Чужий

II

Порівняно невеличка кают-компанія ледь вміщала в себе весь екіпаж. Зазвичай тісноти не відчувалося, оскільки семеро астронавтів практично ніколи не їли одночасно. Цілодобово працюючий автокок мимоволі заохочував індивідуалізм, адже кожен міг поїсти в особисто зручний час. Але зараз, зібравшись усі разом, учасники екіпажу почувалися дискомфортно. Усі переминалися на місці, намагаючись не штовхатися і не діяти одне одному на нерви.

Паркер та Бретт були незадоволені й узагалі не приховували цього. Єдине, що їх заспокоювало, це що техніка була в порядку, тому навіть якщо щось і трапилося, то не з їх провини. Ріплі вже повідомила їм новину про відсутність потрібного пункту призначення, котра всіх збентежила.

Паркер припускав, що всім треба буде знову впасти в гіперсон. Це була клопітка й неприємна процедура, навіть якщо проводити її бездоганно. Паркер стиха вилаявся. Його бісило все, що розділяло його із виплатою в кінці подорожі.

— Капітане, ми знаємо, що не досягли Сонячної системи, — Кейн сказав це від усіх оточуючих, які з очікуванням дивились на Далласа. — Ми далеко від дому, але система корабля прийняла рішення розбудити нас від гіперсну. Час дізнатися чому.

— Зараз і дізнаєтесь, — з готовністю відповів Даллас. — Як відомо, — почав він із поважним виглядом, — «Матір» було запрограмовано на припинення подорожі, вимкнення гіпердвигуна та наше пробудження за певних умов.

Він витримав ефектну паузу й продовжив:

— Ось вони й настали.

— Напевне, сталося щось серйозне, — Ламберт спостерігала за Джонсом, який грався із мигтючим сигнальним пристроєм. — Ви знаєте це. Непросто вивести весь екіпаж із гіперсну. Завжди існує певний ризик.

— Хто б міг подумати, — саркастично пробурмотів Паркер так тихо, що це розчув лише Бретт.

— Вам усім буде цікаво, — продовжував Даллас. — Нас розбудили по тривозі, яка не стосується «Ностромо». Як стверджує «Матір», корабель у чудовому стані.

Переповненою кают-компанією прокотився полегшений видих: «Ну слава Богу».

— Небезпека полягає в іншому, зокрема в невідомій системі, де ми зараз перебуваємо, на одній із її планет. Зараз ми наближаємось до цієї планети, — він зиркнув на Еша, котрий кивнув на знак згоди. — Ми отримали сигнал від невідомого джерела. Там були перешкоди, і «Матері» знадобився певний час, щоб розшифрувати його. Але це точно аварійний сигнал.

— Пхе, це не має сенсу, — Ламберт теж виглядала збентежено. — Серед усіх стандартних сигналів екстрені виклики є найбільш зрозумілими та простими. Тому в «Матері» не повинно виникати жодних проблем із розшифровкою.

— «Матір» припускає, що йдеться не про стандартний сигнал про допомогу. Це акустичний сигнал радіомаяка, який повторюється кожні дванадцять секунд. Звичайний сигнал. Утім, «Матір» вважає, що сигнал має позаземне походження.

Почуте викликало в когось приглушене ремствування. Коли минула перша схвильованість, Даллас продовжив:

— «Матір» не може дати конкретної відповіді. Я не розумію чому. Жодного разу не бачив, щоб комп’ютер не був упевнений. Він міг ігнорувати команди, але завжди давав точну відповідь. Вперше таке бачу.

— Важливо те, що «Матір» впевнена, що це аварійний сигнал, який пробудив нас від гіперсну.

— І що? — запитав Бретт із цілковито байдужим виглядом. Кейн відповів із легким роздратуванням:

— Ну ж бо! Ти ж знаєш свою інструкцію. Згідно з розділом B2 льотних директив Компанії, ми зобов’язані надавати будь-яку можливу допомогу в таких ситуаціях, незалежно від того, чи має сигнал земне походження.

Паркер з огидою копнув панель.

— Чорт забирай, не хочу це говорити, але ми торговельний буксир із величезним і незручним вантажем, а не кляті рятувальники. У контракті нічого не сказано про це. Хоча, — він раптом злегка прояснів, — якщо нам за це доплатять…

— Раджу перечитати свій контракт, — промовив Еш і процитував його чітко, як центральний комп’ютер, яким він пишався. — «Необхідно досліджувати будь-які систематично прийняті сигнали від розумних істот». Інакше загрожує ануляція усієї заробітної плати та премій по закінченню подорожі. Про премії за допомогу в біді нічого не йдеться.

