IX


Астронавти насолоджувались їжею за спільним столом, запиваючи кавою або чаєм. Окрім Кейна, усі їли неквапливо, намагаючись розтягти задоволення. У астронавтів був піднесений настрій, оскільки вони усвідомлювали, що знову стали єдиною командою, а не через прісне пригощання автокока.

Лише Кейн їв швидко, поглинаючи величезні порції штучного м’яса з овочами. Він уже впорався з двома звичайними порціями і чекав на третю. Здавалося, він не збирався зупинятись. Джонс акуратно їв зі своєї тарілки, яка стояла посеред столу, не задумуючись над демонстративним проявом людської жадібності.

Кейн підняв голову, помахав ложкою і промовив з набитим ротом:

— Перше, що я зроблю після повернення — це добре поїм. Набридла вже ця штучна їжа. Що б там не писали в інструкціях Компанії, від неї відгонить переробкою, до того ж так різко, що цього присмаку не може перебити жодна приправа.

— Я їв і гіршу їжу, — замислено зауважив Паркер. — Хоча і кращу теж.

Ламберт насуплено подивилась на інженера, застигши зі стейком на півдорозі.

— Якщо тобі так вона не подобається, чому ж ти наминаєш її, наче перед смертю?

— Якраз я й кажу, що мені вона подобається, — пояснив Паркер, відправляючи чергову ложку до рота.

— Серйозно? — Кейн не припинив їсти, але підозріло глянув на Паркера, як на божевільного.

Паркер в боргу не залишився:

— Так. Воно ж типу вирощується для нас.

— Так, — відрізав Кейн. — Ти ж знаєш, з чого це робиться.

— Знаю, знаю, — відповів Паркер. — Ну і що? Зараз це стало їжею. З тобою складно говорити, доки ти так запихаєшся.

— В мене є виправдання: я вмираю з голоду, — Кейн відправив ще один шматок і оглянув стіл. — Хто знає, чи амнезія впливає на апетит?

— Апетит… — Даллас копирсався у своїй порції. — Поки ти лежав у автолікарі, в тебе вливали лише рідину: сахарозу, декстрозу та інші речі для збереження життя, але їх недостатньо для повноцінного харчування. Не дивно, що ти такий голодний.

— Ага, — Кейн з’їв ще одну ложку. — Таке враження, що я… я… — Кейн замовк, збентежно і злякано скривився.

Ріплі нахилилась до нього.

— Що трапилося? Щось із іжею?

— Ні… Не думаю. Все смачно. Не думаю… — старпом знову зупинився на півслові. В нього був напружений вираз обличчя, і він невпинно кректав.

— Що ж тоді? — схвильовано поцікавилася Ламберт.

— Не знаю.

Кейн знову скривився, як боєць, що отримав удар у пах.

— У мене кольки… І вони посилюються.

Астронавти нервово спостерігали за тим, як старпом скоцюбився від болю та паніки. Несподівано він почав голосно стогнати низьким голосом і схопився за край столу обома руками. Його кулаки зблідли, а на руках проступили вени. Кейна невпинно усього трусило, наче від холоду, хоча в кают-компанії було досить тепло й комфортно.

— Дихай глибше, це допоможе, — порадив Еш, оскільки всі інші принишкли.

Кейн спробував це зробити, але вдих перетворився на крик.

— Господи, як болить! Як болить! — Кейн невпевнено встав. Його досі трусило, і він хапався за стіл, наче боявся впасти. — Ой-ой-ой!

— Що, що? — безпорадно запитав Бретт. — Що болить? У тебе болить?

Агонізуюче обличчя Кейна змусило Бретта замовкнути і подіяло краще, аніж будь-який крик. Старпом намагався піднятися з-за столу, але знову сів. Він уже не міг контролювати своє тіло. Він протяжно заверещав із виряченими очима. У всіх кров застигла в жилах. Крик відбивався від стін кают-компанії, не шкодуючи присутніх, і не припинявся.

— Його сорочка… — пробурмотіла Ріплі. Її паралізувало, як і Кейна, але з іншої причини. Вона показувала на здуття на грудях у старпома.

