Чужий

IV

Невидиме сонце сходило, і кривава атмосфера почала потрохи світлішати. Тепер вона стала плісняво-брудного жовтуватого кольору. Хоча це не нагадувало знайоме земне яскраве сонячне сяйво, але вже було трохи краще. Буревій почав вщухати, а всюдисуща курява почала влягатися. Тепер троє втомлених астронавтів могли побачити, що знаходиться в декількох метрах від них.

Певну частину шляху їм довелося дряпатися нагору. Місцевість була горбистою, але досі вона складалася з потоків лави, якщо не брати до уваги поодиноких базальтових стовпів. Траплялися гострі виступи, більшість з яких були за декілька віків вивітрені постійними пиловими бурями і мали легкі заокруглення та борозенки.

Кейн ішов попереду, трішки обігнавши Ламберт. Він щохвилини очікував, що вона знову зловить сигнал. Кейн виліз на невисоку вершину й почав вдивлятися вперед, очікуючи побачити те, що й завжди: рівну скелю, яка простяглася вгору до ще одного невеликого уступу. Але замість цього він побачив дещо інше. Це так здивувало його, що він широко розкрив очі за брудним склом шолому і закричав у мікрофон:

— МАТІР БОЖА!

— Що там? Що трап…?

Ламберт підбігла до нього, а за нею — Даллас. Їх так само вразило несподіване видовище.

Вони й раніше вважали, що аварійний сигнал подавала якась машина, але як вона виглядала, ніхто не уявляв. Вони надто переймалися через буревій та намагалися не втратити одне одного. Побачивши джерело сигналу, яке було ще більш вражаючим, аніж можна було очікувати, їхня наукова неупередженість тимчасово зникла.

Це був корабель. Він був відносно неушкоджений і виглядав настільки дивно, що неможливо було уявити. Даллас не назвав би корабель страхітливим, але щось у ньому дратувало: відомі людям технології не повинні так виглядати. Величезна жертва аварії мала рівні, але неприродні контури, і взагалі не вписувалася в будь-які рамки людської уяви. Корабель височів над ними й над скелями, на які приземлився. Судячи з того, що вони побачили, він вирішив сісти в такий самий спосіб, як і «Ностромо» — днищем донизу. Фактично, він нагадував величезну металеву підкову. Одна з «ніг» була коротша і увігнута під гострішим кутом. Астронавти розмірковували, чому так: через ушкодження, або це була якась задумка інопланетян, на думку яких це й було ідеальною симетрією.

Коли астронавти підійшли ближче, то помітили, що основа корабля була масивніша за інші частини. На ній було декілька концентричних виступів, схожих на товсті пластини, які згори утворювали купол. Даллас припустив, що у двох «ногах» знаходилися силове та інженерне відділення, а в масивнішій передній частині розміщувався екіпаж і, можливо, відділення для вантажів та капітанське відділення, хоча всі розуміли, що могло бути зовсім навпаки.

Корабель не подавав жодних ознак активованості. Тепер, коли астронавти були близько, звук екстреного сигналу оглушував їх. Довелося зменшити гучність у шоломах.

Корпус корабля, витовлений з металу чи сплаву невідомого походження, блищав, як скло у світанкових променях. Даллас навіть не був упевнений, що то взагалі метал. На перший погляд, там не було ніяких зварювальних швів чи інших відомих типів з’єднання окремих пластин чи секцій. Виникло враження, що корабель інопланетян вирощували, а не виробляли. Звичайно, це було щось неймовірне. Усе ж це був корабель, незалежно від того, як його побудували.

Несподіване видовище так вразило астронавтів, що ніхто з них не задумувався над тим, які премії чи трофеї можна отримати завдяки цьому кораблю, який колись потрапив тут в аварію і тепер не подавав видимих ознак присутності його екіпажу. Усі троє одночасно щось кричали одне одному в мікрофони:

— Прийом, прийом, якийсь корабель, — беззмістовно повторював Кейн.

Ламберт вивчала глянцеві вигини на кораблі, які сяяли так, наче були вологими. Вона не побачила знайомих елементів і здивовано похитала головою.

