Світлана Пиркало Життя. Цілувати[1]

( Текст містить лексику й описи ситуацій, які деяким читачам можуть здатися образливими).

«Життя закоротке, щоб цілувати крокодилів», — каже Зоран. Ти дивишся на нього у зневірі. Він навіть не робить спроби прикинутися, що його цікавить перш за все душа, особистість чи що там ще. «Тобі личать джинси. Значить, тобі личитиме все».

Джинси — це весь твій гардероб. За останні два місяці, відколи ти пішла від чоловіка, ти схудла на кілька розмірів, але не маєш ні часу, ні грошей на новий одяг. З упертого східноєвропейського принципу ти завжди закуповуєшся тільки на розпродажах, а зараз жовтень, їх немає, стокові магазини далеко, ти суперзавантажена на роботі, недавно в обідню перерву купила оцю смугасту кофточку за повну ціну, і в тебе досі від цього болить якийсь неназваний український орган, що відповідає за копійчану жадібність. Чомусь витратити сорок фунтів на кофточку здається тобі останньою краплею, образою в доважок до травми, ніби життя наступило тобі на ногу, а потім ще й плюнуло. Джинси тобі таки вдалося купити на сейлі, і ти справді в них добре виглядаєш, але слова Зорана тебе дратують. Може, ти вирішила все життя тепер ходити в цих джинсах і смугастій кофточці, і якщо йому щось не подобається, то він може забиратися на хер просто зараз, бо ти не хочеш витрачати ще п’ять років на якогось неглибокого козла.

Ти точно знаєш, кого хочеш бачити поруч із собою: зовсім не такого, як колишній. Когось дуже освіченого (колишнього витурили з релігійного коледжу за блюзнірство). Орієнтованого на родину (колишній вирішив на п’ятому році шлюбу, що не хоче дітей). Когось, кого цікавив би твій світ, традиції твого народу, твій цей, ну… цей… ну, бекграунд. Як українською бекграунд? Словом, тло твоє, ну ти пізніше згадаєш, як це адекватно перекласти. (Колишній вивчив українською тільки «давай» — слово, яким ти закінчуєш незрозумілі йому телефонні розмови слов’янськими мовами, — і «буряк у полі наїбнувся» — фразу, після якої, як тобі здавалося, між колишнім і твоєю мамою встановиться повний душевний контакт.) Ти шукаєш людину сірооку, середнього зросту. Ти шукаєш людину, щоб було з нею легко і просто. Людину, як нехитра ця пісня твоя. Що тут незрозуміло? А не ще одне двометрове чорнооке гевало, яке може тебе, крихітну українську дюймовочку, на одну лапу покласти, а іншою приплюснути.

І ти точно знаєш, хто ця людина. Його звуть Пітер, і ви познайомилися на тому самому веб-сайті знайомств, що й із Зораном. Він корінний англієць. (Колишній так і не сподобився додати британський паспорт до свого американського, бо це ж треба робити самому, на тебе цього не повісиш.) Пітер високий, але не надто, і ви поруч виглядаєте, як нормальна пара, а не як два гуманоїди з антропологічного музею, що демонструють припустиму різницю в розмірі гомо сапієнс. Але головне — Пітер суперосвічений і дуже розумний. Він має три дипломи: один з Оксфорда (філософія), один із Відкритого університету (математика), і ти забула, звідки ще один (з дисципліни, про яку ти раніше не чула: фінансового обчислення).

Він працює в одному з найбільших у світі банків, пише мовою «С++» програми для обрахування вартості ризику при страхуванні чи чогось подібного. Пітер русявий, веснянкуватий, із зеленими очима й аристократичним носом. Він читав Спінозу і напевне цінує в тобі не те, як твою сраку обтягують джинси, а душевну щедрість, інтелект і тепло.

Він хоче дітей і має будинок у центрі Лондона з повністю виплаченим мортгеджем. Як по-українськи мортгедж? Іпотека? Іпотека теж якось не по-нашому звучить. (Ти робиш собі позначку подумки — пошукати питомо український відповідник слів «мортгедж«, «іпотека» і «кредит», бо так є патріотичніше. Заодно пошукати питомо український еквівалент — тьху, відповідник — слова «патріотизм».) Ти хочеш бути з Пітером, і на тому весь капець. Це правильне, мудре, доросле рішення.

Ти вже давно знала, що ви з колишнім розійдетеся. Коли все, що подружжя робить разом, це їсть і дивиться телевізор, розрив — питання часу; це якщо хоч хтось із вас має силу волі дати новий шанс собі й іншому. Але одна справа — знати, а інша — раптом виявити, що на місці, від якого ти відрубала свого велетенського чоловіка, який пив із тебе кров, залишилася рана і фантомні болі не дають спати.

В один із днів, коли ви з колишнім іще живете разом, хоч уже й у різних кімнатах, він приповзає додому під ранок бухий і засинає на канапі; коли ти прокидаєшся, увесь нижній поверх — вітальня і кухня — насичений сивушними маслами, і ти, сама п’яна вибуховою сумішшю відчаю, любові й огиди, лізеш в Інтернет і записуєшся на сайт знайомств.

Сайт — найбільший в Британії — переповнений чоловіками, що хочуть тепла, кохання й відданості. Майже всі вони пишуть одне й те ж саме, копіюючи фрази з дівчачих оголошень, написаних, у свою чергу, за мотивами хлопчачих. Цілий сайт людей, друзі яких, згідно з їхніми кострубатими оголошеннями, називають їх чесними, привабливими, відданими, які ходять у спортзал і роблять кар’єру, які люблять їсти в ресторанах і мати соціальне життя з друзями — як же це українською? тусувати? — і шукають дівчат зі схожими інтересами. Ти стопудово маєш схожі інтереси: ти ходиш в спортзал, часом їси в турецьких шашличних і в’єтнамських кафе з друзями, робиш якусь умовну кар’єру.

