Чужий

V

Короткий відпочинок додав Кейнові сил. Старпом відштовхнувся від гладкої стіни шахти і продовжив спуск. Він знову відштовхнувся від стіни, чекаючи, що ноги, як і дотепер, обіпруться об тверду поверхню. Але він колихнувся в порожнечу. Стіни шахти зовсім зникли. Кейн колихався в порожнечі, звисаючи на тросі.

«Напевно, це якесь приміщення на кшталт зали нагорі», — подумав Кейн. Принаймні він дістався дна шахти. Кейн тяжко дихав від важкого спуску та спеки, що збільшувалася. Дивно, але тепер, коли він вибрався із шахти, темрява почала ще більше тиснути на нього, аніж у тісних стінах. Кейн задумався над тим, що було внизу, як далеко до дна і що буде, якщо трос зараз лусне. «Спокійно, Кейне, думай про діаманти: великі, важкі, чисті та яскраві, з багатьма гранями, без дефектів. Забудь про туманну темряву, у якій ти гойдаєшся, повній привидів та спогадів інопланетян і…» Чорт забирай, він знову про це думав.

— Щось бачиш?

Він рефлекторно смикнувся на тросі й знову почав розхитуватися. За допомогою механізму зупинився і прокашлявся перед тим, як відповісти. Йому треба було нагадати собі, що він тут не самотній. Даллас і Ламберт чекали недалеко нагорі. Далеко на південному сході від аварійного корабля був «Ностромо», на якому було повно кави, знайомих солодких запахів, а також на якому можна було зануритись у спокійний та затишний глибокий сон.

На мить він відчув палке бажання опинитись на борту «Ностромо», але потім подумав, що там немає діамантів і, певна річ, фортуна там не посміхнеться. А тут можна було знайти і те, й інше.

— Нічого не бачу. Внизу якась печера або зала. Я вже не в шахті.

— Печера? Тримайся, Кейне! Ти досі в кораблі.

— Дійсно? Пам’ятаєш, що ти говорив про підземні шахти? Можливо, це правда.

— Тоді ти будь-якої хвилини можеш пірнути у свої кляті діаманти.

Чоловіки загигикали. Сміх Далласа пролунав глухо і спотворено в динаміках шолому. Кейн спробував протерти чоло від поту. У цьому полягала незручність скафандрів. Коли працювала система охолодження, то вони чудово справлялися зі своєю задачею, але коли астронавт починав пітніти, то нічого не можна було витерти, окрім скла.

— Добре, отже, це не печера. Але тут спекотно, як у тропіках.

Злегка нахилившись, Кейн перевірив свої прилади на поясі. Він був набагато нижче за рівень поверхні землі й міг потрапити до печери, але поки що не міг визначити своє місцеположення. Кейн знав лише одне: він був усередині корабля.

Був лише один спосіб дізнатися: дістатися дна.

— Яке там повітря? Окрім того, що воно гаряче.

Кейн перевірив інші індикатори.

— Майже таке, як і назовні. Високий вміст азоту, кисень майже відсутній. Через високу температуру вміст випарів тут ще вищий. Якщо хочеш, можу взяти пробу. Еш зрадіє, коли зможе поекспериментувати з нею.

— Не звертай уваги. Продовжуй.

Кейн клацнув вимикачем, і прилади на поясі зафіксували приблизний вміст атмосфери на цьому рівні. Еш буде задоволений, хоча краще було б узяти пробу. Відсапуючись, Кейн увімкнув механізм на грудях, якій продовжив спускати його із постійним гудінням. Він почувався ще самотніше, аніж під час вільного падіння в космосі. Трос повільно розкручувався, опускаючи Кейна в цілковиту темряву, де неможливо було роздивитись жодної зірки чи сузір’я.

