Чужий

XIII

— Робот… бісів робот! — пробурмотів Паркер. Він тримав відстежувач, який звисав у руці без жодних слідів крові.

Напевно, аудіосенсори було вмонтовано не лише в череп, а й у потужне тіло робота, оскільки воно повернулося на голос Паркера і почало наближатися до нього. Інженер почав гатити Еша пристроєм відстеження по плечу, але це не допомогло: робот простягнув до Паркера руки і ніби співчутливо обійняв його, після чого намацав його шию і затиснув із нелюдською силою.

Ріплі тим часом оговталася і почала панічно шукати якусь зброю, доки не побачила один із шокерів, якими вони спочатку хотіли вбити Чужого. Ріплі схопила його, переконавшись, що шокер досі повністю заряджений.

Ламберт відтягувала Еша за ноги, намагаючись повалити на землю робота, що біснувався в кают-компанії. З відкритої шиї було видно оголені проводи й контакти, в які електрошокером і намагалася поцілити Ріплі. Паркер вже закочував очі й починав слабко хрипіти.

Знайшовши пучок, у якому було багато схем, Ріплі вставила шокер усередину і натиснула кнопку. Затиск Еша одразу почав слабшати. Ріплі витягла шокер і вдарила ним ізнизу. З робота посипалися блакитні іскри. Вона знову атакувала Еша, ледь стримуючи крик люті. Еш яскраво спалахнув, і присутні відчули запах перегорілої проводки.

Робот упав. Паркер перекотився по підлозі, з важкістю намагаючись відновити дихання і піднятися. Він декілька разів кашлянув і сплюнув мокроту, потім покліпав очима і ще не розігнувшись після зведення на ноги витріщився на нерухомий корпус робота.

— Щоб ти провалився, бісів робот Компанії.

Нарешті Паркер зміг випростатись і копнув груду металу ногою. Робот не відреагував і продовжував невинно лежати на підлозі.

Ламберт переводила невпевнені погляди із Паркера на Ріплі.

— Хтось пояснить, що тут у біса відбувається?

— Є лише один спосіб дізнатися, — Ріплі обережно відсунула шокер, упевнившись, що він лежить під рукою, і підійшла до тіла робота.

— Що це? — запитала Ламберт.

Ріплі подивилася на Паркера, який розминав шию.

— Прикрути йому голову, будь ласка. Здається, я спалила моторно-рухову систему в тілі, але голова і пам’ять повинні функціонувати, якщо їх під’єднати до живлення. — Ріплі вказала на корпус робота і продовжила: — Він від самого початку захищав Чужого. Я намагалася вам розповісти.

І самій Ріплі, не кажучи вже про колег, важко було уявити, що їхній напарник Еш — це просто предмет обладнання.

— Пам’ятаєте, він впустив його на борт усупереч правилам, — Ріплі скривилась, пригадавши цей епізод. — Він прикрився турботою про життя Кейна, щоб знайти виправдання, але Кейн його ніколи не цікавив. Він дозволив Чужому вирости в тілі Кейна і знав, що відбувається. І це Еш увімкнув сирену в шлюзі сьогодні, щоб врятувати Чужого.

— Але навіщо? — Ламберт досі не могла збагнути.

— Тут можна лише здогадуватися. На мою думку, хтось послав Еша на наш корабель. Комусь потрібен був спостерігач, який би звітував про все. Таким спостерігачем став робот, якого підіслали до нас у команду без нашого відома, — Ріплі подивилася на Ламберт. — Хто підбирає екіпаж, вносить зміни в останню хвилину (наприклад, робить заміни наукових співробітників)? Хто володіє виключною можливістю таємно підіслати робота на корабель і для чого?

Ламберт вже не сумнівалася:

— Компанія.

— Звичайно, — сумно посміхнулася Ріплі. — Напевно, давачі якогось дрона Компанії зафіксували сигнал з аварійного корабля. «Ностромо» виявився наступним кораблем, який за планом повинен був пролетіти в тому квадраті. Компанія підіслала Еша, щоб він контролював ситуацію і забезпечував виконання Спеціального Наказу номер 937, як назвала його «Матір». Якби на місці передавача нічого б не знайшли, Еш повідомив би навіть без нашого відома. В іншому випадку Компанія дізнається все, що треба, і вирішить, чи є сенс посилати так далеко дорогу експедицію. Просто метод збільшення прибутку та мінімізації витрат. Ми втрачаємо, вони отримують.

— Чудово, — чмихнув Паркер. — Тепер усе зрозуміло. Розкажи, навіщо збирати докупи цього сучого чурбана.

Інженер плюнув на тіло Еша.

Ріплі вже сама поклала голову на стіл і підключила провід із мережевої розетки біля автокока до нерухомої голови.

— Треба розпитати, що вони ще приховують. Згоден?

Паркер неохоче кивнув:

— Так, — потім він підійшов до голови. — Давай ти…

Інженер почав возитися з проводами та з’єднаннями в потилиці Еша під перукою. Коли повіки робота почали сіпатися, Паркер задоволено гмикнув і відійшов. Ріплі нахилилася.

— Еше, чуєш мене?

Той не відповів. Ріплі подивилася на Паркера.