Ти ніколи не йшла від одного чоловіка до іншого — йшла, коли ставало зрозуміло, що краще бути самій. Нові якось виникали самі собою, як тільки від тебе починало пахнути вільною жінкою, і, за винятком першого року після переїзду до Лондона, досить швидко. Той рік минув практично без нікого: знайти спільну мову з людьми, які б тебе цікавили, було важко. Ті ж, кого влаштовувала твоя невишукана англійська і пересічна для України, але цілком приваблива в Британії зовнішність, не притягували тебе. Тутешні українці виглядали, як і ти, загубленими в часі й просторі іммігрантами, що в 2001-му носили ті самі куплені на польському базарі штани, в яких приїхали з якого-небудь Дрогобича в 1993-му. Було страшенно самотньо, дуже хотілося з кимось переспати і поговорити. Тепер же тобі вже практично однаково, якою мовою говорити, українською чи англійською, але говорити не хочеться. Не хочеться торкатися нічиєї шкіри, цілувати губ, нюхати піт, пускати в себе. Не хочеться говорити ні про що з накачаними, кар’єророблячими лондонськими професіоналами, які люблять соціальне життя в ресторанах із друзями. Хочеться не бути.

Але куди діватися? Все, що тобі залишилося в спадок від колишнього, — це мрії. Що ти шукаєш, запитує веб-сайт. Мимоволі знизуєш плечима, хоч ані веб-сайт, ані колишній, розпростертий на дивані, тебе не бачать. Що ти шукаєш: таке ж, тільки зовсім інше. Такі ж мрії про тепло, спільний дім, прекрасних дітей, тільки з кимось іншим. З кимось, хто оцінить у тобі не губи чи талію, чи не будемо казати що, а те, якою прекрасною дружиною і матір’ю ти будеш через двадцять років. Але це чудові, правильні мрії, і ти повторюєш собі, як афірмацію з книжки самодопомоги для надто розумних ідіотів, що вони обов’язково здійсняться.

Всім друзям, заведеним у Лондоні в ці роки, ти доручила знайомити тебе з приємними молодими людьми. Одна приятелька згадала якогось француза, батька-одинака, який водив дитину в ту саму школу, але він їй усе якось не траплявся, та і як завести з ним таку розмову? Друга порадила ходити на танці, де познайомилася із власним чоловіком. Третій порадив піти в українську церкву і там підчепити гарного греко-католика, четвертий — піти на українське паті в Сіті і там підчепити гарного українського банкіра, п’ятий — чекати й вірити, і все само знайдеться, і доля зведе з Ним, і буде велике кохання. Ти була і в церкві, і на танцях, і на паті, зводила тебе доля і з великим коханням, і все це до пуцьки дверці. Виглядало, що веб-сайт знайомств — найдешевша і найпрактичніша опція.

Основне — не поспішати. Треба добре роззнайомитися, розпитати. Зустрітися з друзями, по можливості подивитися на його батька: отакий і він буде в старості. Обговорити всі життєві цінності. Як він хоче виховувати дітей. Діти — це не жарти, а серйозна відповідальність. Він мусить уміти рахувати гроші й економити сили. Мусить бути надзвичайно розумним, щоб ти могла сказати: «Так, любий, ти маєш рацію» — і сама в це повірити. Він мусить бути серйозною, дорослою людиною, яка цінує чесне, відповідальне ставлення до стосунків. Він мусить розуміти, на яку жертву ти, як жінка, йдеш, заводячи родину: з дитиною ти втрачаєш шанс — і так невеликий — на будь-яку серйозну кар’єру в цій країні.

Ти знаходиш чорно-біле фото з косою а-ля Тимошенко (це має якимось чином продемонструвати твою духовність), пишеш вдумливе оголошення, виїжджаєш із хати, в якій планували жити з колишнім довго і щасливо, до родичів, дзвониш агенту з нерухомості, виставляєш її на продаж і починаєш пошук того, хто здійснить твої мрії.

Пітер трапляється за кілька днів. Спокійне обличчя в окулярах сумно дивиться вдалину з екрану. Пітер пише, що хоче створити міцну родину й завести дітей з людиною, з якою має багато спільного. І ти одразу відчуваєш, що ця людина — ти.

Ви починаєте переписуватися. Він, як і ти, щойно розійшовся — з дівчиною, з якою жив разом понад вісім років. Він сумував за нею. Дівчина, екзотично чорна донька іммігрантів із Гайяни, була психіатром і вечорами співала джаз. Ти, донька психіатрів з екзотичної України, яка колись писала пісні і їздила по фестивалях, маєш шанс знайти з ним спільну мову.

На папері — чи, радше, на екрані — ви з Пітером неймовірно добре розуміли одне одного. Він описував у деталях, як вони зі своєю дівчиною зустрілися у друзів вісім років тому, як ці всі роки було чудово, а потім — як вона не пішла з ним у похід і зрештою виїхала. Ти відчувала, що своїм розумінням допомагаєш йому. Часом він писав про те, як минув день на роботі, нарікав на шефа, скаржився на втому, дякував, що ти це все читаєш.

На твою сторінку на сайті знайомств починають клювати кавалери. Більшість ти ігноруєш, бо тебе дратують орфографічні помилки в їхніх оголошеннях чи дебільні тексти, які починаються словами «Ой, я зовсім не знаю, що тут писати, це так важко!», проте відповідаєш на листи серба Зорана і сицилійця Маріо. На одній із фотографій Маріо — ефектний брюнет у сонцезахисних окулярах — стоїть на тлі пам’ятника, який видався тобі Богданом Хмельницьким на Софіївській площі. Проте Маріо пише, що це Новодєвічий цвинтар у Москві, куди, як він загадково пояснив, він їздив зустрічатися з друзями і взагалі. У тебе виникає підозра, що він їздив у пошуках російської нареченої, але надто вже імпозантно він виглядає, до того ж пише, що керує відділом маркетингу лондонської філії однієї з найбільших глобальних інтернет-компаній. Такому кавалеру не треба їхати аж до Москви за тьолкою.