Спокійна темрява так заколисала його, що він здригнувся від несподіванки, коли став на тверду поверхню. Кейн здивовано крякнув і ледь не впав. Утримавши рівновагу, він випростався і вимкнув механізм спуску. Він вже був готовий відстібнути стримуючий трос, але згадав наказ Далласа. Трос заважав ходити, але Даллас розлютиться, коли дізнається, що Кейн відстібнув його. Тому доводилося намагатися з усіх сил, слідкуючи за тим, щоб трос не заплутався десь нагорі.

Тепер дихати стало легше. Кейн увімкнув ліхтарик і лампочки скафандра, намагаючись щось роздивитись навколо себе.

Стало зрозуміло, що його здогад про печеру був неточним і він зробив його під впливом емоцій. Певна річ, це була ще одна камера інопланетного корабля.

Судячи з голих стін і високої стелі, це було вантажне відділення. Світло падало на дивні чи то випуклі утворення, чи то якісь конструкції, які були або невід’ємною частиною головної стіни, або ж хтось прикріпив їх туди. На вигляд вони здавалися м’якими, майже гнучкими, на відміну від міцної будови «ребер», які слугували для підтримки стін коридору та зали. Ці конструкції акуратно облицьовували стіни від підлоги до стелі. Усе ж у склепінчастій залі не було багато вантажу; вільного місця було більш ніж достатньо. Звичайно, перед тим як робити припущення про доцільність методу, за допомогою якого інопланетяни складали і кріпили свій вантаж, слід було б дізнатися про призначення цих об’єктів.

— Кейне, в тебе все добре? — запитав Даллас.

— Так. Тобі варто б це побачити.

— Що саме? Ти щось знайшов?

— Я не впевнений, але це виглядає дивно.

— Ти про що?

Пауза. Потім Даллас продовжив:

— Кейне, можеш трішки точніше? «Дивно» ні про що не говорить. Увесь корабель дивний, але в офіційному звіті так не напишеш.

— Добре. Я в іншій великій залі, як ота, що нагорі. Усі стіни чимось вкриті.

Кейн підійшов до найближчого виступу й оглянув його, автоматично стискаючи ліхтарик як зброю. Тепер зблизька він не лише побачив, що вони не були частиною стіни, а й переконався в їхньому органічному походженні.

Нагорі Даллас обернувся до Ламберт і запитав:

— Коли сідає сонце?

Ламберт подивилась на свої прилади й швидко натиснула якусь кнопку.

— За двадцять хвилин, — відповіла вона з багатозначним виглядом. Даллас ніяк це не прокоментував і знову зосередився на чорному кільці шахти. Він дивився униз, хоча нічого не бачив.

У світлі ліхтарика Кейн побачив ще декілька дивних об’єктів на підлозі посеред зали. Він підійшов до них і обійшов по колу, вивчаючи окремі зразки один за одним. Усі вони були висотою близько тридцяти сантиметрів, овальної форми й на вигляд зроблені зі шкіри. Кейн обрав один з них, присвітив і зосередився на ньому. Освітлення не дало жодних результатів і ніяк не вплинуло на яйцеподібний предмет.

— Це точно вантажне відділення.

Ніякої відповіді в динаміках.

— Кажу, це точно вантажне відділення. Хтось мене чує?

— Добре чуємо тебе, — швидко відповів Даллас. — Ми просто прислухалися. Так ти кажеш, що це точно вантажне відділення?

— Так.

— Щось ще відомо про приміщення, окрім розміру та форми?

— Звичайно. Виступи на стінах і на підлозі не є частиною стін корабля. Вони тут повсюди і зроблені з матеріалу, схожого на шкіру. Більше того, вони нагадують ту урну, яку ти знайшов нагорі, тільки ці м’якіші й закриті. А урна, яку ти знайшов, була порожньою. Вони розташовані в якомусь порядку, хоча залишилося ще багато місця.

— Дивний якийсь вантаж. Ти можеш подивитися, що всередині? — Даллас згадував пустотілу урну, яку знайшов.

— Зачекай, зараз гляну, — не вимикаючи ліхтарика, Кейн підійшов до одного зі зразків, які щойно роздивлявся, і доторкнувся до утворення. Нічого не трапилося. Він нахилився і помацав боки і верхівку, але не знайшов жодних ручок чи тріщин на гладкій поверхні.

