— Гаразд, — сказав я, — мабуть, панда.
— «Мабуть» нас не влаштовує, — відповів він, — ви маєте бути впевнені.
— Панда…
— Саме це я і хотів від вас почути. А тепер скажіть, добродію, чому саме панда?
— Ну, — знизав плечима я, — мені подобаються панди.
— Розумію вас, але цього ще не достатньо. Ви повинні переконати мене, що з вас вийде хороша панда. Не абияка, а така, що буде справлятися з покладеними на неї обов’язками.
— Мені це цікаво… А все, що мені цікаво, я роблю з максимальною віддачею.
— Уже краще! — підбадьорливо кивнув він. — А тепер назвіть три найкращі риси вашого характеру.
— Я б залюбки це зробив, але не люблю займатися саморекламою.
— А я не прошу вас себе рекламувати, я прошу, аби ви про себе розповіли.
— Ну добре… я посидючий, я думаю мінімум п’ять разів, перш ніж щось зробити. І… Якщо я поставлю собі мету, то досягну її, хай там що.
— Захоплюєтесь Макіавеллі? — перепитав мене він.
— Ні, — похитав головою я, — займаюся саморекламою.
По цих словах він на деяку мить замислився. Було йому років під сорок, був одягнений у шикарний костюм, проте голений череп геть йому не пасував. Напруження додавала штучна ввічливість і мішки під очима, куди відкладалися всі його недосипи, алкоголь і, напевно, хворі нирки.
— Гаразд, — підсумував він. — Будемо вважати, що перший рівень співбесіди ви пройшли. Тепер, будь ласка, заповніть анкету, і вас покличуть на розмову до нашого шефа.
Анкету я сів заповнювати в приймальні. Там були дурнуваті запитання, на які я намагався відповідати максимально чесно. Так, на запитання «Чи ви колись брехали?» я відповів ствердно, а на запитання «Яка ваша мрія?» написав «Не ваше діло…».
Хвилин за десять мене покликали до іншого кабінету. Я опинився сам на сам із бізнес-вумен. На ній був строгий жіночий костюм, декольте якого вабило бюстом третього, а то й четвертого розміру. Волосся було зібране в тугий хвіст, на носі сиділи окуляри у важкій оправі. Словом, їй личило б зніматися в німецькому порно, а не бути шефом цієї контори.
Вона недбало пробіглася поглядом анкетою і запитала:
— Виходить, ви брехун? Правильно я вас зрозуміла?
— Так, — кивнув я.
— І коли ви востаннє брехали?
— Ну, хвилин 15 тому.
— Як так?
— Звичайно… Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоча насправді я панічно боюся висоти…
По тому вона попросила розповісти, який саме життєвий поворот привів мене до них.
Я розповів. Намагаючись не брехати.
Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Компанія, в якій мені належало провести наступні дев’ять годин власного життя, була відверто не дуже. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примостити дупу я, сиділи католицька черниця і пошарпаного вигляду чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд. Чувак невдовзі дістав з торби шматок копченої курки, став її наминати й розповідати черниці, як добре жилося при радянській владі і як йому, бідоласі, тепер паскудно живеться. Черниця, хоч і була католичка, своїми замашками цілком пасувала б йому як дружина — щойно чувак дістав курку, вона дістала варені яйця і почала стукати ними по столу, розбиваючи шкаралупу. Плямкання й стукіт на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці, воно завовтузилось, і частина простирадла сповзла. Я зрозумів, що це не воно, а вона, до того ж ця «вона» мала доволі непогані сіднички, що визирали з-під міні-спідниці. Я став милуватися цією нехитрою композицією, проте правильна черниця враз прикрила володарку гарних сідничок простирадлом.
Спати не хотілося, тому я почав розмірковувати над імовірністю того, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла яйця, які зараз точить черниця. З імовірністю в мене не складалося, і я дійшов висновку, що одне з двох — або ця курка знесла ці яйця, або ж не знесла. Якогось глибшого аналізу, на жаль, не вийшло. По тому я став дослухатися до балаканини чувака, що вже закінчив свою вечірню трапезу. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство, і, схоже, він належав до категорії тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати особам жіночої статі страшні історії, аби ті боялися й плакали. Не знаю чому, але в дитинстві мене й самого це перло, аж доки дівчата одного разу добряче мене не віддухопелили.
