Чужий

X

Даллас останній раз перевірив залишки кисню, ніби сподіваючись, що якимось дивом на невблаганному циферблаті давача з’явиться зайвий нуль. Доки він слідкував за тим, як працює лічильник, остання цифра змінилася на вісімку з дев’ятки. На вході щось постукало. Він повернувся і полегшено зітхнув, коли побачив Паркера і Бретта.

Паркер кинув жмут металевих труб на підлогу, кожна діаметром з великий палець чоловіка. Вони впали із глухим стукотом. Їхнє звучання та вигляд зовсім не наводили на думку про зброю. Бретт із задоволеним виглядом відійшов на кілька кроків від сітки.

— Ось. Ми протестували їх. Усе готово.

Даллас кивнув.

— Я покличу інших, — Даллас зробив загальний виклик до капітанського відсіку і почекав, доки решта членів екіпажу прийдуть, щоб оглянути знаряддя. Усі з недовірою дивились на винахід інженерів. Останнім прибув Еш, оскільки йому треба було найдовше добиратися.

— Ми будемо атакувати ту тварюку оцими штуками? — Ламберт вказувала на трубку. Судячи з її голосу, вона сильно сумнівалася в їх ефективності.

— Дай їм шанс, — сказав Даллас. — Усі візьміть по трубці.

Астронавти вишикувалися, і Бретт видав півтораметрові трубки. Кожна була оснащена невеличкими приладами з одного кінця і примітивним руків’ям з іншого. Даллас помахав трубкою, як шаблею, перевіряючи, чи вона замашна. Вона була неважкою, тому його враження від неї покращилося. Далласові був потрібен якийсь бар’єр від очікуваних швидких кислотних плювків прибульця чи ще якихось форм захисту, які неможливо було сягнути розумом. Відчуття спільноти — це доволі нелогічне та примітивне, але заспокійливе відчуття.

— Я поставив на них переносні зарядки нуль тридцять три, — промовив Бретт. — Батарейки створюють досить потужний заряд. Їх не треба дозаряджати, якщо дуже довго не тримати кнопку розряду, — Бретт вказав на руків’я своєї трубки. — Не бійтеся користуватися. Їх повністю заізольовано на ручці й частково — уздовж шокера, тому не бійтеся застосовувати їх. Якщо ви торкнетеся увімкненого шокера, то одразу ж випустите. Але всередині теж є трубка, яка є чудовим провідником. Там створюється основна частина заряду, який фактично повністю подається на інший кінець. Тому дивіться, не торкайтеся його.

— Продемонструєш? — запитала Ріплі.

— Так, звісно.

Інженер торкнувся кінцем шокера водогінної труби на стіні. Між ними пробігла блакитна іскра, а потім усі почули приємний голосний тріск і легку свіжість озону. Бретт посміхнувся.

— Усі ваші шокери було протестовано. Усі працюють, і в них вистачає заряду.

— A можна якось знизити напругу? — запитав Даллас.

Паркер похитав головою.

— Ми намагалися створити щось жорстке, але не смертельне. Ми нічого не знаємо про цю істоту, і в нас немає часу встановлювати різні витребеньки на кшталт стабілізатора струму. Кожен шокер створює єдиний незмінний заряд. Ми не чудотворці.

— Уперше чую, щоб ви це визнавали, — сказала Ріплі. Паркер сердито подивився на неї.

— Воно смертельно не пошкодить того маленького гівнюка, якщо, звісно, його нервова система не така вразлива, як у нас, — повідомив Бретт. — Ми в цьому впевнені. Його предок був меншим і досить міцним, — він підняв шокер, як античний гладіатор спис перед тим, як вийти на арену. — Це лише трішки, так би мовити, «повеселить» його, якщо, звісно, моє серце не розірветься від болю, коли нам вдасться розрізати те маленьке чудо.

— Можливо, спрацює, — здалася Ламберт. — Отже, це ймовірне вирішення нашої проблеми номер один. А як щодо проблеми номер два, як його знайти?

— Я подбав про це. — Усі здивовано повернулися і побачили Еша, який тримав невеликий прилад, схожий на комунікатор. При цьому Еш дивився тільки на Далласа, а той не зміг дивитися Ешу в очі й зосередився на маленькому пристрої.