— Дивне відчуття, навіть через рукавиці.

Даллас раптом почав хвилюватися.

— Я просто запитав, чи тобі видно, що всередині. Не намагайся його відкрити. Там може бути що завгодно.

Кейн пильніше придивився до об’єкта. Нічого не змінилось від того, що він його трохи потягав.

— Що б там не було, воно надійно запаковане, — відвернувшись, він посвітив на ряд яйцеподібних предметів поруч. — Можливо, я знайду якийсь із тріщиною.

У тьмяному світлі лампочок вже під час цих слів Кейна в задній частині його скафандра можна було побачити, що на натягнутій поверхні яйцеподібного предмета, якого торкнувся старпом, з’явилася гулька. На інших теж з’явилися тріщини, а потім згори на гладкій поверхні почали виступати плями. Але спиною він цього не бачив.

— Без змін, — доповів Кейн Далласу і Ламберт. — Жодних швів чи тріщин.

Кейн, задумавшись, озирнувся з ліхтариком до об’єкта, який щойно роздивлявся, нахилився і рефлекторно примружився, вглядаючись.

Матова поверхня яйцеподібного предмета ставала все більш прозорою. Кейн придивлявся, широко розкривши очі, а тим часом поверхня ставала все прозорішою, і скоро стала як скло. Підійшовши ближче, він посвітив унизу предмета і, ледь дихаючи, придивився до того, що було в овальному контейнері.

— Господи…

— Що? Кейне, що там відбувається? — Даллас ледь стримував себе, аби не закричати.

У яйцеподібному предметі згорнулося якесь тваринне страхіттячко, так що Кейнові на якийсь час відібрало мову. Це була худа істота, яка мала резиноподібне філігранне тіло. Кейнові здавалося, що це витвір чиєїсь божевільної уяви, втілений у реальний предмет, що має певну масу та форму.

Істота нагадувала руку з багатьма довгими кістлявими пальцями, складену в кулак — руку скелета, не враховуючи, що пальців було забагато. Із центру долоні стирчала якась коротка трубка. Під долонею був згорнутий м’язистий хвіст. Позаду в істоти знаходився якийсь невиразний випуклий наріст, схожий на око зі скляним поглядом.

Кейн вирішив, що око — якщо то дійсно було око, а не блискучий наріст — треба вивчити детальніше. Незважаючи на те що його нудило від огиди, він підсунувся ближче і присвітив, щоб краще бачити.

Око ворухнулося і дико зиркнуло на Кейна.

І тут яйцеподібний предмет раптом вибухнув. Рука підскочила на хвості, розкрилася і з лету стрибнула на Кейна. Він рефлекторно простягнув свою руку, аби відштовхнути її, але вже було пізно — вона присмокталася до шолома. Кейн із жахом бачив, що трубка розхитується в центрі долоні перед його обличчям у декількох сантиметрах від його носа. Щось зашипіло, і скло почало розчинятися. Кейн у паніці намагався відірвати істоту. Але вона пробила шолом. Холодна жорстка атмосфера чужої планети змішалася з повітрям, придатним для дихання. Кейн почав втрачати свідомість, продовжуючи відтягувати істоту кволою рукою. Щось намагалося залізти йому до рота.

Незважаючи на паніку, він бігав залою, намагаючись відірвати ту тварюку. Але її довгі, чутливі чи то щупальця, чи то пальці вже пролізли крізь відкритий шолом і схопили Кейна за голову, а товстий хвіст обмотався навколо шиї, ніби змія. Кейн похитнувся, перечепився і впав на спину, задихаючись. Він ще якийсь час із огидою відчував, як трубка залазить йому в горло, подібно якомусь товстому черв’яку.

— Кейне… Кейне, ти мене чуєш? — закричав Даллас. Його кинуло в піт. — Кейне, відповідай!

Тиша. Даллас на мить задумався.