На кителі Кейна з’явилася червона пляма. Вона швидко збільшувалася і скоро перетворилась на широкий нерівний кривавий слід у нижній частині грудини. Потім усі почули, як рветься тканина. У забитому приміщенні цей звук звучав огидно і непристойно. Сорочка Кейна луснула навпіл, як диня, і з-під неї показалася маленька голова, завбільшки з людський кулак. Вона звивалася і крутилася, як змія. Невеличкий череп був весь чи то в шипах, чи то в зубах, мав гостру форму та був рясно закривавлений. Потвора мала бліду, нудотно-білу шкіру з темними мазками огидного слизу. Вона не мала жодних зовнішніх органів, навіть очей. Астронавти відчули нудотний сморід.

Тепер кричав не лише Кейн: астронавти панічно заволали, інстинктивно відскакуючи від столу. Першим це зробив Джонс. Він почав розлючено чмихати, хвіст став трубою, а шерсть — дибки. Потім Джонс зістрибнув зі столу і залишив кімнату у два потужних стрибка.

Істота із шипчасто-зубастим черепом смикнулася вперед. Здавалося, вона просто вистрибнула з грудини Кейна. Голова та шия кріпилися до товстого, компактного тіла з такої ж білої плоті. Завдяки лапам із кігтями вона рухалася на диво швидко. Вона незграбно приземлилася на тарілки з їжею на столі, тягнучи за собою нутрощі Кейна і залишаючи брудний шлейф із крові та інших фізіологічних рідин старпома. Далласові потвора нагадала зарізану індичку, але з шипами на голові та шиї.

До того як хтось встиг якось відреагувати, прибулець швидко, як ящірка, зіслизнув зі столу і зник у відчинених дверях до коридору.

Усі важко дихали, але ніхто не рухався серед цього безладу. Кейн залишився лежати в кріслі з відкинутою головою і розкритим у німому крику ротом. Даллас мимохіть відзначив, що нажаханих очей Кейна не видно через закинуту назад голову.

Натомість у грудині старпома всім було видно величезну діру із рваними краями. Навіть на відстані Даллас помітив, що внутрішні органи було відсунуто вбік, щоб розміститися паразитуючій потворі. На столі й підлозі валялися розкидані тарілки, залишки їжі було вкрито неабияким шаром слизу і нутрощів Кейна.

— Ні, ні, ні, ні! — повторювала Ламберт, бездумно дивлячись на стіл.

— Що це було? — пробурмотів Бретт, не відводячи очей від трупа Кейна. — Що це в біса було?

Паркера нудило, і йому навіть на думку не спало збиткувати з Ріплі, яка відвернулася, щоб вирвати.

— Воно постійно росло в ньому, а він і не знав.

— Кейн слугував для істоти інкубатором, — спокійно припустив Еш. — Так деякі оси на Землі роблять із павуками. Спочатку вони паралізують жертву, а потім відкладають у неї яйця. Коли вилуплюються личинки, вони починають харчуватися…

— Заради Бога! — заволала Ламберт, опам’ятавшись. — Ти можеш стулити пельку?

Еш образився.

— Я лише… — потім він зловив осудний погляд Далласа, майже непомітно кивнув і змінив тему. — Це й так зрозуміло, що трапилося.

— Темна пляма на медичних екранах, — Даллаc сам почувався недобре. «Цікаво, я теж тремчу, як інші? — подумав він і вголос продовжив: — Вона була не на лінзі, а всередині. Чому сканери не виявили її?»

— Тому що не було взагалі причини припустити таке, — не забарився із відповіддю Еш. — Коли ми перевіряли його внутрішні органи, пляма була надто маленькою, щоб брати її до уваги і виглядала ніби дефект або пляма на лінзі.

— Не розумію.

— Можна припустити, що, на відміну від «руки», яку ми з легкістю могли спостерігати, на цій стадії істота створює природний фон, який може перепиняти й блокувати випромінювання сканера. Деякі істоти так можуть. Вона або володіє досі невідомими біологічними властивостями, або ж це наслідок еволюції для самозахисту. У такому разі істота може володіти такими здібностями, про які я навіть боюся думати.

— Усе зводиться до того, що в нас з’явився ще один прибулець, — підсумувала Ріплі, витираючи рота чистою серветкою. — Напевно, такий же вороже налаштований і удвічі небезпечніший.

Ріплі з викликом подивилася на Еша, але цього разу Еш не збирався або не міг посперечатися з нею, тому поспішив погодитися:

— Еге. І він десь у нетрях нашого корабля.

