Чужий

VIII

Кава заспокоїла їхні шлунки й упорядкувала думки. Навколо них безперебійно працював «Ностромо», механізми якого не цікавив загиблий прибулець у герметичному контейнері.

Даллас відчув деякі запахи від сусідки, але не звернув на них уваги, лише впізнавально шморгнув носом. На зорельоті розміром із «Ностромо» було дозволено таку розкіш, як дезодоранти, і їх вистачало, але думки членів екіпажу, які прокинулися від гіперсну й опинились ув’язненими в металевій пляшці за декілька світлових років від теплої планети та чистого повітря, були зайняті важливішими справами, ніж аромати сусідів.

Ріплі досі сиділа, застигши від минулого перехвилювання. Також виснажений Даллас завів розмову:

— Чому нудишся? Досі кип’ятишся через рішення Еша відкрити шлюз і впустити нас?

— Як ти міг дозволити йому таке?

— Я вже говорив, — терпляче пояснив капітан. — Це я вирішив занести Кейна, а не… А, зараз ти маєш на увазі рішення про те, щоб залишити на борту те страхопудище?

Ріплі кивнула і промовила:

— Так. Уже пізно сперечатися про шлюз. Я могла й помилятись. Але як можна залишати на борту ту істоту після того, що вона зробила з Кейном. Неважливо, жива вона чи мертва.

Даллас спробував заспокоїти Ріплі.

— Ми не знаємо точно, що вона зробила з Кейном, окрім того, що вирубила його. Згідно з даними приладів, з ним усе в порядку. Що ж до рішення, залишати чи не залишати когось на кораблі, то я просто пілот і лише керую кораблем.

— Ти капітан.

— Остання інстанція, а в окремих ситуаціях — повний нуль. Паркер краще розбирається в техніці, а в наукових питаннях останнє слово завжди за Ешем.

— Як так? — тепер у Ріплі був скоріше зацікавлений, а не ображений голос.

— Як і все інше: згідно з наказом Компанії. Почитай власну інструкцію.

— Тобто це стандартна процедура?

Даллас почав злегка нервувати.

— Ріплі, це не військовий корабель. Ти не гірше за мене знаєш, що стандартна процедура — це те, що нам наказують для стандартних ситуацій. Між іншим, процедура передбачає автономність різних відділень, у тому числі наукового відділення. Якби я вважав по-іншому, не думаю, що працював би на торговельному кораблі.

— У чому справа? Премія за знахідку затьмарила можливість втратити людину?

— Ти чудово знаєш відповідь, — різко відповів він. — Я б не пожертвував здоров’ям Кейна заради жодної премії. Але вже пізно. Ми тут, і це вже сталося. Не насідай на мене так, добре? Я лише перевізник вантажів і живу із цього. Якби я захотів стати дослідником і полетіти назустріч преміям за відкриття, я б вступив до Зовнішнього Корпусу, і мені вже б декілька разів могли б відірвати голову. А тут і так голова розвалюється від усіх цих ускладнень. Слава… Ні, дякую, не для мене. Краще ми поставимо на ноги нашого старпома.

Вона нічого не відповіла цього разу і декілька хвилин сиділа мовчки. Коли вона нарешті заговорила, то вже без образи.

— Ви вже літали з Кейном?

— Ти маєш на увазі, чи я його добре знаю? — тихо запитав Даллас, слідкуючи за панеллю управління. — Достатньо, аби пізнати й цінувати одне одного.

— А з Ешем?

— Знову починаєш? — зітхнув капітан. Але нічого вже не поробиш. — Що Еш?

— Те ж питання. Ти сказав, що добре знаєш Кейна. А Еша ти знаєш? Ти вже літав з ним колись?

— Ні, — ця думка взагалі не турбувала Далласа. — Це вперше. У мене було п’ять рейсів, як довгих, так і коротких, з іншим науковим співробітником. Ми перевозили різні вантажі. А за два дні до того, як ми прилетіли з Тідуса, його замінили Ешем.

Ріплі багатозначно подивилася на Далласа.

— Що? — різко зреагував капітан. — Вони й тебе теж прислали на заміну моєму колишньому ворент-офіцеру.

— Я не довіряю Ешу.

— Зрозуміло. А я… Взагалі нікому не довіряю.