— Якщо ти не можеш скористатися комунікатором, подай мені два коротких сигнали з блоку супроводу.

Він подивився на Ламберт: вона могла прийняти сигнал. Ламберт зачекала упродовж необхідного періоду і навіть довше, а потім повільно похитала головою.

— Як ти гадаєш, що трапилося? — запитала вона.

— Не знаю, не знаю! Можливо, він впав і пошкодив акумулятор, — Даллас завагався. — Він не може або не хоче відповідати. Гадаю, краще його витягнути.

— А не ранувато? Я теж переживаю, але…

У Далласа був дещо дикуватий погляд, але коли він помітив, як Ламберт дивиться на нього, узяв себе в руки і заспокоївся.

— Зі мною все добре. Просто це місце роздратувало мене на мить, — він вказав на холодні стіни. — Усе ж я вважаю, що його слід підняти.

— Це зіб’є його з ніг, якщо це буде для нього неочікувано, і може поранити його, особливо якщо він лежить скручений. Якщо з ним дійсно все в порядку, то ми будемо вислуховувати від нього до кінця подорожі.

— Спробуй ще раз.

Ламберт натиснула кнопку на власному комунікаторі.

— Кейне… Кейне. Чорт забирай, відповідай!

— Спробуй ще.

Поки Ламберт продовжувала викликати Кейна, перемежовуючи благання з погрозами, Даллас перевірив трос у шахті. Він надто легко рухався. Даллас потягнув трос і витягнув його на метр без будь-яких зусиль.

— Трос послаблений, — промовив Даллас і глянув на Ламберт.

— Він досі не відповідає. Не може або не хоче. Гадаєш, він міг відв’язатись і піти? Я знаю, що ти йому забороняв, але ж ти його знаєш. Напевно, думав, що ми не помітимо тимчасового послаблення тросу. Якщо він щось побачив і не зміг дотягнутися або побоявся, що трос заплутається, він би обов’язково його відчепив.

— Мені байдуже, що він там побачив. Мене більше хвилює те, що він не відповідає, — Даллас налаштував двигун котушки й увімкнув його.

— Погано, якщо це його засмутить. Якщо з ним і з його обладнанням нічого не трапилося, він пошкодує, що не відстібнувся.

Даллас клацнув іншим вимикачем і почав змотувати трос. Даллас навмисне спостерігав за ним і трішки розслабився, коли побачив, що трос натягнувся через кілька метрів. Як і очікувалося, він став повільніше підійматися.

— На тому кінці є вага.

— Може, трос за щось зачепився?

— Ні. Він усе ж підіймається, просто швидкість трішки змінилася. Якщо там щось причепилося, окрім Кейна, то трос буде підійматися повільніше або швидше через різницю у вазі. Гадаю, він досі там, хоч і не відповідає.

— А раптом він не захоче підійматися й увімкне механізм спуску?

Даллас різко похитав головою.

— Він не може цього зробити, — капітан кивком голови показав на котушку. — Блок тросу знаходиться тут, а не на переносному механізмі, який на Кейнові. Він підійметься сюди, хоче він цього чи ні.

Ламберт в очікуванні дивилася в шахту.

— Я досі нічого не бачу.

Даллас посвітив на гладкі стіни шахти.

— Я теж, але трос підіймається.

Трос продовжував підійматися. Астронавти нетерпляче чекали, доки в колі світла від ліхтарика щось з’явиться. Минуло кілька хвилин збентеженого очікування, доки в жовтому конусі променю щось показалося.

— Ось він.

— Він не рухається, — Ламберт нервово очікувала, що фігура, яка наближалася, бодай якось поворухнеться. Хоча б найнепристойніший звук, але Кейн не рухався.

Штатив злегка прогнувся, коли Даллас намотував останні декілька метрів тросу.

— Якщо він колихнеться у твій бік, хапай його.

Ламберт одразу ж приготувалась на іншому боці шахти.

З’явилося обвисле тіло Кейна, повільно коливаючись на кінці тросу в тьмяному освітленні.