— Контакти чисті, рівень подачі живлення налаштовується автоматично. Він повинен відповісти, якщо тільки під час падіння не було пошкоджено ніяких важливих мікросхем. У цих складних моделях чарунки пам’яті та візуально-вербальні компоненти упаковано досить щільно. Сподіваюся, він говоритиме.

Ріплі повторила:

— Еше, ти чуєш мене?

У кают-компанії пролунав добре знайомий голос.

— Так, чую.

Ріплі важко було звертатися до голови, відділеної від тіла, хоч вона й знала, що це лише частина машини, як шокер або відстежувач. Вона надто багато часу провела з Ешем як членом екіпажу.

— Що… що таке Спеціальний Наказ 937?

— Це проти правил та моєї програми. Ти знаєш, що я не можу відповісти.

Вона відійшла.

— Тоді немає сенсу говорити. Паркере, витягни штепсель.

Інженер узявся за провід, але Еш достатньо швидко довів, що його схеми, які відповідають за сприйняття, цілі:

— По суті, мені наказали наступне.

Паркер погрозливо підняв провід.

— Мені наказали змінити маршрут «Ностромо» або забезпечити, щоб екіпаж зробив це. Так ми змогли зловити сигнал, запрограмувати «Матір» розбудити вас від гіперсну і розповісти про екстрений виклик. Спеціалісти Компанії вже знали, що сигнал був попереджувальним, а не аварійним.

Паркер стиснув кулаки. Еш продовжив:

— Біля джерела сигналу ми повинні були дослідити цю форму життя. Судячи з інформації сигналу, розшифрованої спеціалістами, вона точно була небезпечною. Потім цю форму життя слід було доставити в Компанію для дослідження і виявлення її потенційної комерційної цінності. Певна річ, це слід було зробити таємно.

— Певна річ, — погодилася Ріплі, перекривляючи байдужий тон робота. — Це пояснює, чому обрали саме нас: не хотіли відправляти дорогу експедицію.

Ріплі в глибині душі було приємно, що вона вловила логіку своїх припущень у словах Еша, і далі вона сама продовжила моделювати ситуацію за нього:

— Ввозити небезпечні позаземні форми життя на будь-які населені планети, не лише на Землю, суворо заборонено. Якщо ж ми зробимо вигляд, що просто летіли на торговельному буксирі й випадково зіткнулися з такою формою життя, то Компанія розцінить це як «неумисне» ввезення. Доки б ми сиділи у в’язниці, з істотою щось би зробили. Звісно, спеціалісти Компанії готові благородно прийняти небезпечну знахідку без відома митниці, а щоб «підмазати» передачу, щедро підкупили б, кого треба. Якби нам пощастило, то Компанія взяла б нас на поруки, щойно компетентні органи встановили б, що ми дійсно телепні. Бо так воно і є, — закінчила Ріплі.

— Але навіщо? — запитала Ламберт. — Чому ти нас не попередив, що на нас чекає?

— Бо тоді б ви відмовилися, — незворушно пояснив Еш. — Згідно з політикою Компанії, ви не повинні були знати про співпрацю. Також цілком вірне твердження Ріплі про те, що справжня необізнаність допомогла б ввести працівників митниці в оману.

— Щоб ти луснув із твоєю Компанією, — прогарчав Паркер. — А як же наші життя, хлопче?

— Я не хлопець, — спокійно виправив Еш. — Ваші життя. Мабуть, Компанія вирішила, що ними можна пожертвувати. Їх у першу чергу цікавить Чужий. Там сподівалися, що наша команда збереже і Чужого, і свої життя, і вони готові були заплатити кожному, хто повернеться, свою частку преміальних, але для них це було другорядне питання. Нічого особистого з боку Компанії, чистісінька лотерея.

— Чудово придумали, — презирливо протягнула Ріплі. Трішки подумавши, вона продовжила: — Ти вже казав, що нас послали сюди дослідити фактично небезпечну форму життя, а спеціалісти Компанії знали, що сигнал був попереджувальним, а не аварійним.

— Так, — відповів Еш. — Згідно з даними дешифраторів, надсилати аварійний сигнал відправникам було вже запізно, але вони вирішили надіслати попереджувальний. Сам сигнал був доволі страшним, детальним і незвичайним. Вочевидь, екіпаж аварійного корабля висадився там як звичайна дослідна експедиція. Як і Кейн, вони знайшли одне або декілька яєць Чужого. У сигналі не сказано, чи дослідники встигли визначити, чи ці яйця з’явилися на цій планеті, чи вони прилетіли з якогось іншого місця. Перед смертю члени екіпажу встигли надіслати попереджувальний сигнал, щоб інші кораблі оминали цю планету. Інакше їх спіткає така ж доля, як їх. Звідки б вони не прилетіли, це благородні істоти. Сподіваюся, людство ще зустрінеться з ними, але вже за приємніших обставин.

— Так, вони повелися благородніше за деяких мені відомих, — суворо сказала Ріплі. — Як вбити Чужого, того, що на борту?

— Дослідники на борту аварійного корабля були набагато сильнішими за людей Землі і, напевно, розумнішими й технічно розвиненішими за людство, але стали жертвами таких, як цей Чужий. Тож не думаю, що ви зможете вбити його. Але я можу. Оскільки в мене неорганічний склад, Чужий не вважає мене потенційною загрозою чи іжею. Я значно сильніший за всіх вас, тому, думаю, зміг би поборотися із Чужим. Але зараз я не в кращій формі. Якщо ви просто заміните…

— Гарна спроба Еше, — перебила Ріплі, хитаючи головою. — Але нічого не вийде.