«Час змінити тему», — подумав Даллас. Він вже усвідомив, що Еш — гарний член екіпажу, хіба що злегка впертий у спілкуванні з іншими. Але дружність не була необхідною вимогою під час рейсів, де астронавти проводили більшість часу в гіперсні, за винятком злету й посадки; до того ж Еш не давав приводів сумніватися у своїй компетентності.

— Чому ремонт не завершено? Як він просувається? — перевів на інше Даллас.

Ріплі подивилася на хронометр і щось швидко порахувала:

— Вони повинні вже закінчити. Напевно, їм залишилось лише остаточно все перевірити.

— Чому ти не повідомила?

— Я впевнена, вони ще не закінчили, інакше б уже дали знати. Слухай, невже ти думаєш, що я тягну час для Паркера і для всіх інших?

— Ні. То що ще треба зробити?

Ріплі швидко відправила запит на своїй панелі.

— Ми досі не бачимо, що відбувається на поверхах «B» і «C». Сканери перегоріли, їх треба замінити.

— Мені байдуже, як виглядають поверхи «B» і «C». Я це й так знаю. Щось ще?

— Резервні системи живлення перегоріли одразу ж після того, як ми здійснили посадку. Пам’ятаєш, що в нас проблема із допоміжними двигунами?

— Але основні двигуни працюють нормально?

Ріплі кивнула.

— Тоді розмови про несправність допоміжних двигунів — це пусте. Ми можемо злітати й без них, зануритись у гіперсон і подорожувати, як нам і належить, а не огинатися тут.

— Ти впевнений? Я про зліт із несправними допоміжними двигунами.

— Не впевнений. Але я хочу звідси полетіти і хочу знати коли. Ми дізналися, що то за сигнал, а також, що окрім Кейна немає кого рятувати. Нехай якась експедиція від Компанії, у якої буде потрібне обладнання, висадиться сюди і досліджує той корабель. Нам за це не платять. Ми виконали всі директиви, а тепер із мене досить. Треба запускати цю колимагу.

Невдовзі всі здорові члени екіпажу зайняли свої місця в капітанському та інженерному відсіках. Усі на якийсь час забули про Кейна, мертвого прибульця і все інше, окрім старту. Зараз усіх цікавив лише зліт. Тепер вони стали командою, а всі особисті розбіжності й думки потьмяніли у світлі бажання запустити буксир і полетіти назад у чистий відкритий космос.

— Головний двигун увімкнено, — доповів Еш, повернувшись із лазарету на своє робоче місце.

— Прийнято, — відповіла Ламберт.

— Допоміжні двигуни досі не працюють, сер, — Ріплі насупилась на багряний індикатор на панелі управління.

— Так, знаю. Штурмане, усе готово?

Ламберт перевірила свою панель управління.

— Дані для повернення на орбіту розраховано та введено. Узгоджую наші координати з координатами нафтоочисної установки. За хвильку все буде, зачекайте, — Ламберт натиснула декілька кнопок по черзі. Над головою в Далласа загорілися якісь лампочки.

— Непогано. Якщо треба буде, підкорегуємо нагорі. Будьте на прийомі для злету.

«Ностромо» почав вібрувати в куряві. Рев двигунів перекрикував завивання вітру. Цей штучний грім відбивався від бугрів застиглої лави, від якого здригнулися шестигранні базальтові стовпи.

— Готова, — відповіла Ріплі

Даллас подивився на Еша.

— Як усе просувається?

Науковець подивився на свої давачі.

— Усе працює поки що. Як надовго вистачить, тільки час покаже.

— Вистачить, щоб піднятися в космос.

Даллас натиснув на кнопку телефона внутрішнього зв’язку.

— Паркере, що там у вас унизу? Ми впораємося без допоміжних двигунів?

Даллас знав, що якщо вони не зможуть подолати силу тяжіння за допомогою головного двигуна, то доведеться вмикати гіпердвигун. Але кількох секунд його роботи буде достатньо, щоб викинути їх із цієї системи. Вони опиняться в зовсім іншому місці, й доведеться витрачати дорогоцінний час неспання на повторне стикування з їхнім вантажем. Це означало витрати кисню, кожна хвилина вимірювалася в літрах. «Ностромо» міг переробляти мізерні запаси повітря лише до певного моменту. Коли їх легені перестануть сприймати цю суміш, їм доведеться повернутися в гіперсон, незалежно від того, чи знайдуть вони нафтоочисну установку.