— Оскільки для нас важливо якнайшвидше піймати ту істоту, я тут теж трохи пошаманив. Бретт із Паркером виготовили неймовірну річ, щоб маніпулювати тією істотою, а я придумав, як знайти її.

— Переносний відстежувач? — захоплено запитала Ріплі про компактний прилад. Таке враження, що він щойно зійшов із конвеєра, а не був нашвидкуруч виготовлений у науковій лабораторії торговельного буксиру.

Еш кивнув один раз.

— За його допомогою можна знайти об’єкт, що рухається. У нього невеликий діапазон, але на певній відстані від починає подавати сигнал, і в міру наближення до об’єкта його гучність збільшується.

Ріплі взяла прилад, покрутила і оглянула професійним оком.

— До чого він прив’язаний? Як він відрізнить Чужого від наших хлопців?

— Є два способи, — з гордістю пояснив Еш. — Як я вже говорив, у нього маленький діапазон охоплення по відстані. Це можна було б вважати недоліком, але в нашому випадку — це перевага, оскільки дозволяє розбитися на дві пошукові групи одна неподалік іншої, не перекриваючи два сигнали. Що важливо: у ньому вбудовано чутливий давач густини повітря, тому будь-який рухомий об’єкт матиме значення. Просто виставте його перед собою. Він не такий складний, як хотілося б, але за такий обмежений період часу це найкраще, що я міг зробити.

— Еше, ти зробив чудову роботу, — довелося визнати Далласу. Він узяв прилад з рук Еша. — Цього більше ніж достатньо. Скільки штук ти виготовив?

У відповідь Еш поклав у руку капітана один із двох приладів.

— Тобто ми можемо розділитися на дві групи. Чудово. У мене немає інструкції, ви й не гірше за мене знаєте, як він працює. Той, хто знайде істоту, спочатку повинен полонити її сіткою, якось дотягти до шлюзу і, не гаючись, видути в космос, щойно відчинимо двері. Можете скористатися вибуховими болтами на зовнішніх дверях, якщо бажаєте. Ми також можемо вийти в скафандрах, якщо доведеться.

Даллас вийшов до коридору, щоб спочатку оглянути їхнє приміщення, переповнене людьми й приладами. Здавалося, сюди неможливо потрапити непоміченим, але якщо вони збиралися робити ретельний обшук, то жодних винятків.

— Ми теж для початку перевіримо цей капітанський відсік. — Паркер вів другу групу. Він увімкнув відстежувач, провів ним по капітанському відсіку, уважно спостерігаючи за давачем із нехитрою шкалою.

— Шість поділок, — повідомив Паркер, оглянувши все. — Усе майже збігається з нашим місцеположенням. Здається, тут усе чисто… Якщо ця клята штуковина працює.

Еш промовив без образи:

— Працює. Ти щойно в цьому переконався.

Даллас роздав додаткове обладнання і оглянув інших астронавтів, що стояли в очікуванні.

— Готові?

Хтось іронічно прошепотів «ні». Усі посміхнулися. Страшна загибель Кейна вже почала забуватись. Цього разу вони готувались до зустрічі з прибульцем і сподівалися, що були озброєні потрібними інструментами.

— На усіх поверхах відкриті канали, — промовив Даллас і цілеспрямовано пішов до коридору. — Будемо постійно на зв’язку. Еш, Ламберт і я підемо в одній групі, Бретт, Паркер та Ріплі — в іншій. Ріплі, ти за головну.

— Щойно побачите ту тварюку, перш за все накиньте сітку, відтягніть її до шлюзу, а вже потім повідомте другу команду. Усе, ходімо!

Усі залишили приміщення.

Ще ніколи коридори на поверсі «A» не здавалися такими довгими й темними. Даллас знав їх як свої п’ять пальців, але усвідомлення того, що щось небезпечне може ховатися в кутках і на складах, змушувало його йти дуже обережно навіть у тих місцях, де він зазвичай міг пройти впевнено навіть із заплющеними очима.