— Ідіоти! Ви досі не зрозуміли, із чим маєте справу? Чужий — це ідеальний організм. Він має чудову будову тіла, хитрий і надзвичайно агресивний. У вас немає жодних шансів побороти його з вашими обмеженими можливостями.

— Господи, — Ламберт бездумно витріщилася на голову. — Ти з таким захопленням говориш про нього?!

— А як можна не захоплюватися такою геніальною простотою, продуманою і гармонійною? Міжвидовий паразит, який полює на все живе незалежно від атмосфери, а в найбільш несприятливих умовах він впадає в анабіоз на невизначений період часу. Єдиною його метою є розмноження, яку він виконує надзвичайно ефективно. Людство жодного разу з таким не стикалося. Воно звикло безрезультатно боротися з такими паразитами, як комарі, мурахи та інші комахи. Чужого ж і подібних і близько не можна поставити в порівняння по жорстокості та вміннях. Це те ж саме, що порівнювати рівень інтелекту людини й черв’яка. Навіть уявити неможливо, як його перемогти.

— Досить із мене цієї маячні, — Паркер схопив провід. Ріплі жестом зупинила його і витріщилася на голову.

— Еше, ти ж повинен бути частиною нашого обладнання. Ти наш науковий співробітник й інструмент Компанії.

— Люди наділили мене інтелектом, а разом із цим приходить необхідність вибору. Я віддано шукаю наукову правду, яка вимагає краси і гармонії, але перш за все — простоти. У проблемі вашого протистояння із Чужим є просте й витончене рішення: виживе або він, або хтось із вас.

— Гадаю, це має поставити нас, нещасних людців, на місце? Еше, скажи, а Компанія очікувала, що по прибуттю «Ностромо» на Землю в живих залишитеся тільки ти й Чужий?

— Ні. Вони чесно сподівалися, що ви виживите і збережете життя Чужого. Там просто не уявляли, наскільки цей Чужий небезпечний і боєздатний.

— А як ти вважаєш, що буде, коли корабель прибуде на Землю, якщо припустити, що всі ми мертві, а Чужий безперешкодно керує кораблем?

— Не знаю. Є досить велика ймовірність того, що Чужий успішно заразить інспекторів та інших осіб, які вступлять з ним у контакт, до того, як вони усвідомлять ступінь небезпеки та зможуть вжити якихось дієвих заходів для боротьби з ним. Але вже може бути пізно. Людство безуспішно бореться з набагато примітивнішими паразитами, а з таким сильним воно ще не стикалося. Уявіть, що мільярди таких Чужих діють узгоджено між собою. Чи буде в людства хоч якийсь шанс? Звичайно, якщо я буду на місці в робочому стані на момент повернення, я зможу попередити інспекторів про те, що на них очікує і як безпечно поводитися з Чужим. Знищивши мене, ви наражаєте людство на жахливу чуму.

У кают-компанії запанувала тиша, але ненадовго. Першим заговорив Паркер.

— Людству в особі Компанії начхати на нас. Ми спробуємо здолати Чужого. Принаймні ми знаємо, де він, — він поглянув на Ріплі. — Жодна чума мене не цікавить, якщо я буду триматися подалі від неї. Я витягаю штепсель.

— Згодна, — погодилася Ламберт.

Ріплі обійшла стіл і почала від’єднувати кабель.

— Можна останнє слово? — швидко промовив Еш. — Заповіт, можна сказати.

Ріплі вагалася.

— Ну-ну?

— Можливо, цей Чужий дійсно наділений розумом, і вам слід знайти з ним спільну мову?

— Ти намагався?

— Краще я заберу деякі свої таємниці в могилу.

Ріплі висмикнула провід зі словами:

— Бувай, Еше.

Вона звернулася до своїх напарників:

— Якщо обирати між паразитами, краще я оберу того, хто не бреше. Зокрема, якщо ми не можемо здолати його, то вмирати будемо зі щасливою думкою, що воно запустить свої пазурі в спеціалістів Компанії…

Ріплі знову сіла за панель управління центральним комп’ютером у відсіку Інтелектуального банку, сумніваючись, чи питати далі порад у «Матері». Паркер і Ламберт приєдналися до неї. Ріплі понуро промовила:

— Єдине, в чому Еш був правий, так це в тому, що в нас мало шансів, — Ріплі вказала на миготливий індикатор. — Кисню залишилось менше, аніж на дванадцять годин.

— Отже, це кінець, — Паркер подивився на підлогу. — Якщо ми під’єднаємо Еша, то швидше помремо. Я впевнений, що він би спробував подбати про Чужого, але нас у живих би не залишив. Ось який наказ Компанії він не хотів нам розголошувати, тому що, розповівши про все, він не дозволив би нам повідомити представникам портової влади, що на думці в Компанії, — Паркер вишкірився. — Еш був вірним роботом Компанії.

— Не знаю, як ви, — без тіні посмішки промовила Ламберт, — але я краще помру безболісно і мирно.

— До цього ще не дійшло.

Ламберт узяла невеличку упаковку з капсулами. Ріплі впізнала отруту по червоному кольору та мініатюрному черепу зі схрещеними кістками на кожній.