— Ви впевнені? Може, це якась місцева структура. Дивне воно якесь…

— Ні, — увагу Кейна було прикуто до пари вигнутих «ніг» позаду корабля. — Це не частина місцевого рельєфу. Це точно корабель.

— Еше, ти це бачиш? — Даллас згадав, що науковий співробітник усе бачив через відеофони, вбудовані в скафандри, і міг побачити аварійний корабель, ще коли Кейн видерся на вершину й ошелешено скрикнув.

— Так, бачу, — схвильовано, як для нього, озвався Еш. — Нечітко, але згоден із Кейном, що це корабель. У житті не бачив нічого подібного. Зачекайте хвильку.

Усі чекали, доки Еш проаналізував дані індикаторів і надіслав комп’ютеру декілька запитів.

— «Матір» теж не сумнівається, — повідомив науковий співробітник. — Зовсім невідомий тип корабля, з яким ми ще не стикалися. Він справді настільки величезний, як виглядає звідси?

— Ще більший, — відповів Даллас. — Має масивну конструкцію, дрібних деталей поки що не помічено. Якщо він будувався з такими ж пропорціями, як і наші кораблі, то ми — мурахи в порівнянні з тими інженерами.

Ламберт нервово хіхікнула:

— Якщо хтось із них залишився на борту, то вони неодмінно з нами привітаються.

— Ми вже близько, — сказав Даллас Ешу, не звертаючи уваги на коментарі штурмана. — У тебе, напевно, набагато чіткіший сигнал, аніж тут. Як там справи з екстреним викликом? Є якісь здвиги? Ми занадто близько, щоб це визначити.

— Ні. Джерело сигналу, скоріше за все, усередині. Якби воно було десь назовні, ми б ніколи не зловили його через екранування цією купою металу.

— Якщо це взагалі метал, — Даллас продовжував вивчати корпус інопланетного корабля. — Чимось нагадує і пластик.

— Або кістку, — замислено промовив Кейн.

— Припустимо, сигнал йде зсередини. Що будемо робити? — запитала Ламберт.

Старпом пішов уперед.

— Я зайду всередину і все вам розповім.

— Зачекай, Кейне. Не будь клятим авантюристом. Колись ти через це постраждаєш.

— Усе ж я наполягаю. Дивись, нам треба щось робити. Не можна просто стояти тут і чекати, доки над кораблем з’явиться якесь диво, — Кейн насупився. — Ти що, всерйоз не хочеш потрапити всередину?

— Хочу, звичайно. Але не варто так поспішати, — Даллас промовив у мікрофон до науковця. — Еше, ти досі нас чуєш?

— Тепер гірше, аніж коли ви були над джерелом сигналу, — відповів Еш. — Тут якісь постійні завади. Але досі все чітко.

— Добре. Я не бачу жодних вогнів чи ознак життя. Ніякого руху, окрім клятої куряви. Використовуй нас як точку відліку, щоб перевірити давачі. Можливо, уловиш щось, що нам не вдалося.

Настала тиша, доки Еш виконував наказ. Астронавти продовжували милуватись елегантно викривленими контурами величезного зорельота.

— Я все перепробував, — нарешті доповів науковий співробітник. — У нас немає потрібного обладнання. «Ностромо» — тільки торговельний буксир, а не науково-дослідний корабель. Щоб отримати необхідні результати, тут потрібно багато обладнання, яке дорого коштує.

— Отже… Що ти можеш сказати?

— Поки що нічого, сер. Немає ніяких результатів. Не вистачає ресурсів, щоб отримати якісь певні дані. У нас немає потрібних приладів.

Даллас намагався приховати своє розчарування від інших:

— Розумію. Ну, це не критично. Але постарайся щось знайти. Якщо отримаєш хоч якісь дані, одразу дай мені знати, особливо, якщо це будуть ознаки якогось руху. Не треба подробиць: на місці все проаналізуємо.

— Прийнято. Бережіть себе.

«Що далі, капітане?» — міркував собі Даллас. Він міряв очима довжину величезного корабля. Потім озирнувся і помітив, що Кейн і Ламберт спостерігають за ним. Звичайно, старпом був правий: недостатньо просто знати, що це джерело сигналу. Їм треба знайти його генератор чи передавач, по можливості дізнатися причину сигналу й появи самого зорельота на цій маленькій планеті. Не можна здолати такий шлях, не дізнавшись, що ж знаходиться всередині корабля.

