Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Тарас Прохасько Есеї

Фелікс

Мені було кілька років, коли померла бабця. Тому пам’ятаю небагато сказаних нею речей. Однак всі вони, виявилося, мали одну здатність. З часом, з віком, з досвідом кожна з її сентенцій набувала щораз вагомішого значення. Якось ми розглядали один з ретельних підручників анатомії. Тоді бабця сказала, що такої людини, як у анатомічному атласі, насправді нема. Це така ж абстракція, як і поняття норми.

Все моє подальше життя поширювало і поглиблювало розуміння цього зауваження. Воно вийшло далеко за межі підручника нормальної анатомії чи патологічної фізіології. Воно ілюструвалося історією звичаїв і стилістикою різних авторів, незабутніми обличчями й забутими словами. Я переконався, що найбільше неповторності можна віднайти і відчути в тому, що здається подібним і незмінним: у порах року, у стадіях дня, в кольорі трави, в прозорості води, у камінцях на річковому березі, в найулюбленіших анатомічних деталях… Що вже казати про різні дивноти різних людей, коли кожну особу можна вважати ймовірною точкою, через яку проведена вісь норми. Інша справа, що всім цим точкам потрібно співіснувати у спільному хаосі власних осей.

Співіснувати з Феліксом було дуже легко. Він показував мені своє місто. Водив вуличками, садами, берегами річок і каналів. Він умів розуміти те, що я ледве міг пояснити його мовою, і говорив своєю мовою так, щоб усе зрозумів я. Ми купалися у велетенському холодному озері, снідали старими сирами, вечеряли молодими винами. Він курив мої сигарети, я їздив на його «ровері» і ночував у його майстерні з полірованою бетонною підлогою. Нормально. Правдоподібно, я би вже міг його попри це все забути, якби не одна дивнота.

Кожного дня Фелікс зникав кудись на дві години, а весь простір його майстерні був заповнений тисячами рисунків і фотографій, на яких було зображене одне й те саме дерево. Мені потрібно було не спати кілька годин, вдивляючись у графіку, щоб усвідомити, що тут немає двох однакових рисунків, двох ідентичних фотографій. Згодом виявилося, що впродовж п’ятнадцяти років — день у день — Фелікс малює і фотографує своє улюблене й уже рідне дерево на березі озера. «Чи це нормально?» — думав я, одночасно думаючи про свободу приреченості, приреченість на свободу, безконечну непорушність мінливості, про неповторність незмінного і схеми неіснуючих тіл в атласі нормальної анатомії.

Крутять жорна…

Тоді я ще не знав, наскільки серйозним є підґрунтя веселої пісеньки, яку дідо співав під час шаткування капусти. Мені було три роки, і співанка здавалася просто вдалим супроводом до ритмічного руху шатківниці. Пише сталін до гітлєра, мелють жорна як холєра, гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує. А тоді — улюблений приспів, від якого легше стає рукам, що шаткують капусту на зволоженій її соком шатківниці: крутять жорна вправо-вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаблями вправо-вліво, щоб серце не боліло…

Шатківниця працювала, як ті легендарні жорна і шаблі водночас. Основна зимова їжа перемішувалася з тим, що потрібно було серцю. Ми їхали санами ще далі в гори, до чоловіка, який позичав шатківницю. Дорогою назад заїжджали до примітивної каменоломні й вирубували чорний цупкий кусень підземної стіни, завжди змоченої плівкою підземних вод. Камінь був потрібний для того, щоб після всього притиснути капусту у бочці. Так, аби солоний сік завжди накривав спеціальні дощечки (середні — прямі, бічні — коротші, але прямі, крайні — півкруглі, припасовані до форми дерев’яної бочки). Інакше капуста сохне і вивітрюється.