— Ще рано. Хех, — Ріплі повернулася на стільці. — Кажу тобі, ще рано. Еш тебе переконав, сказавши, що лише він може здолати Чужого. Але в результаті він лежить у кают-компанії в розібраному стані, а не ми. У нас є інший варіант: ми повинні підірвати корабель.

— Це і є твоя альтернатива? — тихо сказала Ламберт. — Якщо ти не заперечуєш, я за хімічну отруту.

— Ні, ні. Пам’ятаєш свою минулу пропозицію? Ми полетимо в шатлі й підірвемо корабель, а повітря, яке залишиться, візьмемо в переносних балонах. У шатлі є власна система подачі повітря. Доки ми використаємо все вкупі, у нас є шанс дістатися залюдненої частини космосу, де нас можуть підібрати. До того часу нам доведеться дихати власними відходами, але варто спробувати. А Чужого буде підірвано.

Усі замовкли, обмірковуючи пропозицію. Паркер подивився на Ріплі й кивнув.

— Мені ця ідея подобається більше, аніж труїтися. До того ж буде приємно подивитися, як майно Компанії розлетиться на друзки, — він повернувся до виходу. — Ми з Ламберт підемо набирати кисень у балони.

Інженер контролював передачу стиснутого повітря з головних контейнерів у менші переносні балони, які можна було завантажити в шатл.

— Це все? — запитала Ріплі, коли Паркер втомлено обперся об двері.

— Усе, що ми можемо забрати, — він вказав на ряд балонів. — Це тільки здається, що мало, але кисень дуже спресований. Додаткового повітря вистачить нам із головою, — Паркер вишкірився.

— Чудово. Треба набрати поживної їжі, запустити двигуни і забиратися звідси подалі, а додому поближче, — вона зупинилася, раптом про щось задумавшись. — Джонс. Де Джонс?

— Гадки не маю, — Паркер не приховував своєї байдужості до кота.

— Востаннє я бачила, як він ошивався в кают-компанії, обнюхуючи тіло Еша, — промовила Ламберт.

— Піди за ним. Не можна його тут залишати. Ми ж не звірі якісь.

Ламберт невпевнено подивилася на неї.

— Ні за що! Я не буду сама тинятися кораблем.

— Ніколи не любив того бісового нахабного кота, — пробурмотів Паркер.

— Гаразд, — промовила Ріплі. — Я піду, а ви завантажуйте балони та їжу.

— Це по-чесному, — погодилася Ламберт. Вони з Паркером завантажили балони із киснем і пішли до шатла, а Ріплі побігла до кают-компанії.

Їй не довелося довго шукати кота. Оглянувши кают-компанію і намагаючись не чіпати безголове тіло Еша, далі вона пішла до капітанського відсіку. Там Ріплі одразу знайшла Джонса. Він відпочивав на панелі управління, нудно вилизуючи себе.

Ріплі посміхнулася до нього.

— Джонсе, тобі пощастило.

Кіт явно протестував. Коли вона простягнула руки, він спритно зістрибнув із панелі управління і пішов собі геть, вилизуючись. Вона нахилилась і пішла за ним, заманюючи його жестами і голосом:

— Ну ж бо, Джонсе, не впирайся. Не зараз. Інші не будуть чекати.

— Як гадаєш, скільки нам потрібно повітря? — Ламберт припинила складати коробки, подивилася на Паркера і змахнула волосину з обличчя.

— Скільки зможемо забрати. Не хочу ходити двічі.

— Звісно.

Ламберт повернулася, щоб переставити зібраний штабель.

В увімкненому динаміку почувся голос Ріплі:

— Чорт забирай, Джонсе, йди-но сюди. Киць-киць-киць… йди до матусі.

Ріплі говорила спокійно та впевнено, але Ламберт відчувала роздратування в її голосі.

Паркер, похитуючись, вийшов із продуктового складу номер два. Його руки були зайняті їжею. Ламберт продовжувала сортувати коробки, іноді замінюючи їх. Думка про те, що доведеться їсти сиру, необроблену штучну їжу, була, як мінімум, відразливою. На невеликому шатлі не було автокока. Сира їжа просто не дасть їм померти від голоду, тому Ламберт обирала найсмачніше.

Вона не помітила слабкого червоного сигналу на відстежувачі, який лежав біля неї.

— Спіймався! — обурений Джонс опирався, але Ріплі міцно й безцеремонно вхопила його за шкірку, і те, що він метеляв ногами, не врятувало його від добре йому знайомої переносної герметичної камери з аудіодинаміком, в якій його зазвичай переносили.

Ріплі увімкнула її.

— Ось так. Доведеться тобі трішки подихати власним регенерованим повітрям.

Біля входу на продуктовий склад лежали два вогнемети. Паркер обережно схилився і спробував підняти свій вогнемет, але втратив рівновагу, і купа акуратно складених ящиків висипалася з рук.

— Чорт.

Ламберт припинила переставляти коробки і спробувала визирнути з дверей.

— Що трапилося?

— Та нічого. Хотів понести більше, аніж міг, от і все. Закінчуй.

— Я йду. Не сердься.

Несподівано червона лампочка на відстежувачі стала яскраво-багряною і одночасно з цим увімкнувся зумер. Паркер випустив коробки, витріщився на пристрій, узяв вогнемет і гукнув до Ламберт.