Зрештою, цікавість привела людство в міжзоряний простір, звільнивши його зі свого ізольованого й буденного світу. Але, разом із цим, капітан згадав, що той, хто багато знає, надто швидко старіє.

Даллас прийняв єдино правильне логічне рішення.

— Звідси корабель виглядає повністю закинутим. Спочатку треба дістатись його основи. Якщо ми там нічого не знайдемо…

— То… — Ламберт очікувально дивилася на нього.

— А далі… Буде видно.

Астронавти пішли вбік корпусу. На поясі в Ламберт метелявся вже непотрібний навігатор.

— Наразі я можу лише… — почав Даллас, коли вони дісталися вигнутого корпусу, який нависав над ними.

На «Ностромо» Еш уважно слухав кожне слово. Раптом голос Далласа почав зникати. Потім зв’язок різко покращився перед тим, як зникнути повністю. Одночасно із цим Еш втратив і візуальний контакт.

— Далласе! — Еш почав панічно натискати на кнопки на панелі управління, клацати вимикачами, щоб покращити якість зображення на екранах, які й так було перевантажено. — Далласе, ти чуєш мене? Я втратив сигнал. Повторюю, я втратив сигнал…

Але в усіх динаміках лунало лише сумне термоядерне шипіння місцевого сонця.

Біля корпусу колосальний масштаб інопланетного корабля був ще очевидніший. Вигнута конструкція височіла над ними в запиленому повітрі й виглядала ще міцнішою, ніж уламок скелі, на якому вона стояла.

— Досі немає жодних ознак життя, — пробурмотів Даллас собі під носа, оглядаючи корпус. — Ані вогнів, ані жодного руху.

Даллас показав на вигнутий корпус і промовив:

— Входу теж немає. Давайте спробуємо з іншого боку.

Астронавти обережно крокували серед розбитих валунів та розкиданого глинистого каміння. Даллас відчував, який він крихітний у порівнянні з цим інопланетним кораблем, навіть не просто крихітний, хоча на тлі цього вигнутого корпусу, що нависав над астронавтами, вони виглядали не просто гномами, а жалюгідними цятками в космічному масштабі. Людство дуже мало знало про Всесвіт; вони вивчили лише маленьку частину одного з його куточків.

Сидіти за робочим кінцем телескопа й розмірковувати над тим, що приховує темна безодня Усесвіту — захоплююча та інтелектуально вдячна справа. Зовсім інша справа займатись цим у маленькому, незатишному і забутому богом місці навпроти корабля інопланетного походження, який нагадував якусь живу істоту, а не звичний апарат для керування й подолання відомих законів фізики.

Даллас усвідомив, що це найбільше турбує його в цьому покинутому кораблі. Якби він мав знайомі форми та склад, то його інопланетне походження не викликало б такої тривоги. Це була не просто неприхильність до чужого. Фактично, він не думав, що ця форма позаземного життя буде настільки відрізнятися від земної.

— Там щось є.

Даллас помітив, що Кейн вказує на корпус. «Геть нерішучі думки! Час діяти», — наказав собі капітан. Ця дивна конструкція, схожа на підкову, була кораблем, який лише поверхнево відрізнявся від «Ностромо». Його склад і форма не приховували нічого небезпечного. Це просто було результатом використання інших технологій та іншого естетичного бачення. Враховуючи ці фактори, корабель був зразком якоїсь екзотичної краси. Поза сумнівом, Еш вже захоплювався унікальним дизайном корабля, шкодуючи, що він не пішов разом із ними.

Даллас помітив понурий вираз обличчя Ламберт і зрозумів, що принаймні один член команди охоче б поступився Ешу своїм місцем.

Кейн помітив три темні плями збоку корпусу. Коли астронавти підійшли ближче, піднявшись вище серед каміння, то розібрали, що це не плями, а овальні тривимірні отвори, які вели кудись углиб.