Зоран майже на всіх фото був напівголий і на пляжі. І він мав на те добру причину: хоч пика його була схожа на збиту боксерську грушу, м’язи на решті тіла виглядали просто перфектно. Тільки на одній фотографії — мабуть, знімав її сам, бо був так близько від об’єктива, що ніс, і без того гігантський, займав більшість фотографії, а він ще й очі скосив на нього — Зоран був одягнений у якийсь дебільний шолом від геловінівського костюма. Принц, блін. Тільки білого коня домалювати у фотошопі — і приймай клієнта. Фото, пояснив він, переважно з Хорватії, де в нього на острові з назвою на кшталт Хрщж є невеличка хатинка, де переважно зупиняються його батьки. Через його чудову англійську ти подумала, що він просто купив літню віллу, як багато британців, там, де йому сподобалося відпочивати. Ви почали спілкуватися на тему балканської їжі і питва, в чому він проявив неабияку обізнаність. Лише коли після пожвавленої переписки він сказав, як його звуть, тобі дійшло, що він звідти родом. «Я серб, — прояснив він. — Моя мати хорватка, батько серб, я виріс у Сараєво, так що я, можна сказати, югослав».

Ти поселилася в Інтернеті. Кавалери, а точніше, їхні куці фото й невідомої правдивості біографії, ставали все опуклішими й чіткішими. Ти почала думати про них у метро, на роботі і в спортзалі. Ти подумки вела вдумливий діалог із фотографією Пітера, гигикала над якимось дурницями, які казала фотографія Зорана, і вдихала італійські парфуми від фотографії палючого брюнета Маріо, якими насправді був напахчений якийсь плюгавий пасажир автобуса. Яка чудова пігулка від реальності! Не потрібно ані наркотиків, ані дорогих подорожей, на які нема бабла, ні нового одягу, який ніколи купити. Інтернет повний кавалерів, і всі вони кращі, ніж колишній. А може, гірші, але інші, інші, інші, і це головне. І цілком можливо, що один із них — твоя доля. Ти навіть знаєш хто.

Листування з Пітером тривало тиждень. Зрештою ви домовилися про зустріч.

Він запросив тебе до французького ресторану, куди довго планував повести колишню, та так якось і не повів. Він серйозно до цього ставиться, думаєш ти. Це гарний знак.

Ти вдяглася в дорожезні штани, які купила собі на день народження влітку (зла на колишнього, який нічого не подарував, а дозволив самій собі все купити — на твою ж кредитну картку), шкіряний піджак, стриманий шарф і взула черевики на підборах: він хоч і не така тичка, як колишній, та все одно високий. А ти, скажімо, зовсім ні. А в обідню перерву збігала й купила смугастий светрик за повну ціну. Що поробиш: інколи немає іншого виходу.

Після роботи ти записалася на масаж у спортзалі на роботі, бо вже два місяці від стресу й спазмів страшенно боліла спина, пігулки не діяли, а ти не хочеш на побаченні смикатися від болю. Після масажу в тебе лишалася ще купа часу на душ, миття голови (як масажистку не проси, однаково олія потрапляє на волосся), макіяж і повільну прогулянку жовтневим Лондоном.

Проте масаж затримався. Десь, як завжди, сталася катастрофа, клієнтці, яка була записана перед тобою, довелося терміново робити репортаж, вона запізнилася на свій масаж, відповідно, на тебе лишилося менше часу. Масажистка нервувала і поспішала; на шию летіли бризки ароматичної олії з її баночки.

Насилу дочекавшись кінця, ти побігла в душ. Але замість води зі стояка почулося тільки шипіння. Другий, третій, четвертий душ також не працювали.

За відсутності води залишалося стерти олію рушником. Ти терла й терла, але шкіра почувалася масною. Хрін з ним, врешті вирішила ти, що він, лізтиме під светрик? Волосся зібрала назад за допомогою заколки, яка, на щастя, знайшлася в шафці у спортзалі. Одягнула штани і смугастого светрика й нарешті, вперше за день, подивилась у дзеркало. Виявилося, що твої дорогі, дизайнерські штани висять на тобі, як на опудалі. Вдягаючись уранці й думаючи про те, що тобі вже тридцять три і хто ж його збирався в такому віці ходити на побачення, ти забула, що від нервів схудла. Штани сповзли, матня чиргикала між стегнами. Ти вирішила прикинутися, що застуджена і тому так виглядаєш, замоталася в шарф по підборіддя і попрямувала до банку Пітера, де він запропонував зустрітися.

Дівчина на рецепції набрала внутрішній номер Пітера за одну хвилину до домовленого часу. Рівно о шостій тридцять він спустився. Ви, як дорослі люди, потисли одне одному руки — ти насилу стримала зітхання від полегшення, що він не має жодних явних каліцтв чи потворностей, і тут-таки мусила стримати гримасу сорому за власну душевну ницість. Яка різниця, чи має він каліцтва? Що ти, неспроможна бачити крізь це?

Перед рестораном — ще лишався час — ви заходите в бар на аперитив. Пітер запитує про твою роботу, ти розповідаєш про ранкові ефіри, про те, як це втомлює, але як приємно, коли вдається гарна програма. Як класно, коли мамі сподобалося.

— То мама тебе завжди слухає? — Пітер посміхається. Боже, яка в нього гарна посмішка! Добра, спокійна, благородна.

Ресторан порожній, за винятком кількох офіціантів, які щосили вдають французів, але на споді — звичайнісінькі марокканці.

— Як твоя французька? — запитує Пітер, гортаючи меню.

— Для цієї потреби достатня, — кажеш ти. Приємно знати назви якихось там грибів і частин ягнятини, яких не знає він. Ти не уточнюєш, що вивчила ці слова, бо роками після переїзду на Захід нестримно жерла все, до чого могла дотягтися, часом заїжджаючи для цього в такі французькі нетрі, де просто не говорять англійською. Він замовляє ягня, ти качку, і пляшку бургундського. Офіціант приносить і відкорковує пляшку. Спочатку його пробує Пітер.

— Спробуй ти, — каже він.

Вино ріже язик кислотою. Ти чекала зовсім іншого, але ніколи в житті не відсилала пляшку назад. Тепер від тебе залежить рішення.

— Не знаю, — зізнаєшся ти. — Може, воно зараз подихає й покращає?

— Може. Що ж, спробуємо. Принаймні це рішення ми прийняли разом, — згоджується Пітер.

Вино справді трохи кращає, хоч і ненабагато. Ти шкодуєш, що посоромилася відмовитися від нього, але рада, що твоєї думки запитали. Заграла музика, почали заповнюватися інші столики. Ви говорите про попередні стосунки. Ти запитуєш Пітера, чому вони розійшлися з його колишньою. Він застигає зі шматком ягнятини, який саме ніс до рота.

