Чужий

XII

Четверо членів екіпажу «Ностромо», які залишилися в живих, знову зібралися в кают-компанії. Тут вже не було так тісно, натомість порожнеча гнітюче діяла на четвірку і навіювала спогади, яких вони хотіли б позбутися.

Паркер узяв два вогнемети і один поклав на голий стіл.

Ріплі сумно подивилася на нього:

— Де ви його знайшли?

— Він лежав там, на підлозі змішувальної камери, під хідником, — похмуро відповів інженер. — Жодних слідів Далласа, навіть крові.

— А Чужий?

— Аналогічно, лише дірка, що веде до центрального холодильного комплексу, вирвана прямісінько в металі. Не думав, що він настільки сильний.

— Ніхто не думав. Даллас теж не думав. Ми завжди були на два кроки позаду Чужого відтоді, як принесли на борт його рукоподібну форму. Усе змінюється. Тепер можна навіть припустити, що воно здатне на будь-що, навіть бути невидимим.

— У природі не існує невидимих істот, — упевнено сказав Еш.

Ріплі сердито подивилася на нього.

— А ще в природі не існує істот, які здатні розірвати обшивку завтовшки три сантиметри.

Еш нічого не зміг відповісти.

— Час вже зрозуміти, із чим ми зіткнулися.

У кают-компанії настала тиша.

— Ріплі, ти тепер командир? — Паркер подивився на неї. — Я згоден.

— Добре.

Вона уважно подивилася на нього, але в його словах і поведінці не було сарказму. Вперше він припинив молоти свою постійну маячню.

«І що тепер?» — подумки запитала сама себе Ріплі. На неї дивилися троє людей, чекаючи вказівок. Вона панічно шукала якусь чудову ідею, але не відчувала нічого, крім невизначеності, страху та збентеження. Поза сумнівом, її колеги почувалися так само. Вона починала краще розуміти Далласа, хоча зараз це вже не було важливо.

— Ось що ми вирішимо: давайте діяти за старим планом, доки не вигадаємо кращу ідею.

— І все закінчиться тим же, — Ламберт похитала головою. — Та ні.

— Ти можеш запропонувати щось краще?

— Так. Покинути корабель. Візьмемо БПКА та полетимо до бісової матері звідси. У нас є шанси натрапити на якийсь земний корабель, котрий нас забере. Щойно ми опинимося у багатолюдній ділянці космосу, там обов’язково почують наш сигнал SOS.

Еш тихенько промовив такі слова, які краще б не говорив. Але те, що сказала Ламберт, змусило його повторити їх голосніше:

— Ти дещо забула: не факт, що Даллас і Бретт померли. Я згоден, що вірогідність дуже мала, але шанс є. Ми не можемо залишити корабель, доки не відпрацюємо всі варіанти.

— Еш правий, — погодилася Ріплі. — Треба спробувати ще. Ми знаємо, що Чужий у вентиляційних шахтах. Давайте перевіримо їх на кожному поверсі. Але тепер ми будемо заварювати лазером усі перемички та отвори, доки не заженемо його в глухий кут.

— Я згоден, — Паркер подивився на Ламберт. Вона нічого не сказала і потупилась.

— Що в нас зі зброєю? — запитала Ріплі.

Інженер на хвильку відволікся, щоб перевірити рівень рідини та лінії подачі вогнеметів.

— Подача та форсунки поки що в нормі. Тому можна зробити висновок, що вони працюють, — він вказав на вогнемет Далласа на столі. — Тільки в цьому пального залишилось порівняно небагато, — промовив він і спохмурнів. — Даллас чимало витратив.

— Тоді займися цим одразу ж, Паркере. Еше, супроводь його.

Паркер подивився на Еша. По обличчю останнього не можна було сказати, як він поставився до вказівки.

— Та я й сам упораюся, — чомусь сказав Паркер. Еш кивнув. Інженер узяв свого вогнемета, розвернувся й вийшов.

Решта похмуро скупчилася навколо столу, чекаючи на повернення Паркера. Ріплі не могла більше мовчати і повернулася до наукового співробітника.

— Є ще якісь думки? Нові ідеї, пропозиції, поради? Від тебе або від «Матері».

Еш винувато знизав плечима.

— Нічого нового. Досі збирає інформацію.

Ріплі зміряла науковця важким поглядом.