Повсюди було ввімкнено світло, але коридор від цього не став світлішим. То були службові лампочки, які вмикали час від часу. Компанія не бачила сенсу освітлювати кожен куток торговельного буксиру на кшталт «Ностромо», якщо його екіпаж здебільшого спав. Світла було достатньо для відправлення та прибуття, а також для випадкової аварійної ситуації під час рейсу. Даллас був задоволений освітленням, але все рівно шкодував, що прожектори відсутні.

Ламберт тримала інший бік сітки по діагоналі від Далласа. Вони розгорнули її на всю ширину коридору. Капітан сильніше стиснув свій кінець і різко смикнув. Ламберт подивилася на нього, широко розкривши очі, потім розслабилася, кивнула і знову зосередилася на коридорі. Вона так занурилася в стан самонавіювання, думаючи про найгірше, що могло з ними трапитися, що зовсім забула про сітку. Їй слід було нишпорити кутами та нішами, а не власними думками. Зараз тривога знову повернулася до неї, тому Даллас теж зосередився на найближчому повороті коридору.

Еш ішов позаду, уважно спостерігаючи за екраном приладу. Він повільно водив ним, скануючи стіни. Прилад не видавав жодних звуків, хіба що, коли науковець рухав ним надто далеко вліво або вправо, то фіксував Ламберт або Далласа. У такі моменти він жалібно пищав, доки Еш не натискав кнопку, аби на мить вимкнути його.

Вони зупинилися в тамбурі, який вів униз по спіралі. Ламберт перехилилася, покликавши інших:

— Що там унизу? У нас тут чисто, ніби в репутації вашої мами.

Бретт і Паркер відпустили сітку, доки Ріплі зупинилася, аби подивитись на прилад і вигукнути у відповідь:

— Тут теж порожньо.

Нагорі Ламберт і Даллас йшли вперед. Еш ішов за ними. Їх увагу було прикуто до повороту в коридорі. Їм не подобалися такі повороти, бо там можна було заховатися. Для Ламберт повернути за ріг і побачити лише порожній коридор у тьмяному світлі було рівнозначно знахідці Священного Грааля.

Ріплі вже втомилася, тримаючи прилад. Раптом під головним екраном загорілася маленька червона лампочка, а стрілка почала коливатися. Вона була впевнена, що це стрілка, а не її руки. Після цього стрілка виразно колихнулася і злегка зійшла з нульової поділки на шкалі індикатора.

Перед тим як щось сказати, вона впевнилася, що це не через Паркера і Бретта.

— Постривайте. Я щось знайшла, — Ріплі зробила декілька кроків.

Стрілка почала стрибати по шкалі, а червона лампочка загорілася безперервним світлом. Вона спостерігала за нею, але стрілка більше не рухалася, окрім незначних змін місцеположення. Червоне світло не згасало.

Бретт та Паркер витріщилися на стіни, стелю та підлогу коридору. Усі пам’ятали, як перший прибулець впав на плече Ріплі, хоч і мертвий. Ніхто не міг бути впевненим, що ця форма не може повзати нагорі, тому всі уважно дивилися як на підлогу, так і на стелю.

— Звідки сигнал? — тихо запитав Бретт.

Ріплі, насупившись, дивилася на відстежувач. Раптом стрілка почала безладно стрибати по шкалі. Таке враження, що істота пересувалася крізь товсті стіни. Ріплі потрусила приладом, але він і далі вів себе хаотично, а червоне світло не зникало.

— Не знаю. Пристрій викобенюється, стрілка гасає по всій шкалі.

Бретт копнув сітку і лайнувся.

— Чорт забирай. Ми не можемо дозволити ніяких поломок. Ешу треба повикручувати…

— Чекай, — наполегливо промовила Ріплі й перевернула пристрій. Стрілка одразу ж стабілізувалася. — Все в порядку, просто збій. Або це я заплуталася. Сигнал йде десь ізнизу.

Усі подивилися під ноги. Крізь підлогу нічого не проривалося, намагаючись їх атакувати.

— Поверх «C», — буркнув Паркер. — Суто технічний. Шукати там буде доволі марудно.

— Хочеш пропустити його?

Паркер блимнув очима на Ріплі, але цього разу без гніву.

— Не смішно.

— Ні, ні, — винувато промовила Ріплі. — Ходімо. Ви двоє знаєте цей поверх краще за мене.

