Дім Аїда

LI Лео

Перші кілька днів були найгіршими.

Лео ночував просто неба на ліжку із фіранок.

Попри те, що було літо, уночі на пляжі ставало холодно, тож він складав багаття з уламків обіднього стола Каліпсо. Це дещо поліпшувало йому настрій.

Днями він блукав околицями острова, але не знайшов нічого цікавого — хіба що вам подобаються пляжі та безкрайнє море всюди, куди гляне око. Намагався надіслати Іридо-повідомлення через веселку, що з’являлась у бризках морської води, але марно. У нього не було жодної драхми, щоб запропонувати богині. Горіхи та болти Іриду, вочевидь, не цікавили.

Лео навіть нічого не снилося, що було незвичним для нього — та і для будь-якого іншого напівбога, — тож він гадки не мав, що коїться у зовнішньому світі. Чи позбулися його друзі Хіони? Шукають його чи пливуть до Епіру, щоб закінчити завдання?

Він навіть не знав, на що сподіватись.

Сон, побачений на «Арго II», нарешті став йому зрозумілим — та частина, коли лиха чаклунка поставила його перед вибором: стрибати зі скелі в хмари або спускатися в темний тунель, де шепотіли примарні голоси. Тунель символізував Дім Аїда, який Лео тепер ніколи не побачить. Він обрав урвище — падіння на цей дурнуватий острів. Але вві сні у нього був вибір. У житті — жодного. Хіона просто висмикнула його з корабля та жбурнула на орбіту. Дуже справедливо.

Та найгіршим було те, що, сидячи тут, Лео втрачав плин часу. Одного ранку хлопець прокинувся і не зміг пригадати, провів він в Огігії три чи чотири ночі.

Каліпсо не дуже йому із цим допомогла. Лео підійшов до неї в садку, але вона тільки похитала головою.

— З часом тут складно.

Чудово. Отже, у справжньому світі вже могло минути ціле століття, а війна з Геєю — уже скінчитись. Або, можливо, він пробув в Огігії п’ять хвилин. На цьому острові його життя могло минути за той час, поки друзі снідали на «Арго II».

Хай там що, а треба було звідси забиратись.

Каліпсо по-своєму виявляла жалість до нього. Вона відряджала своїх невидимих слуг, щоб ті залишали миски з тушкованим м’ясом та кубки з яблучним сидром біля саду. Навіть дала йому новий одяг — декілька простих штанів та сорочок з непофарбованої вовни, які, напевно, зшила на своєму ткацькому верстаті. Вони так добре йому пасували, що Лео замислився: як вона визначила його розмір. Можливо, просто скористалась стандартною викрійкою «для ХУДОРЛЯВОГО ХЛОПЦЯ».

Хай там як, Лео зрадів новому гардеробу, оскільки старий тхнув та був весь обгорілий. Зазвичай, Лео вдавалося не псувати свій одяг під час займання, але це потребувало зусиль. Іноді в таборі, захопившись роботою біля розпеченого горна, він ніяковіючи опускав очі й усвідомлював, що згорів весь його одяг, за винятком чарівного пояса та повитої димом спідньої білизни.

Незважаючи на подарунки, Каліпсо, вочевидь, не хотіла бачити Лео. Одного разу він зазирнув у печеру. Вона розсердилася так, що почала волати й жбурляти у його голову горщики.

Еге ж, і сліпому видно, вона — в «Команді Лео».

Зрештою Лео влаштував собі більш-менш постійний бівак неподалік від стежки, де дорога зустрічалася з пагорбами. Достатньо близько, щоб забирати їжу, але достатньо далеко, щоб не змушувати Каліпсо дивитися на нього та в гніві кидатись горщиками.

Він змайстрував собі піддашшя з палок та брезенту. Вирив яму для багаття. Навіть змайстрував лаву та верстак з колод і сухих кедрових гілок, що прибило до берега. Багато годин витратив на те, аби почистити Архімедову сферу та полагодити її електросхеми. Зробив собі компас, але стрілка оберталася як навіжена, попри всі намагання хлопця. Лео припускав, що від супутникового навігатора буде не більше користі. Цей острів таким і задумали: неможливо знайти, неможливо залишити.