— Треба забиратися звідси.

Ламберт теж почула цей звук.

— Негайно.

Позаду неї пролунав якийсь інший звук. Вона озирнулася і закричала. Чужий вже схопив її. Він якраз протиснув свій розрослий корпус із вже тісної йому вентиляційної шахти.

Ріплі в динаміку капітанського відсіку почула зойк і завмерла.

Паркер зазирнув у продуктовий склад і ледь не збожеволів, побачивши, що Чужий робить із Ламберт. Якщо він зараз вистрілить, то Ламберт теж постраждає. Розмахуючи вогнеметом як палицею, Паркер увірвався до складу.

— Пекельний покидьку!

Чужий відпустив Ламберт. Вона впала на підлогу, не дихаючи, а Паркер добряче обпалив Чужого з вогнемета. Однак було схоже, що це не завдало йому жодної шкоди. З таким же успіхом можна було обпалити стіну.

Паркер спробував пригнутися від занесеної важкої лапи, але марно: Чужий одним ударом зламав йому шию. Паркер помер на місці. Потім Чужий знову повернувся до Ламберт.

Ріплі досі не рухалася. З динаміка долунали далекі скрики Ламберт, які дуже швидко стихли. Потім настала тиша.

Ріплі промовила в мікрофон:

— Паркере… Ламберт?

Вона чекала на відповідь, хоч і не сподівалась почути її. Здогадки Ріплі справдилися. Кількох секунд мертвої тиші було достатньо, щоб усе зрозуміти.

Ріплі залишилась одна. Напевно, на кораблі тепер усього троє живих істот: Чужий, Джонс і вона. Але треба було перевірити.

Це означало, що Джонса доведеться залишити тут. Ріплі не хотілося цього робити, але кіт почув крики і тепер нявчав у паніці. Від нього забагато галасу.

Ріплі без пригод дісталася поверху «B», міцно затиснувши вогнемет у руках. Попереду був продуктовий склад. Був невеликий шанс, що Чужий когось одного залишив у живих, оскільки заледве зміг би залізти до шахти із двома тілами.

Ріплі визирнула з-за дверей. Те, що вона побачила, не залишило жодних сумнівів в тому, як Чужому вдалося затягнути обидва тіла до шахти.

Ріплі довго-довго бігла, ніби божевільна, нічого перед собою не бачачи. Вона ні про що не думала. Натикалася на стіни, які сповільнювали її біг, але не могли зупинити її божевільних перегонів, як і забутий вогнемет у руках. Ріплі кудись бігла, доки не відчула біль у грудях. Це нагадало їй про Кейна та вирощену в ньому істоту, а це, у свою чергу, повернуло її думки до проблеми Чужого.

Усвідомлення привело її до тями. Ріплі, хекаючи, зупинилася й озирнулися. Вона пробігла майже через весь корабель і опинилася в центрі інженерного відсіку.

Ріплі щось почула і затримала дихання. Звук повторився, і вона обережно зітхнула. Звук був знайомий, людського походження: хтось ридав.

Не відпускаючи вогнемета, Ріплі повільно обійшла приміщення, доки не знайшла джерело звуку. Воно знаходилося в неї під ногами: Ріплі стояла на люкові тамбур-шлюзу — круглому металевому диску. Одним оком пильнуючи добре освітлене приміщення, Ріплі присіла і відкрила люк. Під ним була драбина, яка вела в темряву. Вона спускалася нею, доки не стала на тверду поверхню, і увімкнула ліхтарик. Ріплі опинилась у невеликому ремонтному відсіку. У світлі ліхтарика Ріплі побачила пластмасові ящики та інструменти, якими рідко хто користувався. Також вона побачила таке, від чого волосся стало дибки: кості зі шматками плоті. Ріплі посвітила далі й побачила шматки одягу, засохлої крові та розірваний чобіт. На стінах висіли чудернацькі профілі.

У темряві щось уривчасто борсалося. Ріплі повернулася і підняла вогнемет, коли у світлі ліхтарика побачила причину руху.

Зі стелі справа від неї звисав величезний кокон, що нагадував закритий напівпрозорий гамак, зітканий із якісного білого шовку. Кокон знову почав смикатися.

Затиснувши палець на спусковому гачку, Ріплі підійшла до нього. Посвітивши крізь кокон, вона побачила тіло… Далласа.

Несподівано він відкрив стражденні очі й витріщився на Ріплі. Даллас спробував щось сказати. Ріплі підійшла ближче, одночасно відчуваючи захоплення і відразу.

— Добий мене, — пошепки благав Даллас.

— Що… що він тобі зробив?

Даллас знову спробував відповісти, але йому не вдалося. Він злегка повернув голову праворуч. Ріплі посвітила туди ліхтариком і підняла його вище. Там висів другий кокон, з іншою текстурою та кольором. Він був меншим і темнішим, а шовк утворив тверду, сяючу шкаралупу. Воно нагадувало розбиту порожню урну на аварійному кораблі, хоча Ріплі не могла цього знати.

— Усе, що залишилось від Бретта, — Ріплі знову посвітила на Далласа.