Даллас уявив велетенську установку, яка зависла в космосі, і суму, яку доведеться відшкодувати за неї з їхньої скромної зарплати.

Відповідь Паркера була обнадійливою й навіть підбадьорювала інтонацією:

— Добре. Але врахуйте, що ми лише залатали їх. Для належного ремонту буде потрібне докове обладнання.

— Корабель витримає?

— Повинен. Головне, щоб ми не потрапили в зону високої турбулентності. Це може призвести до вибуху нових чарунок… Це все, що повідомила «Матір». А потім ми вже ніяк їх не полагодимо.

— Не забивайте голову і спокійно працюйте, — додав Бретт із місця в інженерній кабіні.

— Прийнято. Будемо все контролювати. Єдине, що ми маємо зробити — це досягти нульової гравітації, а потім на гіпершвидкості летіти до Сонячної системи, а ті кляті чарунки хай там лускають, як попкорн, скільки заманеться. Але під час злету й стикування ви повинні зберегти їх цілими та неушкодженими, навіть якщо вам доведеться голіруч утримувати їх.

— Докладемо всіх зусиль, — відповів Паркер.

— Прийнято, кінець зв’язку, — Даллас повернувся до ворент-офіцера «Ностромо». Ріплі виконувала роботу Кейна. — Зліт на сто метрів. Прибрати опори, — Даллас знову повернувся до своєї панелі. — Триматиму рівновагу.

— Злітаємо на сто метрів, — сказала Ріплі й почала натискати кнопки.

Зовнішній гуркіт почав дужчати, коли буксир злітав із пустельної запиленої планети. Корабель піднявся на сто метрів над землею. Внизу безладно кружляла курява. Масивні опори, схожі на ноги, які слугували для підтримки «Ностромо», тепер було акуратно складено в металевому днищі.

На підтвердження комп’ютерних даних у капітанському відділенні пролунав глухий удар.

— Опори прибрано, — повідомила Ріплі. — Зачиняються захисні кожухи.

Металеві кожухи закрили корпус опор, захистивши їх від пилу та чужої атмосфери.

— Готово, — оголосив Еш.

— Добре. Ріплі, Кейна немає, тому все на тобі. Злітай.

Ріплі потягнула подвійний важіль на панелі управління старпома. Гуркіт іззовні почав стихати, хоча там не було нікого з людським сприйняттям, хто б міг його почути і гідно оцінити. Злегка нахилившись уперед, «Ностромо» полетів обраним курсом.

— Гравітація зменшується, — оголосила Ріплі, натискаючи кнопки. — Увага!

Буксир із легким прискоренням летів прямо вгору і стрімко почав набирати швидкість. На міцну металеву обшивку налітали сильні вітри, але корабель ані гальмував, ані змінював свій курс.

Увагу Ламберт було прикуто до одного давача.

— Висота кілометр. За п’ять хвилин тридцять дві секунди орбіта по курсу.

«Якщо, звичайно, протримаємось», — подумки додала Ламберт.

— Добре, — пробурмотів Даллас, спостерігаючи за двома лініями, які переплелися на його екрані. Це видовище радувало око. — Увімкнути штучну гравітацію.

Ламберт клацнула вимикачем, і корабель почало кидати. Шлунок Далласа почав протестувати проти зникаючої гравітації планети, яку вони щойно залишили завдяки сильному і безповоротному ривку.

— Увімкнула, — відповіла Ламберт, коли її власні нутрощі стали на своє місце.

Ріплі гарячково переводила погляд між індикаторами. Коли між ними з’явилася невелика розбіжність, вона швидко виправила її.

— Нерівномірна тяга. Змінюю вектор.

Вона клацнула вимикачем, задоволено спостерігаючи, як стрілка повертається на своє місце.

— Увімкнула компенсацію. Ситуація нормалізувалася, все добре.

Даллас уже почав сподіватися, що вони прорвуться без проблем, аж раптом капітанський відсік струснула сильна вібрація, яка швидко вщухла, однак усі члени екіпажу переполошились і запанікували.

— Що це в біса було? — вголос поцікавився Даллас. У відповідь він почув сигнал попередження на телефоні.

— Паркере?

— Так. У нас тут проблеми.

— Серйозні?

— Перегрів двигуна на правому борті. Перевір сам.

— Ти можеш його полагодити?