Лео пригадав про старовинну бронзову астролябію, знайдену в Болоньї, — ту, яку, зі слів карликів, виготовив Одіссей. Передчуття підказувало хлопцю, що Одіссей думав про цей острів, коли майстрував її, але, на жаль, Лео залишив її на кораблі, у столі Буфорді. До того ж, карлики запевняли, що астролябія не працює. Щось про відсутній кристал...

Він тинявся пляжем, гадаючи, чому Хіона відрядила його сюди — якщо припустити, що це приземлення не випадкове. Хіба не легше було просто його вбити? Може, Хіона хотіла навіки його ув’язнити. Можливо, знала, що боги зараз занадто ослаблені, аби приділяти увагу Огігії, а острівні чари тепер не діють. Можливо, саме тому Каліпсо досі стирчала тут, а чарівний пліт не з’являвся по Лео.

Або, можливо, чари цього місця, навпаки, чудово працювали. Боги карали Каліпсо тим, що посилали їй м’язистих сміливців, які залишали її, щойно вона в них закохувалась. Раптом проблема саме в цьому? Каліпсо нізащо не закохається в Лео. Вона бажає, щоб він її залишив. Отже, вони застрягли в замкненому колі. Якщо таким і був задум Хіони... Браво. Першокласна каверза.

А потім, одного ранку, Лео дещо з’ясував — і стан речей навіть ускладнився.

* * *

Лео блукав пагорбом, тримаючись вузенького струмочка, що звивався поміж великими кедрами. Йому подобалось тут — єдине місце в Огігії, де не було видно моря. Лео міг вдавати,. що не застряг на острові. У тіні дерев Лео почувався так, наче повернувся до Табору Напівкровок і прямував крізь ліс до Дев’ятого Бункера.

Він перестрибнув через струмок. Замість м’якої землі Лео відчув під ногами щось дуже тверде.

ДЗЕНЬ.

Метал.

Схвильований, Лео почав вигрібати сухе листя, поки не побачив блиск бронзи.

— О, так! — хихикаючи, наче божевільний, він заходився викопувати металевий брухт.

Звідки він тут? Гефест постійно викидав з майстерні зламані деталі та засмічував ними землю. Але яка ймовірність того, що бодай щось потрапило б на Огігію?

Лео знайшов жменю дротів, кілька вигнутих шестерень, поршень, що досі міг працювати, та кілька карбованих пластин з небесної бронзи (найменша була розміром з підставку під пивний бокал, найбільша — розміром з воєнний щит).

Небагато, якщо порівнювати з Дев’ятим Бункером або навіть з приладдям на «Арго II». Проте краще за пісок і каміння.

Лео підвів очі до сонячного світла, що мерехтіло поміж кедрових гілок.

— Тату? Якщо це ти надіслав — дякую. Якщо ні... що ж, усе одно дякую.

Він зібрав свої скарби й поніс їх назад до біваку.

Після цього дні минали швидше та зі значно більшим шумом.

Спочатку Лео збудував собі горно. Кожну цеглину він випалив з бруду власними палаючими руками. Він знайшов великий валун, з якого можна було зробити основу ковадла, а потім один за одним діставав з пояса цвяхи, поки їх не стало достатньо, аби виплавити з них пластину для кування.

Коли із цим було завершено, Лео взявся за перероблення брухту з небесної бронзи. Щодня його молот дзвенів об бронзу, поки не розвалювалось кам’яне горно, або не згинались щипці, або не закінчувалися дрова.

Щовечора він без сил падав на землю, весь укритий потом і сажею, але почувався при цьому чудово. Принаймні Лео працював, намагався розв’язати свою проблему.

Уперше Каліпсо відвідала його для того, аби поскаржитися на шум.

— Дим і вогонь! — промовила вона. — Цілими днями металевий брязкіт! Ти відлякуєш птахів!

— О, ні, тільки не птахи! — буркнув Лео.

— Чого ти намагаєшся домогтися?

Він зиркнув на неї та ледве не прибив собі палець молотом. Лео так довго витріщався на метал і вогонь, що встиг забути, наскільки Каліпсо вродлива і наскільки ця її врода його дратувала. Стоїть собі там. Сонячне світло у волоссі, біла спідниця колихається навколо ніг, кошик з виноградом та свіжоспеченим хлібом попідруч.

Лео насилу ігнорував буркіт живота.

