Дім Аїда

XXIV Аннабет

Через деякий час ступні Аннабет стали, наче слиз Гіперіона. Вона ледве пленталася за Бобом і слухала, як рідина з його оприскувача монотонно хлюпала в такт її крокам.

«Не втрачай пильності», — говорила вона собі, але це було важко. Її мозок закляк не менше, ніж ноги. Час від часу Персі брав її за руку та підбадьорював, але вона бачила, що цей похмурий пейзаж впливає і на нього. Блиск його очей став тьмяним, так наче його душа повільно згасала.

«Він упав у Тартар, аби бути з тобою, — промовив голос у голові. — Якщо він помре, то це буде твоя провина».

— Припини, — огризнулась вона.

Персі нахмурився.

— Що?

— Ні, не ти. — Аннабет намагалася бадьоро посміхнутися, але вийшло не дуже. — Розмовляю сама з собою. Це місце... від нього дах їде. В голову так і лізуть похмурі думки.

Навколо зелених очей Персі окреслилися зморшки стурбованості.

— Агов, Бобе, куди саме ми прямуємо?

— До пані, — відповів Боб. — Смертний Туман.

Аннабет придушила в собі хвилю роздратування.

— Але що це означає? Що це за пані?

— Назвати її ім’я? — Боб озирнувся. — Не найкраща думка.

Аннабет зітхнула. Титан має рацію. Імена мають силу, тому промовляти їх у Тартарі, без сумнівів, небезпечно.

— Скажи принаймні, скільки ще йти, — промовила вона.

— Не знаю, — зізнався Боб. — Але я відчую. Дочекаємось, коли темрява згусне. Тоді підемо вбік.

— Убік, — пробурмотіла Аннабет. — Як я не здогадалась.

Їй кортіло попросити перепочити, але вона не хотіла зупинятись. Не в цій крижаній темряві. Чорний туман пронизував її тіло, перетворював кістки на вологий пінопласт.

Цікаво, чи дійшло її повідомлення до Рейчел? Якщо Рейчел якимсь чином зможе безпечно передати пропозицію Рейні...

«Безглузда надія, — промовив голос у голові. — Ти тільки наразила Рейчел на небезпеку. Навіть якщо вона знайде римлян, з якої радості Рейна довіриться тобі після усього, що сталося?»

Аннабет кортіло огризнутись голосу, але вона стрималась. Нехай вона і божеволіє, але вона не хотіла, щоб це побачили інші.

Вона вкрай потребувала бодай чогось підбадьорливого. Ковток справжньої води. Сонячне світло. Тепла постіль. Добре слово матері.

Раптом Боб зупинився. Він здійняв руку, мовляв: «Стривайте».

— Що? — прошепотів Персі.

— Тс-с, — наказав Боб. — Попереду. Щось ворушиться.

Аннабет прислухалася. Звідкись з туману лунав низький монотонний шум, наче двигун великої будівельної машини на холостому ході. Дівчина відчувала вібрацію крізь черевики.

— Оточимо, — прошепотів Боб. — Кожний з вас, обійдіть з флангу.

Аннабет укотре пошкодувала, що в неї немає кинджала. Вона підняла брилу зубчастого чорного обсидіану і ковзнула ліворуч. Персі рушив праворуч з мечем напоготові.

Боб пішов прямо, його спис світився у тумані.

Гул став голоснішим, гравій під їхніми ногами почав осипатися. Джерело звуку, здавалось, було просто попереду.

— Готові? — шепнув Боб.

Аннабет присіла, готова кинутись у напад.

— На три?

— Один, — прошепотів Персі. — Два...

У тумані з’явилася постать. Боб здійняв спис.

— Стій! — скрикнула Аннабет.

Боб застиг точнісінько в ту мить, коли вістря його списа нависло у дюймі над головою крихітного рябого кошенятка.

— Мур-р? — промовило кошеня, вочевидь, не вражене їхнім планом нападу. Воно тикнулось головою у Бобову ногу і голосно замуркотіло.

Важко було у це повірити, але той низький гул лунав від кошеня. Щойно воно замуркотіло, земля завібрувала, а гравій почав підскакувати вгору. Раптом кошеня впилось своїми жовтими, як лампи, очима в камінець між ногами Аннабет і стрибнуло на нього.

Маля могло бути демоном або жахливим чудовиськом підземного світу, яке просто маскувалося. Але Аннабет не могла дати собі раду. Вона підняла кошеня й пригорнула до себе. Малятко виявилося кістлявим на дотик, але окрім цього здавалося цілковито нормальним.

— Як?.. — Аннабет не могла навіть сформувати запитання. — Що кошеня робить у?..

Кошеняті набридло сидіти на місці, тому воно викрутилося з рук. Приземлившись з глухим звуком, воно покрокувало на своїх м’яких лапках до Боба, а потім знову замуркотіло і почало тертись об його чоботи.

Персі розсміявся.

— Ти декому сподобався, Бобе.

— Це, напевне, хороше чудовисько, — Боб підняв збентежені очі. — Так?

В Аннабет підступив клубок до горла. Дивлячись на величезного титана поряд із крихітним кошеням, вона раптом відчула свою нікчемність порівняно з безмежністю Тартару. Для цього місця всі однакові: хороші чи лихі, маленькі чи великі, мудрі чи дурні. Тартар пожирає титанів, напівбогів і кошенят.

Боб нахилився і підняв кошеня. Маля ідеально вмістилося йому в долоню, але вирішило розвідати місцевість. Воно полізло по Бобовій руці, вмостилось на його плечі, заплющило очі й загурчало, наче самоскид. Раптом ко-шаче хутро замерехтіло. На мить маля перетворилось на примарний скелет, так наче його пропустили через рентген. А потім знову стало звичайним кошеням.

