Дім Аїда

XIII Персі

Персі багато разів водив свою дівчину на романтичні прогулянки. Але це була не одна з них.

Вони йшли за течією Флегетона, спотикались об уламки чорного скла, перестрибували розколини, а коли вампірки попереду вповільнювали ходу — ховались за камінням.

Триматись достатньо далеко, щоб їх не помітили, але достатньо близько, щоб у темному тумані не втрачати з виду Келлі та її товаришок, виявилось нелегким завданням. Шкіру пекло від жару ріки. Кожний подих викликав таке відчуття, наче легені заповнював склопластик із запахом сірки. А якщо хотілось пити, можна було тільки сьорбнути трохи освіжаючого рідкого вогню.

Ще б пак. Персі, безперечно, знав, як розважити дівчину.

Принаймні щиколотка Аннабет начебто загоїлась. Дівчина не кульгала. Численні порізи та подряпини зникли. Світле волосся вона стягнула у хвіст джинсовою стрічкою, відірваною від штанини, а в її сірих очах тріпотіло полум’яне сяйво ріки. Побита, брудна і в одязі, наче у безпритульного, вона однаково здавалася Персі прекрасною.

Ну то й що, що вони в Тартарі? Ну то й що, що вони, швидше за все, не вціліють? Він був такий радий тому, що вони разом, що ледве втримував безглузде прагнення всміхнутись.

Фізично Персі теж почувався краще, хоча його одяг мав такий вигляд, наче він побував у вирі зі скляних осколків. Хотілось пити, їсти і до самих кісток пронизував страх (цього Аннабет не почує), але Персі нарешті скинув із себе безнадійний холод Кокіта. І як би мерзенно не куштувала вогняна вода, вона таки допомагала йти далі.

Стежити за часом було неможливо. Вони просто плентались уздовж ріки, минаючи суворі пейзажі. На щастя, емпуси теж не були скороходами. Човгали на своїх несиметричних ногах, шипіли й лупцювали одна одну, вочевидь, не кваплячись до Брами Смерті.

Одного разу демониці схвильовано прискорились і скупчились біля чогось, схожого на викинуту на берег тушу. Персі не міг роздивитись, що воно таке — мертве чудовисько? Тварина якась? Емпуси несамовито накинулись на тушу.

Коли чудовиська рушили далі, а Персі з Аннабет дісталися того місця, вони знайшли тільки кілька розламаних кісток та вологих плям, що швидко висихали під жаром ріки. Персі не сумнівався, що напівбогів емпуси зжеруть із не меншим задоволенням.

— Ходімо! — Він легенько відтягнув Аннабет від залишків. — Не можна їх загубити.

Поки вони йшли, Персі пригадав свою першу сутичку з емпусою Келлі у школі Іуді, коли вони з Рейчел Елізабет Дер потрапили у пастку в актовій залі. У той час ця ситуація здавалась безвихіддю. Тепер Персі віддав би все що завгодно, аби мати такі саме прості проблеми. Там він принаймні був у світі смертних. Тут бігти немає куди.

Оце так. Якщо почав дивитися на війну з Кроносом як на старі добрі часи, отже, усе зовсім кепсько. Персі все сподівався, що життя для нього й Аннабет поліпшиться, але з ними ставалися дедалі небезпечніші пригоди. Наче десь там, угорі, три мойри плели їхнє майбутнє колючими дротами замість ниток, просто щоб подивитись, скільки лиха здатні витримати двоє напівбогів.

Після ще кількох миль емпуси зникли за гребенем гори. Коли Персі з Аннабет їх наздогнали, то опинились на краю ще одного височенного стрімчака. Флегетон спадав униз зубчастими ярусами вогнистих водоспадів. Демонічні жіночки спускались по скелях, стрибаючи з виступу на виступ, як горні кози.

Серце Персі поповзло до п’ят. Навіть якщо вони з Аннабет дістануться підніжжя скелі живими, радіти було мало чому. Знизу розкинулась відкрита попелясто-сіра рівнина, на якій деінде стирчали прямі чорні дерева, схожі на щетинки у комах. Землю вкривали пухирі. Час від часу якийсь із них надувався і вибухав, вивергаючи нове чудовисько, як личинку з яйця.

Раптом Персі перехотілось їсти.

Усі новонароджені чудовиська повзли та кульгали в одному напрямку — до валу чорного диму, що поглинув обрій, наче грозова хмара. Флегетон тік туди ж, поки не зустрічався з чорними водами іншої ріки, можливо, Кокіта, десь посеред рівнини. Два потоки з’єднувались у димний киплячий поріг і рухались далі в напрямку чорного туману.

Що довше Персі дивився у пітьму, що вирувала попереду, то менше йому хотілось туди йти. Там могло ховатися будь-що — океан, бездонна яма, військо чудовиськ. Але якщо Брама Смерті в тому напрямку, то це їхня єдина можливість повернутися додому.

Він визирнув за край скелі і пробурмотів:

— Шкода, що ми не літаємо.

Аннабет потерла руки.

— Пам’ятаєш крилаті черевики Луки? Цікаво, чи вони досі десь тут?

Персі пам’ятав. Ті черевики прокляли так, щоб вони затягнули свого власника в Тартар. Хлопець ледве не втратив свого найкращого друга через них.

— Мене вдовольнить і який-небудь планер.

— Це, мабуть, не дуже слушна думка. — Аннабет вказала вгору, де між криваво-червоними хмарами шаріли дві крилаті тіні.

— Фурії?

— Або якийсь інший демон. У Тартарі їх безліч.

— Включно з тими, що їдять планеристів. Гаразд, отже, пішки.

Він більше не бачив емпус. Вони зникли за одним з хребтів, але це не мало значення. Було зрозуміло, куди треба йти. Як і всім личинкам чудовиськ, які повзли рівнинами Тартару, їм з Аннабет потрібно прямувати до темного обрію. Персі просто палав бажанням почати.