— Я ще не закінчив аналізувати, — врешті каже він. — Я ще про це думаю і поки що бачу, що насправді багато в чому наші стосунки дуже добре працювали. Але в дечому не працювали. Наприклад, у неї дуже великий зад, як у багатьох чорних карибійок. Мене це не приваблювало.

— Але ж, мабуть, у вас було досить спільного на духовному рівні, раз ви жили разом вісім років? — уточнюєш ти, дещо заскочена.

— Так, звичайно. Але я вирішив проаналізувати все, що впливало на наші стосунки і на розлучення, включно з такими нібито тривіальними речами, як зад. Все це в комплексі грає свою роль.

Оце чесність. У вас не буде проблем із брехнями і напівправдами. До того ж у тебе чудовий, ідеальний зад. Ти встаєш, щоб піти в туалет. Але, на щастя, твою фігуру під мішкуватим одягом абсолютно неможливо розгледіти, тому ви можете зосередитися на інших, не фізичних якостях одне одного.

Розмова заходить про його освіту. Він «читав» філософію в Оксфорді. Коли говориш про Оксфорд чи Кембридж, треба казати не «вивчав» чи «студіював», а «читав». Ти рада, що знаєш такі тонкощі. Ви говорите про його улюбленого австралійського філософа, про якого ти в житті не чула. Пітер трохи нарікає на свій вибір навчального курсу.

— Я спершу вступив на математику, а потім перевівся на філософію через три місяці: не сподобалися викладачі. Тепер шкодую, що втратив шанс на кар’єру математика. Розумієш, у математиків мізки формуються особливим чином у юності, як… як…

— Як кістки на стопах балерин?

— Так, абсолютно. Мій мозок уже сформувався, коли я почав вивчати математику, і це достатньо для фінансових обчислень, які я роблю, але для наукової кар’єри — ні.

Принесли рахунок; ти платиш за себе — феміністична серйозність жесту дещо пересирається тим, що ти ніяк не можеш знайти картку, яка би працювала. Пітер радий, що йому не доводиться платити за обох; який молодець, що не вимахує членом і не наполягає! Гроші потрібні будуть потім, на облаштування гнізда, на освіту дітей, нічого їх тратити без діла.

Ви прощаєтеся; Пітер дивиться на тебе добрим, трохи далеким поглядом. Зазвичай хлопці й дівчата, прощаючись, цілують одне одного в щічку — але він не робить для цього рухів, і ти це цілком розумієш: поспішати нікуди. Якщо ви вирішите, що підходите одне одному, буде час і на щічку, і на інші речі. Ти тиснеш йому руку, ще сильніше замотуєшся в шарф — жовтень усе-таки — і йдеш на метро.

Вже на платформі починаєш усвідомлювати, що жодного майбутнього в такого кінченого створіння, як ти, з таким божественним створінням, як він, немає. У тебе всього один диплом, і, хоч ти й написала й понавидавала якісь галімі книжки якоюсь незрозумілою мовою, з дипломом одного з найпрестижніших коледжів Оксфорда це не порівняти. Він бачить світ по-іншому; він і живе в іншому світі. Він ходить у пішохідні походи від берега до берега Британії, бо не хоче завдавати шкоди довкіллю польотами на літаку. Де ще взяти таких людей?

Пітер пише, що спілкування йому припало до душі і він не проти зустрітися ще раз. Ти, дуже стримано, відповідаєш у тому ж ключі. Всередині калатає серце: єс! єс!

Наступного дня до тебе — як завжди у ключові моменти твого життя — приїздять у гості підараси. Ти знаєш, що це некультурне слово і треба казати «геї». Але що таке слово? Слово — набір звуків, воно нічого не означає, якщо людина не присвоює йому значення. Підараси називають себе й одне одного підарасами, підовками, підарасками і сестрами. Інколи вони кажуть і слово «гей», зі щирим українським «ге», але частіше як відповідь на заклик «будьмо», ніж як опис своєї орієнтації. Головний підарас, твій старовинний приятель Дмитрик, вислуховує розповідь про Пітера трохи скептично і каже, що непогано б на нього подивитися. Ти запрошуєш Пітера зустрітися в суботу увечері, і — о диво! — він погоджується. Просиш Дмитрика вести себе пристойно, не розповідати про тебе дурниць, підтвердити твої слова, що ми з цивілізованої країни, вивідувати у Пітера секрети і взагалі бути на твоєму боці, а не, як завжди, хапати тебе за пузо з криками, що ти товста. Дмитрик каже «угу». Ти не певна, чи він зрозумів завдання.

Ви йдете в гарний італійський ресторан, Дмитрик усідається поруч із Пітером і починає розповідати йому про Україну.

— В Україні ми п’ємо горілку відрами, а коли росіяни відрубають нам газ, ми ловимо тих, що заблукали в Карпатах, і скручуємо їм в’язи. Отако раз! і нема росіянина. В нас є гори, там живуть дикі вуйки. А степи, звідкіля родом Павліна, — то й не Україна зовсім, там кацапи. І всі, всі п’ють горілку. І одні суцільні геї.

Так пояснивши, що ми з цивілізованої країни, Дмитрик переходить до іншого пункту завдання — вивідувати секрети.

— Ти гей? — запитує він у Пітера, жуючи оссо букко. — Ні? Ти певен? А як ти знаєш? Як ти можеш бути певен, якщо не пробував? Тобі подобається Павліна? Ти розумієш, що це якраз і означає, що ти, мабуть, гей?

Пітер сміється (ти зітхаєш з полегшенням) і каже, що не гей, його на чоловіків ніколи не тягнуло, але не так давно — якщо вже про це зайшла мова — йому приснилося, що він обіймається зі священиком зі своєї церкви.