Нарешті вони опинилися під трьома воронками цього дивного корпусу з невідомого матеріалу. В овальних воронках астронавти побачили ще вужчі й темніші отвори. Там гуляв вітер, ганяючи куряву та пемзу. Це свідчило про те, що ці отвори вже були відчинені впродовж якогось більш-менш тривалого часу.

— Схоже на вхід, — припустив Кейн. Він діловито вивчав отвори, — Напевно, це в них шлюз. Бачите внутрішні шлюзи за цими зовнішніми?

— Якщо це шлюзи, чому вони розташовані так близько один до одного? — Ламберт із підозрою дивилася на шлюзи. — І чому вони всі відчинені?

— Можливо, ті, хто їх конструював, любили робити все утрьох, — Кейн знизав плечима. — Якщо знайдемо одного з них, то матимеш нагоду запитати.

— Смішно, — Ламберт не посміхнулася. — Можливо, ти правий, але чому вони тоді всі відчинені?

— А з чого ви взяли, що вони відчинені, — Даллас замилувався овальними отворами з дуже гладкими краями, які взагалі не були схожі на незграбні квадратні шлюзи «Ностромо». Шлюзи інопланетного корабля було вбудовано в корпус, а не вварено за допомогою незручних швів.

— Якщо вони дійсно відкриті, то це, напевно, через те, що члени екіпажу хотіли якнайшвидше вибратися, — продовжував Даллас.

— Але навіщо для цього аж три шлюзи?

— Звідки в біса я знаю? — роздратовано гримнув Даллас і одразу ж перепросив: — Вибач, вирвалося.

— Нічого, — цього разу Ламберт злегка посміхнулася. — Це було дурне питання.

— Багато на які питання час отримати відповіді, — додав Даллас, ступаючи з каменя на поверхні на якусь подобу сходів, і почав підійматися ними до отворів. — Ми й так довго чекали. Давайте зайдемо всередину, якщо вдасться.

— Можливо, дійсно, хтось так і уявляє шлюзи, — промовив Кейн, вивчаючи стіни отвору, в який вони увійшли. — Але не я.

Даллас уже був усередині.

— Поверхня надійна, — зауважив він. — Допоміжні двері, шлюз чи щось таке також відкриті.

Пауза. Потім Даллас додав:

— Тут велике приміщення.

— Присвітити? — Ламберт намацала ліхтарик, який висів на поясі з іншого боку від пістолета.

— Поки що не треба, бережи заряд. Заходьте.

Кейн і Ламберт зайшли слідом у вузький коридор. Вони потрапили до зали з високою стелею. Якщо в цьому відділенні корабля і були якісь панелі управління, давачі та інші прилади, то вони були приховані за сірими стінами. Приміщення нагадувало грудну клітину велета зсередини; підлога, дах і стіни були обшиті округлими металевими ребрами. Спокій похмурої камери порушували часточки пилу, які танцювали в тьмяному світлі, яке пробивалося ззовні.

Даллас подивився на старшого помічника.

— Де ми по-твоєму?

— Не знаю. Може, це вантажне відділення або частина складної шлюзової системи? Так воно і є. Ми пройшли через двоє дверей і опинилися безпосередньо біля шлюзу.

— Щось воно занадто велике як для шлюзу, — зауважила Ламберт. Її голос звучав приглушено в шоломах астронавтів.

— Це лише припущення, — провадив далі Кейн. — Якщо співвідношення між членами екіпажу й кораблем таке ж, як і між нами та «Ностромо», то, ймовірно, їм потрібний був такий шлюз. Але версія про вантажне відділення видається більш правдоподібною. Це може бути поясненням, чому їм потрібно три виходи, — він повернувся і побачив, що Даллас схилився над чорною діркою в підлозі. — Агов, обережно, Далласе! Хто зна, що там унизу і наскільки ця дірка глибока.

— Корабель стоїть відкритий настіж, і ніхто не помітив, що ми увійшли. Не думаю, що тут є хтось живий.

Даллас відстібнув ліхтарика, увімкнув його і спрямував золотистого променю в дірку.

— Видно щось? — запитала Ламберт.

— Ага, — вишкірився Кейн. — Кроля з годинником[12].

У його голосі звучали нотки надії.