— Жартуєш? Я вимкнув його.

— Повторна компенсація нерівномірної тяги, — спокійно промовила Ріплі.

— Продовжуйте, поки не досягнемо нульової гравітації, — сказав Даллас у мікрофон.

— А по-твоєму, чим ми тут займаємось?

Телефон замовчав.

У капітанському відділенні було чутно, що двигуни ревуть трішки по-іншому. Ніхто не дивився один на одного, побоюючись зустріти відображення свого страху.

Рухаючись трішки повільніше, але все ще з легкістю розсікаючи вируючі хмари, «Ностромо» летів углиб космосу в пошуках нафтоочисної установки.

На відміну від відносного спокою в капітанському відсіку, у інженерів кипіла робота. Бретт знову скоцюрбився біля труб, обливаючись потом і мріючи вибратися звідти.

— Знайшов? — запитав Паркер.

— Гадаю, що так. Пил знову забиває кляті повітрозабирачі. Двигун номер два знову перегрівається.

— Я гадав, що ми вимкнули той мотлох.

— Я теж. Схоже, знову втратили кожух. Кляті двигуни! Такі вразливі!

— Вони не пристосовані до польотів крізь пилові бурі, — нагадав своєму колезі Паркер. — Плюнь на нього. За дві хвилини ми будемо поза межами атмосфери.

Капітанське відділення тремтіло під час злету, усі прикипіли до своїх панелей управління. Даллас хотів відправити запит до інженерного відсіку, але згодом передумав. Якщо Паркеру буде про що повідомити, він це зробить.

«Ну ж бо, лети вгору», — подумки благав Даллас, пообіцявши собі, що видасть інженерам премії, про які вони постійно патякали, якщо вони зможуть підтримувати головні двигуни в робочому стані ще кілька хвилин. Давач на його панелі свідчив, що гравітація різко падала. «Будь ласка, ще хвилинку», — благав капітан, несвідомо ковзаючи по стіні рукою.

Розірвавши запону хмар, «Ностромо» вирвався у відкритий космос. А ще за хвилину п’ятдесят гравітаційний індикатор на панелі управління Далласа показав нульове значення. Це викликало щиру радість у капітанському відділенні, хоч це було в дечому непрофесійно.

— Ми зробили це, — промовила Ріплі, виснажено відкинувшись на м’яку спинку крісла. — Чорт забирай, ми зробили це.

— Я в цьому сумнівався, коли ми зазнали першого вібраційного удару й почали втрачати швидкість, — хрипло зізнався Даллас. — Я уявив, як нас розмаже по перших-ліпших скелях. Я вже подумав, що нам доведеться увімкнути гіпердвигун і втратити нафтоочисну установку.

— Не турбуйся, — промовила Ламберт, не посміхаючись. — Ми могли знову приземлитися і залишитися там. Потім спрацював би наш автоматичний аварійний радіомаяк, і ми б занурилися в гіперсон, чекаючи доки нас не врятує екіпаж якогось випадкового корабля, який теж розбудять.

«Поки що нічого не говори про премії. Зробиш їм сюрприз, коли всі прокинуться на земній орбіті», — подумав Даллас. Але тепер інженери, як мінімум, заслуговували на усну подяку. Капітан увімкнув телефон.

— Гарна робота. Як наш корабель?

— Тепер, коли ми здолали пилову завісу, він мурчить точнісінько як Джонс.

У динаміку пролунало різке рипіння. Даллас насупився, міркуючи, що б це могло бути, але потім збагнув, що це Паркер відкрив пиво, мимоволі тримаючи його біля мікрофону.

— Пусте, — гордовито продовжив інженер. — Коли ми щось лагодимо, у нас завжди виходить.

У динаміку почулося булькання. Таке враження, що Паркер занурювався у воду.

— Звісно. Молодці, — запевнив Даллас. — Відпочиньте, ви заслужили. Ще. Паркере…

— Агов?

— Коли ми досягнемо Землі й ти будеш проводити перемовини з технічним контролем, тримай своє пиво подалі від мікрофону.

Булькання припинилося.

Задоволений Даллас вимкнув мікрофон і промовив, ні до кого не звертаючись:

— Заберемо наші гроші й додому. Установку потрібно поставити в гараж, Ламберт.

Кут підйому «Ностромо» почав вирівнюватися. За декілька хвилин на сигналізаторі над робочим місцем штурмана пролунав регулярний гудок.