— Не можу повірити. Ти хочеш сказати, що з усією апаратурою на борту та записаною інформацією ми не можемо придумати, як подолати цього Чужого?

— Ти серйозно? Врахуй, що ми маємо справу не із середньостатичною передбачуваною дикою твариною. Ти сама визнавала, що від нього можна чого завгодно очікувати. У нього є певні розумові здібності. Чужий розумний принаймні як собака, а, можливо й, розумніший за шимпанзе. Також ми знаємо, що він здатен швидко навчатися непомітно переміщатися кораблем. Це прудка, сильна та хитра істота. З таким хижаком людство ще не стикалося. Не дивно, що ми терпимо поразку за поразкою.

— Таке враження, що ти вирішив здатися.

— Я просто повторюю очевидні речі.

— Ми знаходимось на сучасному, добре оснащеному кораблі, який здатен переміщуватися в гіперпросторі та виконувати ряд складних функцій. І ти при цьому стверджуєш, що ми з усіма нашими ресурсами не здатні впоратися з однією великою твариною?

— Вибачте, капітане, але саме так я оцінюю ситуацію. Ви можете мріяти про інше, але ситуацію це не змінить. Чоловік із рушницею має деякі шанси вполювати тигра вдень. Але відправте його до джунглів уночі, оточіть невідомим, і всі його первісні страхи повернуться до нього. Тигр матиме всі переваги. Ми теж у темряві, бо нічого не знаємо.

— Звучить образно, але користі з того немає.

— Вибач, — байдуже промовив Еш. — Що ти від мене хочеш?

— Спробуй змінити ті «факти», в яких ти так упевнений. Повертайся до «Матері» й запитуй, доки не отримаєш кращих відповідей, — наказала Ріплі.

— Добре, я спробую, хоча не знаю, чого ти очікуєш. «Матір» не може приховувати інформацію.

— Спробуй поставити інші питання. Якщо пам’ятаєш, мені пощастило з ECIU-аналізом. Здається, це стосувалося аварійного сигналу?

— Пам’ятаю, — в голосі Еша пролунала повага. — Можливо, ти права.

Він залишив кімнату. Ламберт присіла. Ріплі підійшла й сіла біля неї.

— Тримайся. Даллас зробив би те саме. Він би ніколи не покинув корабель, доки не впевнився, що нікого не можна врятувати.

Ламберт це не заспокоїло.

— Ти просто вмовляєш нас залишитись, щоб Чужий по одному перечавив нас.

— Обіцяю, якщо ми вже нічого не зможемо зробити, я швидко всіх евакуюю. Я й сама мрію вже опинитись у шатлі.

Раптом їй щось спало на думку. Це здавалося дивним, недоречним, але все ж якимось ще незрозумілим чином не тільки виражало її поточні тривоги, а й могло вплинути на їхнє теперішнє становище. Ріплі подивилася на Ламберт. «Сподіваюся, вона скаже правду, інакше немає сенсу запитувати», — подумала Ріплі, але вирішила, що Ламберт може щось приховувати, коли йдеться про інше, але тут їй можна довіряти.

Звичайно, її відповідь може й нічого не означати. Але ця збочена думка буде рости, як мильна бульбашка, заповнюючи весь її мозок, доки її не проколоти, а насправді не матиме жодних реальних підстав.

— Ламберт, скажи, ти коли-небудь спала з Ешем?

— Ні, — одразу відповіла вона без задньої думки. — А ти?

— Ні.

Обидві на мить замовкли, а потім Ламберт сама продовжила:

— Мені завжди здавалося, що його не цікавлять жінки, — невимушено сказала вона.

Усе нібито було зрозуміло. Але Ріплі чомусь не полишала ця думка, настирливо крутячись у голові й діймаючи її. Хоч убий, але поки що вона не могла нічого зрозуміти.

Паркер перевірив рівень метану в першому циліндрі, впевнившись, що балон із стиснутим газом повний. Потім він одразу ж перевірив другий балон, що стояв поряд, узяв два важких контейнери і пішов нагору крізь тамбур.