— Темно, хоч око виколи, — Даллас водив ліхтариком туди-сюди. Промінь був вузьким, але світив потужно й сягав на декілька метрів.

— Що там? — запитала Ламберт. Вона підійшла до капітана, але завбачливо трималась на відстані від темної прірви. — Ще одне вантажне відділення?

— Звідси не видно. Просто якась дірка з гладкими стінами, що веде вниз, наскільки дозволяє визначити ліхтарик. Жодних ознак поруччя, ліфту, сходів чи інших засобів спуску. Дна не видно. Напевно, це якась шахта доступу.

Даллас вимкнув ліхтарик, відійшов від отвору на метр і почав знімати прилади з поясу та з рюкзака. Він розклав усе на підлозі, піднявся і оглянув напівтемну сіру камеру.

— Те, що внизу, може почекати. Давайте для початку тут усе роздивимось. Я хочу впевнитись, що тут немає ніяких несподіванок. А можливо, знайдемо якийсь простіший шлях донизу.

Даллас знову увімкнув ліхтарик і посвітив ним по стінах. Хоча вони й нагадували нутрощі кита, але, на щастя, не рухалися.

— Розтягніться… Але тримайтеся поряд. За жодних обставин не заходьте в темряву. Гадаю, за кілька хвилин ми все тут роздивимось.

Кейн і Ламберт увімкнули ліхтарики і, йдучи в шеренгу, утрьох вони почали досліджувати величезну залу.

Довкола лежали шматки якоїсь сірої речовини, здебільшого похованої під мініатюрними пиловими дюнами та подрібненою пемзою, якої на кораблі було повно. Кейн не звертав на неї уваги: вони шукали щось ціле. Раптом ліхтарик Далласа виявив якийсь предмет, що не був частиною стіни чи підлоги. Капітан підійшов ближче і, освітивши його ліхтариком, роздивився контури. То була малюсінька коричнева блискуча урна чи ваза. Даллас підійшов ближче, схилився над розбитою і щербатою урною і посвітив усередину.

Там нічого не було.

Даллас був розчарований. Він пішов геть, здивований, що така крихка річ залишилась відносно цілою, а багато інших міцних речей були явно пошарпані та порепані, хоча він був упевнений, що розплавив би ту урну навіть своїм пістолетом.

Капітан уже був готовий повернутися до шахти, але раптом у світлі ліхтарика побачив якусь складну конструкцію, яка точно мала механічну природу. Даллас із полегшенням зітхнув: враховуючи напіворганічні нутрощі інопланетного корабля, ця конструкція, беззаперечно, мала цілком технічний, хоча й зовсім незнайомий вигляд.

— Сюди!

— Щось трапилося? — це був Кейн.

— Нічого. Я знайшов якийсь механізм.

Ламберт і Кейн підбігли до нього, здіймаючи взуттям куряву. Вони також присвітили своїми ліхтариками. Навколо все здавалося тихим і нерухомим, хоча в Далласа було таке враження, наче за цими стінами з дивними контурами безперебійно і тихо працювали якісь механізми. Доказом наявності механічного життя була поодинока металева планка, що рухалася туди-сюди по своїй траєкторії, хоча, судячи зі здавачів у скафандрах, вона не видавала жодних звуків.

— Схоже, що вона досі працює. Цікаво, чи довго вона тут вже бігає, — Кейн у захваті оглянув пристрій. — Що ж це таке?

— Я знаю.

Кейн і Даллас обернулися до Ламберт. Вона була впевнена, що Даллас вже здогадався. Вона тримала навігатор, який вів їх сюди від «Ностромо».

— Це передавач, який автоматично відправляє аварійний сигнал. Так ми собі це й уявляли. Досить чистий і виглядає як новий, хоча, скоріш за все, він подає цей сигнал уже декілька років. — Ламберт знизала плечима. — Можливо, навіть декілька десятиліть і більше.

Даллас перевірив невеликим скануючим приладом поверхню інопланетного пристрою.

— Спостерігаю електростатичне відштовхування. Це пояснює відсутність пилу. Погано. Тут фактично немає вітру, а ми могли б визначити по пиловому шару, скільки ця штука вже працює. Здається, вона портативна.

Даллас вимкнув сканер і поклав назад до футляра на поясі.