— Чи настало після цього сну фізичне виверження? — з’ясовує Дмитрик і відмовляється вірити, що ні. В такому ж дусі розмова триває до кінця вечері. Дмитрик платить за тебе і за всю тусовку, окрім Пітера. Ти подумки зауважуєш, що зовсім не проти, аби за тебе платив Дмитрик, але чомусь не хочеш, аби це робив Пітер. Можливо, це тому, що ти дуже чесна людина і не хочеш зловживати щедрістю малознайомого чоловіка, в той час як Дмитрику зможеш віддячити якимось чином пізніше. Думка про власну чесність тобі подобається.

Розігріта італійським червоним вином, обіймаєш Пітера на прощання, і він на мить міцно до тебе притискається. Мабуть, відчув душевну близькість.

В метро ти з певною тривогою очікуєш, що скаже Дмитрик. Звичайно, ти вибираєш для себе, а не для нього, але тобі чомусь хочеться, щоб він його схвалив.

— Ну що тобі сказать, Стопудів, — каже він, дивлячись на тебе з певним навіть, невластивим для себе, співчуттям. — Не твоє це. Я бачу, чому він тобі подобається, він добрий…

— І розумний, — додаєш ти.

— І, мабуть, розумний, але це не твоє. Ти бачила, у що він одягнений?

Ти зізнаєшся, що жодного разу не звернула на це увагу.

— Якийсь светр затяганий, якісь короткі штани, похідні ботинки. Хто так ходить в ресторан? Він зовсім не приділяє уваги власній зовнішності. Тобі треба хтось такий, щоб мав почуття стилю. Він такий… — Дмитрик поворушив пальцями, підшукуючи слова. — Йому хочеться прощати.

Ти знизуєш плечима. Дмитрик дуже розумний хлопець, але що він розуміє в чоловіках? Ні, він-то розуміє багато що насправді, можливо, в якомусь сенсі й більше, ніж ти, але на трясця тобі мужчина з почуттям стилю? Чим це краще, ніж чесність, порядність, відповідальність? Якщо захочеться подивитися на мужчину з почуттям стилю, то ти на Дмитрика й подивишся.

На третьому побаченні ви знову говорите про філософів. Пітер довго й мудро говорить, хоча треба зізнатися, що в якусь мить ти відключаєшся, думаючи про колишнього, продаж будинку і весь геморой розлучення. Коли знову починаєш слухати, Пітер уже якось перейшов від теорії морального релятивізму до практичних правил побачень через вебсайти знайомств. Напередодні він виділив на це час, сів і вивчив усе, що дозволено й заборонено робити людям, які познайомилися в Інтернеті.

— Кілька головних правил ми вже порушили, — монотонно, дивлячись у стіл, пояснює Пітер. Тобі його шкода: він явно дуже переживає, аби не припуститися чогось неетичного. — Ми не повинні були обговорювати своїх колишніх, а також повинні були прикидатися, що функціонуємо в певного роду мильній бульбашці, де не існує інших потенційних партнерів, а ми лише зустрічаємося одне з одним. І тільки коли двоє людей вирішують, що хочуть зустрічатися лише одне з одним, вони про це домовляються і припиняють побачення з іншими.

— А я й так тільки з тобою і зустрічаюся, — ляпаєш ти. — Були ще бажаючі, але я їм сказала, що нехай зачекають.

Пітер підіймає на тебе сповнені жаху очі.

— І це люди, які тебе насправді цікавили, які можуть бути твоїми потенційними партнерами? То обов’язково з ними зустрінься. Ми чудово знаходимо спільну мову, але ми повинні якомога краще підготуватися до остаточного вибору потенційного партнера.

При останніх словах Пітер знову втупився у свою тарілку. Ти рада, бо в тебе спалахнули вуха, що, мабуть, було б видно навіть у тьмяному світлі свічок бару. Ти невимовно зла на себе за те, що мусила відкрити рот, коли цього не вимагалося.

— Я не хотіла поставити тебе в незручне становище. Я від тебе зовсім цього не очікую.

— Це становище об’єктивно незручне, — майже прошепотів Пітер. — Ситуація вибору з-поміж багатьох потенційних партнерів з моральної точки зору є вагітною багатьма шансами на непорозуміння і на фальшиві надії. Тобі треба ходити на побачення з іншими людьми, оцінити пропозицію в плані потенційних партнерів.

Ти дуже хочеш, аби він припинив казати фразу «потенційні партнери».

— Я просто не маю сил і часу, але добре, сходжу вже, раз ти так наполягаєш, — бурчиш ти. — Напишу Маріо, що я на все готова.

Пітер не стримався, з полегшенням зітхнув і взявся доїдати свою страву. До чого люди доходять, коли надто багато думають про етику! Ну не ходить тьолка ні з ким на побачення — ну й добре, ходи собі сам, чим тобі від цього гірше? Ні, мусить усе розкласти по поличках. Але як це чудово! Етичні інтелектуали — фінансові аналітики на деревах не ростуть, а тобі пощастило з таким познайомитися. Добре знати, що такі люди є.

Які драми переживає людина, зустрічаючи потенційних партнерів — тьху, що за прибацане словосполучення, — зустрічаючи, можливо, свою долю! Як він на тебе дивиться? Як він сміється? Які в нього руки? Чи ти пішла б за ним на край світу? Чи великий у нього хуй? Чи читав він Дерріду? Чи вірить у гороскопи? Чи вірить у працевлаштування на повну ставку? Чи планує писати безсмертний роман на твоїх харчах? Чи хропе й пердить у твоїй присутності? Чи полюбить твою маму? Чи відзначить чудові троянди на клумбі, чи собаче гівно на тротуарі? Це все дуже важливі питання. Ти знаєш, що навіть якщо відповідь на них усі неправильна, то любов може все це подолати. Проблема тільки в тому, що любов живе три роки, а ти хочеш стабільності, підтримки і турботи до кінця днів.

Того ж вечора, згідно з обіцянкою, ти пишеш Маріо. Маріо пропонує піти на гумористичне шоу на центральній площі району розваг Лондона, Лестер-сквер, в п’ятницю увечері.