— Я намагаюсь забратися з острова, — промовив він. — Ти ж цього хочеш, так?

Каліпсо гнівно нахмурилась і поставила кошик біля його скатаної в рулон постелі.

— Ти не їв уже два дні. Зроби перерву та поїж.

— Два дні? — Лео навіть не помітив. Це здивувало його, оскільки він любив попоїсти. Та ще більше його здивувало те, що це помітила Каліпсо.

— Дякую, — буркнув він. — Я... е... намагатимуся кувати тихіше.

— Гм! — його слова, вочевидь, не справили на неї враження.

Але після цього вона не скаржилась на шум чи дим.

У наступний її візит Лео накладав останні штрихи на свій перший витвір. Він не бачив Каліпсо, аж поки не почув голос позаду:

— Я принесла тобі...

Лео підскочив на місці та впустив дроти.

— Бронзові воли, дівчино! Не підкрадайся так до мене!

Сьогодні вона була в червоному — улюблений колір Лео. До чого йому було цілковито байдуже. Їй дуже пасував червоний. І до цього йому теж було байдуже.

— Я не підкрадалась, — промовила вона. — Я несла тобі це.

Вона показала на одяг, акуратно складений та перекинутий через руку: нова пара джинсів, біла футболка, армійська куртка... Хвилиночку, це був його одяг, от тільки це було неможливо. Його армійська куртка згоріла кілька місяців тому. Її навіть не було на ньому, коли він приземлився в Огігії. Проте одяг, що тримала Каліпсо, мав точнісінько такий саме вигляд, як той, що був на Лео, коли він прибув у Табір Напівкровок. Тільки цей був трохи більший, перешитий під його теперішній розмір.

— Як? — поцікавився він.

Каліпсо поклала одяг біля його ніг і відійшла, так наче він був небезпечним звіром.

— Бач, я трохи знаюсь на чарах. Ти постійно спалюєш той одяг, що я тобі даю, тож я вирішила зшити щось менш займисте.

— Вони не горять? — він підняв джинси, але ті здавались абсолютно звичайними.

— Цілковито вогнестійкі, — запевнила Каліпсо. — Не забруднюються і збільшаться, якщо ти коли-небудь станеш менш худорлявим.

— Дякую! — Лео хотів, щоб це прозвучало уїдливо, але був щиро враженим. Він багато що міг змайструвати, але вогнестійкий одяг, що сам себе пере, був поза його здібностями. — То... ти зшила точні копії мого улюбленого одягу. Ти загуглила мене чи що?

Вона нахмурилась.

— Я не знаю такого слова.

— Знайшла мене в довіднику, — промовив він. — Таке враження, що ти зацікавилася мною.

Вона зморщила носа.

— Я зацікавлена в тому, аби не шити тобі новий одяг що кілька днів. І в тому, щоб від тебе так не смерділо. І в тому, щоб ти не вештався моїм островом у зотлілому ганчір’ї.

— О, так! — Лео ошкірився. — Я запав тобі в душу.

Вона зашарілася ще дужче.

— Ти найнестерпніша людина з-поміж усіх, кого я зустрічала! Я просто повертала борг. Ти полагодив мій фонтан.

— Це? — Лео розсміявся. Проблема видалася настільки простою, що він майже про неї забув. Одного з бронзових сатирів похилило вбік. Через це порушився тиск у трубі, а сам сатир почав докучливо дзижчати, хитатись вгору-вниз та розплескувати воду навколо фонтана. Лео дістав інструменти та полагодив усе хвилини за дві. — Пусте. Не люблю, коли щось працює не так, як треба.

— А фіранки над входом до печери?

— Жердина косо стояла.

— А садове знаряддя?

— Слухай, я просто загострив ножиці. Підрізати лози тупим лезом небезпечно. А секатори треба промаслювати, а...

— О, так, — промовила Каліпсо, досить непогано імітуючи його голос. — Я запала тобі в душу.

Уперше в житті Лео не знав, що відповісти. Очі Каліпсо блищали. Він знав, що вона кепкує з нього, але невідомо чому не відчував образи.

Вона вказала на верстак.

— Що ти майструєш?