Паркер знову мовчки копнув панель. Вони із Бреттом не вважали себе героями. Той, хто збив корабель в якомусь химерному світі, міг легко зробити це і з ними. У них не було доказів, що невідомого відправника було збито, але в далеко не спокійному всесвіті треба мислити реально, радше — песимістично.

Бретт, судячи з його вигляду, також розглядав ситуацію з точки зору затримки оплати через зміну курсу.

— Ми висуваємося до того корабля і крапка, — Даллас по черзі подивився на інженерів. Вони його вже дістали. Йому така зміна курсу подобалася не більше, і він, як і ці інженери, мріяв дістатися додому, вивантажити нафту. Але іноді «випускання пари» перетворювалося на непокору.

— Добре, — саркастично відповів Бретт.

— Що «добре»?

Інженер-технік не був дурнем. Голос та вираз обличчя Далласа дали Бретту зрозуміти, що час трохи вгамуватись.

— Добре… полетіли.

Даллас досі дивився на нього, тому Бретт, посміхнувшись, додав:

— Сер.

Капітан перевів недоброзичливий погляд на Паркера, але другий герой вже скорився.

— Там можна приземлитися? — Даллас звернувся вже до Еша.

— Комусь же вдалося.

— І я про це, — багатозначно відповів Даллас. — «Приземлитися» — це мирне слово. Воно передбачає успішне виконання послідовних дій, у результаті яких можна здійснити м’яку та безпечну посадку корабля на тверду поверхню. Ми ж маємо справу з екстреним викликом, а в такому випадку про мирні дії не йдеться. Давайте дізнаємося, що там сталося… але обережненько, в рукавичках.

У капітанському відсіку був підсвічений стіл із зоряною картою. Даллас, Кейн, Ріплі та Еш стояли на протилежних полюсах компаса, а Ламберт сиділа на посту.

— Ось він, — Даллас вказав на цятку, яка світилася, і оглянув членів екіпажу, що скупчилися навколо столу. — Я хочу, щоб усі це послухали.

Усі знову сіли на свої місця, а капітан кивнув Ламберт. Вона стиснула вимикач:

— Добре, давайте послухаємо. Відрегулюй гучність.

Штурман увімкнула тумблер. Капітанський відсік наповнився безперервним фоновим шипінням. Раптом усе припинилося і пролунав такий звук, що в Кейна поповзли мурашки по шкірі, а в Ріплі волосся стало дибки. Це тривало дванадцять секунд, а потім знову почалося безперервне шипіння.

— Господи, — вражено промовив Кейн.

Ламберт вимкнула динаміки. У капітанському відсіку знову запанував спокій.

— Що то в біса було? — запитала Ріплі з таким виглядом, наче вона побачила щось мертве в тарілці. — Я ще ніколи не чула таких аварійних сигналів.

— «Матір» назвала це так, — пояснив Даллас. — Не зовсім коректно називати їх «інопланетними», тож вона назвала «чужими».

— А може, то голос, — сказала Ламберт і замовкла, усвідомивши, що її слова мають неприємний відтінок, і зробивши вигляд, що нічого не говорила.

— Скоро дізнаємось. Ти встановила координати місцезнаходження корабля?

— Я знайшла його місцезнаходження на планеті, — Ламберт вдячно подивилась на панель управління, задоволена тим, що доведеться мати справу з розрахунками, а не з важкими думками. — Ми досить близько.

— Інакше «Матір» не пробудила б нас від гіперсну, — пробурмотіла Ріплі.

— Координати прямого сходження — шість хвилин двадцять секунд; бічного відхилення — мінус тридцять дев’ять градусів дві секунди.

— Покажи це на екрані.

Штурман натиснула певну послідовність кнопок. Один з екранів у капітанському відсіку замиготів, і всі побачили яскраву цятку.

— Високе альбедо[3]. Можеш збільшити?

— Тільки до певної міри. Поки що на це треба дивитися здалеку. Зараз постараюся наблизити.

Екран одразу ж сфокусувався на об’єкті, й усі побачили тьмяну стиснену з полюсів планетку серед космічної порожнечі.

— Чорт її забирай, — незлостиво сказав Даллас. — Ти впевнена, що то вона? У цій системі досить багато планет.

— Так, це вона. Просто планетоїд. Десь тисяча двісті кілометрів у діаметрі, не більше.

— Вона обертається?

— Так. Час повного оберту — години дві. Але це попереднє значення. Хвилин за десять скажу точно.

— Уже непогано. Сила тяжіння?

Ламберт перевірила декілька індикаторів.

— Вісімдесят шість сотих. Досить щільна.

— Тільки не кажи про це Паркерові й Бретту, — сказала Ріплі. — Їм спаде на думку, що там поклади важких металів, і вони підуть шукати здобич ще до того, як ми дізнаємося про нашого невідомого транслятора.

