Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Наталка Сняданко Dead-line емоцій

— Обід закінчився годину тому, — категорично заявила мені енергійна жіночка на рецепції, віддаючи ключ від номера.

Окрім мене в єдиному готелі цього містечка зупинилася ще одна літня пара. Обоє стрункі, з ретельно підстриженим сивим волоссям, з добротними картатими валізами, респектабельні пальта, дорогі парфуми, вишукані шалики. Здалеку їхні стрижки здавалися однаковими, але зблизька можна було зауважити, що волосся жінки вкладене трохи по-іншому. Вони ніжно трималися за руки і запобігливо зазирали одне одному в очі, він ніс її валізу по сходах, вона дбайливо витерла піт із його чола, коли вони нарешті опинилися перед дверима номера. Чомусь нас поселили в сусідні номери, хоча могли б розселити на різні поверхи та ще й розмістити в протилежних кінцях довгого, з кількома поворотами коридора, де ми навіть не здогадувалися би про існування в готелі інших мешканців.

Я уявила собі метку й діловиту сухорляву постать господині, рука якої (а в руці — солідна чорнильна ручка колекційного зразка, не якась там одноразова гелева з рекламною наліпкою) на мить застигла над списком номерів, а на переніссі з’явилася характерна складка, що з’являлася завжди, коли господині доводилося приймати якесь рішення. Ця складка виглядала не зовсім так, як зазвичай виглядають вертикальні зморшки на переніссі в людей, які морщать чоло, складка була значно коротшою, ніби обірваною на півдорозі, а під нею — по-немовлячому гладенька, ніби розтягнена шкіра. Здавалося, ніби, прорізаючи цю зморшку, скульптор раптом зупинився, щось його відволікло від роботи або він передумав і вирішив зробити обличчя нетиповим. Сама господиня теж часто відволікалася, через це з нею важко було розмовляти. Вона належала до того типу енергійних людей, яким розмови, як і будь-яке сидіння чи стояння на місці, видаються даремною тратою часу, і вони часто обривають речення на півслові, або й узагалі обмежуються лише переліком найважливіших слів у реченні, не турбуючись про те, чи розуміє їх співрозмовник. Спілкування з такими людьми трохи схоже на роботу з пошуковими системами, у якій ти сам виконуєш роль такої системи і намагаєшся правильно проасоціювати надані тобі пошукові слова, вловити зміст між випадковими на перший погляд поєднаннями іменників, прикметників, дат. У сказаному такими людьми завжди багато слів на зразок «той», «тоді», «це», «ну-у», «коротше», «і так далі» та енергійних жестів, які мали би якось допомагати співрозмовнику правильно відшукувати «того», котрий «тоді» і «цеє-то як воно».

Цікаво, якими були її аргументи, коли вона вирішила поселити нас у сусідні номери, — їй здавалося, що таким чином у нас виникне ілюзія заповненості готелю і ми не почуватимемося так ізольовано? Сподівалася, що два заповнені номери поруч — це добрий знак і тепер до міста, ігноруючи міжсезоння, повалять туристи, займуть всі вільні місця в невеличкому готелі, слухняно обідатимуть о визначеній порі і мовчки гортатимуть місцеву газету за водянистою ранковою кавою? А може, їй хотілося позбавити нас неоплаченого люксусу самотнього проживання в порожньому готелі, чи міркування її були практичнішими, наприклад щоб покоївці зручніше було прибирати, або і взагалі не було ніяких міркувань і господиня не витрачала часу на такі безглузді сумніви, бо, зрештою, яка різниця, кого і де поселити, одномісний номер, двомісний, і все, тему вичерпано.

Я залишила речі в готелі і вирушила на пошуки їжі, попри скептичні зауваги господині готелю, що о цій порі поїсти мені не вдасться ніде і треба зачекати, аж настане час вечері.

З літньою парою ми випадково зустрілися ще раз у піцерії на ринковій площі, єдиній, де їжу подавали незалежно від усталених для всіх тутешніх мешканців годин. Цікаво, чи цей залізний розпорядок порушується, коли починається нартярський сезон і до міста з’їжджаються туристи?