— Ніхто більше нічого не знайшов? — Кейн і Ламберт похитали головами.

— Лише стіни-ребра й пил, — пригнічено відповів Кейн.

— Немає більше ніяких отворів, що ведуть в інші частини корабля чи дірок у підлозі?

Знову заперечна відповідь.

— Тоді нам лишається або залізти в ту вузьку шахту позаду, або спробувати пробуровити дірку в стіні. Давайте спробуємо перше перед тим, як усе тут трощити.

Даллас помітив вираз обличчя Кейна.

— Здаєшся?

— Поки що ні. Здамся лише тоді, коли ми оглянемо кожен сантиметр цього величезного сірого монстра і нічого не знайдемо, окрім голих стін і запакованих машин.

— Мені байдуже, — із притиском сказала Ламберт.

Астронавти пішли назад і обережно розташувались на краю круглої дірки в підлозі. Даллас повільно присів біля шахти і спробував добряче обмацати її обід.

— Нічого не відчуваю в цих клятих рукавицях, але шахта має рівну поверхню. Напевно, це якась деталь корабля. Спочатку я подумав, що це через якийсь вибух. Що саме через отримання цієї пробоїни сталася аварія корабля й ми отримали екстрений виклик.

Ламберт оглянула дірку.

— Заряд певної форми міг пробити таку дірку.

— Ти говориш те, що ми дуже хочемо почути, — розчаровано сказав Даллас. — Усе ж я вважаю, що це якась деталь корабля. Стіни дуже симетричні, навіть як для кумулятивного вибуху, яким би потужним він не був.

— Просто висловила свою думку.

— У будь-якому разі в нас є три варіанти: перевірити, що там унизу, підірвати стіну або повернутися назад і пошукати другий вхід, — Даллас подивився на Кейна. — Це твій великий шанс.

Старпом байдуже промовив:

— Як хочеш. Мене влаштовує. Якщо я розщедрюся, то розповім тобі про діаманти.

— Які діаманти?

— Ті, які будуть сипатися на мене зі старожитностей інопланетян там, унизу… — Кейн показав у темряву.

Ламберт допомогла йому закріпити альпіністське знаряддя на грудях і перевірила, щоб страховка була надійно зафіксована на плечах та на спині. Кейн перевірив мікрофон у шоломі, який тихо запищав. Спереду знаряддя кліпнула зелена лампочка.

— Є контакт. Я готовий, — промовив Кейн і подивився на Далласа. — Готовий?

— Хвилинку.

Капітан зібрав металевий штатив на трьох ніжках із окремих відрізків. Конструкція виглядала надто крихкою, щоб витримати вагу людини, але насправді її б вистачило на всіх трьох, при цьому вона б навіть не погнулася.

Коли Даллас зібрав цю триногу, то поставив її так, щоб вершина опинилась над центром шахти, і закріпив конструкцію на підлозі за допомогою скоб. На вершині тримався тонкий трос, прикріплений за допомогою невеликої лебідки та котушки. Даллас вручну розмотав мигаючий леєр і передав один кінець Кейну. Старпом закріпив трос до петлі на грудях, ретельно пристібнув його і попросив Ламберт потягнути його з усієї сили. Трос добре тримався.

— У жодному разі не відстібай трос, Кейне, навіть якщо побачиш перед собою купи діамантів, — суворо наказав Даллас і теж перевірив трос. Кейн був вправним службовцем, а сили тяжіння на цій планеті було достатньо (хоч вона була й менша за силу тяжіння на Землі), щоб він розбився вщент у разі падіння. Ніхто не знав, наскільки далеко ця шахта вела углиб корабля. Це міг бути спуск у якусь іншу, підземну шахту, що пролягав крізь корпус корабля. Ця думка викликала в Далласа посмішку: а раптом Кейн справді знайде там діаманти?

— Повертайся нагору не пізніше, аніж за десять хвилин, — наказав Даллас своїм звичним серйозним тоном. — Зрозумів?

— Слухаюсь! — відповів Кейн, обережно сідаючи і звішуючи ноги. Він ухопився за трос і стрибнув до шахти. Ноги Кейна зникли в темряві.