Спостереження Еша були прагматичнішими:

— Нею можна ходити.

Члени екіпажу почали розробляти процедуру виходу на орбіту. Адже «Ностромо» наближався до маленької планетки, тягнучи за собою величезний вантаж резервуарів і перегонну установку.

— Наближаємось до апогею орбіти. Увага! Двадцять секунд, дев’ятнадцять, вісімнадцять… — Ламберт рахувала, поки її напарники навколо напружено працювали.

— Нахил по правому борту на дев’яносто два градуси, — діловито оголосив Кейн.

Буксир та нафтоочисна установка перекрутилися, виконавши пірует у відкритому космосі. Допоміжні двигуни ненадовго увімкнулися, освітивши хвіст.

— Вихід на екваторіальну орбіту пройшов успішно, — оголосив Еш. Під ними безтурботно крутилася мініатюрна планета.

— Дай мені дані про тиск у відділенні управління електронними пристроями.

Еш поглянув на манометри, не повертаючись до Далласа.

— Три цілих сорок п’ять сотих Ньютона на ем сі у квадраті[4]… близько тридцяти п’яти тисяч паскаль, сер.

— Дай знати, раптом щось зміниться.

— Ти подбав про керування рівнем резервування, яке вимикає пристрої управління керуючим гіроскопом[5], поки ми займалися справами?

— Так.

— Система збору інформації гальмує управління керуючим гіроскопом. Ми будемо прискорювати її за допомогою установки відслідковування та управління, а моніторинг будемо здійснювати за допомогою цифрових комп’ютерів УПР та комп’ютерного інтерфейсу. Тобі від цього легше?

— Набагато.

Еш був забавним хлопцем, який ставився до всіх холоднокровно і одночасно по-дружньому, до того ж відмінним спеціалістом. Нічого не могло збити його з пантелику. Підтримка наукового співробітника надавала Далласу впевненості під час прийняття рішень.

— Готуємось до роз’єднання з платформою, — сказав Еш і увімкнув тумблер невеликого пристрою. — Інженерне відділення, готуємось до роз’єднання із платформою.

— L-вирівнювання по лівому борту, по правому борту шлях вільний, — доповів Паркер без звичного сарказму.

— Задній фал[6] готовий до роз’єднання, — додав Бретт.

— Перетинаємо термінатор[7], — доповіла Ламберт. — Входимо на неосвітлену сторону.

Внизу нечітка заокруглена лінія розділяла густі хмари. З одного боку вони були яскраво освітленими, а з іншого були могильно-чорними.

— Підйом. Підйом. Режим готовності, — Ламберт по черзі клацала вимикачами. — Режим готовності. П’ятнадцять секунд… десять… п’ять… чотири. Три. Два. Один. Замок.

— Роз’єднуємось, — коротко наказав Даллас.

Між «Ностромо» та масивними резервуарами з нафтоочисною установкою, які почали дрейфувати по орбіті, захурделився газ. Дві штучні конструкції — одна порівняно невелика з людьми, інша — величезна та безлюдна — повільно роз’єдналися. Даллас уважно спостерігав за роз’єднанням на екрані номер два.

— Фал вільний, — оголосила Ріплі після короткої паузи.

— Точність скориговано. — Кейн відкинувся в кріслі, розслабившись на декілька секунд. — Усе вільне. Роз’єднання пройшло успішно, пошкоджень немає.

— Прийнято, — додала Ламберт.

— Прийнято, — з полегшенням промовила Ріплі.

Даллас подивився на штурмана:

— Ти впевнена, що ми залишили платформу на стабільній орбіті? Я не хочу, щоб два мільярди тон нафти впали й загорілися, доки ми будемо колупатися внизу. Тут атмосфера не така щільна, щоб надійно захистити нас.

Ламберт перевірила індикатор:

— Сер, вона може спокійно висіти тут ще з рік.

— Добре. Фінанси в безпеці, ну й наші голови теж. Давайте спробуємо сідати. Готовність до польоту в атмосфері.

П’ятеро людей наполегливо працювали, кожен працюючи над своїм завданням. Джонс сидів на панелі управління пристроїв по лівому борту й спостерігав за хмарами, що насувались.

— Починаємо зниження, — увага Ламберт була прикута до одного давача. — П’ятдесят тисяч метрів. Зниження. Зниження. Сорок дев’ять тисяч. Входимо в атмосферу.

Даллас спостерігав за власними приладами, намагався оцінити та запам’ятати десятки цифр, які постійно змінювалися. Запорукою міжзоряних подорожей було шанування приладів, залишаючи всю важчу роботу на «Матір». А от політ в атмосфері — це зовсім інше. Тут вже працювали пілоти, а не машина.