— Ось вона, — повідомила Ламберт. — Саме там, де потрібно.

— Добре, — Даллас натискав на кнопки. — Підлаштуй корабель і готуйся до стикування.

Під час підлаштування корабля у відповідність із положенням велетенської груди металу та пластику прилади постійно гуділи. Ріплі клацнула вимикачем, і буксир зафіксувався позаду невиразних контурів нафтоочисної установки.

— Зафіксувала, — промовила Ламберт.

— Розпочинай стикування, — Даллас уважно вдивлявся в екрани, затиснувши ряд червоних кнопок.

— Зближуємось, — Ріплі уважно спостерігала одразу за двома екранами. — Відстань зменшується. Двадцять… п’ятнадцять… готово.

Ріплі клацнула вимикачем.

Даллас відпустив червоні кнопки і дав наступні вхідні:

— Двигуни вимкнено, досягнуто інерціальної стабільності. Активувати фіксатор гіпердвигуна.

— Активовано, — повідомила Ріплі. — Стикування завершено.

Це означало, що «Ностромо» створює поле гіпердвигуна достатнього розміру, якого вистачило б і на нафтоочисну установку. Тепер і нафта зможе полетіти з ними в цьому таємничому нереальному середовищі, яке дозволяє людям і кораблям переміщуватися швидше за світло.

— Курс на Землю, — твердо наказав Даллас. — Потім, Ріплі, увімкни великий двигун і встанови швидкість світла плюс чотири.

— З радістю.

— Курс розраховано та налаштовано, — за мить сказала Ламберт. — Час вертати додому.

І подумки додала: «Час брати ноги на плечі».

Ріплі натиснула головну кнопку. Маленька планета та корабель прибульців, який залишився в її полоні, зникли так швидко, ніби їх ніколи й не було. «Ностромо» досяг швидкості світла, а потім перевищив її. Навколо корабля та нафтоочисної установки утворився коронний розряд. Зірки, які були попереду, стали блакитними, а ті, що позаду — червоними.

Екіпаж із шести людей нарешті летів додому. Шестеро людей і Кейн…

Астронавти сиділи за спільним столом і пили каву, чай та інші теплі стимулюючі напої за звичками та вподобаннями. Їхні розслаблені постаті передавали заспокоєний напрям думок. Зовсім нещодавно вони були натягнутими як струни і такими ж ламкими. Зараз же вони безтурботно закинули ноги на поруччя крісел, зручно вмостившись на подушках.

Ламберт досі була нагорі в капітанському відсіку, виконуючи остаточну перевірку курсу перед тим, як дозволити собі розслабитись. Еш був у лазареті, слідкуючи за Кейном. Старпом і його стан були головними темами обговорення.

Паркер поставив паруючий чай, неестетично причмокнув і заявив із звичайними для нього спокоєм і відвертістю:

— Можливо, заморозимо його, аби пригальмувати цю чортову болячку?

— Ми не впевнені, як саме заморожування змінить його стан, — заперечив Даллас. — А раптом йому стане гірше? Те, що знищує хвороби, може й погіршити його становище.

— Принаймні краще, аніж нічого не робити, чорт забирай, — Паркер помахав чашкою, ніби палицею. — А автолікар якраз тільки на це й здатний. Еш говорив, що машина не справляється. Той медичний комп’ютер може лікувати лише нудоту від нульової гравітації, зламані кістки і все. Безумовно, Кейн потребує якіснішої спеціалізованої допомоги.

— Але ж ти щойно визнав, що ми не можемо йому її надати.

— Так, — Паркер відкинувся на стільці. — Вірно. Отже, тому й пропоную заморозити його, доки ми не доїдемо, а лікар, що спеціалізується на позаземних хворобах, подбає про нього.

— Еге ж, — додав Бретт.

Ріплі похитала головою, дивлячись на нього.

— Що б він не сказав, ти завжди говориш «еге ж» або щось дуже подібне. Ніколи не помічав, Бретте?

Той вишкірився:

— Еге ж.

Ріплі повернулася до інженера.

— Що ти думаєш про це, Паркере? Твій підлеглий просто ходить за тобою і повторює «еге ж», ніби папуга.

Паркер повернувся до свого колеги.

— Так. Визначся, ти папуга?

— Еге ж.