— Якщо ти не повернешся за десять хвилин, я сам витягну тебе, — попередив Даллас.

— Розслабся. Я буду себе добре поводити. Окрім того, я сам можу про себе подбати.

Він припинив гойдатися і завис у дірці.

— Сподіваюся. Будь на зв’язку, доки будеш спускатися.

— Прийнято, — Кейн увімкнув механізм спуску. Трос почав повільно розмотуватися, опускаючи його в шахту. Він відштовхувався ногами від гладких стінок. Відкинувшись назад і спершись ногами об вертикальну стінку, старпом зміг допомагати собі ногами, ніби спускаючись пішки.

Припинивши гойдатись, він увімкнув ліхтарик і посвітив униз. Стінки з тьмяного металу тягнулися ще як мінімум на десять метрів униз, зникаючи в пітьмі.

— Тут тепліше, — повідомив Кейн, швидко перевіривши показники свого сенсорного обладнання. — Напевно, тепле повітря підіймається знизу. Це може бути частиною системи двигуна, якщо він досі працює. Потрібна ж якась штука, яка виробляє енергію для передавача.

Відштовхуючись від стіни та перебираючи руками по тросу, Кейн наполегливо спускався. За декілька хвилин він зупинився, аби перепочити. По мірі того, як Кейн спускався, йому ставало спекотніше. Такі раптові зміни навантажували систему охолодження скафандра, і астронавт почав пітніти, хоча система охолодження в шоломі підтримувала скло в чистоті. Він голосно дихав у шоломі й переживав, що Даллас і Ламберт це почують: він не хотів підійматися нагору.

Спершись назад, старпом подивився вгору і побачив верх шахти. Він виглядав як світле коло в чорному обрамленні. Кейн побачив темну пляму на одному з круглих країв і віддалене м’яке відображення світла.

— У тебе там усе в порядку?

— Так, усе добре, але спекотно. Я досі вас бачу. Ще не досяг дна, — Кейн двічі глибоко вдихнув, задихаючись. Регулятор балона з повітрям застогнав на знак протесту. — Справжня робота. Більше не можу говорити.

Зігнувши коліна, він знову відштовхнувся від стіни й спустився ще. Але зараз старпом почувався впевненіше в цій шахті. Шахта все не закінчувалася, не звужувалася і не повертала, а те, що вона розширювалася, Кейну було байдуже. З кожним разом йому доводилося відштовхуватися все сильніше і стрибати далі, усе швидше спускаючись у темряву. Він досі світив ліхтариком униз, але, окрім суцільної темряви, нічого не було видно.

Захекавшись, Кейн знову зупинився перепочити й перевірити прилади на своєму скафандрі.

— Цікаво, — промовив він у динамік. — Я нижче рівня землі.

— Прийнято, — відповів Даллас. Йому спала ідея про підземні шахти і він запитав:

— Може є щось нове навколо? Стіни шахти такі ж, як і були?

— Поки що без змін. Скільки там тросу залишилось?

Настала коротка пауза, доки Даллас перевіряв, скільки тросу залишилось на котушці.

— Поки вистачає, більше 50 метрів. Якщо шахта глибша, то доведеться відкласти цю затію, доки ми не принесемо більший трос з корабля. Але я не думаю, що тут глибше.

— Чому?

— Пропорції корабля не дозволять, — замислено промовив Даллас.

— Які пропорції? Дивлячись, які в кого уявлення про пропорції.

Даллас не відповів.

Якби в Ріплі було цікавіше заняття, вона б давно кинула пошуки. Але такого заняття не було. Експериментувати з ECIU-аналізатором було цікавіше, аніж тинятися порожнім кораблем або розглядати незайняті крісла довкола себе.

Раптом пріоритети, які перегруповувалися в черзі, щось надибали в колосальній пам’яті комп’ютера. У результаті дані з’явилися на екрані так несподівано, що Ріплі ледь не стерла їх, аби продовжувати обробляти наступні пакети даних. Але вона вчасно помітила, що отримала змістовну відповідь. «Шкода, що комп’ютери не володіють інтуїцією, а лише дедукцією: постійно доводиться підбирати лише правильні питання», — подумала Ріплі. Вона уважно проаналізувала дані, насупилась і натиснула кнопку для більш ретельної обробки.