Днище зорельота торкнулося брунатних та сірих хмар.

— Обережно. Унизу виглядає негарно.

«Як це схоже на Далласа», — подумала Ріплі. Десь унизу, у брунатно-сірому пеклі інший корабель благав про допомогу, використовуючи регулярний, нелюдський і страхітливий екстрений виклик. Ця планета була взагалі невідомою. Це означає, що всі метеорологічні особливості, ґрунт та інше доведеться вивчати з нуля, а для Далласа це було просто «негарно». Їй часто спадало на думку, чому такий компетентний капітан змушений керувати якимось рядовим кораблем типу «Ностромо».

Якби Ріплі могла читати думки, то відповідь би її здивувала: йому це подобалося.

— Координати вертикального зниження розраховано та введено. Незначне коригування курсу, — доповіла Ламберт. — Наведення завершене, знижаємось по курсу. Зафіксували, летимо по прямій.

— Прийнято. Як метеоумови внизу можуть вплинути на допоміжні двигуни?

— Поки що все добре, сер. Доки ми не зануримось у ті хмари, нічого певного сказати не можу. Сподіваюся, ми зможемо крізь них пробитися.

— Непогано, — Даллас похмуро подивився на індикатор і натиснув кнопку. З’явилося нове значення, яке його більше порадувало. — Дай мені знати, якщо воно зміниться.

— Добре.

Буксир занурився в зону хмарності. Навколо на екранах зображення помутнішало. Але прилади працювали справно. Зореліт тричі підкинуло, а потім рух у густій поволоці темних хмар тривав без особливих проблем. Те, з якою легкістю вони зробили цей маневр, свідчило про відмінні навички штурмана Ламберт і пілота Далласа.

Втім, це тривало недовго. Зореліт потрапив у повітряний потік, який почав його штовхати.

— Зона турбулентності, — Ріплі напружено працювала на панелі управління.

— Увімкни навігаційні та посадочні ліхтарі. — Даллас вдивлявся крізь вихри на екранах. — Можливо, щось ми зможемо побачити.

— За таких умов ніхто не зробить це краще, аніж прилади, — сказав Еш.

— Авжеж, я не зможу їх замінити. Усе ж хотілося б щось і бачити на власні очі.

На днищі «Ностромо» загорілися яскраві прожектори. Вони хіба що трішки пробивалися крізь хмари, не даючи того огляду, якого так жадав капітан. Усе ж вони зробили світлішими перед тим темні оглядові екрани, а з ними й капітанський відсік. Та й на серці у всіх стало трохи легше. Ламберт уже не здавалося, що вони летять крізь чорнило.

Зі своїх місць Паркер і Бретт не бачили хмарної завіси, але відчули її. У зоні турбулентності інженерний відсік раптом втратив колишню рівновагу й дещо перехилився на бік.

Паркер стиха лайнувся.

— Що це таке? Ти чув це?

— Еге, — Бретт нервово вивчав індикатор. — Перепад тиску на повітрозабирачу номер три. Напевно, ми втратили захисний кожух, — він почав натискати кнопки. — Еге ж, так і є. Крізь забірник просочується пил.

— Вимкни, вимкни його.

— А що, по-твоєму, я роблю?

— Чудово. Тепер наш допоміжний двигун забитий курявою.

— Нічого страшного… сподіваюся, — Бретт налаштував управління. — Зараз заблокую цей забірник і увімкну вентиляцію на видув.

— Але двигун, напевно, вже пошкоджено, — Паркеру страшно було подумати про те, що можуть тверді частки, які занесло вітром, зробити із внутрішньою оболонкою забору. — Де ми в біса летимо? Це хмари чи скелі? Якщо ми не розіб’ємся, то як мінімум одержимо замикання в схемах, які на такій швидкості просто загоряться.

П’ятеро членів екіпажу в капітанському відділенні не чули інженерських прокльонів і намагались посадити буксир недалеко від джерела сигналу так, щоб він залишився неушкодженим.

— Наближаємось до джерела сигналу, — Ламберт спостерігала за давачем. — Відстань — двадцять п’ять кілометрів. Двадцять. Десять, п’ять…

— Гальмуємо і повертаємо, — Даллас схилився над пристроями ручного управління.

— Коригую курс. Три градуси чотири хвилини праворуч, — Даллас виконав коригування. — Тепер усе в нормі. П’ять кілометрів до центра радіуса пошуку. Тримати курс.

— Зменшуємо радіус, — Даллас знову почав натискати на кнопки ручного управління.

— Три кілометри. Два.

У Ламберт був надто схвильований голос. Даллас не міг відгадати чому: через загальну небезпеку чи через наближення до джерела сигналу.