Даллас неохоче підійшов ближче до Кейна. Інші повільно приєдналися. Слід було оглянути тіло, хоча в присутніх це викликало складну суміш співчуття та огиди. Усі по колу обмінювалися красномовними поглядами. Безкрайній та зловісний космос тиснув на «Ностромо», а густий і сильний запах смерті заповнив коридори, які вели до переповненого приміщення кают-компанії, де панував безлад…


Паркер і Бретт спустилися крізь тамбур-шлюз зі службового поверху і приєдналися до групи втомлених і зневірених шукачів.

— Чи є якісь сліди? — запитав у присутніх Даллас. — Дивні запахи, кров? — капітан на хвильку завагався. — Слиз чи рештки органів Кейна?

— Ні, — доповіла Ламберт.

— Ні, — з неприхованим розчаруванням відповів Еш.

Паркер змахнув пилюку з рук і сказав:

— Ніяких слідів поки що. Воно вміє ховатися.

— Теж нічого не помітив, — підтвердив Бретт. — Гадки не маю, куди воно могло подітися, хоча на кораблі є такі місця, куди ми не можемо потрапити. Але не думаю, що хтось чи щось здатне вижити в гарячющих трубах.

— Не забувай, у якому середовищі воно… гм… — Даллас глянув на Еша. — Як би ти назвав його першу стадію розвитку?

— Передличинка чи якось так. Я не можу навіть уявити, як воно розвивається.

— Еге. Ну, не забувайте, — продовжив Даллас, — де воно жило у своєму першому втіленні. Ми знаємо, що воно досить витривале і легко пристосовується до будь-яких умов. Чорт забирай, я не здивуюся, якщо воно відкладе яйця і в камерах згоряння.

— Якщо це правда, то нам туди не дістатися, — зауважив Паркер.

— Тоді будемо сподіватися, що воно в доступному місці.

— Треба його знайти, — із загальним занепокоєнням підключилася Ріплі.

— А давайте зануримось у гіперсон? — запропонував Бретт. — Закачаємо повітря назад до контейнерів, щоб воно задихнулося.

— По-перше, ми не знаємо, як довго воно може прожити без повітря, — гаряче запротестувала Ріплі. — Можливо, повітря йому взагалі не потрібне. Ми бачили, хоч я й не певна, що встигла побачити, хіба що зуби рота, але не ніздрі.

— Нічого не може існувати без атмосфери, — не здавався Бретт, хоч і не так упевнено. Ріплі зміряла його поглядом.

— Поб’ємося об заклад? На власне життя?

Бретт нічого не відповів.

— Окрім того, цілком ймовірно, що йому відносно недовго доведеться обходитися без повітря. Можливо, воно отримує необхідні гази… з їжі. Ми будемо сидіти… вірніше, спати мертвим сном у морозильних камерах. Згадайте, як та тварюка на першій стадії розплавила шолом Кейна! Де гарантія, що на цій стадії вона не зробить те саме з нашими морозильними камерами? — Ріплі войовничо захитала головою: — Я не засну, доки ми не знайдемо ту істоту і не вб’ємо її.

— Але ми не можемо це зробити, — Ламберт у відчаї тупнула ногою. — Думаю, всередині воно не відрізняється від першої стадії. Якщо так, то під дією лазерного ножа істота може розлити або розбризкати кислоту по усьому кораблю. Воно зараз помітно більше за ту «руку». Якщо це трапиться, то кислота роз’їсть більшу дірку, аніж ми зможемо залатати. Мабуть, не варто пояснювати, наскільки важлива цілісність корпусу на надсвітловій швидкості, не кажучи вже про вразливі схеми в зовнішній оболонці.

— От сучий потрох, — пробубнів Бретт. — Якщо ми не можемо його вбити, то навіщо шукаємо? Що будемо робити із ним, коли знайдемо?

— Треба якось напасти на його слід, зловити та викинути за борт, — запропонувала Ріплі й подивилась на Далласа, чекаючи на його згоду.

Він на хвильку задумався і сказав:

— Не бачу іншого способу його позбутися, треба спробувати.

— Ще трохи балаканини замість пошуків, і буде неважливо, що ми вирішимо. Це не допомагає вирішити проблему, — нагадав Еш. — Наші запаси розраховані на досить нетривалий період неспання. Наполегливо рекомендую негайно активізувати і краще організувати наші пошуки.