— Припиніть дуркувати, — сказав Даллас і одразу ж пошкодував про своє необдумане зауваження. Їм би не завадило трішки веселощів, а він узяв і припинив це. Навіщо? Відносини між членами екіпажу були неформальними, а не як між начальником та підлеглими. Чому ж у нього з’явилося раптове бажання вдавати капітана?

Можливо, це було через критичну ситуацію, так що хтось повинен бути «головним». Він застряг у відповідальності. Клята робота. Далласу хотілося бути на місці Ріплі чи Паркера, особливо на місці останнього. Двоє інженерів могли повернутися назад до своєї особистої кабіни і безтурботно не звертати уваги на речі, які безпосередньо їх не стосуються. Поки вони підтримували двигуни та корабель у робочому стані, то ні перед ким не мусили звітувати.

Даллас усвідомив, що не любить приймати рішення. Напевно, саме тому він і був командиром старого буксира, а не лайнера. Вочевидь, саме через це він ніколи не скаржився на долю. Він міг більшість часу на кораблі провести в гіперсні, будучи капітаном буксиру. Він міг нічого не робити, лише спати й отримувати зарплатню. Йому не доводилося приймати рішення в гіперсні.

«Скоро, — подумав Даллас. — Скоро вони повернуться до особистого затишку своїх окремих трун. Їм уколють снодійне, від якого їхній розум заціпеніє, а вони вирушать у приємний політ туди, де не треба приймати жодних рішень і куди не зможуть дістатися неприємні сюрпризи ворожих планет. Скоро, щойно доп’ємо каву».

— Кейнові доведеться пройти карантин, — відсторонено промовив Даллас, сьорбаючи каву.

— Так, і нам теж, — ця думка збентежила Ріплі. Певна річ, вони прилетять на Землю заради того, щоб провести декілька тижнів у ізоляції, поки медики не впевняться, що ніхто з них не є носієм того, що вразило Кейна. Ріплі мріяла про зелену траву під ногами та синє небо над головою. Вона уявляла, як гуляє на пляжі в безтурботному віддаленому містечку на березі океану десь у Сальвадорі. Їй було болісно від них відмовлятися.

Усі повернулися, щоб подивитися на Ламберт. У неї був втомлений і пригнічений вигляд.

— Є не особливо гарна новина, — промовила вона.

— Здивуй мене, — Даллас спробував налаштувати себе на будь-що. Він знав, що Ламберт залишилася в капітанському відсіку, щоб зробити необхідні розрахунки.

— Згідно з моїми розрахунками на основі того часу, який ми витратили, щоб дістатися до цієї планети та на непередбачену зупинку, на повернення нам потрібно…

— Коротше, — перебив Даллас. — Ми знаємо, що збилися з курсу, шукаючи той сигнал. Скільки залишилося до Землі?

Ламберт налила собі каву, занурилася в крісло й сумно промовила:

— Десять місяців.

— Господи, — Ріплі зазирнула до чашки. Хмари, трава та пляж ще більше віддалялись, перетворюючись на бліду синьо-зелену димку та остаточно розчиняючись. Насправді десять місяців у гіперсні мало чим відрізнялись від одного, але астронавти мислили категоріями реального часу. Ріплі сподівалася на шість, а не на десять.

Почувся попереджувальний сигнал телефона. Даллас узяв слухавку.

— Що там, Еше?

— Негайно спускайтеся до Кейна, — швидко промовив Еш, хоч і з дивними нотками вагання.

Усі випросталися.

— Його стан змінився? Щось серйозне?

— Вам простіше самим подивитись.

Усі заметушились і побігли коридором, залишивши каву вистигати на осиротілому столі.

Даллас малював жахливі картини, поки біг униз до лазарету з іншими членами екіпажу позаду. Які страшні наслідки могла позаземна болячка викликати в старпома? Даллас уявив купу сірих маленьких рук з одним оком, якими кишіли стіни лазарету, або гниючий труп нещасного Кейна, вкритий лускатим грибком. Астронавти досягли лазарету, захекавшись від бігу коридором і тамбурами-шлюзами. На стінах не було скупчень регенерованих рук прибульців. Тіло старпома також не було вкрите позаземними наростами чи грибком. Еш не вказав причину зміни стану Кейна. Старпом сидів на платформі з відкритими очима. Його погляд був ясним і чистим. Було видно, що його мізки нормально функціонують. Кейн повернувся, аби побачити прибулих.