Пам’ятаючи про редакційне завдання написати репортаж із життя німецької провінції, я вирушила оглядати найпівденнішу її точку — містечко під назвою Інненштадт. Звичайним туристичним темпом ці оглядини займуть приблизно півгодини. Якщо розтягувати задоволення і заходити до всіх церков, аби пересвідчитися, що кожна наступна відреставрована ще гірша за попередню, а також подивитися кілька збережених інтер’єрів XIX століття, можна витратити годину. Значно довше можна простирчати в місцевих магазинах, у кожному з яких натрапляєш на розпродажі і нетуристично низькі ціни. Ще можна зайти до інтернет-кафе, а також до кількох звичайних кав’ярень, де сидять здебільшого місцеві безробітні. Чомусь, коли заходиш і бачиш їх, відразу розумієш, що це безробітні. Так само як відразу ж, потрапивши на вулиці турецького району, розумієш, що саме тут мешкають турки, хоча тут немає ні специфічних крамничок, ні відповідної кількості фаст-фудів, як у турецьких районах великих міст. Мабуть, у цьому і полягає одна з важливих рис провінції — чіткість станових і соціальних поділів, лише дуже провізорично прикрита новомодною толерантністю. У великих містах усе це виглядає більш розмито і змазано, через що й створюється ілюзія більшої терпимості та гуманності. А тут, як і в більшості маленьких міст, усе недвозначно, як із годинами харчування: вечеря — після 17.00, але не пізніше 19.00, а після 20.00 нечисленні відвідувачі розходяться додому.

В цьому місті живуть 14 000 людей, які відвідують 100 різних сект, і це вирішує проблему вільного часу в період, коли немає нартярського сезону.

Найбільшою атракцією в культурному житті міста є мюзикл «Марія Маґдалина». Про це я знала, ще коли їхала сюди, і запланувала похід на мюзикл увечері. Театр, дуже схожий на сільський клуб, тільки значно більший, я знайшла майже відразу. Там було порожньо й зимно, на стінах, над характерними дерев’яними панелями, висіли фотографії акторів у рамках зразка пізніх 60-х, я довго блукала заплутаними порожніми коридорами, намагаючись знайти касу чи бодай якісь вказівки на те, де продаються квитки, але зустріла лише ту саму літню пару з сусіднього номера. Вони пояснили мені, що замовляти квитки на мюзикл треба заздалегідь, за кілька місяців наперед, бажаючих потрапити на знамените дійство надто багато. Ми розговорилися і пішли на вино до все тієї ж єдиної відчиненої піцерії.

Герман і Аня прожили в цьому місті двадцять років. Обоє народилися у великих містах і закінчили педагогічні вузи, Германові запропонували тут роботу після того, як він втратив посаду в школі іншого міста, Аня ж вийшла заміж за працівника однієї з тутешніх нартярських баз. Герман був переконаний, що затримається тут не довше ніж кілька років, а потім знайде собі місце деінде. Аня мала доволі романтичне уявлення про життя в провінції і, навпаки, тішила себе мріями про затишний будиночок, доглянутий сад, великого волохатого пса і двійко дітей. Герман невдовзі одружився, і в нього народилося троє дівчат. Аня натомість розлучилась і залишилася мешкати з маленьким сином. Тоді вони й познайомилися, їй запропонували посаду в тій самій католицькій гімназії при монастирі, де він уже працював.