На поверсі «B» було так само самотньо, як і нижче. Паркер хотів якнайшвидше приєднатися до інших і вже шкодував, що не взяв із собою Еша. «Яким же треба бути ідіотом, щоб тягти циліндри самому», — подумав він. Усі жертви Чужого теж ходили поодинці. Паркер вирішив пробігтися, незважаючи на важкість балонів. Він обережно повернув за ріг і раптом зупинився, ледь не впустивши циліндр. Попереду був головний шлюз. Паркерові здалося, що біля нього промайнула якась тінь. А раптом не здалося? У такій ситуації можна надумати собі що завгодно. Паркер кліпнув, щоб в очах та в голові трішки прояснилося, і вже збирався йти далі, аж раптом знову помітив якусь тінь. У нього з’явилося відчуття присутності неподалік якоїсь високої та масивної істоти. Паркер озирнувся і підійшов до одного з телефонів внутрішнього зв’язку позаду від повороту. «Напевно, Ріплі й Ламберт ще в капітанському відсіку», — подумав він і натиснув кнопку виклику.

З динаміка на панелі управління Ріплі залунали якісь нерозбірливі звуки. Спочатку вона подумала, що це просто місцеві завади, але потім їй здалося, що вона розібрала декілька слів.

— Ріплі слухає.

— Тихіше! — швидко прошепотів інженер. Тінь попереду зникла. Якщо Чужий почув його…

— Я тебе не чую, — Ріплі здивовано подивилася на збентежену Ламберт. Але, відповідаючи, вона говорила на півтону нижче. — Повтори… чому так тихо?

— Там Чужий, — прошепотів Паркер, не сміючи підвищувати голос вище встановленого ним порогу. — Воно знаходиться біля шлюзу на правому борту. Так, у цю хвилину! Зараз повільно відчини внутрішні двері шлюзу, а коли я подам знак, то швидко їх зачини й відчини зовнішні двері.

— Ти впевнений?

Він швидко перебив її.

— Кажу тобі, ми його практично спіймали! Просто роби, що кажу, — Паркер змусив себе заспокоїтися. — Відчини внутрішні двері в повільному режимі.

Ріплі завагалася, хотіла щось сказати, але потім побачила, що Ламберт енергійно киває. Якщо Паркер помилявся, то вони б лише втратили трішки повітря. Якщо ж він знає, що робить, то з іншого боку… Вона клацнула перемикачем.

Внизу Паркер намагався злитися зі стіною. Він почув низький скрип. Це відчинилися внутрішні двері тамбур-шлюзу, тому Паркер, не поклавши слухавку телефона, обережно підійшов до повороту і зазирнув за нього. У шлюзі миготіли якісь лампочки, одна з яких горіла особливо яскравим смарагдовим кольором. Це зацікавило Чужого, і він зупинився на порозі шлюзу. «Давай, чорти б тебе забрали», — панічно думав інженер. «Так, дивись на гарну зелену лампочку, молодець. Хочеш, вона твоя. Просто зайди всередину і насолоджуйся зеленим світлом. Воно назавжди твоє. Просто зроби кілька кроків, тільки кілька кроків».

Чужий зайшов до шлюзу, вражений індикатором, який безперервно пульсував. Він був ще близько до виходу, але раптом йому набридне, або він щось запідозрить?

— Давай, — прошипів Паркер у мікрофон, до якого повернувся, — давай.

Ріплі підготувалась до аварійного зачинення. Її рука була на півдорозі до перемикача, аж раптом почала вити аварійна сирена «Ностромо». Ріплі й Ламберт застигли. Вони роззиралися, але в їхніх обличчях читалося лише збентеження. Нарешті Ріплі клацнула перемикачем.

Чужий теж почув сирену. Він напружив м’язи й ефектно вискочив зі шлюзу одним стрибком. Однак двері шлюзу захлопнулися на мить раніше, затиснувши кінцівку Чужого.

Із рани почала литися кипляча кислота. Чужий приглушено застогнав, ніби з-під води, викрутився, залишивши значну частину кінцівки у дверях, і побіг коридором, засліплений від болю. Прибулець ледь устиг помітити закляклого за рогом інженера, підняв його і відкинув убік перед тим, як сам зник за рогом. Над понівеченим Паркером миготіло зелене світло й напис «ВНУТРІШНІ ДВЕРІ ЗАЧИНЕНО».

Метал шлюзу продовжував булькотіти і плавитись. У цей час відчинились зовнішні двері шлюзу. З нього вилетіла хмарка мерзлого повітря, оскільки атмосфера шлюзу вирвалася в космос.