— Кейне, з тобою все добре? — Ламберт не могла повірити власним очам. «Виглядає добре, наче нічого й не трапилося», — здивовано подумала вона.

— Тобі щось потрібно? — запитала Ріплі, побачивши, що Кейн ніяк не відреагував на питання Ламберт.

— У мене в роті пересохло.

Даллас раптом згадав, кого нагадує Кейн — людину, яка очуняла від амнезії. Старпом виглядав здоровим, але мав здивований вираз обличчя, наче намагаючись зібрати думки докупи.

— Можна води?

Еш швидко підійшов до кулера, набрав пластмасовий стаканчик і подав Кейну. Старпом випив його одним ковтком. Даллас мимоволі відзначив, що його моторна координація була в нормі: він пив інстинктивно без задньої думки.

Ситуація була обнадійливою, хоч і дурною: напевно, з ним таки щось трапилося.

— Ще, — єдине, що відповів Кейн, повністю контролюючи свої дії. Ріплі знайшла великий контейнер, наповнила по вінця і подала Кейну. Він випив його, наче людина, яка десять років тинялася в пустелі Піолін, і, хекаючи, відкинувся назад на м’яку платформу.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Даллас.

— Жахливо. Що зі мною трапилося?

— Не пам’ятаєш? — запитав Еш.

Даллас задоволено відзначив, що аналогія з амнезією була ближча, аніж він очікував.

Кейн здригнувся, скоріш за все, через те, що м’язи затекли від довгого лежання, і глибоко вдихнув.

— Я нічого не пам’ятаю, навіть важко згадати своє ім’я.

— Як тебе звати? — діловито запитав Еш. — Це лише для медичного висновку.

— Кейн. Томас Кейн.

— Це все, що ти пам’ятаєш?

— Зараз я пам’ятаю всіх вас, але імена — ні, — Кейн повільно обвів скупчених біля нього стурбованих астронавтів поглядом.

— Нічого, згадаєш, — запевнив Еш. — Ти згадав власне ім’я і наші обличчя. Для початку непогано. Це теж свідчить про те, що ти не зовсім утратив пам’ять.

— У тебе щось болить? — Паркер знайшов у собі мужність поставити перше незручне питання.

— Усе. Таке враження, що мене шість років били палицями, — Кейн знову піднявся на платформі, звісив ноги і посміхнувся. — Господи, який же ж я голодний. Як довго я був непритомним?

Даллас недовірливо дивився на неушкодженого Кейна.

— Кілька днів. Ти точно не пам’ятаєш, що з тобою трапилося?

— Анітрохи.

— Що останнє ти пам’ятаєш? — запитала його Ріплі.

— Нічого.

— Ти, я і Даллас досліджували якусь дивну планету, — озвалася Ламберт. — Пам’ятаєш, що там трапилося?

Кейн насупився, з важкістю намагаючись розвіяти туман у своїй голові. Як на зло, справжні спогади були десь далеко, і зібрати їх докупи було важко.

— Просто якийсь жахливий сон, в якому я задихався. Де ми зараз? Досі на тій планеті?

Ріплі похитала головою.

— Ні, на щастя. Ми на шляху додому в гіперпросторі.

— Готуємось до завантаження в морозильні камери, — гаряче сказав Бретт. Він, як і всі інші, бажав зануритися під захист безтурботного гіперсну подалі від жахіть, які розбудили їх.

Хоча після того як Кейн ожив, астронавти не могли повірити в те, що старпом приніс на борт жахливого прибульця, все ж він був тут, у герметичній трубці, і кожен міг на нього подивитись.

— Я — за, — із готовністю відповів Кейн. — У мене паморочиться в голові, і я такий втомлений, що засну мертвим сном без усіляких морозильних камер.

Він диким поглядом обвів лазарет.

— Але зараз я вмираю з голоду. Треба б поїсти перед тим, як заснути.

— Я сам зголоднів, — шлунок Паркера невиховано забурчав. — Краще засинати на повний шлунок, інакше потім гірше прокидатися.

— Згоден.

Даллас відчував, що непогано було б влаштувати невеличку гулянку. Оскільки для повноцінної вечірки не було підходящого одягу, то лишався просто бенкет.

— Пропоную поїсти. Один раз перед сном…