— Дійсно, — одразу ж погодилася Ріплі. — Спочатку треба знайти його.

— Ні, — якось кумедно промовив Даллас. Усі перевели погляд на нього. — Спочатку треба зробити дещо інше.

Капітан подивився в інший кінець коридору, де у дверях кают-компанії досі виднілося тіло Кейна.

Астронавтам вдалося нашвидкуруч зробити грубий саван із різних матеріалів, що були на борту. Оскільки ниток не було, Паркер заварив його лазером. Саван був виготовлений досить незграбно і непрофесійно. Усі думали над його символічністю, доки йшли геть від головного шлюзу, але заспокоювали себе тим, що зробили все, що змогли.

Тіло можна було заморозити й гідно поховати на Землі, але розчленоване тіло Кейна було б добре видно крізь прозорий корпус морозильної камери. Не давала спокою думка про те, що тіло старпома в камері могло привабити ще не спійману потвору. Тому було визнано за краще швидко позбутись від нього тут і зараз, не залишаючи слідів, і якнайшвидше забути про клопіт його зберігання.

У капітанському відсіку вони сіли за свої робочі місця. Пригнічений настрій робив повітря густим, ніби вазелін. Даллас перевірив індикатори і похмуро сказав:

— Внутрішні двері загерметизовано.

Ріплі кивнула на підтвердження.

— Шлюз досі під тиском?

Ріплі знову кивнула. Даллас завагався, переводячи погляди з одного смутного обличчя на інше. Ніхто не дивився у відповідь.

— Хтось бажає щось сказати?

А що тут скажеш? Кейн мертвий. Він був живий, а тепер його немає. У жодного з астронавтів не знайшлося слів, лише Ламберт промовила:

— Треба закінчувати.

Даллас подумав, що це не дуже вдале надгробне слово, але йому на думку нічого не спало, окрім того, що вони втрачають час. Він подав знак Ріплі, що дивилася на нього.

Ріплі клацнула перемикачем. Зовнішні двері шлюзу відчинилися, і залишки повітря витягнули Кейна в порожнечу.

Це був доволі швидкий похорон (Даллас не міг навіть подумки назвати це «позбавленням») і акуратніший, аніж його смерть. У вухах Далласа досі дзвенів його останній лютий крик.

Усі знову зібралися в кают-компанії. Тут було простіше обговорювати справи, де всі могли добре бачити одне одного. Також під цим приводом Даллас зібрав усіх, щоб йому допомогли прибрати жахливі залишки.

— Я перевірила наші запаси, — промовила Ріплі. — Ми зможемо протриматися на симулянтах близько тижня, можливо, на кілька днів довше, але не більше.

— А що потім? — запитав Бретт і почухав підборіддя.

— Потім запаси їжі та кисню закінчаться. Без їжі ми скількись ще протягнемо, а без кисню — ні, і тоді вже не буде сенсу сперечатися про те, проживемо ми без непереробленої штучної їжі, чи ні.

Ламберт скривилася від думки про невтішний прогноз.

— Дякую. Я краще спочатку помру.

— Гаразд, — Даллас намагався говорити впевнено. — Це те, що нам наразі відомо. У нас є тиждень на плідну працю. Часу на пошуки невеликого прибульця вдосталь.

Бретт подивився на підлогу.

— Усе ж вважаю, слід викачати повітря, можливо, він помре. Як на мене, це найбезпечніший спосіб, і нам не доведеться стикатися з ним віч-на-віч. Хтозна, яку паскудну штуку втне ця тварюка.

— Ми вже обговорювали це. Забув? — нагадала Ріплі.

— Так, але тоді йшлося про те, що ми проведемо весь час без повітря в морозильних камерах. Натомість зараз я пропоную одягти скафандри, а потім викачати повітря. Воно на нас не нападе, якщо ми не будемо спати.

— Шикарно, — саркастично прокоментувала Ламберт.

— Що не так?

— Повітря в скафандрах вистачить на сорок вісім годин. На Землю ми прилетимо за десять місяців, — пояснив Еш. — Якщо ця істота зможе прожити сорок дев’ять годин без повітря, то все буде марно. До того ж ми витратимо дводенні запаси повітря в скафандрах.

— І не лише тому, — додала Ламберт. — Ну ж бо, Паркере, придумайте щось нове зі своїм помічником.