Паркер і Бретт, виставивши сітку напоготові, пішли вперед крізь тамбур, у якому рідко хто ходив. Поверх «C» був погано освітлений навіть за скромними стандартами «Ностромо». Вони зупинились внизу тамбура, щоб очі звикли до темряви, яка чекала на них.

Ріплі випадково торкнулася стіни і з огидою відсмикнула руку. Стіна була вкрита товстим і липким шаром слизу. «Старе мастило», — подумала Ріплі. Якби інспектор виявив це, то корабель списали б. Але на таких кораблях, як «Ностромо», такі недоліки нікого не цікавили, особливо якихось поважних осіб, а члени екіпажу взагалі не вважали це проблемою і рідко цікавилися нею.

Ріплі пообіцяла собі, що після цього рейсу подасть рапорт про переведення на лайнер або в інше місце подалі від «Ностромо». Вона усвідомлювала, що вже сотню разів робила такі обіцянки, але зараз була налаштована рішуче.

Ріплі спрямувала пристрій попереду, але нічого не виявила. Коли вона повернулася в інший бік, то загорілася червона лампочка.

— Так, ходімо, — Ріплі пішла вперед. Вона була впевнена в показниках цієї маленької стрілки, оскільки знала, що Еш робить усе на совість, а також, що досі прилад працював бездоганно. Окрім того, в неї не було вибору.

— Cкоро розвилка, — попередив Бретт.

Минуло декілька хвилин. Попереду з’явилося два проходи. Ріплі пішла праворуч, і червоне світло почало загасати. Вона повернулася і пішла іншим коридором.

— Сюди.

У цьому відсіку освітлення було ще гіршим. Навколо них скупчилися низькі тіні, від яких ставало млосно, хоча жоден астронавт, який літає в нетрях космосу, не страждає на клаустрофобію. Вони крокували доволі голосно, мимоволі стукаючи по металевій підлозі. Звук кроків пом’якшували тільки слизькі калюжі, але від них було чути хлюпіт.

— Далласу слід вимагати проведення перевірки, — з огидою бурмотів Паркер. — Майже половину корабля забракують, і Компанії доведеться витратитись на його прибирання.

Ріплі похитала головою і скептично подивилася на інженера.

— Б’юся об заклад, що ні. Для Компанії простіше і дешевше підкупити інспектора.

Паркер ледь стримав розчарування: ще одна ідея, яка, здавалося, була ідеальною, провалилася. Найгірше, що логіка Ріплі зазвичай була непохитною. Його незадоволення та захоплення Ріплі збільшувалися одночасно.

— Якщо ми вже заговорили про ремонт і прибирання, — продовжила Ріплі. — Що з освітленням? Я погано знаю це відділення, але ж тут ледь що можна роздивитися. Я гадала, що ви полагодили дванадцятий модуль. Потрібне краще освітлення, навіть у такому місці.

— Але ж ми полагодили модуль, — заперечив Бретт.

Паркер підійшов до найближчої панелі та оглянув її.

— Система подачі працює досить завбачливо. Як відомо, для деяких схем не було подачі постійного струму. Було досить важко відновити живлення, не продувши кожен провідник на кораблі. Коли виникають критичні ситуації, то уражені системи блокують доступ до живлення, щоб уникнути перевантаження. Але тут це вже занадто. Ми полагодимо це.

Він натиснув кнопку блокування на панелі, і в коридорі стало світліше. Вони пішли далі. Раптом Ріплі зупинилася і зробила попереджувальний жест.

— Почекайте.

Паркер ледь не впав, послухавшись її, а Бретт ледь не перечепився через сітку. Але ні в кого навіть гадки не було сміятися.

— Ми близько? — пошепки запитав Паркер, намагаючись роздивитись щось у темряві.

Ріплі поглянула на стрілку, зрівняла зі шкалою, вручну проградуйованою Ешем на металевому корпусі біля підсвіченого екрану.

— Прилад показує, що до нього залишилося п’ятнадцять метрів.

Паркер і Бретт міцніше стиснули сітку, хоч ніхто їм цього й не казав. Ріплі підняла свій шокер, зважуючи його, а потім увімкнула. Вона повільно просувалася, правицею тримаючи шокер, а лівицею — відстежувач. Вона шуміла за трьох.