— Паркере? — Ріплі стривожено перепитувала в мікрофон, потім натиснула кнопку, намагаючись покращити зв’язок. — Паркере? Що там відбувається?

Її увагу привернуло зелене миготіння на панелі управління.

— Що відбувається? — Ламберт випросталася. — Спрацювало?

— Не впевнена. Внутрішні двері шлюзу загерметизовано, а зовнішні — відчинено.

— Тоді, я гадаю, все вийшло. Але що з Паркером?

— Не знаю. Він не відповідає. Якби все спрацювало, він би верещав від радості так, що мікрофон луснув би.

Нарешті Ріплі вирішила:

— Піду подивлюся. Будь на зв’язку.

Ріплі встала і побігла на поверх «B», ледь не падаючи. Вона влетіла в перемичку і ледь не перекинулася. Але якось втрималася і побігла далі. Ріплі думала не про Чужого, а про Паркера, бо людей на борту «Ностромо» залишилось не так вже й багато.

Ріплі вибігла по трапу на поверх «B» крізь тамбур і побігла до шлюзу. Там було порожньо, окрім тіла, яке лежало на підлозі. То був Паркер.

Ріплі схилилася над ним. Він був млявий і майже непритомний.

— Що трапилося? Ти блідий, як смерть. Чужий?

Інженер намагався щось сказати, але лише мляво вказував у бік шлюзу. Ріплі замовкла, подивилася в той бік і побачила дірку в дверях шлюзу, яка постійно булькотіла. Зовнішні двері, через які Чужий повинен був вилетіти в нікуди, було досі відчинено. Ріплі встала.

Кислота все проїла. Почулося ревіння повітря, яке висмоктувало у вакуум. Утворився невеличкий смерч. В декількох кутках у коридорі загорівся червоний напис: «КРИТИЧНА РОЗГЕРМЕТИЗАЦІЯ».

Знову завила сирена, але тепер більш істерично. Зараз для цього був кращий привід. На кораблі почали зачинятися аварійні двері, в першу чергу — у пошкодженому відділенні. Паркер і Ріплі були надійно загерметизовані в коридорі… але один із метанових циліндрів, котрі ніс Паркер, було затиснуто в міцних дверях, які відділяли їх від тамбура шлюзу.

Ріплі шукала якусь зброю під поривами вітру. Залишався тільки другий такий же балон. Вона підняла його і почала гатити по затиснутому циліндру. Якби один з них луснув, то найменша іскра могла підірвати вміст обох балонів. Але вона не припиняла, оскільки повна розгерметизація все одно вбила б їх.

Через брак повітря Ріплі втрачала силу. В неї з носа та вух потекла кров, а рани Паркера почали знову кривавити.

Вона востаннє вдарила по циліндру. Він вискочив легко, як корок. Двері повністю зачинилися, і вітер припинився, хоча невеличкий смерч потривоженого повітря продовжував кружляти ще декілька хвилин.

У капітанському відсіку Ламберт побачила зловісний напис на панелі управління: «КОРПУС ПОШКОДЖЕНО — АВАРІЙНІ ПЕРЕМИЧКИ ЗАЧИНЕНО».

Ламберт натиснула кнопку телефона внутрішнього зв’язку.

— Еш, візьми балони з повітрям. Зустрінемося неподалік головного шлюзу біля дверей, які було загерметизовано в останню чергу.

— Прийнято. Скоро буду.

Ріплі стояла, хитаючись, важко дихаючи в розрідженій атмосфері камери. Вона підійшла до вимикача аварійного виходу, вбудованого в усі двері перемичок. За нею були наступні загерметизовані двері й доступ до свіжого повітря.

Коли Ріплі вже збиралася натиснути червону кнопку, то з жахом помітила, що вона возилася біля дверей, що вели до порожнього тамбура, а не до коридору на поверсі «B». Вона повернулася, спробувала зосередитися і, перечіпаючись, пішла до протилежних дверей. Ріплі гаяла дорогоцінний час, намагаючись знайти панель управління. У голові сновигали думки, розпливаючись, як нафта у воді. Повітря навколо неї стало туманним, і Ріплі здавалося, що воно пахне трояндами й ліліями.