— О! — він подивився на бронзове дзеркало, яке нещодавно приєднав до Архімедової сфери. Власне віддзеркалення в гладкій поверхні екрану його здивувало. Волосся стало довшим та кучерявішим. Обличчя схудло та загострилося, можливо тому, що він довго нічого не їв. Очі були темними та трохи дикими, особливо, коли він усміхався. Він походив на Тарзана — екстра-маленького Тарзана. Не дивно, що Каліпсо від нього відсахнулася.

— Ну, це пристрій для спостереження. Ми знайшли один такий у Римі, у майстерні Архімеда. Якщо я змушу його працювати, то, можливо, з’ясую, що зараз із моїми друзями.

Каліпсо похитала головою.

— Це неможливо. Цей острів прихований, відрізаний від світу могутніми чарами. Тут навіть час спливає інакше.

— Ну, але ж у тебе є якийсь зв’язок із зовнішнім світом. Як ти дізналась, що я носив армійську куртку?

Вона покрутила прядку волосся, ніби запитання її бентежило.

— Побачити минуле — легкі чари. Побачити теперішнє чи майбутнє — ні.

— Ну, гаразд. Дивись та вчись, сонечко! Треба тільки з єднати ці два дроти, і...

Бронзова пластина заіскрилась. Зі сфери повалив дим. Рукав Лео спалахнув. Хлопець стягнув із себе сорочку, кинув її додолу й затоптав вогонь.

Каліпсо не сміялась, але з того, як вона тряслась, було видно, що дається їй це нелегко.

— Жодного слова, — погрозив Лео.

Вона глянула на його оголені груди: спітнілі, кощаві та вкриті старими шрамами від нещасних випадків у кузні.

— Тут немає про що казати, — запевнила вона. — Якщо хочеш, щоб цей пристрій запрацював, можливо, варто спробувати музику.

— Справді. Я щоразу, коли ламається двигун, танцюю біля нього. Завжди спрацьовує.

Каліпсо глибоко вдихнула і заспівала.

Її голос подіяв на Лео як вітерець — як перша прохолода в Техасі, коли нарешті відступає літня спека, а ти починаєш вірити, що справи можуть поліпшитися. Лео не розумів слів, але пісня напоювала його серце одночасно і сумом, і теплом, наче Каліпсо співала про дім, до якого ніколи не зможе повернутися.

Її спів був чарами, безсумнівно. Але не таким як гіпнотичний голос Медеї чи навіть чаромовство Пайпер. Музика нічого не хотіла від нього. Вона просто нагадувала про найкращі хвилини його життя — як він майстрував щось разом з мамою, як насолоджувався сонячними днями з друзями в таборі. Вона викликала в нього тугу за домівкою.

Каліпсо припинила співати. Лео усвідомив, що витріщається на неї, як ідіот.

— Спрацювало? — запитала вона.

— Ну... — він змусив себе перевести погляд на бронзове дзеркало. — Ні. Хоча...

Екран засяяв. У повітрі над ним замерехтіло голографічне зображення.

Лео впізнав Табір Напівкровок.

Звуку не було, але Клариса Ла Ру з будиночка Ареса, викрикуючи накази, шикувала таборян у лави. Брати та сестри Лео з Дев’ятого Будиночка метушились навколо, одягаючи всіх в обладунки та роздаючи зброю.

Навіть Хірон був прибраний до війни. У блискучому шоломі з плюмажем та в бронзових латах він скакав від шеренги до шеренги. Звична привітна усмішка зникла, а замість неї на обличчі був похмурий вираз рішучості.

Вдалечині, у затоці Лонг-Айленд, стояли грецькі триреми, готові до бою. На пагорбах заряджали катапульти. Сатири патрулювали поля, а вершники на пегасах кружляли в небі, пильнуючи повітряний простір.

— Твої друзі? — поцікавилася Каліпсо.

Лео кивнув. Його обличчя затерпло.

— Готуються до війни.

— Проти кого?

— Дивись.

Зображення змінилось. Крізь залитий місячним сяйвом виноградник просувалась фаланга з римських напівбогів. На підсвітленій вивісці вдалечині був напис: «Винний завод Голдсмітів».

— Я вже бачив цю вивіску, — промовив Лео. — Це неподалік від Табору Напівкровок.

Раптом у римських шеренгах розпочався безлад. Напівбоги розбіглись. Щити попадали. Списи несамовито заметались, наче вся фаланга наступила на величезний мурашник.