Ти не любиш Лестер-сквер у п’ятницю увечері — та і в будь-який інший день. Лестер-сквер повний туристів, які не дочитали путівників; п’яних тінейджерів і, відповідно, ригачки; яток, де смажать цибулю на хот-доги, продавці яких ходять по-малому в бічні вулички, не миючи по тому рук; а також лохів, які йдуть у найдорожчі в Лондоні кінотеатри, коли те ж кіно крутять за рогом у півтора рази дешевше. Але Маріо — іноземець, у Лондоні не так давно, бо до цього працював у Франції та Швейцарії, і може цього не знати. От що він знає напевне, то це гарний італійський ресторан: справжній італієць не може погодитися на мережеві ресторани-генерики, де подають спагеті не аль денте, а зварені як тупі радянські макарони.

Маріо сказав, що знає чудове, маловідоме місце в центрі Сохо: Ель Пікколо Д’яболо. Ти справді про нього не чула.

Маріо приходить перший і текстує, щоб ти зголосилася до офіціанта — мовляв, той проведе. Цікаво, куди? До таємничого столика тільки для своїх? Заінтригована, ти заходиш у набитий, завішаний оплетеними пляшками з-під к’янті ресторан — навіть не ресторан, а тратторію. Офіціант веде тебе вглиб, постійно зупиняючись і тріскотливо про щось сперечаючись із колегами. Зрештою він доходить до холодильника в кінці людної, спекотної зали й зупиняється. За холодильником стоїть Маріо.

Маріо заввишки з тебе. Опанувавши певну конфузію — не так багато людей у світі заввишки з тебе, — ти нагадуєш собі, що не якась там неглибока тьолка, якій подавай високого, красивого й багатого. Ти навіть і шукала когось середнього зросту. Зрештою, твій тато — дуже красивий мужчина — був на зріст практично заввишки з тебе. Тебе просто заскочило те, що Маріо геть не видно було з-за холодильника.

Столика вам не дають — Маріо чомусь не зміг порозумітися з офіціантами, і ваш столик віддали були комусь іншому; тому вам приносять по келиху і з того-таки холодильника наливають вина коштом закладу. Обпершись на холодильник, ви починаєте знайомство.

Маріо виявився із сицилійського містечка поблизу Корлеоне — батьківщини мафії. Більшість його двоюрідних та троюрідних братів у мафії, а він от у Лондоні займається маркетингом. В ресторані цьому він ніколи не був, це місце порадили англійські колеги, і чи готують тут так, як його мама, він не знає, але сподівається, що ні, бо мама готує хріново.

Зрештою столик вам таки дали. Спагеті виявилися перевареними і глевкими, а соус місцями гарячим, місцями холодним, тобто розігрітим у поганій мікрохвильці. Ти згадуєш свою першу, з’їдену в Італії багато років тому, миску спагеті із крихітними мушлями вонголе, від якої в буквальному сенсі слова плакала. Від того, що зараз перед тобою, також хочеш плакати, так шкода грошей. Маріо підманув тебе, прикинувшись знаючим італійцем, а сам — звичайний панєвропейський жлоб без смаку і тонкощів. І в Москву він таки, мабуть, їздив потрахатись.

Доївши, що кому влізло, ви йдете дивитися комедійне шоу. Не смішне від початку, воно стає нестерпним, коли Маріо починає голосно відповідати на тиради гумориста і той із вдячністю хапається за цю соломинку. Маріо постає для вдячної аудиторії, якій нарешті є з чого посміятися, ідіотом, педофілом і чомусь лікарем-убивцею. Щасливий від такої уваги, він усе сильніше хапається за твоє коліно. В якусь мить він підхоплюється, біжить у буфет і приносить пляшку вина, дешевий аромат якого нагадує тобі про переваги тверезого способу життя. Маріо не дуже переймається і випиває її сам.

Нарешті шоу закінчується, і ти, не марнуючи часу на обійми чи довгі прощання, тікаєш додому. «Фригідна синя панчоха!» — крик душі Маріо наздоганяє тебе на ескалаторі в метро.

Наступного дня він пише кілька текстових повідомлень, одне за іншим, перепрошуючи за таку грубість. «А, слющай дарагой, заткнись да?» — відповідаєш із сильним італійським акцентом. Кілька днів по тому здригаєшся від згадки, як цей, з дозволу сказать, блін, Петрарка хапався за твої ноги. Фу.

Але ти постановила зустрітися ще й і з Зораном, аби Пітер не переймався, що ти позбавляєш себе шансу знайти ідеального потенційного партнера. Після Маріо витрачати на нього окремо вечір не хотілося, та якось і не вдавалося, і ти запрошуєш його на виставку вина, на яку збиралася все одно.

В переддень винного шоу й зустрічі з Зораном тобі дзвонить агент із нерухомості. Будинок, який ви з колишнім купили у сподіванні завести там дітей і жити довго і щасливо, знайшов покупця. Якщо ви погодитеся на продаж, це все. Почнеться процес продажу, закрутяться нотаріуси, ваше розходження, яке поки що в реальному житті виражається тільки тим, що ти живеш у родичів і ходиш на побачення, набере ваги, наллється тілом, визріє і прорветься в ноосферу.

А чули, що Павліна зі своїм розійшлася? А шо таке? Та пив. Пив? Ой, чи пив, чи гуляв. Ні, не пив і не гуляв, а вимагав від неї збочень. Ні, не від неї, а від свого коханця. Ні, це вона завагітніла від араба, і він вигнав її з дому. Не від араба тільки, а від корейця. Їх вигнали з хати за борги, хату забрали і продали з молотка. Бо ж криза зараз, грошей нема ні в кого, так вона його і кинула, бо його звільнили. Вона била його качалкою, і він зрештою сказав ні нарузі. Люди говоритимуть що в голову збреде. Кому цікава оповідь про те, що любов минула, де тут драма, чим полоскотати язика?

Ти погоджуєшся на покупця і на ціну. Колишній також погоджується. Ви нарешті в чомусь погодилися.

В день побачення з Зораном у тебе починаються місячні, які чомусь у твоєму полтавському дитинстві називалися словом «діла». Тобі лише цього бракувало… Ти йдеш пити вино із сербським мачо, що теоретично мало би бути цікавим експіріенсом… як воно українською? Досвідом. Приємним часом. Часопроводженням. Але в очах у тебе туман через пігулки і сльози за втраченим будинком, ти й хотіла б скасувати зустріч, але ти вже кілька разів її відкладала і боїшся, що Зоран тебе просто пошле.