І от він став розповідати їй про те, що жив біля річки і зі своїми малими друзями часто ловив рибу. Класі так у восьмому вчитель біології зарізав усю їхню компанію… Словом, пообіцяв, що поставить усім одиниці за чверть і їх усіх виженуть зі школи… Цікаво, на що вони ще сподівалися, понадгризавши геть усі парафінові овочі й фрукти, які вчителеві щойно прислали з райцентру? Словом, треба було щось вирішувати, тому вони вирішили задобрити вчителя подарунком. А подарунок вирішили зробити такий: спочатку вони зловили доволі велику рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її тіло до мурашника. Почувши таке, черниця стала хреститися. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали до картонної коробки, зробивши скляну кришку. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг би викладати анатомію риб…
Далі я слухати не наважився, тому пішов до провідника за пивом, збираючись пиячити в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, як є — у гримі, поролонових носах і рудих перуках. «Тоді, — думав я, — вляжуся на свою другу поличку, звішу голову донизу й споглядатиму сіднички, якщо їхня володарка ненароком знову розкриється».
Затоварившись двома пляшками пива, я у відкритій стійці доволі вправно проходжу випробування самурая. Може, й не самурая, важко сказати, але спробую зараз пояснити. У старих фільмах про кунг-фу круті бійці завжди проходять лінію перешкод — з правого боку на тебе з блискавичною швидкістю летить дровиняка зі шпичаками, з лівого тебе хтось намагається штрикнути шаблею, згори на тебе кидають величезну каменюку — і от, якщо ти подолаєш усі ці перешкоди, до тебе спуститься з гір сивобородий майстер і скаже, типу, респект і уважуха тобі, чувак, а потім подарує новий пояс і благословить. Щоправда, в плацкартному вагоні все це виглядає значно банальніше: жодних тобі шпичастих дринів, каменюк і шабель — самі лише ноги в смердючих, кілька тижнів не міняних шкарпетках, які в разі чого можна було б використовувати як бумеранги. Ноги ці стирчать і на рівні твоїх колін, і на рівні обличчя.
І ось я нарешті дістаюся омріяного тамбура, де на мене, за ідеєю, мав би чекати майстер. Жодного майстра, ясна річ, не було. Лише два демони із золотими зубами й побитими пиками. Забившись у протилежний куток тамбура, я кількома ковтками спорожнив першу з двох пляшок. Демони тим часом стурбовано мене розглядали, аж доки один з них не наважився зі мною заговорити. Говорив він якоюсь дивною мовою — було в ній щось до болю знайоме, проте в загальних рисах я геть нічого не втямив. Навіть якби це був мій персональний майстер, то, судячи з інтонацій, говорив він зовсім не про те, що я крутий боєць. Молдавани, — схопився нарешті я за рятівну думку, — точно молдавани! Але що їм від мене треба? Що вони можуть від мене хотіти на території моєї республіки? Невже хочуть найнятися на роботу? Але що вони, на хрін, уміють, ці молдавани? Копати траншеї? То в мене їх ніде копати. Ремонтувати квартири? Але ж у мене, блядь, немає квартири. Хочуть стати моїми персональними тілоохоронцями? Та мене з такими тілоохоронцями кожен патруль зупинятиме. І не відмажешся потім ніяк… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, ніби це гастарбайтери. Я на мить уявляю, як я сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, абсолютно не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці два недоумки в спортивних штанах і шкірянках. З-під стола тим часом стирчать два держаки від лопат. І от повз мене проходить якийсь мажорний тип і необережно чіпляє мене ліктем так, що я проливаю на бар свою бехерівку з льодом. Мої молдавани відразу ж зриваються з місця й стають перед типом стіною.
— Ти що, невихований? — питається один із них.
— А шо таке? — самовпевнено цікавиться мажор, ніби нічого не сталося.
— Вибачся перед нашим хазяїном, — скрегоче зубами другий молдаванин.
— Щось ви дуже борзі, братішки… — обурюється тип, відхиляє полу піджака й показує їм ствол.
— Ти це, — каже перший молдаванин, — не стартуй… Вибачайся давай, інакше ми тебе закопаємо…
— Це в смислі? — дивується мажор.
— У прямому, — знову скрегоче зубами другий молдаванин і багатозначно киває на свій столик, з-під якого стирчать два держаки від лопат.
Мажор відразу ж застібає піджак, повертається до мене й каже:
— Вибач, братішка, був неправий. Шо ти п’єш?
— Бехерівку, — замислено гмукаю я.
— Бутилку бехерівки цьому пану за мій рахунок, — гукає мажорний тип барменові.
І тут говіркому молдаванину, схоже, набридає, що я стою і мовчки на нього дивлюся. Він починає говорити з піднесеними інтонаціями.
— Чувак, — перекладає мені мій внутрішній перекладач, — ми круті, ми в тебе на кухні так кахлі покладемо, так покладемо… А ще можемо викопати траншею… І все це дешево…
— Траншею на кухні? — буркаю я собі під носа.
— Шо? — перепитує молдаван.
Я відкриваю запальничкою друге пиво, сьорбаю його й урешті-решт запитую:
— Хтось із вас говорить українською?
— Ага, — радісно киває молдаванин, після чого переходить на щось, що віддалено нагадує українську.