Даллас простягнув руку над шахтою, аби схопити нерухоме тіло старпома за страховку на грудях. Він майже торкнувся Кейна, аж раптом помітив сіру істоту, яка теж не рухалася, навколо голови старпома. Даллас відсмикнув руку, як обпечений.

— Що трапилося? — поцікавилася Ламберт.

— Обережно! У нього на обличчі щось є, під продавленим шоломом.

Ламберт обійшла шахту.

— Що… — почала вона, а потім, побачивши істоту, яка акуратно згорнулася під шоломом, як молюск у своїй черепашці, вигукнула: — Господи!..

— Не чіпай його, — Даллас оглянув обвисле тіло свого напарника і провів рукою поруч із істотою, яка прилипла до обличчя Кейна, щоб подивитись, що з цього вийде. Істота навіть не поворухнулася. Згрупувавшись, щоб у разі чого відстрибнути назад і кинутися навтьоки, Даллас простяг руку до істоти і провів по її спині згори до низу, а потім до випуклого ока. Гадина ніяк не відреагувала і взагалі не подавала жодних ознак життя, окрім повільної пульсації.

— Воно живе? — Ламберт відчувала, як її нудить, наче вона проковтнула літр недоутилізованих відходів «Ностромо».

— Воно не рухається, але, як на мене, воно живе. Візьми Кейна за руки, а я за ноги. Можливо, ми зможемо скинути цю потвору.

Ламберт швидко виконала наказ, зупинилася і невпевнено подивилась на нього.

— А чому я за руки?

— Чорт забирай, ти хочеш навпаки?

— Ага.

Даллас помінявся із нею місцями. Поки він це робив, то помітив, що Кейн поворухнув пальцем. Це був зовсім легкий рух, тому Даллас сумнівався, чи це взагалі сталося. Він почав підіймати Кейна за руки, відчув мертву вагу і завагався.

— Так ми його ніколи не затягнемо на корабель. Візьмемо під плечі, ти з одного боку, а я з іншого.

— Справедливо.

Астронавти обережно перевернули тіло старпома на бік. Та істота не відпала. Вона так само міцно трималася на обличчі в Кейна, як коли він непорушно лежав на спині.

— Не допомагає. Не думаю, що воно відпаде, безглузді мрії. Доведеться ось так і тягти його назад на корабель.

Даллас підхопив Кейна під спину, посадив його тіло й нирнув головою йому під плече. Ламберт зробила те саме зі свого боку.

— Готова?

Ламберт кивнула.

— Слідкуй за цією істотою. Якщо побачиш, що вона збирається відпасти, одразу ж кидай свою ношу й тікай подалі.

Ламберт знову кивнула.

— Ну, ходімо.

Вони зупинилися біля виходу корабля інопланетян, важко дихаючи.

— Відпусти його, — сказав Даллас. Ламберт з радістю виконала наказ.

— Це не допоможе. Його ноги будуть чіплятися за кожен камінь, кожну тріщину. Залишайся з ним, а я спробую зробити щось на кшталт санчат.

— Із чого?

Але Даллас вже зайшов назад до зали, яку вони щойно залишили.

— Штатив з-під котушки, — почула Ламберт у своєму шоломі. — Він достатньо міцний.

Ламберт сіла якнайдалі від Кейна, доки чекала на Далласа. Назовні гуляв вітер, передвіщаючи скоре настання ночі. Ламберт спіймала себе на думці, що не могла відірвати очей від огидного малого монстра, який присмоктався до Кейна.

При цьому вона змогла примусити себе не думати про те, що ця істота зробила і зараз продовжує робити з Кейном; їй довелося це вчинити, щоб не почалася істерика.

На щастя, Даллас швидко повернувся, несучи розібраний штатив під пахвою. Потім він розклав деталі на підлозі й почав складати простеньку платформу, щоб на ній перетягти Кейна. Страх підганяв капітана.