«Шукай очима фігуру східноєвропейського продавця наркотиків у шкірянці», — читаєш ти есемеску. Опис дуже влучний: ти одразу бачиш напружену постать, готову в будь-яку мить до дії: чи накивати п’ятами, чи зацідити тобі в табло, чи міцно тебе обійняти, чи спиздити гаманець — важко сказати.

Ви йдете куштувати вино. Йому нічого не подобається. «Я люблю Ріоху, — каже він. — Я курець, оці всякі ваші бургундські до моїх смакових рецепторів не пробиваються».

Ти згадуєш його сторінку на сайті знайомств. «Курю небагато» — значилося там.

— Небагато, як на югослава, — уточнює Зоран.

Він коментує твої підбори: «Це ж незручно! Ти не маленька, ти просто концентрована». Ти зауважуєш, що іноді хочеться дивитися людям бодай на підборіддя, а не на пуп. Він захоплено реагує на твоє зауваження й енергійно кривиться від вина. Ти тримаєшся з усіх сил, час від часу запиваючи водою з фонтанчика для споліскування вина чергову пігулку, але слабкість не відпускає.

— Ти трохи не така, як я собі уявляв, — каже Зоран. — Я думав, що ти більше говоритимеш.

— Я не така і є, — стогнеш ти. — У мене депресія і менструація.

— Ясно. Значить, якщо поїдемо пізніше до мене в гості, то трахатись не будемо. Ну це нічого, можемо просто поговорити. Я покажу тобі свої старовинні колонки.

Тут би сказати щось гостре і смішне, але ти можеш видушити із себе тільки слабку посмішку. «У мене завтра відповідальний день на роботі, може, якось іншим разом».

Запитуєш заразом, чим він займається. Він, як і Пітер, фінансист, але іншого профілю; він довго розповідає про фінансову аналітику й роботу з банками, особливо центральноєвропейськими, про визначення їхнього прибутку і аналіз видатків. Ти розумієш, що по- простому це називається «промислове шпигунство».

Те, що ти не особливо в балакучому настрої, не дуже заважає Зорану. Він починає говорити про свої інші побачення і про те, які страшні чувіхи на них приходили.

— Життя надто коротке, щоб цілувати крокодилів, — каже він і переходить до того, як ти виглядаєш у джинсах.

Ви доходите до стенду з балканським вином, і він починає неполіткоректно коментувати політичну ситуацію в нових балканських країнах.

— Словенське? — бурчить він. — Та словенців би й у помині не було, якби не хорвати з сербами. Словенія — це австрійська парковка, ось і все.

Ти кажеш йому, що він не перший балканець, який сповідує ідею панславізму, але страшенно жене на сусідів. Ті ж словенці, коли ти з ними спілкувалася, виступали за культурний взаємообмін з усіма, аби тільки не з сербами — ті й неграмотні, й дикі. Він заперечує, що не такий, бо для нього всі однакові, й одразу переходить на македонців і чорногорців, про яких йому також є що сказати.

Ти запитуєш, звідкіля в нього шрами на пиці. З’ясовується, що він воював у 1992-му. Він розповідає щось про пістолети, про те, як його напарник застрелив кількох, що ґвалтували дівчину в Боснії, про те, як приходили за його батьком, але він був удома і відстрілявся. Ти вирішуєш не уточнювати, на чиєму боці він воював, — у тій війні не було гарних боків.

Ти вирішуєш також, що ветеран балканських воєн, із можливими флешбеками — як воно? Згадками? Кошмарами? — та ще й такий, якому тільки подавай красиву дупу в джинсах, та ще й такий, який чувом не чував про політкоректність, тобі не потрібен, і це дивним чином покращує твій настрій, бо прибирає потребу подобатися. Несподівано для себе ти починаєш розповідати йому про проблеми з колишнім, про те, як тобі шкода втрачати свій дім — перший дім, який ти справді могла назвати власним, — і, за великим рахунком, про те, що мужики козли. Він усе це слухає, час від часу вставляючи власні 5 копійок, чи що там ходить у них на Балканах, про свою колишню, яка довго від нього йшла, йшла і нарешті пішла цього ж літа. Ти не розумієш, як можна довго йти від когось. Навіщо мучити себе й іншого? Через надії, що щось знову спалахне і вивергнеться, як древній вулкан, якого вже давно перестали боятися? Хрін там. Може, Ісус і є любов, але любов не є Ісус, ні хріна не воскресне.

Ви сидите й говорите допізна: тобі є багато про що розповісти, а кому, як не цьому гевалу. Хай слухає, однаково ти його більше не побачиш. Це йому кара за чоловічу дрібність духу, за ницість і безвідповідальність, за те, що якимось чином він причетний до того, що у тебе немає дому. Хай, падло, слухає.

В якусь мить Зоран каже, що раз тобі так паскудно, то ти мусиш йобнути його в плече кулаком і тобі полегшає. «За що? — дивуєшся ти. — Ти мені нічого поганого не зробив». «Ну й жирна ти дура», — миттєво каже він. Ти заціджуєш йому в плече, і справді легшає. Він кладе свою величезну лапу тобі на плече. «Це ще що? Що твоя рука тут робить?» — питаєш ти, водночас дивуючись, що тобі не відразливий цей доторк. «Їй тут добре. Вона якраз туди підходить». «Прибери». Він прибирає.

Ти, вже цілком не знати нащо, розповідаєш йому про Пітера і про те, що не можеш зрозуміти, що він про тебе думає, і про те, що тобі треба не встругнути херні і дуже ретельно виважити все на майбутнє, і як ти намагаєшся вперше в житті все зробити правильно. Зоран гмикає. «Такі розумні люди, як ти, часто думають, думають і додумуються до того, що заганяють себе в куди гіршу ситуацію, ніж якби просто робили що хочуть. Багато хто вважає, що чим важче чогось добиватися, тим воно цінніше. Я в це не вірю. Якщо воно не дається в руки, то це не моє».

Наступного дня він пропонує зустрітися, але ти не маєш сили. «У мене зараз бардак у голові, дай розібратися, якщо це вдасться, я подзвоню тобі», — пишеш ти. Він сміється: так йому ще не відмовляли.