Дві маленькі волохаті фігурки, прибрані у строкаті костюми та кричущі капелюхи, шмигали в місячному світлі. Вони, здавалось, були водночас усюди: лупцювали римлян по головах, цупили їхню зброю, перерізали пояси, щоб штани спадали на коліна.

Лео не втримався від усмішки.

— Чарівні мої малі баламути! Вони дотримали обіцянки.

Каліпсо нахилилась до нього і подивилась на керкопів.

— Твої родичи?

— Ха. Ха. Ха. Ні. Пара карликів, яких я зустрів у Болоньї. Я відрядив їх затримати римлян — і вони цим займаються.

— Та чи це надовго?

Слушне запитання. Зображення знову змінилось. Лео побачив Октавіана — того гидкого білявого опудала-авгура. Хлопчина стояв на стоянці біля автозаправки, оточений чорними джипами й римськими напівбогами, та тримав довгий жезл, огорнутий у брезент. Коли він розгорнув полотно, Лео побачив золотого орла, що блищав на верхівці жезла.

— О, це недобре.

— Римський штандарт, — помітила Каліпсо.

— Еге. І, якщо вірити Персі, цей стріляє блискавками.

Щойно Лео промовив це ім’я, то одразу пошкодував.

Він поглянув на Каліпсо і побачив боротьбу в її очах: як вона намагається вишикувати свої почуття в рівненькі охайні рядки, немов нитки на своєму верстаті. Але найбільше здивував Лео його власний порив гніву. Це був не розпач, не ревнощі. Лео злився на Персі за те, що той скривдив цю дівчину.

Він зосередився на голографічних зображеннях. Тепер він бачив самотнього вершника — Рейну, претора Табору Юпітера. Вона летіла крізь бурю на спині світло-брунатного пегаса. Темне волосся Рейни майоріло на вітру. Пурпурова накидка здіймалась над блискучими обладун-ками. З ран на руках і обличчі стікала кров. У її пегаса були перелякані очі, а його рот потріскався від спраги, але Рейна рішуче гнала його далі, попри бурю.

На очах Лео із хмар виринув дикий грифон. Його кігті обрушились на ребра коня і ледве не скинули вершницю. Рейна дістала меч і розрубила чудовисько. За кілька секунд після цього з’явились три вентуси — темні повітряні духи, вируючі, наче мініатюрні смерчі, пронизані блискавками. Рейна, зухвало закричавши, кинулась на них.

І тоді бронзове дзеркало потемніло.

— Ні! — скрикнув Лео. — Ні, не зараз. Покажи, що станеться! — він ударив по дзеркалу. — Каліпсо, ти можеш знову заспівати чи ще щось?

Вона гнівно зиркнула на нього.

— Я так розумію, це твоя дівчина? Твоя Пенелопа? Твоя Елізабет? Твоя Аннабет?

— Що? — Лео не розумів цю дівчину. Половина з того, що вона казала, не мала жодного сенсу. — Це Рейна. Вона не моя дівчина! Мені треба побачити більше! Мені треба...

«ТРЕБА, — прогримів голос у землі під його ногами. Лео похитнувся. Раптом він став почуватись так, наче стоїть на батуті. — ТРЕБА — надміру вживане слово».

З піску здійнялася вируюча постать — найменш улюблена богиня Лео, Повелителька Бруду, Божевільна Грязьова Царівна, Гея власною персоною.

Лео жбурнув у неї плоскогубці. На жаль, богиня не була щільною, тому вони пролетіли просто крізь неї. Її очі були заплющені, але не можна було сказати, що вона спить. На диявольському обличчі з пилу розпливлася посмішка, нібито Гея уважно слухала свою улюблену пісню. Піщані одежі коливалися та утворювали згини, нагадуючи хвилясті плавці дурнуватої креветкозили, з якою Лео бився в Атлантиці. Хоча, на його думку, Гея була значно бридкішою.

— Ти хочеш жити, — промовила Гея. — Хочеш приєднатись до друзів. Але тобі це не потрібно, бідолашний мій хлопчику! Це нічого не змінить. Твої друзі помруть, як би ти не намагався цьому зарадити.