Але для інженерів це було не так просто.

— Можливо, у нас вийде провести якісь спеціальні комунікації між контейнерами з повітрям та балонами скафандрів. Ми з Бреттом досить непогані інженери-практики. Доведеться повозюкатися, з’єднуючи клапани, але я впевнений, що в нас вийде. Тепер у нас буде стимул.

— Ви не змінюєтесь, — Ріплі не приховувала сарказму.

— Це непрактично, — люб’язно сказав Еш інженерам. — Пам’ятаєте, ми обговорювали таку ймовірність, що прибулець може жити без повітря. Проблема набагато складніша. Ми не зможемо зловити цю істоту, якщо прив’яжемось до основних контейнерів за допомогою шлангів. Навіть якщо ваша ідея спрацює, то ми витратимо стільки повітря в скафандрах, що в нас нічого не залишиться на момент, коли ми прокинемося від гіперсну. Морозильні камери автоматично відкриються… у вакуумі.

— Може, залишимо повідомлення чи увімкнемо трансляцію, щоб вони змогли зустріти нас зі свіжим повітрям у доці? — запропонував Паркер.

Еш засумнівався.

— Дуже ризиковано. По-перше, вони отримають наш сигнал на кілька хвилин раніше, аніж ми вже прибудемо. Рятувальникам треба зустріти нас при виході із гіперпростору, стикуватися з нами і подати повітря, не пошкоджуючи корабель… Думаю, це неможливо. Якщо їм і вдасться, то Ріплі права: не можна знову засинати в морозильних камерах, доки ми не переконаємося, що та істота мертва або під повним контролем. А ми не можемо в цьому впевнитися, якщо проведемо декілька днів у скафандрах, а потім заляжемо в камери.

Паркер чмихнув:

— Усе ж гадаю, що це гарна ідея.

— Давайте повернемося до нашої проблеми, — нетерпляче сказала Ріплі. — Як ми можемо знайти ту тварюку? Ми можемо спробувати багато способів вбити її, але треба знати, де вона. Якщо пам’ятаєте, екрани на поверхах «B» і «C» не працюють.

— Доведеться його висмоктати за борт, — Даллас здивувався, що таке жахливе, але очевидне рішення спало йому на думку, і він одразу ж зважився на його оприлюднення.

— Звучить розумно, — визнав Еш. — Але це лише на словах. Як ми це зробимо?

Даллас помітив, що всі бажають уникнути незворотного. Але іншого шляху не було.

— Так, це не просто. Є лише один спосіб не проґавити прибульця і заощадити повітря. Треба шукати його в кожному відділенні та в кожному коридорі.

— А може, ми склепаємо переносний охолоджувальний пристрій, — несміливо запропонувала Ріплі. — Будемо заморожувати кожне приміщення, кожен коридор з… — вона замовкла, побачивши як Даллас сумно хитає головою, і відвернулася. — Я не боюся, зрозумійте. Але треба діяти практично. Як вірно сказав Паркер, треба уникати прямого контакту із прибульцем.

— Припини, Ріплі, — Даллас торкнувся грудини великим пальцем. — Я сам до смерті переляканий, як і всі ми. У нас немає часу на якісь штудерні вигадки. Ми й так згаяли багато часу, чекаючи, доки машина допоможе врятувати Кейна. Тепер треба рятувати себе. Саме тим ми в першу чергу й займаємось на борту цього величезного корабля, чи не так? Коли з цим не справляється комп’ютер, це стає нашим обов’язком. І я волів би подивитися, як те страхопуддя вибухне, коли ми видуємо його через шлюз.

Звичайно, промова Далласа мало кого надихнула на подвиги, але астронавти трішки пожвавішали. Вони знову змогли дивитися одне одному у вічі, а не лише роздивлятися стіни чи підлогу. Усі почали впівголоса обговорювати це рішення.

— Чудово, — промовила Ламберт. — Ми виманимо його з укриття і видуємо через шлюз. Але як це зробити?

— Треба загнати його в пастку, — запропонувала Ріплі, перебираючи в думках різні варіанти, але припущена здатність прибульця пускати кислоту робила їх марними.