— Ми фактично над ним.

— Молодець, Ламберт. Ріплі, як виглядає поверхня? Знайди, де можна сісти.

— Працюю над цим, сер, — Ріплі перевірила декілька панелей, і в міру того як з індикаторів надходили неприйнятні дані, в неї на обличчі з’являвся вираз огиди. Зореліт кружляв у повітрі, доки Ріплі намагалася розібратися в невидимій поверхні.

— У спектрі зору нічого не видно.

— Та бачимо, — буркнув Кейн. — Вірніше, нічого не бачимо.

Звіти від приладів не додавали оптимізму. Судячи з випадкових даних індикаторів, це була закинута, безплідна й ворожа пустеля.

— Завади на радарі, — Ріплі шкодувала, що електроніка не реагує на прокльони так само швидко, як люди. — На сонарі теж, інфрачервоні завади. Почекайте, зараз спробую ультрафіолет. Спектр досить високий, щоб не заважати нам.

За декілька секунд на надважливому індикаторі з’явилися окремі рятівні лінії, а після цього — слова з яскравим підсвічуванням та комп’ютерна схема.

— От і все.

— Знайшла місце для посадки?

Ріплі виглядала повністю розслабленою.

— Наскільки я зрозуміла, можна сідати будь-де. Згідно з індикаторами, поверхня повністю рівна.

Даллас чомусь уявив гладку вулканічну лаву, котра дещо вихолола, але під тонкою скоринкою зрадливо ховає розплавлену смерть.

— Еге, але що там таке рівне? Вода, пахоехое[8], пісок? Кейне, треба від чогось відштовхнутися. Потрібна якась підказка. Зараз я спущуся, і ми все з’ясуємо. Якщо поверхня тверда і рівна, то все буде добре.

Кейн почав клацати вимикачами.

— Моніторинг. Інструмент аналітики запущено. Завади не зникають.

Даллас обережно опускався ближче до поверхні.

— Завади не зникають, але слабшають.

Даллас знову дещо знизив висоту. Ламберт спостерігала за давачами. Вони були на безпечній висоті, але якби з двигунами зорельота щось трапилося чи на них подіяла якась сила, притаманна цій планеті, на такій швидкості все могло різко змінитися. Але гальмувати теж не можна, оскільки при такому вітрі можна було взагалі втратити управління.

— Завади зникають… все!

Кейн вивчав індикатори та контурні лінії на сканері зорельота.

— Колись ця планета була розплавлена. Судячи з результатів аналітики, недовго. В основному, складається з базальту, трішки ріоліту, подекуди зустрічаються прошарки лави. Наразі все застигло й охололо, слідів тектонічної активності не виявлено.

За допомогою інших вимірювальних приладів він намагався дізнатися інші секрети маленької планети.

— Ніяких слідів тектонічної активності під нами чи поблизу. Чудове місце, щоб посадити корабель.

Даллас одразу ж запитав:

— Ти впевнений?

— Вона надто стара, щоб тут було інакше, — роздратовано відповів старший помічник. — У мене вистачить розуму визначити вік і склад планети. Гадаєш, що я хочу посадити нас у жерло вулкана?

— Добре, добре. Вибач, просто хотів перевірити. Я ніколи не здійснював посадку без карт і радіомаяків, відколи закінчив навчання. Трохи нервуюся.

— Усі ми нервуємо, — одразу ж прокоментувала Ламберт.

— Тоді що, здійснюємо посадку?

Ніхто не заперечував.

— Давайте. Я спробую приземлюватися по спіралі. Докладу всіх зусиль, щоб зробити це під таким вітром, а потім треба підійти якнайближче до джерела сигналу. Але уважно стежте за сигналом, Ламберт. Я не хочу, щоб ми сіли на той корабель, який потребує допомоги. Попередь, якщо будемо надто близько.

Його голос звучав досить різко в переповненому відсіку.

Було виконано необхідні налаштування, введено команди, а вірні електронні слуги їх виконували. «Ностромо» чітко приземлявся по спіралі, незважаючи на пориви супротивного вітру в чорному небі на кожному метрі.

— Зниження за п’ятнадцять кілометрів, — чітко оголосила Ріплі. — Дванадцять… десять… вісім.

Даллас підніс руку до панелі управління.

— Гальмуй. П’ять… три… два. Один кілометр.

Даллас вніс необхідні зміни на панелі управління.

— Гальмуємо. Увімкнути двигуни м’якої посадки.

— Увімкнено, — Кейн упевнено працював за панеллю управління. — Комп’ютерний моніторинг зниження.

У капітанському відсіку почулося різке голосне гудіння: це «Матір» узяла під контроль їхнє зниження, регулюючи останні метри більш точно, ніж найкращий пілот.