Їхня колишня юнацька самовпевненість у тому, що варто їм з’явитися на новому місці, і сонна провінція тут же впаде до їхніх столичних ніг, на той момент уже видавалася смішною обидвом. Але вони й далі продовжували відчувати в своєму ставленні до оточення ту іронічну дистанцію, яку можна зберегти лише за умови, що не відчуваєш себе часткою тутешнього середовища, коли вважаєш себе вищим, кращим, помічаєш чужу обмеженість, примітивність, зашореність. Саме на цьому ґрунті вони й зійшлися. Їм здавалося, лише вони двоє відчувають майже аристократичну нехіть до захоплення гірсько-лижним спортом, яке приваблювало сюди сотні сезонних туристів. І спершу вони не помічали, що саме цією зверхністю найбільше видають себе, видають те, що вже влилися в місцеве життя значно сильніше, ніж самі зауважують. Адже корінні місцеві мешканці були єдиними, хто не їздив у сезон на нартах. Тобто не те, щоб місцеві зовсім не їздили, тут усі з дитинства вміли віртуозно кататися, як гуцульські діти, що чіпляються до вантажівок, коли ті везуть лижників догори десь у Славському. Принагідно й тутешні могли зібратися компанією і виїхати покататися. Але робили це так само рідко, як рідко вибираються на пляж мешканці приморських сіл, які живуть з того, що подобово здають квартири туристам. Здається, нехіть до чужинців, які цілими днями вештаються твоїм подвір’ям і вічно чимось незадоволені, до їхніх галасливих дітей, закіптюжених машин, які ще довго зберігають на собі специфічний сморід траси, до їхніх вічно вологих купальників, розвішаних по найнесподіваніших закутках, переростає з часом у нехіть до самого моря, в якому всі ці чужинці залишають свої нечистоти і болячки, і в цьому морі стає гидко купатися, бо й саме це море вже не має нічого спільного зі знаним з дитинства чистим, прозорим — спогади про нього затуманені впливом емоцій, сентиментів, які завжди наростають на спогадах із часом. Напевно, з горами відбувається щось подібне. Натовпи невправних початківців і блискучі фірмові цяцьки досвідчених лижників, галас, нав’язлива всеприсутність сервісу — все це не надто приваблювало тих, хто міг насолоджуватися горами будь-коли наодинці, для кого ці гори були постійно доступними, були завжди поруч і так поволі через цю доступність втратили більшу частину привабливості.

Але це знання прийшло до них лише згодом, а спершу Герман і Аня вважали, що в цьому місті може бути комфортно й затишно лише тому, хто захоплюється гірсько-лижним спортом, і вбачали єдину та основну причину власного конфлікту з містом саме в своїй неспортивності, цілковитій байдужості до результатів останніх змагань, а навіть до перебігу зимової Олімпіади, яка відбувалася тут за їхньої пам’яті. На момент Олімпіади вони демонстративно купили собі абонементи до Віденської опери і поїхали машиною до Відня на весь час змагань. Тобто поїхали двома машинами. Бо тоді ще жодні інші стосунки, окрім службових, їх не об’єднували. У Відні вони зустрілися випадково і тоді вперше розговорилися про те, як важко їм адаптуватися до життя в Інненштадті, звідки з кожним роком усе менше шансів вибратися і де з кожним роком усе важче залишатися. На той момент їх уже дратувало в містечку все — сусіди, знайомі (а тут усі були або сусідами, або знайомими), туристи, діти корінних місцевих мешканців, діти емігрантів (діти із сімей щасливих чомусь дратували не менше, ніж діти з проблемних сімей, а можливо, ті, перші, навіть дратували більше, бо порушували основну засаду життєвої філософії Германа і Ані про те, що бути щасливим у цьому містечку неможливо). Германа дратувала його дружина, якій подобалося жити тут, де вона народилася і виросла. Він розумів, що, викладаючи в католицькій школі, ніколи не зможе розлучитися, бо це означало б не лише втрату роботи, а й цілковите руйнування соціального статусу всієї сім’ї, яке відіб’ється не лише на ньому та його дружині, а й на доньках, а на таке він ніколи не наважиться. Аню дратувала необхідність викладати біологію замість свого основного фаху — германістики (біологію вона вибрала колись додатковою спеціалізацією випадково і потім постійно про це шкодувала). Дратувала не лише тому, що вона ненавиділа біологію, а ще й тому, що ці уроки від початку і без жодних перспектив на зміни перетворилися на курси садівництва та городництва, причому з виразним садистичним ухилом, бо сама Аня садівництвом і городництвом ніколи не цікавилася і не дуже на цьому зналася, зате батьки її учнів поголовно були захопленими садівниками й щоразу готували для вчительки біології каверзні запитання, відповіді на які їй доводилося ночами шукати в спеціальній літературі. Але знайти роботу в іншому місті Ані так і не вдалося, а відтоді, як у них із Германом почався роман, вона й не намагалася.