Вона різко клацнула вимикачем, але двері не відчинились. Тоді побачила, що натискала неправильні кнопки. Ріплі сперлася на двері, щоб утриматися на ватяних ногах. Потім зібрала всі сили, щоб спробувати ще. Повітря залишилося мало. Вона побачила в ілюмінаторі чиєсь розпливчасте, але знайоме обличчя. Їй здалося, що вона вже давно його знає і це якась людина, яку звуть Ламберт. Ріплі почала втомлено сповзати на підлогу.

Вона вперто чіплялася за свідомість, але втратила останню опору. Двері відчинилися вгору, і вона впала на підлогу. Ріплі відчула прилив свіжого повітря, яке було невимовно солодким. З очей почала спадати пелена, хоча думати ще було важко через кисневий голод.

Пролунав гудок, який сигналізував повну герметизацію. Прийшли Ламберт і Еш. Науковий співробітник побіг допомагати Паркеру, який знову втратив свідомість через нестачу кисню і лише починав приходити до тями.

Ріплі все бачила, але не могла поворухнутися. Її руки й ноги розкинулися в якомусь незграбному положенні, як у худорлявої, погано зробленої ляльки. Вона важко і коротко дихала.

Ламберт поставила один із кисневих балонів біля Ріплі, потім одягла прозору маску на її обличчя й відкрила клапан. Ріплі вдихнула і відчула божественний аромат. Вона заплющила очі від невимовного задоволення. Ріплі насолоджувалася моментом, не рухаючись і глибоко вдихаючи чистий кисень. Вона нічого не відчувала від задоволення.

Нарешті Ріплі зняла респіратор і декілька хвилин лежала, нормально дихаючи. Вона помітила, що тиск повністю відновився. Двері перемичок автоматично відчинилися після того, як атмосфера знову прийшла в норму. Ріплі усвідомлювала, що для відновлення нормальної атмосфери на кораблі довелося витратити кисень з контейнерів, і скоро через це почнуться проблеми.

— Усе в порядку? — Еш запитав Паркера. — Що ж тут, врешті-решт, відбулося?

Паркер витер засохлу кров із верхньої губи і спробував сконцентруватися.

— Буду жити.

Він не розчув останнього питання Еша.

— А що з Чужим? — повторив питання науковець.

Паркер похитав головою, відчувши раптовий біль.

— Ми не зловили його. Чомусь увімкнулася сирена, тож він стрибнув назад до коридору, защемивши у внутрішніх дверях лапу чи як там вона в нього зветься, задню кінцівку. Але він відкинув її, як ящірка хвіст.

— Не дивно з його вродженою здатністю до регенерації, — прокоментував Еш.

Інженер розчаровано продовжив:

— Ми ледь не вловили цього покидька. — Після паузи він провадив далі: — Коли він відкинув кінцівку, то повсюди розбризкалася кислота. Думаю, його культя швидко зажила, у чому і для нас є плюси. Кислота роз’їла двері й це викликало розгерметизацію.

Він тремтячою рукою вказав на двері біля тамбур-шлюзу.

— Напевно, звідти видно дірку у дверях.

— Це зараз неважливо, — Еш із цікавістю підняв голову. — А хто увімкнув сирену?

Ріплі витріщилася на Еша:

— А от це я саме в тебе хотіла запитати.

— Тобто?

Вона витерла кров із носа й чмихнула:

— Думаєш, що сирена могла увімкнутися автоматично? Звучить логічно, чи не так? Просто тимчасова несправність, збіг обставин!

Еш піднявся і подивився на Ріплі спідлоба, недобре примружившись. Та про всяк випадок упевнилася, що циліндр із метаном лежить поруч. Але Еш не йшов на неї. Ріплі досі не могла зрозуміти його поведінку.

Якщо це його провина, то він би атакував їх, доки Ріплі лежала ослаблена, а Паркерові було ще гірше. Якщо ж він не винний, то теж би напався на них, але з люті. Утім, Еш нічого не робив. Ріплі була не готова до такої поведінки. Принаймні його перші слова були передбачуваними. Він говорив сердитіше, ніж завжди.

— Якщо в тебе є претензії, озвуч їх. Мені вже набридли ці постійні невпевнені звинувачення.

— Ніхто тебе не звинувачує.

— Чорта з два! — він похмуро замовчав.

Ріплі якийсь час не говорила ані слова, а потім промовила:

— Віднесіть Паркера до лазарету, нехай його там трішки підлатають. Принаймні ми знаємо, що автолікар із цим впорається.