Даллас провів останню перевірку перед посадкою і вимкнув декілька тумблерів.

— Основні двигуни вимкнено. Опори модуля у нормі.

Капітанський відсік почало сильно трусити від вібрації вітру.

— Зниження! Дев’ятсот метрів! — Ріплі дивилася на панель управління. — Вісімсот. Сімсот. Шістсот.

Ріплі продовжила відлік. Скоро вона дійшла до першого десятка.

Коли до поверхні залишалось п’ять метрів, корабель загальмував і завис у повітрі. Внизу в нічній темряві ревіла буря.

— Випустити опори.

Кейн вже почав виконувати наказ Далласа. У капітанському відсіку почулося тихе скрипіння. Із днища зорельота з’явилися декілька «ніг» із товстого металу, від чого він став схожий на жука. Вони впритул наблизились до досі невидимої внизу породи.

— Чотири метри… Фух!

Ріплі припинила відлік. «Ностромо» теж зупинився, коли опори намацали тверду поверхню. Потужні бампери пом’якшили контакт.

— Посадку завершено…

Раптом щось тріснуло — можливо, закоротило якусь дрібну схему або це через те, що перевантаження не було вчасно компенсоване належним чином. А потім корабель струсонуло від якогось сильного удару. Металевим корпусом корабля пройшла хвиля вібрації, так що здалося, ніби він страхітливо застогнав.

— Я втратив контроль! — заволав Кейн, коли в капітанському відсіку зникло світло. Давачі почали голосно попереджати про небезпеку, оскільки окремі металеві «нервові закінчення» «Ностромо» відбивали сигнали про несправність.

Коли струс уразив інженерний відсік, Паркер і Бретт тільки збиралися випити по бляшанці пива. Крізь скляні стіни своєї кабіни вони помітили, як комплект з’єднаних труб, вбудований у фігурну стелю машинного відділення, вибухнув. У їхній власній кабінці управління загорілися три панелі. Клапан регулювання тиску, що знаходився неподалік, роздуло, а потім він теж вибухнув.

Cвітло згасло й інженери почали намацувати кишенькові ліхтарики. Паркер тим часом намагався знайти кнопку, яка відповідала за резервний генератор, котрий постачав живлення в разі відсутності безпосередньої роботи діючих двигунів.

У капітанському відсіку в цей час запанувало сум’яття. Коли припинилися крики та питання, Ламберт озвучила найпростішу версію:

— Напевно, допоміжний генератор дав дуба.

Вона зробила крок уперед, але сильно вдарилася об панель управління.

— Цікаво, що ж трапилося?

Кейн підійшов до стіни, і, намацуючи її, почав йти уздовж неї. «Де ж резервна панель управління посадкою… Ага, ось». Він шукав знайомі круглі ручки. «Фіксатор замка шасі… ось. Вже близько…» Рука Кейна затисла аварійний важіль освітлення. Він увімкнув його. У тьмяному сяйві з’явилося декілька примарних силуетів.

Орієнтуючись на світло, яке увімкнув Кейн, Даллас і Ламберт знайшли власні важелі освітлення. Три вогника давали достатньо світла для роботи.

— Що трапилося? Чому не спрацював допоміжний двигун? І чому зникло світло?

Ріплі клацнула вимикачем телефона внутрішнього зв’язку.

— Інженерний відсік, що трапилося?

— Усе хріново, — діловито відповів Паркер, але в його голосі вчувалися тривога і настраханість. На тлі його слів пролунав звук, схожий на далеке дзижчання жахливих крил якоїсь величезної комахи. Голос Паркера уривався. Таке враження, що він зникав із діапазону телефона внутрішнього зв’язку. — Клята пилюга забила двигуни, поки ми сідали, — ось що трапилося. Напевно, забули їх вчасно зачинити і вичистити, от і сталося займання електроприладів.

— Займання досить масштабне, — тільки й додав Бретт до загальної розмови. Його голос звучав досить слабко, наче він був десь далеко.

Настала тиша, яку порушувало лише свистіння хімічних вогнегасників у динаміках.

— Повітрозабирачі забилися, — нарешті Бретт повідомив те, чого так нетерпляче чекала компанія в капітанському відсіку. — Стався сильний перегрів, напевно, вигоріло усе відділення. Чорт забирай, тут справді стає нестерпно…

Даллас подивився на Ріплі.

— Ті двоє, схоже, досить зайняті зараз. Я хочу почути щось змістовне. Щось пішло не так. Дуже сподіваюся, що проблема стосується лише їхнього машинного відділення, але може бути й гірше. Корпус цілий? — Даллас глибоко вдихнув. — Якщо ні, то треба знайти пробоїну й визначити серйозність несправності.