Аннабет кліпнула очима.

— Ви бачили?..

— Еге. — Персі здійняв брови. — О, трясця... я знаю це кошеня. Це одне з тих, які були в Смітсонівському музеї.

Аннабет намагалася усвідомити почуте. Вона ніколи не була з Персі в Смітсонівському музеї... І раптом її осінило. Кілька років тому її викрав титан Атлас. Операцію з її порятунку тоді очолили Персі й Талія. Під час битви у Смітсонівському музеї вони бачили, як Атлас підняв з драконових зубів кількох кістяних воїнів.

За словами Персі, перша спроба титана виявилась невдалою. Він помилково посадив зуби шаблезубого тигра і виростив із землі виводок кошенят.

— Це одне з тих? — запитала Аннабет. — Як воно сюди потрапило?

Персі безпорадно розвів руками.

— Атлас сказав своїм посіпакам віднести кошенят геть. Можливо, ті вбили малят, а вони відродились у Тартарі? Не знаю.

— Миленьке, — промовив Боб, тоді коли кошеня нюхало його вухо.

— Але воно безпечне? — поцікавилася Аннабет.

Титан почухав котяче підборіддя. Аннабет сумнівалась, що це гарна ідея — носити з собою кошеня, вирощене з доісторичного зуба; та це, вочевидь, уже несуттєво. Титан і кошеня побраталися.

— Зватиму його Малим Бобом, — промовив Боб. —-Він хороше чудовисько.

І все тут. Титан прибрав гострий кінець швабри. Вони продовжили просуватись у морок.

* * *

Аннабет автоматично пересувала ноги, намагаючись не думати про піцу. Щоб відволікти себе від думок, вона спостерігала за Малим Бобом, який ходжав по плечах Боба і муркотів, час від часу перетворюючись на сяючий кістячок, а потім знову на рябий пухнастий клубочок.

— Тут, — оголосив Боб.

Він зупинився так несподівано, що Аннабет ледве не врізалась у нього.

Боб витріщився на щось ліворуч від них, глибоко поринувши в думки.

— Це те місце? — запитала Аннабет. — Тут треба йти убік?

— Так, — підтвердив Боб. — Де більш темно, а потім убік.

Важко сказати, чи справді тут було «більш темно», але туман таки здавався холоднішим та густішим, наче вони зайшли в інший мікроклімат. Аннабет знову згадала Сан-Франциско, де, пройшовши з одного району в інший, можна відчути різницю в температурі градусів на десять. Цікаво, чи не збудували титани свій палац на горі Тем, через те що територія затоки нагадувала їм про Тартар?

Яка гнітюча думка! Тільки титани могли вбачати у такому прекрасному місці потенційну заставу перед безоднею — диявольська домівка далеко від рідного дому.

Боб повернув ліворуч. Вони пішли слідом. Повітря безперечно стало холоднішим. Аннабет притулилась до Персі. Він пригорнув її однією рукою. Його близькість зігрівала, але розслабитись дівчина однаково не могла.

Вони зайшли у ліс. У темряві здіймалися височенні чорні дерева бездоганної циліндричної форми та позбавлені гілок, наче щетинки на шкірі величезного чудовиська. Земля була гладкою та дуже світлою.

«З нашим везінням, — подумала Аннабет, — ми певно крокуємо по Тартаровій пахві».

Раптом її відчуття загострились, наче хтось ляснув її по шиї канцелярською гумкою. Вона опустила долоню на стовбур найближчого дерева.

— Що таке? — Персі здійняв меч.

Боб озирнувся. На його обличчі було збентеження.

— Зупиняємось?

Аннабет жестом попросила тиші. Що її так сполохало? Нічого начебто не змінилось. І тоді вона усвідомила, що стовбур дерева тремтить. Першою думкою було, що це мурчить кошеня, але Малий Боб мирно спав на плечі Великого Боба.

За кілька ярдів затремтіло ще одне дерево.

— Над нами щось рухається, — прошепотіла Аннабет. — Усі до мене!

Боб і Персі наблизились до неї та стали спинами одне до одного.

Аннабет напружила очі, намагаючись розгледіти щось у темряві вгорі, але марно.

Вона вже було вирішила, що перетворюється на параноїчку, коли раптом на землю, лише за п’ять футів від неї, опустилось перше чудовисько.

Першою думкою Аннабет було: «Фурії».

Істота на вигляд була точнісінько як фурія: вкрита зморшками карга з перетинчастими крилами, жовтими пазурами та палаючими червоними очима. Вона була вдягнена у рвану сукню з чорного шовку, а скорчене хиже обличчя робило її схожою на диявольську бабусю, яка прагнула когось убити.

Боб буркнув собі під ніс, у той час коли перед ним приземлилась друга летюча карга, а за нею з явилась і третя — перед Персі. Незабаром їх уже оточувало півдюжини таких. А ще кілька шипіли з дерев угорі.

Вочевидь, це були не фурії. Тих було лише троє. І ці не мали батогів. Та це не втішало. Кігті чудовиськ здавались не менш небезпечними.

— Хто ви? — випалила Аннабет.

— Ереї, — прошипів голос. — Прокляття!

Аннабет намагалася визначити джерело голосу, але жодна з демониць не поворухнула губами. Їхні очі здавались мертвими, а вираз обличчя був незворушним, як у ляльок. Голос просто лунав згори, як у кінотеатрі, ніби єдиний розум керував усіма цими створіннями.

— Що... що вам потрібно? — запитала Аннабет, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

Голос згори зловісно хихикнув.

— Проклясти вас, звісно! Знищити вас тисячу разів заради Матері Ночі!

— Лише тисячу? — пробурмотів Персі. — Ох, добре... а то я вже подумав, що ми у халепі.

Коло демониць зімкнулось.