— Повинні бути якісь речовини, які воно не зможе так швидко роз’їсти, як метал, — Бретт міркував уголос, демонструючи Ріплі, що вони мислять в унісон. — Наприклад, трилоновий кабель. Якщо ми зробимо з нього сітку, то зловимо його без ушкоджень. Гадаю, ту тварюку не злякає тоненька сітка, скажімо, на відміну від міцного металевого ящика.

Паркер обвів приміщення поглядом.

— Я міг би зварити її досить швидко.

— Напевно, Паркер вважає, що ми йдемо ловити метеликів, — вишкірилася Ламберт.

— Як ми заманимо його до сітки? — тихо запитав Даллас.

— Певна річ, треба це зробити так, щоб воно не почало пускати кислоту. Тому жодних ножів, гострих щупів та пістолетів. Я можу за кілька годин виготовити партію довгих металевих трубок з батареями всередині. На складі їх вистачає, — запропонував Бретт.

— Для жердин та сітки?

— Звісно. Не буду вигадувати велосипед.

— Спочатку метелики, тепер заганяємо худобу. Чому ми слухаємо цього йолопа? — не витримала Ламберт.

Даллас обмірковував цю ідею, намагаючись уявити її та покращити. Слід було загнати прибульця, озброєного зубами та кігтями, у кут за допомогою електричних розрядів. Вони повинні бути достатньо сильними, щоб викликати подразнення, але не поранити його. Двоє осіб заманюють прибульця в сітку, потім слідкують, щоб він не вирвався, а інші тягнуть його до головного шлюзу. Якщо прибулець пропалить сітку, то на такий випадок вони підготують ще дві. Потім треба притягнути полоненого прибульця, загерметизувати шлюз, увімкнути аварійне викачування повітря і прощавай, прибульцю, лети на Арктур. Прощавай, жахіття, а себе ласкаво просимо на Землю, до безтурботності.

Даллас пригадав останнє презирливе зауваження Ламберт і промовив, ні до кого не звертаючись:

— Ми його слухаємо, бо цього разу він може виявитися правий.


***

«Ностромо» продовжував свій політ на Землю швидше за світло. Він не звертав уваги як на бурхливу діяльність деяких своїх пасажирів, так і на покірне очікування інших. Бретт попросив дати йому декілька годин на виготовлення сітки та електричних жердин, але вони з Паркером працювали так, наче в них було усього декілька хвилин. Паркер зловив себе на думці, що він шкодує про те, що робота занадто примітивна, інакше в нього не було б стільки часу на нервове розглядання виступів, шаф і темних коридорів довкола.

У цей час решта екіпажу могла лише зосередитися на інших речах і чекати, доки не буде виготовлено сітки. Зараз думки про те, де ховається прибулець, було доповнено супровідними щодо того, чим він зайнятий, як харчується, дихає тощо.

Лише один член екіпажу міркував над іншим і дійшов до певних припущень. Тепер у нього було два варіанти: Даллас міг обговорити ці думки з усім екіпажем або із тим, чия поведінка стала причиною цих припущень. Якби він обрав перше і виявилося, що він неправий, як він відчайдушно сподівався, то він би безповоротно підірвав бойовий дух екіпажу, не кажучи вже, врешті-решт, про загрозу судового процесу над ним.

Якщо ж він правий, то всі про це скоро дізнаються.

Еш сидів за центральною панеллю управління в лазареті, ставлячи питання медичному комп’ютеру й іноді отримуючи кілька відповідей. Він підняв голову і приязно посміхнувся до Далласа, котрий щойно увійшов, а потім повернувся до своєї роботи.

Даллас тихенько стояв осторонь, переводячи погляд із незрозумілих індикаторів на науковця. Але капітан краще розумів цифри, слова та схеми комп’ютера, ніж Еша.

— Ти працюєш чи граєшся?

— Немає часу на іграшки, — Еш відповів із кам’яним обличчям. Він натиснув кнопку, і на екрані з’явився довгий список молекулярних ланцюжків певної гіпотетичної амінокислоти. Вибрані ланцюжки почали повільно обертатись у трьох вимірах після натиснення іншої кнопки.

— Я зішкріб деякі зразки з країв першої дірки, яку проїла кислота прибульця. — Еш вказав на нещодавню дірку в правій частині медичної платформи, де колишній зародок теперішнього прибульця під лазером пустив кислоту.

