнув яскраве світло, і всі чітко побачили жахливу бліду істоту. Науковець узяв невеликий щуп і поштрикав нерухомий труп.

— Поглянь на його присоски, — Еш вказав на кілька маленьких і заглиблених кілець, які займали практично усю внутрішню сторону «долоні».

— Не дивно, що ми не могли відірвати його, враховуючи затиск пальців і хвіст, що обвивався довкола шиї Кейна.

— А де його рот? — Даллас насилу відвів погляд від ока істоти. Навіть мертвий, труп гіпнотизував своїм тьмяним очним яблуком.

— Напевно, це той трубчастий орган, який воно засунуло Кейнові в горло. Але воно його нічим не годувало.

Еш захопив край трубки пінцетом і трішки витягнув її з «долоні». По мірі цього вона втрачала коричнюватий колір і скоро стала блідою, як і все тіло.

— Трубка твердішає на повітрі.

Еш підсунув істоту під лінзу сканера і налаштував його, після чого на невеличких екранах почали з’являтися цифри та слова.

— Усе, — нарешті промовив науковець. — Воно мертве, жодних ознак життя. Ми мало про нього знаємо, але не настільки ця істота вже й чужорідна, щоб не можна було дізнатися, жива вона чи мертва.

Ріплі відчула поколювання в плечі.

— Чудово. Давайте викинемо його.

Еш ошелешено подивився на неї:

— Жартуєш? Дуже смішно.

Ріплі похитала головою:

— Чорта з два!

— Але… Ми мусимо його забрати, — збуджено промовив Еш. — Ми вперше контактуємо з такою істотою. На плівках немає нічого подібного, навіть гіпотетично. Його треба повністю дослідити.

— Добре, — сказала Ріплі. — Проводь свої дослідження, а потім ми його викинемо.

— Ні, ні! Для цього потрібна повністю укомплектована біолабораторія. Я можу зафіксувати лише поверхові дані про його структуру та будову. Я не можу вдовольнитися здогадками про таку важливу інформацію, як от історія його еволюції. Ми не можемо просто викинути найвидатнішу ксенологічну знахідку десятиліття в шлюз, ніби звичайне сміття! Я протестую і як член екіпажу, і як науковий співробітник! Кейн зробив би те саме.

— Ця тварюка ледь не роз’їла корабель своєю кислотою, — Ріплі кивнула в бік істоти. — Хтозна, що може статися після смерті з її тілом.

— Ця істота сама по собі нічого не пошкодила, — заперечив Еш. — Скоріше за все, кислота розчинилася в мертвих клітинах і стала інертною. Вона нічого більше не робить.

— Це поки що.

Еш благально подивився на Далласа і продовжив:

— Воно не рухалося і ніяк не реагувало, коли ми штрикали його, навіть в око. Згідно з показниками сканера, воно мертве, і я вважаю, що воно безпечне, якщо, звісно, це не зомбі. Далласе, ми повинні зберегти цей зразок.

Даллас нічого не відповів. Еш продовжив:

— Хоча б тому, що медикам потрібна ця істота, щоб вивести Кейна з коми. Ми це не можемо зробити. А ця істота спричинила кому. Раптом ми викинемо ключ до спасіння Кейна?

Нарешті Даллас промовив:

— Ти науковий співробітник. У таких питаннях ти головний, і останнє слово за тобою.

— У такому разі я прийняв рішення, — Еш нагородив свій «скарб» дбайливим поглядом. — Я закупорю його в герметичній трубці, тоді воно точно не оживе, і ми спокійно провеземо його.

— Звичайно ж, Кейн учинив би так само, — пробурмотіла Ріплі. Даллас зміряв її сердитим поглядом. Ріплі відвернулася.

— Долю монстра вирішено. А що робити з Кейном? — вона вказала на платформу зі старпомом.

Еш повернувся до піддону. Швидко оглянувши старпома, зокрема, його обличчя зі слідами від присосок, науковець увімкнув декілька приладів на медичній панелі управління. Автолікар видав якісь звуки, і на екранах з’явилися дані.

— Його лихоманить.

— Сильно?

— Ні. Він впорається, а машина збиватиме температуру. Він досі непритомний.

— Та бачимо, — сказала Ріплі із сумним виразом обличчя.

Еш повернувся до неї:

— Не обов’язково. Він може спати, а це зовсім інше.