В місті вже було інакше. Замість бочки посічені головки накладалися у великий емальований баняк. У магазині його називали виваркою. І каміння було річковим. Фасолеподібним і шорстким. З його пор запах і смак капустяного соку не вивітрювався впродовж цілого літа. Тато зробив свою шатківницю. Точнісінько таку, яка була колись у його діда. Вона нагадує лавку. Шаткуючи, сидиш на одному видовженому її краї, притискаючи собою дубову дошку. Другий бік треба на щось сперти. А під ножі підставляється миска. Ножі гострі і припасовані так, що капуста січеться довгими тоненькими нитками. Двадцять осеней повторювалося одне і те ж. Я був підмайстром. Чистив радянську напівгнилу капусту. Мив її, четвертував голови, вирізаючи двома рухами чвертки качана. Роблення квашеної капусти належало до татових привілеїв. Через двадцять років він передав його мені. Разом зі своїм рецептом, від якого я не відступаюся, незважаючи на всілякі постмодерні рекомендації. Тільки капуста, багато моркви, сіль і кмин. На два дні кухня стає дивовижною фабрикою. Якимось таким місцем чоловічого єднання, яке важко пережити в інакший спосіб. Важка робота, радість напруження, особливі розмови, щоб серце не боліло. Малі діти стали моїми підмайстрами. Спеціальна миска — мірка, доза нашаткованого. Щоб не терпли крижі — її на підлогу, перед нею — на коліна. Один кулак солі старшого. Перемішати і потиснути. Дві відкриті мої долоні тертої на найгрубішій терці моркви. Перемішати. Один кулак кмину молодшого. Перемішати. З миски перекласти в баняк і щільно притиснути кулаками. І далі. Наступна доза. Добре це чи зле, але за десять років руки дітей страшенно змінилися. Тепер їм доводиться вдаватися до чуття, аби наша квашена капуста була виваженою. А кисне вона, як і колись, — три дні в теплому приміщенні. Держаком макогона й далі треба робити діри, щоб виходили гейзери газів. Врешті — на балкон, де холодно. Зима знову буде безпечною. Їжа є. З цибулею та олією, до печеної картоплі, до вареної фасолі, до голого капусняка, до різдвяних пирогів, до кров’янки, до всього, що знайдеться. І для серця. Пишна вечеря для друзів. Кілька слоїків як подарунки…

Цікаво, що, роблячи квашену капусту, ми завжди чули кухонне дротове радіо. І я не пам’ятаю, щоб від 1978-го до 2008-го воно говорило щось інакшого. Може, були якісь особливі повідомлення, але вони, в кожному разі, ніяк не вплинули ні на визначений ритм шатківниці, ні на святкову атмосферу роботи, ні на незмінний смак квашеної капусти.

А щодо пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоб жорна собі мололи. Інша справа, що серце поболює, а шаблі нема. Хіба що шатківниця.

Це можна порівняти хіба з більярдом. Чисельні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари у сам центр кулі. Накопичення нерозв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємозаперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною.

Важливою є конфігурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд з неба, який порушується поштовхом кия. Карта сузір’я, пронизана незапланованими кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі поруч, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач просто неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.

Чоловіки не знають тим паче. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфігурація.

В кожному разі, плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина є вербальною. Бо, вдарившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль викликає швидше крик, ніж плач.

Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді — невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося в бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють усі ті накопичені загатами маси води, які отримали можливість вилитися.

Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми близькими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.

Ці сльози подібні до стріли, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати — хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоб зробити щось вкрай важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак і плачу.

Знову тільки про любов

Всі вони мали чудову освіту, швидкий розум, добру пам’ять. Усі були колись першими красунями міста. Мали добрі манери, почуття гумору, вміли бути дотепними. Інша справа, що були довголітніми вдовами — пережили своїх чоловіків на кілька десятиліть. Після чоловіків залишилися прекрасні помешкання, старі вишукані меблі, багато добрих картин, сильний самостійний характер і самотність, яка на початку була горем, потім полегшенням, згодом відчаєм, звичкою і нарешті — долею, коли почало здаватися, що так було завжди і життя, власне, так виглядає і для того призначене.

Крім того, вони були добрими і любили тварин. Передовсім котів. На якомусь етапі самотності любов до котів ставала фатальною, а котів робилося щораз більше. Вони ставали справжніми мешканцями прекрасних помешкань і володарями сердець своїх дбайливих годувальниць. Оскільки котів у місті небезпечно випускати надвір, квартири перетворювалися на їхній світ. Від перших котиків і киць галузилися покоління кошенят, створюючи різнокольорову колонію. Бабці думали переважно про харч для своїх улюбленців. Поступово індивідуальні риси кожного котика стиралися, їх було все важче розрізняти. Всі разом вони ставали чимось єдиним. Принаймні елегантні старомодні сукні з брошками, зимові плащі із стародавніми лисами пахли просто котами, коли бабці виходили зі своїх в’язниць любові, ніжності, милосердя, жалісливості й відданості.