— Думаю, там залишилось досить багато залишків кислоти, щоб було від чого відштовхнутися під час хімічного аналізу. Якщо я дізнаюся структуру, то «Матір», можливо, зможе вивести формулу нейтралізатора цієї речовини. Якщо це вдасться, і ми вирішимо підірвати нашого нового «гостя», а він стікатиме такою кислотою, то ми зможемо нейтралізувати її будь-де.

— Звучить потрясно, — визнав Даллас, уважно дивлячись на Еша. — Якщо хтось і може зробити це на борту, то тільки ти.

Еш байдуже знизав плечима.

— Це моя робота.

Минуло кілька хвилин у тиші: Еш не бачив приводу продовжувати розмову. Даллас продовжив вивчати індикатори і нарешті твердо сказав:

— Нам треба поговорити.

— Як тільки щось дізнаюся, я одразу ж повідомлю, — запевнив Еш.

— Я не про те хотів поговорити.

Еш із цікавістю подивився на нього, а потім повернувся до своїх приладів, коли там з’явилася нова інформація на двох маленьких екранах.

— Гадаю, що зараз дуже важливо розшифрувати структуру кислоти. Вважаю, ти згоден. Давай поговоримо пізніше. Зараз я досить зайнятий.

Даллас зробив паузу перед тим, як відповісти, а потім сказав м’яко, але непохитно:

— Байдуже. Мені потрібно поговорити зараз.

Еш клацнув декількома перемикачами, переконався, що давачі вимкнулися і поглянув знизу вгору на капітана.

— Між іншим, я намагаюся врятувати і твою шкіру теж. Але якщо це важливо, я слухаю.

— Чому ти дозволив прибульцеві розвиватися всередині Кейна?

Еш насупився.

— Гадаю, ти не зрозумів мене. Ніхто нікому не «дозволяв» розвиватися всередині у когось. Так вийшло.

— Маячня.

Еш сухо відповів без жодних емоцій:

— Це навряд чи можна назвати розумною оцінкою подій.

— Ти знаєш, про що я. «Матір» моніторила його тіло, а ти моніторив «Матір». Це було правильно, оскільки ти маєш найкращу кваліфікацію для цього. Ти повинен був розуміти, що відбувається.

— Ти ж теж бачив чорну пляму на екрані, як і я.

— Ти гадаєш, я повірю в те, що автолікар недостатньо потужний, аби впоратися із цим?

— Справа не в потужності, а в довжині хвилі. Прибулець створював фон для хвиль, які використовують сканери автолікаря. Ми вже обговорили, що могло статися і чому.

— Припустімо, я повірив, що прибулець зміг створити захисне поле, яке завадило роботі сканерів… Хоча це не так… «Матір» повинна була знайти інші ознаки того, що відбувається. Кейн перед смертю скаржився на сильний голод. У кают-компанії всі це чудово бачили. Хіба причина його чудового апетиту не є очевидною?

— Невже?

— Новий прибулець усередині Кейна поглинав запаси білків, жирів та інших поживних речовин у його тілі. Він же не виріс, лише перетравлюючи повітря.

— Згоден. Це й так очевидно.

— Такий обмін речовин повинен був викликати появу відповідних показників на здавачах автолікаря, починаючи від банальної втрати ваги і закінчуючи іншими показниками.

— Щодо можливої втрати ваги: ці показники не могли з’явитися, — спокійно відповів Еш. — Вагу Кейна було компенсовано вагою прибульця. Сканер автолікаря міг зафіксувати її як вагу Кейна. Які це «інші показники» ти маєш на увазі?

Даллас намагався приховати хвилювання, але марно.

— Не знаю. Нічого певного сказати не можу. Я простий пілот. Медичний аналіз — це не моя парафія.

— Зате моя, — багатозначно сказав Еш.

— Але я не повний ідіот, — відрізав Даллас. — Можливо, я не знаю, що це означає, але я не сліпий. Я бачу, що відбувається.

Еш склав руки, рвучко піднявся від панелі управління і витріщився на капітана.

— Що саме ти маєш на увазі?

Даллас подався уперед.

— Ти хотів, щоб прибулець залишився живий. Цього було цілком достатньо, щоб убити Кейна. Гадаю, в тебе на це були причини. Я мало тебе знаю, Еше, але поки що ти нічого не робив безпричинно. Думаю, що й зараз є якась.

— Ти звинувачуєш мене в тому, що я маю причину втілити якусь імовірно божевільну ідею. Назви хоч одну.