Паркер і Бретт теж просувалися коридором. Вони намагалися навіть хекати придушено.

П’ять метрів. Десять метрів. Якийсь м’яз на лівій литці Ріплі пульсував; це було боляче, але вона не звертала уваги. Вони продовжили ходу, а відстань, яку показував пристрій, невблаганно зменшувалася.

Тепер вони йшли, напівзігнуті, і були готові в будь-який момент відскочити назад, якщо в темряві буде якийсь порух. Ріплі навмисно вимкнула зумер відстежувача. Коли на екрані з’явилася позначка «15,2 м», вона зупинилась. Освітлення досі було поганим, але можна було роздивитись, що в смердючому коридорі нічого не причаїлося.

Ріплі повільно крутила пристроєм, намагаючись охопити обидва кінці коридору. Стрілка постійно рухалася по шкалі.

Ріплі підняла голову і помітила маленький люк у стіні коридору, який було злегка відчинено.

Паркер і Бретт помітили, куди вона дивиться і розставили сітку якраз навпроти люка. Ріплі кивнула їм, намагаючись збити піт. Вона глибоко вдихнула і поставила пристрій на підлогу та вільною рукою схопила ручку люка. Він був холодний та прилипав до її вологої долоні.

Піднявши шокер, Ріплі натиснула кнопку біля ручки, притиснулася до стіни та ткнула шокером у люк. У коридорі пролунало голосне скавучання і з люку прожогом вилетіла невеличка істота з виряченими очима та випущеними кігтями. Вона приземлилася якраз у сітку й інженери панічно почали якнайщільніше загортати її в грубі мотузки-стренги[15].

— Не рипайся! — переможно кричав Паркер. — Ми зловили малого засранця, ми!

Ріплі зазирнула до сітки і відчула сильне розчарування. Вона вимкнула шокер і знову схопила пристрій.

— Чорт забирай, — втомлено пробурмотіла вона. — Заспокойтеся і подивіться на нього.

Паркер і Бретт одночасно відпустили сітку. Вони побачили, що зловили, і почали сердито бубніти. Із заплутаної сітки вискочив дуже сердитий кіт і, шиплячи, побіг коридором ще до того, як Ріплі змогла його зупинити.

— Ні, ні, — закричала Ріплі, але запізно. — Не дайте йому втекти.

Вдалині вони побачили невиразне миготіння жовтої шерсті, яке незабаром зникло.

— Так, ти права, — погодився Паркер. — Треба було його прибити. А тепер він може знову дезорієнтувати пристрій.

Ріплі різко поглянула на нього, але промовчала і повернулася до Бретта, який був налаштований більш мирно.

— Знайди його. Потім обговоримо, що з ним робити, але зараз треба, щоб він був поряд або зачинений у своїй переносній камері, щоб не збивав пристрій… І нас.

Бретт кивнув.

— Добре.

Він повернувся і подріботів коридором у пошуках кота. Ріплі та Паркер повільно пішли в інший бік. Ріплі намагалася керувати пристроєм і одночасно допомагати Паркерові із сіткою.

Бретт підійшов до дверей, які вели до великої майстерні для технічного обслуговування обладнання. Він востаннє озирнувся по сторонах і не побачив кота. З іншого боку, окреме приміщення було ідеальним місцем для кота, щоб сховатися. Бретт вирішив, що знову приєднається до інших, якщо кота там немає. Але, скоріше за все, він тут.

Усередині горіло світло, хоча й не яскравіше, аніж у коридорі. Бретт не звертав уваги на штабелі упакованих капсул із приладами та незграбно зв’язаних контейнерів із нерухомими запасними модулями та брудними інструментами. На люмінесцентних панелях відображався вміст.

Він усвідомив, що його напарники вже достатньо далеко і не зможуть почути його. Від цієї думки Бретт здригнувся. Чим скоріше він знайде того клятого кота, тим краще.

— Джонсе… киць, киць, киць. Джонсе. Йди до Бретта, киць, киць, киць, — Він нахилився, щоб зазирнути до тріщини між величезними ящиками. Там нікого не було. Він встав і витер чоло, бо піт вже стікав на очі.