Коли він закінчив, то спустив конструкцію назовні з отвору корабля. Платформа перекинулася останні декілька метрів спуску, але не розбилася. Даллас вирішив, що вона витримає тіло старпома на шляху до «Ностромо».

Короткий день швидко закінчувався. Повітря знову ставало червоно-кривавим, а вітер почав завивати сильніше. В них не було проблем із тим, щоб відтягнути Кейна назад і знайти свій буксир, але Даллас менше за все бажав тинятись цією вітряною планетою вночі. Якась химера з’явилася з нетрів аварійного корабля, щоб заволодіти обличчям Кейна та їхніми думками, а в нічній куряві їх може підстерегти щось навіть гірше. Даллас із нетерпінням чекав, коли нарешті опиниться за безпечними металевими стінами «Ностромо».

Коли сонце зайшло за скупчення хмар, на буксирі почало миготіти кільце прожекторів, розташованих у нижній частині буксиру. Через це пейзаж навколо корабля був доволі похмурим: прожектори лише безсило підсвічували зловісні контури тих вулканічних брил, на яких стояв сам зореліт. Іноді попереду проносилася густа курява, яка ще більше заважала боротися з докучливою темрявою. Ріплі в капітанському відсіку покірно чекала на якусь звістку від членів експедиції — вони досі не виходили на зв’язок. Перші відчуття безпорадності та дезорієнтованості минули, а замість них з’явилося відчуття дивного оніміння душі й тіла. Ріплі не могла змусити себе визирнути в ілюмінатор, вона лише тихо сиділа, попиваючи ледь теплу каву і бездумно спостерігаючи за показниками на екрані, що повільно змінювалися.

Біля ілюмінатора сидів Джонс. Буря його розважала, і він бісився, намагаючись зловити пилинки, які билися об ілюмінатор. Джонс знав, що не зможе зловити жодну з літаючих пилинок. Він інстинктивно усвідомлював ті закони фізики, які пояснювали, чому ілюмінатор твердий, хоч і прозорий. Через це гра здавалася не такою цікавою, але він не здавався. Кіт, зокрема, міг уявляти, що темні камінчики — то птахи, хоча жодного разу не бачив їх. Але він мав про них інстинктивне уявлення.

Ріплі також спостерігала за іншими екранами, що знаходилися біля неї, і регулярно перевіряла інші давачі. Еш працював без стимулюючої рідини, оскільки був єдиним членом екіпажу «Ностромо», який не пив кави. Нова інформація була його єдиним стимулятором. Два давачі, які деякий час не подавали жодних ознак життя, раптом ожили, і нові цифри подіяли на наукового співробітника як наркотик. Він увімкнув підсилювачі й уважно все перевірив перед тим, як увімкнути телефон внутрішнього зв’язку і розповісти про свою знахідку.

— Ріплі? Ти тут?

— Так, — вона помітила напруженість у його голосі й твердіше всілася у кріслі. — Є хороші новини?

— Гадаю, що так. Я знову вловив сигнал їх скафандрів і бачу їх на екранах.

Ріплі глибоко вдихнула й запитала страхітливу, але необхідну річ:

— Скільки їх?

— Усі на місті. Три зображення, чіткі сигнали.

— Де вони?

— Близько… Дуже близько. Напевно, хтось знову увімкнув передавачі, тому ми і зловили від них сигнали. Вони йдуть сюди впевненою ходою. Повільно, але рухаються. Ніби все добре.

«Не розраховуй на це», — подумала Ріплі, увімкнувши передавач на своєму пості.

— Далласе… Далласе, ти мене чуєш?

У відповідь вона почула шквал статичних завад, тому їй довелося переналаштовувати передавач.

— Далласе, це Ріплі. Прийом!

— Прийом, Ріплі. Ми тебе чуємо. Ми майже дісталися корабля.

— Що трапилося? Коли ви зайшли до аварійного корабля, ми втратили вас на екрані й втратили сигнал ваших скафандрів. Я бачила показники на екрані в Еша. Ви?..