Еш подав інженерові руку, узяв його під праву руку і повів коридором. Він пройшов повз Ріплі не обертаючись. Коли вони зникли за рогом, Ріплі простягла до Ламберт руку, щоб і собі піднятися. Ламберт відгукнулася, і коли вони вирушили коридором, із тривогою спостерігала, як Ріплі злегка хитається. Ріплі посміхнулася і відпустила Ламберт.

— Усе буде добре, — вона гарячково витирала плями зі штанів. — Скільки кисню ми втратили під час цієї маленької пригоди? Мені потрібна точна цифра.

Ламберт не відповіла, відсторонено дивлячись на Ріплі.

— Щось не так? Чому ти на мене так дивишся? Дані про запаси кисню не підлягають розголошенню?

— Не треба мене сварити, — незлостиво відповіла Ламберт і скептично продовжила: — Ти звинуватила Еша в тому, що він запустив сирену, аби врятувати Чужого, — Ламберт похитала головою. — Чому?

— Тому що я думаю, що він бреше. Якщо я побачу плівку, то доведу це.

— Що саме? Навіть якщо ти доведеш, що це він увімкнув сирену, як довести, що це не випадковість?

— Дивні обставини як для випадковості. — Ріплі помовчала, а потім тихо запитала: — Ти досі вважаєш, що я не права?

— Не знаю, — промовила Ламберт скоріше втомлено, а не через бажання посперечатися. — Я більше нічого не знаю. Так, напевно, слід сказати, що я вважаю тебе неправою або божевільною. Навіщо Ешу чи комусь іншому з нас захищати Чужого? Він може всіх нас вбити так само, як Далласа із Бреттом. Звичайно, якщо вбив.

— Дякую. Завжди корисно знати, на кого можна покластися.

Ріплі відвернулася від штурмана і цілеспрямовано сама пішла в бік тамбура.

Ламберт подивилася їй услід, знизала плечима і підняла циліндри. Вона обережно ставилася як до метану, так і до кисню, бо обидві речовини були для них життєво необхідними…

— Еше, Паркере, ви тут?

Не отримавши відповіді, Ріплі обережно увійшла до центрального комп’ютерного відсіку. На певний час вона отримала повний доступ до пам’яті «Ностромо». Ріплі сіла за головну панель управління, увімкнула її й приклала великий палець до ідентифікаційної пластини. Екрани відображення даних увімкнулися.

Поки що все було просто, а от далі треба було попрацювати мізками. Ріплі на хвильку задумалася і ввела п’ятизначний код, котрий, на її думку, дозволив би надіслати потрібний запит. На екранах нічого не з’явилося. Необхідно було ввести коректний запит. Ріплі спробувала іншу рідкісну комбінацію, але це теж нічого не дало. Вона зневірено лайнулася. Гра з випадковими комбінаціями могла тривати до Судного дня, а враховуючи, з якою швидкістю Чужий розправлявся із членами екіпажу, то цей день мусив скоро настати.

Ріплі спробувала похідну комбінацію замість первинної і здивувалась, коли на екрані відразу з’явилося поле для вводу та відправки запитів. Але самих запитів не було. Код правильний лише наполовину?

Ріплі задумалась. Її погляд ковзнув по допоміжній клавіатурі. Будь-який член екіпажу міг скористатися нею без доступу до конфіденційної інформації. Якщо згадати пароль, то можна ставити питання головному банку.

Ріплі швидко підсіла до цієї клавіатури, ввела пароль, який, на щастя, виявився вірним, і надрукувала перше питання. Головне тепер — дізнатися, чи система прийняла код. Якщо так, то на екрані з’явиться її питання.

Декілька секунд на екрані змінювалися кольори, потім він очистився, а потім нарешті висвітилося поставлене «Матері» питання: «ХТО УВІМКНУВ АВАРІЙНУ СИСТЕМУ В ТАМБУР-ШЛЮЗІ 2?»

Відповідь з’явилася нижче: «ЕШ».

Ріплі якийсь час переварювала цю стислу інформацію. Вона очікувала це побачити, але холоднокровна поява напису на екрані все ж вразила її. Отже, це був Еш. Тепер основним питанням було, чи завжди він робив такі капості? Ріплі ввела наступний запит: «ЕШ ЗАХИЩАЄ ЧУЖОГО?»