— Ми боксери з Тернополя, — пояснює він.
— А з обличчями у вас що? — зовсім необережно цікавлюся я, розуміючи, що в мене за мить може бути таке саме обличчя.
— Куррррва, — підвиває другий з боксерів, що до цього мовчав, — казав я тобі, Йванку, не годиться в столиці по кабаках вештатися, казав тобі, куррррва!
А далі вони почали мені сповідатися. Історія їхня, якщо викинути з неї діалектизми та російський мат, зводилася ось до чого. Ці два демони нібито довго й нудно тренувалися в Тернополі, аж доки їх не запросили на змагання до Києва і до Харкова. З Тернополя їх проводжали цілим районом, ну, це ясна річ, якщо їм вірити, хоча, як на мене, встали вони, напевно, о третій ночі й побігли темними вулицями на поїзд. А якби їх хтось і перестрів зі знайомих — то вони почали б втирати, що то вони так тренуються, мовляв, таксі брати не хочуть. У Києві на них чекало страшне потрясіння. Причому подвійне. Спочатку виявилося, що їхній тренер, рідкісний даун, вписав їх на змагання не з боксу, а з кік-боксингу. «Та ну!» — обурився один з «молдаван» і вже хотів повертатися на вокзал. «Та ну, — обурився такій слабкодухості свого одноклубника другий «молдаванин», — не сци, кік-боксинг — той самий бокс, ото тіки шо ше ногами можна пиздицця». І «молдавани» вирішили випробувати долю. Наслідки цього випробування наразі були на їхніх обличчях. Щоправда, по тому «молдавани» відігралися в одному зі столичних кабаків, куди прийшли заливати гіркоту поразки. Спочатку в них украли мобільні телефони, після чого, якщо вірити їм, вони перебили півбару і навіть віддухопелили бармена. Але мобільні їм усе ж не повернули. І от тепер, не маючи змоги зв’язатися з тренером, сказати йому, що йому жопа після того, як вони повернуться, і поцікавитися, на які саме змагання він їх записав у Харкові, вони до цього самого Харкова і їхали. Мені, чесно кажучи, дуже хотілося б, аби їхній тренер вписав їх на змагання з фігурного катання. Цікаво, чи вони й тоді б вирішили випробувати долю?
Завершивши свою розповідь, боксери в унісон сумно зітхнули. Я саме майже допив пиво.
— Треба бабу — або когось замочити, — несподівано видав один із них.
«Добре, що я не баба», — подумалося мені, проте я враз схаменувся, зрозумівши, що я, звісно, не баба, але для об’єкта, який можна замочити, підходжу дуже непогано.
Проте чіпати мене вони чомусь не стали, натомість один із «молдаван» став гамселити кулаком стінку тамбура.
— Не бий так сильно, — зауважив, намагаючись зробити розумний вираз обличчя, колега, — бо зараз проб’єш стінку й стукнеш когось по сраці…
Перший спантеличено спинився, мабуть, і справді усвідомивши, що за стіною туалет. Тоді він переключився на мене, точніше, не на мене, а на мою порожню пляшку з-під пива.
— Хоч я ту флєшку на голові си розіб’ю? Ми так вдома си тренуємо! — щиросердно поцікавився він.
Я спробував уявити процес тренування. Тренер цих недоумків, угу, саме той тренер, який не розрізняє бокс і кік-боксинг, спочатку примушує їх робити марш-кидок спальними районами Тернополя. При цьому він видає їм картаті торби, куди вони по ходу повинні збирати порожні пляшки. Повернувшись за кілька годин до спортзалу, чуваки починають із задоволенням бити їх одне одному на голові, сперечаючись, хто має право на гарні пляшки з-під імпортного польського пива. Перебуваючи в полоні своєї фантазії, я вже майже погоджуюся на це шоу, проте вчасно передумую, зробивши невеличке філологічне уточнення. Через стук коліс чутно дуже погано, тому я не до кінця впевнений, чи сказав він «си» чи «ти». Тобто «собі» на голові чи «тобі» на голові.
Думаючи так, я починаю хаотично, але переконливо відмовлятися. «Молдавани» попускаються й навіщось починають випитувати в мене, чи маю я кобіту. Я відповідаю, що не маю, і тоді вони кажуть, що теж не мають. «Не дивно», — думаю я. Тим часом «молдавани», відчувши всесвітню тугу й усі задрочки нашої екзистенції, беруть мене під руки і тягнуть до свого вагона, радісно повідомляючи, що в них там є горілка. Я намагаюся пручатися, проте в мене, ясна річ, нічого не виходить.
За кілька хвилин ми опиняємося в їхньому вагоні, проте тут на «молдаван» чекає неприємна несподіванка. Виявляється, що на полицю, під якою вони сховали торбу з бухлом, вляглася якась старезна бабця типу «росія-сєрєбряний-вєк».