Ноги Лео підломилися. Він ненавидів себе за це, але щоразу, коли з’являлась ця відьма, знову почувався восьмирічним хлопчиком. От він знов ув’язнений у прохідній машинобудівного заводу, слухає заспокійливий, лиховісний голос Геї, а тим часом його мати, замкнена в цеху, вмирає від жару та диму.

— Що мені НЕ потрібно, — заревів він, — так це чергова брехня від тебе, Брудолика. Ти сказала мені, що мій прадід помер у шістдесятих. Неправда! Ти сказала мені, що я не врятую друзів у Римі. Неправда! Чого ти тільки не казала мені.

У Геї був м’який та шиплячий сміх, він нагадував звук мулу та уламків гірських порід, що течуть схилом у перші миті селі.

— Я намагалась допомогти тобі зробити кращий вибір. Ти міг урятуватись. Але щоразу не корився мені. Збудував свій корабель. Приєднався до цього безглуздого походу. А тепер — безпорадний і ув’язнений тут, тоді як смертний світ вмирає.

Руки Лео спалахнули полум’ям. Йому хотілось розплавити піщане обличчя Геї на скло. Але тоді він відчув руку Каліпсо на своєму плечі.

— Геє, — її голос був суворим та твердим. — Ти небажаний гість на цьому острові.

Лео подумав: і чому він не може говорити так упевнено, як вона? Але тоді пригадав, що ця п’ятнадцятирічна дівчина, яка його дратувала, насправді безсмертна дочка титана.

— А, Каліпсо! — Гея здійняла руки наче для обіймів. — Бачу, ти досі тут, попри обіцянки богів. Чому, гадаєш, так сталось, люба моя онучко? Олімпійці такі злопам’ятні, що позбавили тебе всіх близьких і залишили на милість цього дурня-недоростка? Чи просто забули про тебе,. адже ти не варта їхньої уваги?

Каліпсо втупила погляд у вируюче Геїне обличчя, але очі її нічого не виражали.

— Так, — співчутливо промуркотіла Гея. — Олімпійці віроломні. Вони не дають другого шансу. Чому ти залишаєш надії? Ти підтримала свого батька, Атласа, у великій війні. Ти знала, що богів треба знищити. Чому ти вагаєшся тепер? Я пропоную тобі шанс, що ніколи не дасть Зевс.

— Де ти була останні три тисячі років? — запитала Каліпсо. — Якщо тебе так хвилює моя доля, чому ти прийшла тільки тепер?

Гея розвела руками.

— Земля довго прокидається. Але війна має свій час. Тільки не думай, що вона омине Огігію. Коли я перебудую світ, ця в’язниця теж буде знищена.

— Знищиш Огігію? — Каліпсо похитала головою, наче не могла уявити ці два слова разом.

— Тобі не обов’язково бути тут, коли це станеться, — пообіцяла Гея. — Приєднуйся до мене. Убий цього хлопця. Окропи землю його кров’ю і допоможи мені пробудитись. Я звільню тебе і виконаю будь-яке твоє бажання. Свобода. Помста богам. Будь-який приз. Тобі досі потрібен той напівбог Персі Джексон? Я пощаджу його заради тебе. Поверну його з Тартару. Він стане твоїм. Карай його або кохай — твоя воля. Просто вбий цього незваного гостя. Доведи свою відданість.

Численні варіанти розвитку подій промайнули в голові Лео — жодний з них не був приємним. Він майже не сумнівався, що Каліпсо вдавить його тут, на місці, або накаже невидимим вітряним слугам порубати його на Лео-пюре.

А чому б ні? Гея пропонувала їй першокласну угоду — убий того, хто тебе дратує, й отримай того, кого кохаєш у подарунок!

Каліпсо простягнула руку до Геї. Її пальці утворили знак, знайомий Лео з Табору Напівкровок, — давньогрецький оберіг від лиха.

— Це не тільки в’язниця, бабусю. Це мій дім. І незваний гість тут — ти.

Вітер розірвав Гею і розсіяв пісок у небесній блакиті.

Лео важко глитнув.

— Е... зрозумій мене правильно, але ти не вбила мене. Ти що божевільна?

Очі Каліпсо жевріли люттю, але вперше за весь час, вона, здавалось, була спрямована не на Лео.

— Ти потрібен друзям, інакше Гея не просила б твоєї смерті.

— Я... Ну, так. Мабуть.

— Тоді за справу. Слід повернути тебе на твій корабель.