— Кейн поранений, — втомлено і з роздратуванням промовив Даллас. — Нам потрібна буде допомога, аби опинитися на борту. Кейн втратив свідомість. Хтось повинен допомогти нам затягнути його до шлюзу.

— Я допоможу, — швидко відповів Еш.

В інженерному відсіку Паркер і Бретт уважно слухали ці перемовини.

— Непритомний, — повторив Паркер. — Я завжди знав, що Кейн рано чи пізно втрапить у якусь халепу.

— Еге ж, — занепокоєно промовив Бретт.

— Непоганий хлопець, хоч і офіцер. Мені він завжди подобався більше, аніж Даллас: не так любить командувати. Що ж у біса там із ним трапилося?

— Гадки не маю, але скоро дізнаємося.

— Можливо, він просто впав і вирубився, — продовжував Паркер.

Ані сам Паркер, ані Бретт не вірили в таке пояснення. Обидва замовкли, уважно дослухаючись до безперервних голосів і тріщання динаміка.

— Корабель, — Далласу вистачило сил, щоб кивком голови вказати на «Ностромо». У майже цілковитій темряві астронавти побачили декілька невиразних предметів, схожих на дерева. То були опори корпусу «Ностромо», який виглядав як невиразна фігура трохи більшого розміру.

Вони вже майже дісталися корабля, коли Еш підготував внутрішній шлюз до відкриття. Він перевірив усе востаннє і натиснув на кнопку першого-ліпшого телефона внутрішнього зв’язку.

— Ріплі… Я у внутрішньому шлюзі, — Еш залишив канал відкритим і став біля невеликого ілюмінатора. — Поки я їх не бачу. Там майже цілковита темрява, але коли вони підійдуть до підйомної платформи, то я помічу ліхтарі їхніх скафандрів.

— Добре, — Ріплі гарячково думала. Деякі її думки здивували б Еша. Вони були дивними навіть для неї.

— Куди йти? — Даллас вдивлявся в куряву, намагаючись побачити прожектори корабля.

Ламберт вказала ліворуч.

— Гадаю, туди. Там перша опора, а під нею повинна бути підйомна платформа.

Астронавти вирушили в той бік і ледь не перечепились через край платформи, яка надійно стояла на твердій поверхні. Незважаючи на втому, вони зняли нерухоме тіло Кейна із санчат і перенесли на платформу, взявши його під руки.

— Може, хай стоїть? Бо знову будемо марудитися, підіймаючи його, — захекано промовила Ламберт.

— Гадаю, що так. Головне, щоб хтось допоміг затягнути його до шлюзу.

— Ріплі, ти там?

— Так, Далласе.

— Ми підіймаємось.

Даллас глянув на Ламберт.

— Готова?

Ламберт кивнула. Даллас клацнув перемикачем. Платформа смикнулась, а потім плавно поїхала вгору і зупинилась точнісінько навпроти шлюзу. Даллас злегка нахилився і натиснув на кнопку вимикача. Зовнішні двері від’їхали вбік, і астронавти зайшли до шлюзу.

— Увімкнути герметизацію? — запитала Ламберт.

— Не треба. Ми можемо зекономити цілий шлюз повітря. За хвилину ми будемо всередині й зможемо вилізти з цих клятих скафандрів.

Вони зачинили зовнішні двері й завмерли в очікуванні, поки відчинять внутрішні двері.

— Що трапилося з Кейном? — знову запитала Ріплі. Даллас був надто втомлений, щоб помітити в її голосі щось інше, аніж просте хвилювання. Він підняв Кейна трішки вище на плечах, вже не переймаючись тією істотою. На їх зворотному шляху вона не зрушила з місця ні на сантиметр, і Даллас не думав, що вона буде рухатися зараз.

— Якийсь організм, — сказав Даллас. Його голос приглушав шолом. — Ми не знаємо, як це трапилося і звідки воно з’явилося. Ця істота прилипла до Кейна. Жодного разу такого не бачив. Зараз воно не рухається і не змінювало положення на нашому зворотному шляху. Треба відправити його до лазарету.