Іноді «Матір» ненавмисно ухилялась від відповіді, тому треба було знати, як витягувати з неї усі заплутані подробиці. Але цього разу дані були досить чіткими й зрозумілими. Хоча Ріплі зараз усім серцем сподівалася, що невірно зрозуміла дані комп’ютера.

Вона почала нетерпляче натискати на кнопку телефона внутрішнього зв’язку. Еш одразу ж відповів:

— Науковий блістер. Що трапилося, Ріплі?

— Еш, це терміново, — вона говорила короткими, уривчастими фразами. — Я знайшла дещо в Пам’яті за допомогою ECIU. Я не знаю як, напевно, просто випадково. Але це зараз неважливо.

— Вітаю.

— Та пусте! — схвильовано відрубала Ріплі. — Вочевидь, «Матір» таки розшифрувала частину сигналу з передавача інопланетян. Вона не впевнена, але, судячи з того, що я прочитала, це не сигнал SOS.

Це заспокоїло Еша, але лише на мить. Втім, він, як завжди, відповідав спокійно, незважаючи на новину Ріплі. Вона дивувалася його самоконтролю.

— Якщо це не екстрений виклик, то що тоді? — тихо запитав Еш. — Ти нервуєш, чи не так? Чому?

— А як ти гадаєш? Це ще гірше, якщо «Матір» не помиляється. Як я вже говорила, вона не впевнена. Але вона вважає, що це попередження.

— Яке попередження?

— Хіба це важливо, яке?!

— Немає жодного приводу кричати.

Ріплі декілька разів коротко вдихнула і порахувала до п’яти.

— Треба якось до них дістатися. Вони негайно повинні про це дізнатися.

— Згоден, — одразу ж відповів Еш. — Але нічого не поробиш: коли вони увійшли до інопланетного корабля, ми втратили з ними зв’язок. Їхня близькість до передавача інопланетян у поєднанні з незвичним складом корпусу корабля унеможливлюють відновлення зв’язку. Повір мені, я намагався! — відповів він таким голосом, наче здійснив подвиг. — Можеш сама спробувати, а я тобі допоможу.

— Еше, я не сумніваюся у твоїй компетентності. Якщо ти стверджуєш, що ми не можемо вийти з ними на зв’язок, то так воно і є. Але, чорт забирай, ми повинні якось їх повідомити!

— Що пропонуєш?

Ріплі завагалася, а потім рішуче промовила:

— Я піду до них і особисто попереджу.

— Не думаю.

— Еше, це наказ?

Ріплі знала, що в аварійній ситуації, як зараз, вона мусила підкорятися науковому співробітнику.

— Ні, це здоровий глузд, розумієш? Поміркуй, Ріплі, — наполягав Еш. — Знаю, що я тобі не подобаюся, але подивись на це з раціональної точки зору. Ми не можемо розділятися. Я, ти, Паркер і Бретт — це мінімальна кількість членів екіпажу, яка може запустити зореліт. Троє ззовні, четверо на кораблі — такі правила. Ось чому Даллас залишив нас на борту. Якщо ти побіжиш за ними, неважливо чому, ми всі застрягнемо тут, поки хтось не повернеться. Якщо вони не повернуться, ніхто не знатиме, що тут трапилося…

Еш помовчав, а потім додав:

— До того ж у нас немає жодних підстав робити якісь припущення. Я впевнений, що з ними все гаразд.

— Гаразд, — неохоче визнала Ріплі. — Я теж так припускаю. Але це особливий випадок, і я вважаю, що хтось повинен до них піти.

Ріплі ніколи не чула, як Еш зітхає (він і не зітхав), але справляв враження людини, яка потрапила в безальтернативну ситуацію.

— А сенс? — впевнено сказав Еш, наче це була найочевидніша річ у світі. — Поки ми туди дістанемось, вони вже знатимуть, якщо це якесь термінове попередження. Я правий?

Ріплі не відповіла, бездумно витріщившись на Еша в екрані. Науковий співробітник уважно дивився на неї у відповідь. Ріплі не могла бачити схему на екрані його панелі управління. А вона б зацікавила її…