Причому роман їхній почався не тоді, у Відні, під час першого «культурного» виїзду, і навіть не під час другого чи третього, вже запланованих разом. Аня і Герман довго вагалися і сумнівалися, усвідомлюючи, що такі стосунки не лише створять їм масу проблем у цікавому до всього містечковому середовищі, а й прив’яжуть їх до ненависного містечка ще більше.

Але після Відня виїзди на різноманітні культурні атракції до більших міст вони почали практикувати доволі часто. Аня навіть поміняла машину на більшу й новішу, аби подорожі були комфортнішими. Відтоді жодна більш-менш цікава музична чи театральна імпреза не минала без їхньої присутності. Дуже швидко вони зрозуміли, що ці стосунки для них означають щось значно важливіше, ніж тимчасовий флірт, і це лише погіршувало справу.

Не знаю, чому вони вирішили розповісти все це мені, випадковій людині, яку, ймовірно, більше ніколи в житті не побачать. Мабуть, справа була саме в цій випадковості. Я мовчки слухала і розуміла, що це зовсім не те, що мені варто було б почути і занотувати для жвавенького туристичного репортажу, який чекала від мене редакція.

Вони витримали в підпіллі майже двадцять років, аж поки Герман не вийшов на пенсію. Тоді Аня звільнилась, і вони поїхали звідси геть. І ось тепер, коли збігло вже багато років, вони вперше наважилися приїхати сюди. Приїхати невідомо навіщо, з якихось мало пов’язаних із реальністю міркувань, мабуть, вони й самі не дуже усвідомлювали мету приїзду, радше це була якась напівінтуїтивна емоційна потреба, і її слід було задовольнити, не замислюючись над причинами і наслідками, просто зробити це, нарешті відпустивши від себе минуле.

Ті двадцять років життя з нинішньої перспективи видавалися дивними навіть для них самих. Можна було написати підручник, перераховуючи всі деталі, на які їм доводилося звертати увагу, щоб не видати себе. Вони жили в одному будинку, квартира, де мешкала Аня, була розташована над помешканням сім’ї Германа, але Аня ніколи не заходила до них у сусідських справах, аби не викликати навіть тіні підозри. Щоранку Аня, перш ніж вийти з дому, кілька хвилин стояла біля вікна, чекаючи, аж Герман від’їде геть на своєму автомобілі, вона уникала випадкових зустрічей у під’їзді, під час яких їх могло видати будь-що — шаріння, погляд, тремтіння в голосі. Вони намагалися не підходити до кабінетів одне одного в школі, сідали подалі під час нарад в учительській, ніколи не спілкувалися на корпоративних вечірках, їхні діти не дружили, а якщо їм випадало поїхати кудись разом із учнями, Аня брала лікарняний, щоб уникнути цього. З роками вони почали перейматися речами, які, крім них, не зауважив би ніхто, — інтонації, що уподібнювалися, як уподібнюються інтонації всіх близьких людей, характерні звороти мови, жести, навіть зачіски. Але всі конспіративні зусилля були марними, адже вони читали ті самі книги, дивилися ті самі фільми, не кажучи вже про концерти й театральні прем’єри в інших містах — єдину можливість для зустрічей. Вони законспірувалися настільки добре, що навіть для дружини Германа стало шоком, коли він наступного дня після виходу на пенсію сказав їй, що йде геть. Були здивовані і сусіди, і приятелі. І лише коли Герман прийшов підписувати папери про вихід на пенсію, директриса гімназії, п’ятдесятилітня монашка з розумним і втомленим поглядом, підняла на нього очі і спокійно сказала:

— Нарешті ви зможете пожити спокійно. Нехай вам щастить.