— Мені потрібне точне визначення, — тихо промовила Ріплі.

— До дідька твої точні визначення! — Даллас намагався говорити розсудливо, але через несамовиту лють не міг підібрати слів. — Ріплі, ми не знали, що трапилося. Кейн спустився в якусь шахту. Ми не знали, що з ним щось трапилося, доки не підняли його. Я достатньо точно висловився?

На іншому боці слухавки настала тиша.

— Просто відкрий двері.

— Хвилинку, — Ріплі обережно підбирала слова. — Якщо ми впустимо його, то весь корабель буде заражений.

— Чорт забирай, це не мікроб! Воно більше, аніж моя рука і здається доволі міцним.

— Ти знаєш, що є карантинна процедура, — рішуче промовила Ріплі, хоча насправді думала зовсім інше. — Двадцять чотири години на дезінфекцію. Кисню у ваших скафандрів більш аніж достатньо, а якщо потрібно, можемо забезпечити вас додатковими балонами. За добу ми не зможемо точно визначити, чи та істота є небезпечною, але то не моя проблема. Я повинна слідувати правилам. Ти їх чудово знаєш, як і я.

— Я також знаю про винятки. І я, на відміну від тебе, тримаю те, у що перетворився мій добрий товариш. За добу він може померти, якщо ще не помер. Відчиняй двері!

— Послухай, — умовляла Ріплі. — Якщо я порушу карантин, то ми всі помремо.

— Відкрий клятий люк! — заволала Ламберт. — До біса ті правила Компанії! Треба доправити його до лазарету, де автолікар подбає про нього.

— Не можу! Якби ти був на моєму місці й виконував такі ж обов’язки, як і я, ти б зрозумів.

— Ріплі, — повільно промовив Даллас. — Ти чуєш мене?

— Чую тебе добре. — напружено сказала Ріплі. — Але моя відповідь: «Ні». Занесете його за добу, після дезінфекції.

Однак хтось на кораблі прийняв інше рішення. Це був Еш. Він перемикнув аварійний пересилювач. Загорілась червона лампочка. Це супроводжувалося голосним, виразним звуком сирени.

Даллас і Ламберт витріщилися на внутрішні двері, які повільно відсовувалися.

Панель управління перед Ріплі замиготіла. Ріплі не могла повірити своїм очам: на ній з’явилася фраза: «ВНУТРІШНІ ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, ЗОВНІШНІ ДВЕРІ ЗАЧИНЕНО».

Ріплі витріщилася на напис. Її прилади підтвердили цю неймовірну фразу.

Щойно внутрішні двері було відчинено і прохід було звільнено, Даллас і Ламберт вилізли до коридору, тягнучи за собою свою важку ношу. У цей час прийшли Паркер і Бретт.

Еш підійшов до них, щоб допомогти нести Кейна, але Даллас відігнав його.

— Відійди.

Даллас і Ламберт поклали тіло Кейна і зняли шоломи.

Тримаючись на поважній дистанції, Еш обійшов навколо скоцюрбленого тіла старпома і побачив істоту в нього на голові.

— О Господи… — пробурмотів він.

— Воно живе? — Паркер оглянув невідому істоту. Її незвичне симетричне тіло вразило його, хоча він і відчував відразу.

— Не знаю, але краще не торкайся, — промовила Ламберт, знімаючи чоботи.

— Не турбуйся, — Паркер нахилився вперед, намагаючись роздивитись істоту в тому місці, де вона злилася з обличчям Кейна. — Що воно робить із ним?

— Не знаю. Давай віднесемо його до лазарету, там і дізнаємось.

— Добре, — одразу ж погодився Бретт. — З вами все добре?

Даллас повільно кивнув.

— Так. Ми просто дико втомилися. Ця тварюка не рухалася, але все одно складно пильнувати за нею.

— Добре.

Двоє інженерів підняли тіло Кейна з підлоги, взявши його попід руки. Еш щосили намагався їм допомогти…