— Ми обоє працюємо на Компанію.

Даллас вирішив змінити тактику. Оскільки звинувачення не спрацювало, він вирішив зіграти на чуйності Еша. Даллас усвідомив, що повівся як параноїк і намагався спихнути проблему на того, хто зможе її вирішити. Наприклад, на Еша, а не на її винуватця прибульця.

Еш був дивним, але все ж не схожим на вбивцю.

— Я просто хочу знати правду, — благально промовив Даллас.

Еш випростав руки і на мить поглянув на панель управління перед тим, як відповісти.

— Не знаю, про що ти в біса говориш. І мені байдуже на будь-які брудні натяки. Прибулець — це небезпечна форма життя. Звісно, вона мене багато в чому захопила як дослідника, я це не заперечую. З наукової точки зору вона зачаровує. Але після усього, що вона накоїла, я хочу, щоб вона померла, і не менше за тебе.

— Ти впевнений?

— Так, — у його голосі звучала огида. — Якби на тебе стільки усього не навалилося, ти б теж був упевнений і не висував би таких звинувачень. Забудьмо цей інцидент. Принаймні я вже забув.

— Добре, — Даллас різко розвернувся, вийшов крізь відчинені двері й пішов коридором до капітанського відділення. Еш довго проводжав його поглядом, думаючи про своє, а потім повернувся до приладів. Вони були більш терплячими, і їх було простіше зрозуміти.

«Дуже важка робота, — подумав Даллас. — Напевно, Еш був правий, коли сказав, що на капітана забагато чого навалилося. Він дійсно переживав за інших, окрім того, вирішував проблему із прибульцем. Як довго я буду нести цей моральний тягар? Як довго? Я ж просто пілот. А Кейн був би кращим капітаном; він набагато легше справлявся з такими проблемами, особливо не переймаючись ними. Але зараз він не може допомогти нам».

Даллас натиснув на кнопку коридорного телефона внутрішнього зв’язку. Паркер одразу відповів:

— Інженерний відсік.

— Це Даллас. Як у вас справи?

Паркер уникливо відповів:

— Скоро все буде.

— Чорт забирай, не придурюйся! Конкретніше!

— Заспокойся, Далласе. Сер, ми працюємо рекордними темпами. Лише Бретт міг так швидко виготовити сітки. Зараз ми майструємо електрошокери з довгими руків’ями. Ви хочете загнати ту тварюку в кут і атакувати простою металевою трубою? Чи куди краще вдарити її струмом у декілька сотень вольт?

— Вибачте, — щиро перепросив Даллас. — Старайтеся.

— Ми стараємося для нас усіх. Кінець зв’язку, — Паркер вимкнув телефон.

«Цей виклик був зовсім необов’язковим. Тепер незручно перед ними», — сердито подумав він. Якщо він сам не може тримати себе в руках, то як можна цього вимагати від інших?

Даллас уже не хотів із кимось бачитись після такої неприємної й безрезультатної суперечки з Ешем. Йому слід було вирішити, чи він не помилявся щодо наукового співробітника, а якщо помилявся, то це означає, що він заплішений дурень. Він без причини підозрював Еша під впливом емоцій. Якщо ж той бреше, то робить це бездоганно. Даллас ще не зустрічав людини, яка так контролює свої емоції.

На «Ностромо» було одне місце, де Даллас міг недовго побути один і в безпеці, практично як у лоні сурогатної матері. Він пішов до коридору поверху «B», вже дещо звільнившись від важких думок. Натомість він вдивлявся в темні кути, щоб вчасно помітити найменший підступний рух. Але нічого не було.

Нарешті Даллас дійшов до місця, де корпус злегка виступав. Там був невеличкий люк. Капітан натиснув на кнопку поряд і дочекався, доки відкриється внутрішній шлюз БПКА[14]. Шлюз був занадто маленький, щоб мати фіксатор. Даллас заліз усередину і клацнув червоним перемикачем на панелі управління кораблем, потім відсунувся від панелі, не торкаючись. Напевно, у капітанському відсіку вже зафіксували, що люк у коридорі було активовано. Це нікого не повинно насторожити, але закриття — так. Тому він залишив його відчиненим. Даллас відчував легке, але приємне відсторонення від «Ностромо», жахіття та невизначеності, які на ньому панували…

Загрузка...