— Я врятую тебе, — вигукнула вона. — Ми увімкнемо автолікаря, покладемо туди…

Вона знесилено замовкла, згадуючи аналогію з павуком та осою, яку провів Еш: харчування паралізованим тілом павука, який знає, що відбувається, але…

Ріплі змусила себе відігнати жахливі думки, бо так можна було збожеволіти.

— Що я можу зробити?

Даллас знову прошепотів в агонії:

— Добий мене…

Ріплі довго дивилася на нього. На щастя, Даллас заплющив очі, але його губи тремтіли, наче він хотів закричати від болю. Ріплі зрозуміла, що не витримає його крику і мусить виконати прохання капітана.

Потім вона підняла вогнемет і різко натиснула на спусковий гачок. Вогонь огорнув кокон і те, що раніше було Далласом. Усе згоріло без жодного звуку. Потім Ріплі почала випалювати все логово, підіймаючись по драбині. Вогонь лизав їй п’яти.

Ріплі просунула голову в інженерний відсік. Там досі нікого не було. Навколо неї кружляв дим. Вона закашлялася. Ріплі вилізла і поклала люк на місце, залишивши невеличку шпаринку для повітря, щоб вогонь не погас. Після цього вона рішуче пішла до технічної апаратної в інженерному відсіку. Там спокійно працювали давачі та засоби контролю, чекаючи команд. Серед них виділялася одна панель із червоними перемикачами. Ріплі вивчала її декілька секунд, пригадуючи порядок команд, а потім почала по одному їх перемикати.

Один подвійний перемикач був під зачиненою кришкою. Ріплі потягнула його, але за мить відступила, розбила її задньою частиною вогнемета, відсунула кришку та клацнула перемикачем.

Здавалося, вона чекала цілу вічність. Нарешті завили сирени і в динаміку почувся чийсь голос. Ріплі вражено підскочила, а потім впізнала голос «Матері»: «Увага! Увага! Охолоджувачі гіпердвигунів вимкнено. Блоки вимкнено. Перевантаження двигунів відбудеться за чотири хвилини п’ятдесят секунд: чотири хвилини п’ятдесят секунд».

Ріплі пробігла півкоридору на поверсі «B», але згадала про Джонса. Вона знайшла його біля тамбур-шлюзу, що вів із капітанського відсіку до коридору «B», у його камері. З динаміка лунало його нявчання, але він був цілий і неушкоджений. Ріплі схопила камеру і побігла до шатла, тримаючи вогнемет в іншій руці. Камера боляче била по ногах.

Вона проминула останній поворот, що вів до шатла. Несподівано Джонс зашипів із камери, його шерсть стала дибки. Ріплі зупинилася і здивовано зазирнула у відчинений шлюз. Вона почула, як там щось гупало.

Чужий був у шатлі.

Ріплі залишила кота в тамбур-шлюзі на поверсі «B», щоб не наражати його на небезпеку, і побігла назад до інженерного відсіку. Джонс бурхливо протестував проти того, щоб його кидали тут одного.

Доки вона бігла, по цілому кораблю лунав спокійний голос «Матері»: «Увага! Перевантаження двигунів відбудеться за три хвилини двадцять секунд».

Коли Ріплі прибігла на місце, її обдало хвилею жару. Дим застилав очі. Усі машини голосно гуділи. Ріплі постійно витирала піт, який заливав її обличчя. Усе ж вона якось дісталася панелі управління крізь дим, насилу згадуючи правильний порядок увімкнення. Ріплі почала клацати всіма потрібними вимикачами. Сирени не припиняли вити.

«Увага! Перевантаження двигунів відбудеться за три хвилини. Увага! Перевантаження двигунів відбудеться за три хвилини».

Важко дихаючи, Ріплі сперлася об гарячу стіну і натиснула кнопку…

— «Матір»! Я знову увімкнула всі охолоджувачі на повну!

«Час для запобіжних заходів вийшов. Серцевина двигуна почала плавитись. Незворотній процес. Двигун під дією надмірного тиску, що призведе до неконтрольованого перевантаження й детонації. Перевантаження двигунів відбудеться за дві хвилини п’ятдесят п’ять секунд».

Репліки «Матері» завжди діяли на Ріплі заспокійливо, але зараз комп’ютер було позбавлено всіх людських ознак. «Матір» звучала невблаганно, як і час, що спливав.

Ріплі задихалася. У горлі дерло. Вона вибігла з інженерного відділення. У її голові істерично заливались сирени. «Матір» оголосила: «Увага! Перевантаження двигунів відбудеться за дві хвилини».

Джонс чекав у тамбур-шлюзі й уже не нявчав. Вона, хитаючись, спустилася до шатла, тягнучи за собою камеру з котом по драбині, і намагаючись тримати вогнемет напоготів. У певний момент їй здалося, що позаду ворухнулася якась тінь, вона різко обернулася. Але цього разу це була лише тінь.

Ріплі невпевнено зупинилася в коридорі. Вона так і не вирішила, що робити, і була втомлена до смерті. Голос Матері повернув її до реальності: «Увага! Двигуни вибухнуть за дев’яносто секунд».

Ріплі поставила камеру із Джонсом, затиснула вогнемет обома руками і забігла до шатла.

Там нікого не було.

Вона обернулася, побігла назад до коридору і схопила камеру з котом. Нічого видимого їй не загрожувало.

«Матір» спокійно промовила: «Увага! Двигуни вибухнуть за шістдесят секунд».