А потім зі старшими панями ставалися якісь нещастя. Найчастіше вони падали і ламали крихкі деталі суглобів. Ще кілька років їм доводилося лежати, не встаючи. Старі знайомі по черзі відвідували їх, приносячи передовсім їжу котам. Іноді ніхто не приходив кілька днів. Тоді пані Мацькова ховала новонароджених кошенят у шкляну вазу з вузькою шийкою, щоби не допустити котячого канібалізму. А пані Заєць виймала з-під подушки твердезний буханець хліба і кидала його в гущу стада, коти вгризалися в сухар з усіх боків, товкли ним по паркеті…

Всі пропозиції відпустити котяче царство на волю відкидалися незаперечно. Такого негідництва ці хворі, але благородні і добрі жінки не могли собі дозволити. Зрештою, вони ж їх любили найбільше в світі. Були переконані, що це навзаєм. І повірили, що так буде завжди. Вони ніколи не були готовими до власної зради, яка ставалася несподівано. Бабці помирали. Злії люди випускали дикі домашні стада просто надвір, у невідомість, до ризику, на погибель. У помешканнях робили ремонти, і там оселялися цілком байдужі, бо людські, сім’ї.

Найкраще зробила пані Стронціцька. Заснула, курячи в ліжку. Від сигарети зайнялася перина. Вони всі разом вчаділи і згоріли. Якийсь час було видно, як коти дивляться через вікна на уявну волю. Коли шиби нарешті потріскали від полум’я, жоден з них вже нікуди не поривався.

Іноді для того, аби щось виразно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.

В ностальгії у такому разі повинні бути дві характеристики — біль і повернення.

Щоправда, з цього можна укласти просто нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке…

Я за милим не баную, лем ми болит серце.

Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голова, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що укладається в слово «ностальгія».

Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія — це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш-менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І, власне, це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. В дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На те роздоріжжя вибору, щоб змогти поїхати іншим шляхом.

До тебе… ще вернеться весна, а молодість не вернеться…

Ще один цікавий поворот. Біль — зрозуміло. Болить, і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві магістральні стратегії. Повертатися самому або чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те і друге дуже болюче.

Хоча ця ностальгія не така вже й безневинна. Вона безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій — єдиний порятунок від ностальгії. Бо попри всю її величність жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення неможливе.

Ностальгію потрібно перетворити в гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то вміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки і ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року…

А пам’ять не обов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися жодного повернення.

Не кричи: «Вовки!»

Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній гражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово «ходила» має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотній шлях був легшим — бо догори, але довшим — бо догори.

Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою гражду, свої коні, своє сіно. Збоку — трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вгору можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками в стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його з сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити у печі…

По тому сиділи і напотемки лущили фасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося в печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, папіроси варто було принести з долини завчасу, заки не сніг по груди. Теплу воду на цілу балію грілося так довго, що купатися хотілося не надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їхні лиця і перепалили їхні руки.

Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.

Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.

Вони були незламними й беззахисними. Незламними в своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, що нами сприймається як норма.

Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визнали б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…

Я питав у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті — змушені щось відповісти — сказали: «Лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого».

Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.

Заки зайшла ніч…

Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді це ще не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоб і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоб воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоб сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи неспокій тата.

Тоді я вдавався до останнього аргументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як сарну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже неміч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було і, може, пожив би, та сонце зайшло…

Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до останку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.

Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спочених лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження й безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фрагменти — якісь сині вересневі небá, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сигарета в лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожинами плечі, сушені на блясі грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…

А по тому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади і усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. У тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток впродовж кількох секунд. І ясно бачить — чим усе це закінчиться. Але сталося одне з чисельних див. Як уві сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали — шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому — ще вісім.

Літо

Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в ріках — від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо — крім всього іншого — її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері у Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі — діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець — спецпоселенець. У десять років його разом з мамою привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти безліч зусиль, щоб вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться в російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників вже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за вбивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бренькає на гітарі, допомагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться так, що він знову опиниться на рідній лагідній Україні.

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ — саме літо рокам не належить. Всі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати — просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував у дитинстві, в юності, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Далеко від політики

Один з моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики — так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама — полькою і римо- католичкою. В тому містечку це було нормально і попри те, що певним чином стосувалося політики, вирішувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата — за мамою, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…

Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину, як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі — жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча б раз допомагали тим чи іншим, не тим кому слід, лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.

Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером-медиком, служив на одному із зунрівських потягів-шпиталів. Мав кілька відзнак. Після українсько-польської війни був інтернований у спецтабір. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, повинен був відбути принизливий екзамен, котрий польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колег як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), важко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі той перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось виправдатися — хоч насправді вибору не було, — в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.

Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…

Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня. Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.

Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.