Вона все знала. Знала, але порушила посадову інструкцію і не звільнила ні Аню, ані його, нікому нічого не сказала і взагалі виявилася зовсім не схожою на той образ фанатичної католички, який зазвичай асоціюють із жінками при її посаді. Герман так і не зрозумів, що відчуває — вдячність, сором, розгубленість чи роздратування — через те, що хтось таки розгадав усі їхні хитромудрі комбінації.

Ми продовжили розмову вже в готелі, захопивши із собою ще пляшку вина і чемно покинувши піцерію о 20.00, як і належалося за місцевим етикетом. Дорогою Аня і Герман показали мені будинок, де вони колись жили, з якого давно виїхала й колишня дружина Германа (точніше — актуальна дружина, адже він так і не розлучився). Діти давно живуть самостійним життям. Потім вони ще довго, епізод за епізодом пригадували романтично-шпигунський фільм свого життя. Згадували, як часто попри всі конспіративні зусилля наражалися на небезпеку видати себе — наприклад, коли наводили учням ті самі приклади, однакові порівняння, схожі цитати й сентенції, хоча й читали різні дисципліни. Про те, як боялися разом вийти з готелю навіть десь у Відні чи Берліні, щоб не зустріти когось зі знайомих. Про те, як Герман вирушав поїздом до найближчого містечка, а вже там Аня зустрічала його машиною і далі вони їхали разом. Про те, як неодноразово наздоганяли автом останній поїзд, ризикуючи спізнитись або розбитися. Про все інше.

Під ранок я почувала себе так, ніби все життя прожила тут, в Інненштадті, я ненавиділа цікавих місцевих домогосподарок, які щоранку годинами пліткували по телефону, знала поіменно викладачів католицької гімназії, колишніх учнів та їхніх батьків, знала, що в колишнього священика тхнуло з рота, майже відчувала присмак особливого тутешнього сиру, за яким треба їздити до сироварні, що в горах. Я знала все це аж надто добре. З такої особистісної перспективи було б складно створити поверховий туристичний нарис.

Тож ми домовилися наступного дня поїхати разом на сироварню і до курйозно знаменитого Музею бричок, розташованого біля містечка.

Але й наступного дня мені важко було позбутися думок про цю пару. Я ходила поміж опудалами коней, ведмедів, собак, між старанно відреставрованими професійним теологом і мистецтвознавцем-аматором, засновником цього музею, бричками і манекенами в трунах поховального фаетону, поміж кілограмами сухих квітів, які були тут всюди, і, мабуть, через це тутешнє повітря здавалося таким сухим і затхлим, поміж штучними струмками, які дзюрчали по камінчиках старанно викладених альпінаріїв. Читала кумедні віршовані підписи під експонатами («вічність — лиш коротка мить, не помітиш — пролетить»).

Брички, зібрані в музеї, походили з довколишніх сіл, століття тому в них їздили місцеві поміщики та селяни, були тут дорожчі й дешевші, але жодної, що мала б справжню історичну цінність. Псевдофілософські сентенції, розвішані по всіх кутках, закликали «відпустити душу в танок», «відчути нірвану вічності», «увібрати в себе незвичайну енергетику цього місця». Хоча, ясна річ, не так просто викликати в собі бажання вбирати енергетику поховального екіпажу. Я неуважно нотувала все побачене й почуте. Мабуть, достатньо для репортажу.

Увечері ми випили ще одну пляшку вина і мовчки, втомлені вчорашньою розмовою, рано пішли спати. Я так і не наважилася запитати, що вони відчули, приїхавши до міста, яке їм дало так багато і ще більше забрало. Про те, чи правильним вважають тепер своє рішення приїхати і розповісти мені все. Мабуть, ці емоції складно було б висловити інакше, ніж багатозначними «ну», «той», «як це». Але мої нові знайомі були людьми освіченими й послуговувалися повними, граматично правильними реченнями. Вранці ми поснідали в належний час і роз’їхалися в різних напрямках, зрозуміло, не обмінявшись адресами.