Ріплі швидко просканувала аварійні здавачі герметичності, потім швидко переглянула окремі схеми кабіни. Після цього вона змогла впевнено заявити:

— Я нічого там не бачу. В усіх відділеннях тиск у нормі. Якщо десь і є пробоїна, то вона занадто маленька, а система самоущільнення вже давно її залатала.

Еш разом з іншими уважно вивчав дані індикаторів на панелі управління. У неї було окреме джерело живлення на випадок масштабних перебоїв, як от зараз. Еш підтримав слова Ріплі:

— У повітрі відсіків відсутні забруднення ззовні. Гадаю, герметичність не порушена.

— Це краща новина за останні хвилини. Кейне, увімкни зовнішні екрани, на яких ще не зникло живлення.

Старший помічник налаштував три тригери[9]. Усі побачили мигтіння, щось схоже на нечіткі контури рельєфу, а потім усе знову занурилося в темряву.

— Розрядилися. Нічого не видно, та й назовні зараз така ж темрява, як і в нас. Треба б увімкнути допоміжний генератор, принаймні зможемо роздивитися, де ми. Акумулятора для цього явно не вистачає.

Аудіосенсори потребували менше енергії, тому вони передавали звуки ззовні в кабіну. Нерухомі приймачі доносили до капітанського відсіку звуки буревію з дивним клацанням і завиванням. Часом виникало враження, що за бортом билися дві акули.

— Треба було сідати вдень, — Ламберт подивилася в ілюмінатор, за яким була темрява. — Без приладів нічого не побачимо.

— Що ж таке, Ламберт? — передражнив Кейн. — Боїшся темряви?

Вона навіть не посміхнулася.

— Я не боюся темряви, у якій я все знаю. А ця темрява — це інша справа, особливо коли там лунають звуки, які ми чули під час екстреного виклику.

Ламберт знову витріщилася на запилений ілюмінатор.

Її готовність висловити свої потаємні страхи не покращила загальний настрій у капітанському відсіку. У кращі часи він просто був напружений, а тепер посеред цієї темряви атмосфера стала взагалі задушливою через мовчання, яке затягнулося. Нарешті Ріплі оголосила:

— Нам знову телефонують з інженерного відсіку.

Даллас та інші з очікуванням дивились, поки Ламберт возилася з підсилювачем.

— Паркере, це ти? — почала розмову Ріплі.

— Так, це я, — судячи з голосу, інженер був надто втомлений, щоб різко відповідати у своїй звичній саркастичній манері.

— Як у вас там справи? — Даллас подумки схрестив пальці. — Вам вдалося загасити пожежу?

— Нарешті, — інженер зітхнув, і в телефоні це прозвучало як вітер. — Вогонь пошкодив старий шар змазки в коридорі на поверсі «C». У певний момент я подумав, що ми добряче обпалимо собі легені. Але горюча речовина виявилася тоншою, аніж я гадав, і згоріла швидше, не встигнувши поглинути багато повітря. Сепаратори добре працюють, тому скоро приміщення буде очищене від вуглекислого газу.

Даллас облизав губи.

— Який ступінь пошкоджень? Не звертайте уваги на дрібні. Мене найбільше цікавить загальна справність корабля та все, що перешкоджає нормальній роботі.

— Та-ак… Четверта панель повністю згоріла (Даллас уявив, як інженер загинає пальці, перераховуючи несправності). Допоміжний блок паралельного живлення не працює, так само, як і троє чарунок на дванадцятому модулі. Наслідки зрозумілі.

Інженер витримав паузу і додав:

— Дрібні пошкодження теж називати? За годину я зможу підготувати повний список.

— Не треба. Зачекай хвильку, — Даллас повернувся до Ріплі. — Спробуй знов увімкнути екрани.

Ріплі виконала наказ, але це не допомогло. Вони були такими ж порожніми, як і голова бухгалтера Компанії.

— Доведеться поки що обходитися без них, — сказав він.

— Ти впевнений, що назвав усі несправності? — запитала Ріплі по телефону. Вперше вона пройнялася симпатією до Паркера та Бретта відтоді, як вони стали членами команди. Вірніше, відколи вона стала, адже Паркер працював на «Ностромо» довше за неї.

— Поки що — так, — Паркер закашлявся. — Зараз ми намагаємося повністю відновити постачання енергії. Дванадцятий модуль, який зламався, усе тут угробив. Більше інформації про поломку ми зможемо надати вже після того, як вивчимо усе, що пожер вогонь.

— Ви впораєтеся з ремонтом? — Даллас подумки аналізував стислий звіт інженера. Вони можуть залатати основні пошкодження, але проблема з чарунками займе певний час. Він навіть боявся думати, що могло трапитись із дванадцятим модулем.