Сьогодні, напевно, був день, коли «Матір» відповідала швидко і стисло: «ТАК».

Ріплі теж у боргу не залишилася і надрукувала: «ЧОМУ?»

Ріплі напружено подалася вперед. Якщо «Матір» вирішить не розкривати подальшу інформацію, то більше кодів вона не знає. Також була ймовірність того, що «Матір» просто не могла пояснити божевільних дій Еша.

Утім, Ріплі помилилась, відповідь була: «СПЕЦІАЛЬНИЙ НАКАЗ № 937. ЛИШЕ ДЛЯ НАУКОВОГО ПЕРСОНАЛУ. СЛУЖБОВА ІНФОРМАЦІЯ».

«Ну, оскільки я вже дійшла сюди, то можна спробувати обійти заборону», — подумала Ріплі, і вже хотіла почати, коли біля неї на термінал комп’ютера опустилася чиясь рука.

Ріплі рвучко перекрутилася в кріслі. Її серце шалено гупало. Вона побачила не Чужого, але обличчя персони, котра віднедавна стала такою ж чужою.

Еш злегка посміхнувся, але ніяких радощів це не віщувало.

— Це надто складна команда для тебе. Але в таких ситуаціях бути справжнім лідером досить важко. Тому ти ні в чому не винна.

Ріплі повільно піднялася, ставши так, щоб стілець був поміж ними. Слова Еша звучали заспокійливо і навіть співчутливо. Але дії свідчили про інше.

— Проблема не в лідерстві, а у вірності. — сказала Ріплі й по колу обходячи Еша, намагалася повільно пройти до виходу вздовж стіни. Еш, досі вишкіряючись, повернувся до неї.

— Вірність? У мене цього добра вистачає.

«Який він душка», — саркастично подумала вона.

— Думаю, ми всі стараємося щосили. Ламберт трішки занепала духом, але ми всі знаємо, яка вона емоційна. Вона добре вміє керувати кораблем, але не своїми вчинками.

Ріплі продовжувала його обходити, силувано посміхаючись.

— Я зараз не хвилююся за Ламберт, я хвилююся за тебе.

Ріплі почала розвертатися до відкритих дверей, відчуваючи, як усередині неї щось тривожно тьохкає.

— У тебе знову параноя, — сумно сказав Еш. — Тобі треба трішки відпочити.

Він підійшов до неї й простягнув руки, ніби намагаючись обійняти. Ріплі смикнулася, пригнувшись під його руками, які ось-ось були готові стиснути її. Потім вибігла до коридору й побігла до капітанського відсіку. В неї не було часу кликати на допомогу, до того ж вона боялася захекатися.

У відсіку нікого не було. Якимось чином Ріплі відірвалася від Еша, клацаючи аварійними перемикачами. Двері перемичок зачинялися за нею. Але Еш намагався не відставати й був на якусь секунду позаду неї.

Еш наздогнав її в кают-компанії. За кілька секунд туди ж забігли Паркер і Ламберт. Сигнали закривання дверей перемичок попередили їх, що біля капітанського відсіку якісь проблеми, і вони поспішили туди, знайшовши переслідувача і переслідувану.

Попри те що Ламберт і Паркер очікували на іншу тривожну ситуацію, вони швидко зреагували і на цю. Ламберт першою стрибнула Ешу на спину. Той роздратовано відпустив Ріплі, схопив Ламберт і жбурнув її в інший бік кімнати. Потім повернувся назад до Ріплі й продовжив розпочату справу, намагаючись її задушити.

Здивований Паркер відреагував не так блискавично, але більш продумано. Еш би оцінив кмітливість інженера. Він підняв один зі змонтованих самим Ешем компактних відстежувачів і обома руками почав заносити його над головою позаду винахідника, котрий самовіддано продовжував душити Ріплі. Паркер замахнувся пристроєм з усіх сил і поцілив Ешу під потилицю.

Щось глухо гупнуло. Це голова Еша покотилася кудись убік.

Крові не було, лише різнокольорові проводи й друковані плати стирчали з його шиї.

Він відпустив Ріплі. Вона впала на підлогу, задихаючись і тримаючись за горло. Еш, який нагадував зловісного міма, намагався намацати голову на плечах, а потім він (а точніше, воно) поточився назад, але утримав рівновагу і продовжив шукати відірвану голову на підлозі…