— Чорт забирай, Джонсе, — тихо пробурмотів він. — Де ти в біса ховаєшся?

Десь у нетрях майстерні він почув, як щось шкрябається. Потім почув невиразний виск. Поза сумнівом, він належав коту. Бретт полегшено зітхнув і пішов у бік джерела звуку.

Тим часом Ріплі зупинилася, втомлено спостерігаючи за екраном відстежувача. Червона лампочка згасла, а стрілка знову була на нулі. Зумер вже довго не подавав сигналів. Доки Ріплі спостерігала за екраном, стрілка злегка колихнулася, а потім знову застигла.

— Чисто, — промовила вона до ретіарія[16], що залишився з нею. — Мені здається, що тут нікого немає, окрім нас і Джонса.

Вона подивилася на Паркера і промовила:

— Чекаю твоїх пропозицій.

— Давай повернемося. Єдине, що ми можемо зробити, це допомогти Бретту зловити того сраного кота.

— Не ображай Джонса. — Ріплі машинально вступилася за кота. — Він наляканий, як і всі ми.

Вони повернулися і пішли смердючим коридором. Ріплі про всяк випадок не вимикала пристрій.

Бретт ішов між стелажами обладнання. Далі шляху не було: опори верхньої частини каркасу «Ностромо» утворювали заплутану перехресну металеву конструкцію.

Бретт уже втрачав надію, коли почув ще один знайомий виск. Повернувши за металеву колону, він побачив пару невеликих жовтих очей, які світилися в темряві. На мить він завагався, бо Джонс був такого ж розміру, як і істота, яка вискочила з грудей бідолашного Кейна. Коли істота занявчала ще раз, Бретт заспокоївся. Такі звуки міг видавати лише звичайний кіт.

Підходячи до кота, він нахилився, щоб не вдаритись об колону, і побачив шерсть та вуса. Це був Джонс.

— Йди до мене, котику… Киць-киць, радий тебе бачити, маленький пухнастий засранцю, — Бретт простягнув руку до кота. Джонс погрозливо зашипів і забився в куток. — Ну ж бо, Джонсе, йди до Бретта. Немає часу тут розсиджуватися.

У цей момент над головою в інженера нависло щось не таке товсте, як колона. Воно беззвучно спустилося вниз, справляючи враження істоти, яка згрупувала до купи всю свою міць. Істота простягла щупальці до Бретта і обхопила його за шию. Бретт закричав і інстинктивно потягнувся до шиї. Йому здалося, що пута приварені до його шиї, так сильно вони його стиснули. Істота підняла його. Бретт метеляв ногами в повітрі. Внизу роз’ятрено нявчав і бігав Джонс. Він прожогом пробіг повз Ріплі та Паркера, які щойно увійшли. Вони без жодних думок забігли в майстерню. Скоро вони стояли там, де щойно метеляли ноги Бретта. Вони вдивлялися в темряву. Усе, що вони встигли побачити на мить, — це тіло Бретта, яке здіймалося вгору, смикаючись. Над безпорадною постаттю інженера були якісь невиразні контури, що чимось віддалено нагадували людське тіло. Але то точно була не людина. Істота мала велетенські розміри і вселяла страх. На мить астронавти побачили пару очей, які були завеликими навіть для гігантської голови, а потім прибулець та інженер зникли десь вгорі «Ностромо».

— Господи… — прошепотів Паркер.

— Воно виросло, — Ріплі бездумно подивилася на свій шокер і порівняла з габаритами велетенської маси далеко вгорі. — Дуже швидко. Доки ми ловили істоту розміром із Джонса, воно перетворилось на ось що.

Ріплі раптом усвідомила, що вони діяли в досить обмеженому і темному просторі в проходах серед масивних ящиків, які, здавалося, тиснули на них, та потужних металевих опор.

— Чого ми стоїмо? Воно може повернутися.

Ріплі підняла шокер, який тепер був не краще іграшки, і зрозуміла, що істоті таких розмірів він нічого не зробить.

Вони поспіхом залишили майстерню. В них у вухах досі лунав той останній крик, що віддалявся. Паркер довгий час знав Бретта, але той передсмертний крик змусив його бігти швидко, як Ріплі…