— Ми не зможемо одразу полагодити всі несправності, — відповів Паркер.

— Я й не думав питати про всі. Що вдасться зробити?

— Треба змінити напрям декількох трубопроводів і замінити обшивку пошкоджених повітрозабирачів. Це передусім. Але аби цілком полагодити ці труби, треба було б надовго ставити зореліт у док. Ми ж можемо тільки тимчасово пристосувати трубопроводи, аби згодом дістатися до доку.

— Розумію. Що ще?

— Я вже говорив: дванадцятий модуль. Кажу, як є: ми втратили головну чарунку.

— Чому? Через куряву?

— Частково — так.

Паркер замовк, про щось порадився з Бреттом, а потім продовжив:

— Деякі частки злиплися в забирачах, забрикетувалися та викликали перегрів і пожежу. Ви ж знаєте, які ці двигуни чутливі. Пил просочився крізь кожухи й угробив усю систему.

— Ви щось можете зробити? — запитав Даллас. Систему треба було якось відремонтувати, бо замінити її не вдасться.

— Гадаю, що так. Вірніше, Бретт сподівається, що коли вичистити все і заново викачати повітря, можна буде спробувати запустити. Потім побачимо, як воно буде. Якщо після чистки все буде герметично, то нам пощастило. Якщо ж ні, то спробуємо викувати і спресувати латку. Якщо ж виявиться, що вздовж труби проходить тріщина, ну, тоді… — голос Паркера почав завмирати.

— Давайте не будемо про можливі проблеми, — запропонував Даллас. — Розберемося з тими, що є, і, сподіваюся, на цьому все й закінчиться.

— Згодні.

— Так, — промовив Бретт десь збоку.

— Кінець зв’язку.

— Кінець зв’язку. Грійте для нас каву.

Ріплі поклала слухавку і в очікуванні подивилася на Далласа. Він тихо присів задумавшись.

— Скільки часу треба, щоб полагодити зореліт, якщо Паркер дійсно правий, а вони з Бреттом зможуть це зробити?

Вона вивчала дані індикаторів і на хвилинку задумалась.

— Якщо вони зможуть змінити напрям тих труб і полагодити дванадцятий модуль, щоб він знову міг забезпечувати силове навантаження, то це займе приблизно п’ятнадцять-двадцять годин.

— Непогано. За моїми підрахунками — вісімнадцять, — він не посміхнувся, але в нього з’явилася надія. — Як щодо допоміжних двигунів? Бажано, щоб вони працювали, коли ми вирішимо проблеми із живленням.

— Я працюю над цим, — Ламберт налаштувала приховані пристрої. — Коли інженери закінчать у себе, в нас вже все буде готово.

За десять хвилин малюсінький динамік Кейна декілька разів різко запищав. Він проаналізував дані на здавачі, а потім увімкнув телефон внутрішнього зв’язку.

— Капітанський відсік. Кейн.

Почувся виснажений, але задоволений голос Паркера з іншого кінця корабля.

— Не знаю, скільки шви витримають… деякі з них досить погано тримаються. Якщо все піде, як слід, ми знову пройдемося інструментом по швах і зробимо їх більш довговічними. Зараз у вас повинно поновитися світло.

Старпом перемкнув блок. У капітанському відсіку знову спалахнуло світло, почали загорятися і миготіти відповідні індикатори, а члени екіпажу вмить пожвавішали.

— Живлення та світло знов увімкнено, — відзвітував Кейн. — Ви двоє гарно попрацювали.

— А ми завжди гарно працюємо, — відповів Паркер.

— Авжеж, — погодився поруч Бретт; судячи з безперервного гудіння, яке створювало елегантну поліфонію разом із його стандартними односкладними відповідями, він знову стояв десь збоку від динаміка біля двигунів.

— Не дуже радійте, — продовжив Паркер. — Нові шви тримаються, але я нічого не обіцяю. Ми просто все тут склеїли докупи. Що у вас нового?

Кейн похитав головою, а потім згадав, що Паркер не може бачити його жесту.

— Казна-що, — він визирнув у перший-ліпший ілюмінатор. Вогні в капітанському відсіку кидали слабке світло на вузьку ділянку рівної порожньої поверхні. Іноді вітер котив велику пригорщу піску або камінь, і той кидав швидкий відблиск, але більше нічого не було. — Голі скелі, Паркере. Видимість обмежена. Усе позитивне, що я можу припустити — це те, що ми можемо бути десь неподалік від місцевого оазису.

— Тримай кишеню ширше!

Паркер щось прокричав Бретту діловим тоном, а потім додав:

— Якщо ще щось трапиться, одразу ж повідомте.

— Надішлю тобі поштівку, — і Кейн поклав слухавку…