Нещасний Джонс опинився біля головної панелі управління. Ріплі сіла в крісло пілота. Часу на дрібниці типу налаштування траєкторії чи кута злету не було. Зараз для Ріплі головне було натиснути єдину кнопку, під якою червоними літерами було написано: «ЗАПУСК».

Утримуючі болти було вибито легкими мікровибухами. Почувся вихлоп допоміжних двигунів: шатл відстикувався від «Ностромо».

Ріплі відчула жорсткий вплив сили тяжіння. Вона намагалася пристебнутися, але це було важко. Втім, скоро сила тяжіння мусила зменшитися, коли шатл залишить гіперпростір і знайде власний маршрут у космосі.

Ріплі нарешті пристебнулася і змогла насолодитися чистим повітрям на шатлі. Її виснажений мозок заповнило ревіння двигунів. Зі свого місця Ріплі якраз могла дотягнутися до камери із Джонсом. Вона схилилася до неї і пригорнула до грудей. З очей, червоних від диму, полилися сльози.

Її погляд впав на задній оглядовий екран. Маленька пляма світла безшумно перетворилася на дивовижну вогняну кулю, яка розширювалась. З неї, наче щупальця, випадали шматки розірваного металу та пластмаси. Куля згасла, а потім перетворилася на ще більшу: вибухнули нафтоочисна установка і резервуари. Два мільярди тон палива й розплавленого обладнання було викинуто в космос, вони засліпили Ріплі, але потім теж почали згасати.

Коли перегріта газова хмара, яка розширювалася, пронеслася повз шатл, його струсила ударна хвиля. Але шатл вирівнявся, тож Ріплі відстібнулася, пішла в задню частину невеличкої кабіни і визирнула в задній ілюмінатор. Її обличчя осяяло помаранчеве світло, доки останні краплі киплячої газової кулі розчинялися в темряві.

Нарешті Ріплі відвернулася. «Ностромо» та її напарників вже не існувало. Вони пішли в Небуття. У цю тиху, самотню годину це збентежило її більше, аніж вона очікувала. Було важко визнати абсолютний кінець і прийняти факт, що їх вже не існує як складових більшого Всесвіту, хоч і незначних. Вони навіть не трупи. Їх просто немає без будь-якого сліду.

У думках про це Ріплі не помітила масивну лапу зі щупальцями, яка тягнулася до неї з темного кутка. Але Джонс помітив і завищав.

Ріплі рвучко озирнулася і побачила Чужого. Він весь цей час ховався в шатлі.

Її першою думкою було схопити вогнемет. Той лежав на підлозі біля згорбленого Чужого. Ріплі гарячково шукала місце для відступу й помітила невеличку шафоподібну кабінку, двері в яку відчинилися від ударної хвилі. Ріплі почала без різких рухів повільно пробиратися туди.

Чужий почав наближатися, щойно вона рушила, тому Ріплі чимдуж швидше застрибнула до металевої кабінки, думаючи про ручку дверей. Падаючи туди в стрибку, вона собі на щастя взуттям зачепила двері, котрі із грюкотом миттєво зачинилися під її вагою.

У верхній частині дверей було засклене віконце. Піднявшись у тісній кабінці, Ріплі обличчям притиснулася до нього. За ним вона побачила Чужого, котрий із цікавістю розглядав її, як пташку в клітці. Від жаху близької відстані Ріплі закричала б, якби крик не закляк у неї в горлі. Вона могла лише дивитись на потвору широко розплющеними перестрашеними очима.

Кабінка не була герметичною, тому Ріплі почула виразне знавісніле нявчання. Це відволікло Чужого, і він пішов перевірити джерело дивних звуків. Він нахилився, підняв герметичну камеру. Джонс заверещав ще голосніше.

Ріплі почала стукати в скло, щоб відвернути увагу Чужого від безпорадної тварини. Це спрацювало, і за мить Чужий знову був біля скла. Ріплі застигла. Чужий знову повернувся до котячої камери, ліниво розглядаючи її.

Ріплі почала гарячково оглядати тісну кабінку. Там нічого не було, окрім одного скафандра. Вона почала швидко одягати його, незважаючи на тремтіння в руках.

Неподалік Чужий із цікавості трусив котячою камерою. Джонс верещав крізь діафрагму динаміка. Ріплі вже наполовину вдягла скафандр, коли Чужий жбурнув камеру на підлогу. Вона підстрибнула, але не відкрилася. Чужий знову підняв її й швиргонув об стіну. Джонс безперервно верещав у нестямі. Чужий знову пожбурив камеру, котра застрягла в шпарині між голими трубами і стінкою, почав її трамбувати. Джонс шипів, намагаючись порятуватися.

Ріплі надягла шолом і туго застібнула його. Нікого не було, аби перевірити герметичність скафандра. Якщо він недостатньо герметичний, вона скоро дізнається. Ріплі натиснула кнопку, щоб увімкнути респіратор, після чого скафандр наповнися життєдайним киснем. Вона знову почала обшукувати кабінку, хоча в темноті це було й нелегко. Лазерних пістолетів не було, але вона знайшла довгий металевий прут, котрий без знятого Ріплі захисного резинового ковпачка мав один загострений край. Прут видавався не надто ефективною зброєю, але додав Ріплі трохи впевненості в здатності чинити опір, а це було важливіше.