Ріплі хотіла відповісти щось уїдливе, але Даллас сердито зупинив суперечку:

— Припиніть сваритися!

«Ще я повинен рознімати членів екіпажу», — подумав він. Враховуючи психологічний тиск останнім часом, такі конфлікти передбачувані, але Даллас вважав, що треба зробити все, щоб уникати їх. Не можна допустити відкритої ворожнечі й розділення екіпажу.

Аби відволікти Еша та Ріплі одне від одного, Даллас перевів розмову на Кейна.

— Отже, він непритомний і його лихоманить. Щось ще?

Еш проаналізував показники.

— Машина не дає більше ніякої інформації. В іншому його показники життєдіяльності досить гарні.

— Можеш дати довгостроковий прогноз?

Еш завагався.

— Я не медик. «Ностромо» не такий великий корабель, щоб дозволити собі цю посаду.

— Або не такий важливий. Я знаю це. Але серед нас ти маєш до цього найближчий стосунок. Я просто хочу знати твою думку. Це не буде фіксуватися в бортовому журналі, і я, безумовно, не вимагаю цього від тебе. Чорт забирай, я не маю права вимагати цього.

Даллас повернувся до Кейна — свого друга і напарника.

— Не хочу прозвучати невиправдано обнадійливим, — повільно сказав Еш, — але, судячи з його поточного стану та показників контрольних приладів, він житиме.

Даллас посміхнувся і злегка кивнув.

— Уже непогано. Більшого вимагати не можна.

— Сподіваюся, твоя правда, — додала Ріплі. — У нас є деякі розбіжності, але цього разу я молитиму Бога, щоб ти мав рацію.

Еш знизав плечима:

— Хотілося б зробити більше, але, як я вже казав, в мене відсутня необхідна кваліфікація. Це більше залежить від автолікаря. Зараз я отримаю результати більш ретельних досліджень, але й машині немає від чого відштовхуватись: такого ще не було. Усе, що ми можемо зробити — це чекати, доки автолікар не визначить, що прибулець зробив із Кейном. І тільки після цього апарат зможе, сподіваюся, почати його лікувати.

На обличчі в Еша раптом з’явилося розчарування.

— Шкода, що я не медик. Не люблю чекати, доки машина всього не зробить.

— Уперше чую, що ти говориш про машини без поваги, — здивовано промовила Ріплі.

— Немає ідеальних машин. Їм бракує адаптивності. Тут потрібен цілий госпіталь, а не цей невеликий автолікар. Він не призначений для роботи з такими… прибульцями. Його ефективність оцінюється за інформацією його програми, як і ефективність будь-якої іншої машини. Якби ж я трішки краще розбирався в медицині…

— Також вперше чую, що ти жалієшся на брак компетентності, — продовжила свої спостереження Ріплі.

— Завжди будеш почуватися некомпетентним, коли не все знаєш, інакше не буває, — Еш повернувся до Кейна. — Це почуття підсилюється, коли космос дає тобі загадку, з якою ти ще не стикався. У мене недостатньо знань, щоб її розгадати, і через це я почуваюся безпорадним.

Він обережно підняв прибульця пінцетом за двоє щупальців і поклав його у велику прозору трубку. Еш натиснув на кнопку, вбудовану в пробку трубки, і закупорив її. Усередині розлилося жовте світло.

Ріплі уважно спостерігала за діями Еша. Вона все ще побоювалася, що та істота може несподівано роз’їсти трубку й почати їх усіх душити. Переконавшись нарешті, що прибулець вже нічого їй не зробить (хіба насниться в страшному сні), вона піднялася і пішла в бік виходу.

— Не знаю, як ви, а я хочу випити кави, — сказала Ріплі через плече.

— Гарна ідея, — Даллас подивився на Еша. — Нічого, якщо ми залишимо тебе самого?

— Тобто наодинці з тією штукою? — він вказав великим пальцем на закупорений контейнер і широко посміхнувся. — Я науковець, і від таких речей у мене підвищується інтерес, а не пульс. Не турбуйтеся, усе буде добре. Якщо будуть якісь новини, або стан Кейна зміниться, я одразу ж зателефоную.

— Домовилися, — він подивився на Ріплі, яка чекала на нього. — Пішли вип’ємо кави.

Еш зачинив за ними двері, й вони пішли назад до капітанського відсіку, залишивши його працювати з автолікарем, щоб той, у свою чергу, працював над Кейном…