— Пані, прошу вас устати, — безцеремонно наказав їй один із «молдаван».
Пані розплющила очі, побачила над собою двох недоумків і авторитетно, голосом Маяковського, заявила:
— Убірайтєсь вон, уроди, я січяс визаву міліцію!
— Прошу встати, пані, на мить встати, — заклянчив другий «молдаванин».
— Я старая, паетаму нє встану! — відрубала стара.
— От курва… — зашепотіли боксери, — може, зробимо так, хай стара курва собі лежить, я підійму поличку, а ти тєгни сюди торбу.
«Молдаванин» сказав — «молдаванин» зробив.
Дочекавшися, поки стара заплющила очі, один з «молдаван» підкрався до полички, став навпроти неї, ніби штангіст перед ривком штанги, і обережно взявся обома руками за край.
— Оп! — скомандував його кумпель.
Наступної миті «молдаванин»-важкоатлет різко підіймає поличку догори, бідолашна стара, хруснувши кістками й крекнувши, опиняється між стінкою й своєю дерматиновою лежанкою. Зараз вона нагадує не першої свіжості відбивну в гамбургері. Другий «молдаванин» тим часом дістає з-під полички торбу, і старій повертають статус-кво.
— Міліція, спасітє!!! — починає горланити та, проте «молдаванин»-штангіст враз змушує її замовкнути, зловісно заскреготавши зубами:
— Вгомонися, курвввва…
— От блядь, — скрушно зітхає другий, розглядаючи торбу.
— Що? — не розуміє перший.
— Не та торба… Горілка в іншій…
Процедура приготування гамбургера повторюється ще раз. Стара хрускає кістками, крекче, але ображено мовчить. «Молдавани» врешті-решт дістають потрібну торбу, де поміж боксерських рукавиць і справді валяються дві пляшки паскудної дешевої горілки. Бог любить трійцю, тому стару «во ім’я святого духа» ще раз притискають поличкою до стінки, аби поставити торбу на місце. Можна навіть сказати, що тернопільські боксери перемагають російський срібний вік нокаутом.
Боксери тягнуть мене до тамбура, де вручають мені пляшку горілки й заявляють:
— Пий…
— Залпом, — додає другий.
— Всю флєшку, — не вгаває перший.
І обидва дивляться на мене так, що я чітко розумію — якщо не вип’ю, то мені пиздець. Будуть бити, або ще гірше — вчинять наді мною якесь паскудство. Приміром, покладуть до старої на поличку і робитимуть з нас біг-мак…
Я беру пляшку, відкручую її, глибоко вдихаю, ніби й справді збираюся випити її всю, а потім несподівано, з розмаху кидаю її «молдаванам» під ноги. Не маючи ані найменшого бажання дивитися на те, яке враження справив на них мій віроломний учинок, вилітаю у відкритий космос поміж двома вагонами, вламуюся до вагону і біжу, біжу світ за очі, ухиляючись від смердючих шкарпеток, на повні груди вдихаючи проперджене повітря, біжу й розумію, що в мене є кілька секунд фори, бо не так уже й легко отямитися від того, що якийсь жлоб бере і нагло розбиває в тебе під ногами твої ж таки півлітри. І от я проминаю кілька вагонів, вибігаю до тамбура й розумію, що вагонів далі немає, що вони скінчились, як набої під час перестрілки. Якусь мить стою і дивлюся, як у темряві зникають шпали, потім озираюся й бачу крізь прочинені двері, як до вагону вриваються розлючені й збезчещені «молдавани». Вигляд у них убивчий, навіть без лопат.
«Пиздець…» — думаю я і починаю шарпати ручку останніх дверей, які ведуть в нікуди. Смикаю і розумію, що ці двері якогось хріна не замкнені. Я прочиняю їх навстіж, іще раз озираюся назад і вже в ту мить, коли «молдавани» — немов радянські солдати в німецький бліндаж — вриваються до мого тамбура… стрибаю…
Опритомнів я вже в кімнаті чувака, що мав мішки під очима.
Він щось розповідав про їхню контору, вихваляючи її на всі боки, проте, завершуючи розповідь, мовив:
— В умовах світової кризи у нас, шановний, не так уже й багато вакансій. Та все ж ми можемо вам дещо запропонувати. Отож, наразі нам потрібні мураха, риба- меченосець, кокер-спаніель і панда. Вибирати доведеться з цього…
Перспектива стати рибою чи мурахою після недавньої розмови в потягу мене відверто лякала. Кокер-спаніелів я не поважав через те, що вони задирали лапу на все, що хоч якось нагадувало вертикаль.
Тож, коли ви це читатимете, я буду сидіти десь у Тибеті на висоті 3000 метрів над рівнем моря і повільно жуватиму стебла бамбука…
2009 / Харків