Глибоко вдихнувши, Ріплі повільно і якомога тихіше трішки прочинила двері, а потім різко розчахнула їх.

Чужий повернувся до кабінки, і в цю мить сталевий прут проткнув йому подобу живота. Ріплі натиснула на прут усією своєю вагою, і він глибоко увійшов у тіло Чужого. Чужий ухопився за прут. Із місця поранення потекла знайома жовта рідина, шиплячи в місцях контакту з металом прута.

Ріплі відскочила, якомога міцніше ухопившись за найближчу опору. Іншою рукою вона намацала кнопку аварійної висадки і щосили натиснула її, після чого і другою рукою вхопилася за опору. Прочинилися задні двері у відкритий космос. В одну мить усе повітря і всі речі, які не трималися на болтах чи пасках, висмоктало в космос. Чужий із прутом попри свій спротив саме проковзував повз неї, коли з нелюдською швидкістю реакції він відкинув убік довгу кінцівку… і таки вхопив Ріплі за ногу, яка метеляла, вище щиколотки.

Тіло Ріплі метелялося на півдорозі до дверей. Вона відчайдушно намагался струсити із себе Чужого, який міцно тримав її за ногу, не відпускаючи. Біля кнопки аварійної висадки був важіль, який їй із неймовірним зусиллям таки вдалося перемкнути. Коли задні двері нарешті зачинилися, Ріплі залишилася в шатлі сама.

Кислота пінилася на обшивці дверей, капаючи з кінцівки, яка щойно схопила Ріплі за ногу. Ріплі, хитаючись, пішла уперед, на панелі управління знайшла кнопки увімкнення допоміжних двигунів і натиснула декілька з них.

Із хвоста шатла вирвалася безбарвна енергія. Тільки тепер обсмажений двигунами Чужий відпав від шатла, а кислота припинила литися.

Ріплі нервово спостерігала за кислотою, доки та булькотіла. Але її було небагато, і нарешті реакція припинилася. Ріплі ввела комбінацію на маленькій клавіатурі комп’ютера «ПОШКОДЖЕННЯ ЗАДНІХ ДВЕРЕЙ: ЗАПИТ» і почекала, доки на екрані з’являться дані.

Відповідь була обнадійливою: «АНАЛІЗ: НЕЗНАЧНІ ЗМІНИ КОРПУСУ», потім прийшли уточнені доповнення: «ЦІЛІСНІСТЬ ШАТЛА НЕ ПОРУШЕНО. ФУНКЦІЯ УТРИМАННЯ АТМОСФЕРИ В НОРМІ. ДЛЯ УСУНЕННЯ НЕСПРАВНОСТІ ВИСТАЧАЄ ІЗОЛЯЦІЙНОГО МАТЕРІАЛУ». Останнім надійшло побажання: «ЗАУВАЖЕННЯ: ПО ПРИБУТТЮ ДО ПУНКТУ ПРИЗНАЧЕННЯ НЕОБХІДНО ВІДРЕМОНТУВАТИ ПОШКОДЖЕНУ СЕКЦІЮ. ПОТОЧНИЙ СТАН КОРПУСУ НИЖЧЕ ЗАДОВІЛЬНОГО».

Ріплі переможно заверещала, а потім підійшла до заднього ілюмінатора і визирнула в нього. Вертлява фігура Чужого, з якої йшов дим, інерційно продовжувала швидко летіти у вакуумі, повільно віддаляючись від шатла. Було навіть видно, як від нього відпадали шмаття обгорілої плоті. Нарешті надзвичайно міцний організм не витримав перепаду тиску і спочатку розбух, а насамкінець вибухнув. Шматки тіла розлетілися в різні боки. Тліючі фрагменти геть зникли з поля зору.

Не можна сказати, що Ріплі почувалася надто радісно. Її обличчя осунулося, а в мозку свербів невпинний біль: радіти не було чому. Але тепер Ріплі нарешті могла розслабитися і відкинутися в кріслі пілота.

Вона натиснула декілька кнопок, щоб відновити тиск повітря в кабіні й відкрила камеру Джонса. У котів існує чудова властивість: вони все швидко забувають. Джонс не був винятком і вже практично забув про напад. Задоволена помаранчево-жовта тваринка згорнулася в неї на колінах і замурчала. Ріплі ніжно погладжувала його, жорстко наговорюючи на диктофон:

— Я досягну зони пожвавленої освоєності приблизно за чотири місяці. Існує невелика надія, що радіомаяк зловить мій сигнал SOS і передасть інформацію. У мене є оголошення, яке я готова опублікувати. Я продублюю його в цьому бортовому журналі разом із декількома коментарями відносно особливостей політики Компанії, які зацікавлять відповідні органи. Це Ріплі, ідентифікаційний номер W5645022460H, ворент-офіцер, останній із живих член екіпажу торговельного корабля «Ностромо». Кінець зв’язку.

Ріплі натиснула на кнопку «Стоп» диктофона. У кабіні настала тиша, довкола Ріплі — вперше за декілька днів. Їй не вірилося, що це сталося, і тепер вона зможе відпочити. Єдине, чого вона боялася, — це снів.

Ріплі, посміхаючись, гладила помаранчевого кота.

— Ну що, котику… Поспимо…