З мотивів того, що Бог трійцю любить, ти йдеш на побачення з іспанцем-аудитором.

Він з Мадрида, де ти ніколи не була. Іспанець товстуватий і лисуватий, але тебе це, знову ж таки, не лякає, бо основне — душа. Ти вперто женеш із голови слова казліни Зорана про коротке життя і крокодилів. Хай Антоніо товстий і лисий, зате знає п’ять мов, а ти філолог і саме вивчаєш іспанську: ось уже й спільність інтересів.

Антоніо замовляє столик у прекрасному тапас-барі. Хоча в тебе останнім часом немає апетиту, ти щось таки їси. Він багато й цікаво розповідає про свої гастрономічні тури — подорожі, основною метою яких є хавати місцеві делікатеси в три горла. Барвисто переказує, як смачно закушував восьминогом десь у Галіції. Ти розповідаєш, як у кращі часи самотужки проковтнула дві з половиною дюжини вустриць на вустричній фермі в Аркашоні під Бордо. Він розповідає про свою католицьку школу, де статеве виховання 14-літнім лобурям читала черниця, яка бачила чоловічі гонади тільки на картинці. Ти розповідаєш про маніяка, який ховався в дівчачому туалеті в піонерському таборі «Ромашка», і твої дівчата-сусідки по палаті чомусь будили тебе, а не вожату, щоб ти пішла з ними в туалет, бо їм самим страшно, і ти здуру пішла, також не розбудивши вожату; маніяк шепотів: та ви просто подивіться… — але ти голосно закричала «вон атсуда на хуй», і він таки пішов. Ваші історії смішні одне одному, і вони чомусь переважно про хуй, конкретику, яку ти, як і та черниця, вже слабо собі уявляєш, і тобі вже здається, що хуй — це щось абстрактне, що він існує тільки в анекдотах, але йому здається по-іншому. Дорогою з ресторану — ти йдеш, махаєш руками і щось розповідаєш — він зупиняє тебе й слиняво цілує в рот. Ти сахаєшся, пояснюєш, що це не входило в твої плани, і швиденько біжиш на метро, відчуваючи водночас післясмак вечері, бридкість від непрошеного поцілунку і вже традиційний жаль за витраченим на ресторан баблом. Бридкість тримається кілька днів.

Усі ці побачення, виставляння себе на продаж, прихований дозвіл вважати себе дозволеною здобиччю, неодмінне споживання білків, жирів, вуглеводів і алкоголю перед незнайомими людьми, плюс думки про те, що призвело до цієї ситуації, заганяють тебе в глибоку депресію.

Раніше ти намагалася приховувати свою ситуацію від колег, аби не чіплялися з розпитуванням чи співчуттям, але тепер тобі однаково, ти кажеш усім усе, і тобі по цимбалах. Як ти вже переконувалася й раніше, твої проблеми цікавлять інших куди менше, ніж тобі здається, колеги співчувають якраз стільки, скільки треба, і ти чи не вперше з вдячністю усвідомлюєш, що справді любиш цих людей, яких не вибирала собі в друзі, але які, наче родина, стають у пригоді за потреби, хочуть вони того чи ні, й ти так само.

За два тижні тебе запрошують у гості друзі — Марк і Тетяна. З Марком ти познайомилася на тому ж веб-сайті шість років тому; ти тоді почала зустрічатися з шотландцем Джеррі, повна конченість якого є темою окремої повісті, а Марк зустрів іншу українку і з нею одружився. З того часу ви товаришуєте. Марк — один із небагатьох твоїх знайомих англійців, і ти хочеш, аби він окреслив перспективи стосунків з Пітером; тим більше що він також фінансист. (Ти лише зараз практично осягаєш, що Лондон — таки справді світовий фінансовий центр.)

Ви з Пітером уже сходили на інтелектуальне французьке кіно, на каву, у тебе закінчився запас філософів, про яких ти що-небудь знаєш, і постає питання, скільки це все ще триватиме.

— Стосунки з англійськими чоловіками починаються так, — пояснює Марк, помішуючи на плиті каррі: в їхньому шлюбі готує він. — Спершу ви дуже-дуже довго зустрічаєтеся. Май на увазі, що він так само закомплексований, як і ти, дуже боїться, що ти його відкинеш, і наважиться зробити перший крок тільки тоді, як буде певен у позитивній відповіді.

— А як він буде певен?

— Він поправить твоє волосся, і якщо ти не відсахнешся, то тоді він знатиме, що рано чи пізно можна буде цілуватися.

— Рано чи пізно?

— Ну, радше пізно, ніж рано. Як правило, це стається так: ви напиваєтеся в пабі і починаєте цілуватися на дивані десь у закутку.

Це звучить як цілком досяжний план. Отже, треба затягти Пітера в паб і напоїти. Ти вже й до того помічала, що він не такий зашуганий після кількох келихів вина. Треба буде також зробити таку зачіску, щоб із неї вибивалися пасма волосся — для поправляння. Здається, що ти полюєш на якогось дикого коня.

— І не спи з ним передчасно, — продовжує Марк. — Бо тоді в англійського хлопа не встигне розвинутися достатній інтерес і це може виявитися тільки на одну ніч. Хіба що тобі це й треба тільки на одну ніч, але тоді не нарікай.

— Пітер запросив мене до себе в гості додому в суботу, — зізнаєшся ти. — Що робити?

— А яке побачення?

— Восьме.

— Восьме… — задумався Марк. — Все одно ще рано. Прийди, повечеряй з ним, можливо, поцілуйся, а після того скажи, щоб викликав тобі таксі, і їдь додому. Тільки не налякай його. Розслабся! Одне з головних правил побачень через Інтернет — завжди пам’ятай, що кавалерів там багато і, якщо не вийде з цим, вийде з іншим. І розслабся, розслабся! Не нервуй — любить-не любить. Задоволення в тому, що не знаєш точно, в самому процесі пошуку, флірту — насолоджуйся цим!

Ти не певна, що Марк розуміє, наскільки відповідальне завдання перед тобою стоїть, але хай собі. Можливо, справді треба розслабитися.

Пітер запросив був тебе повечеряти власноруч приготовленою пастою. І мова не про те, що він її сам зварить і заправить соусом — хоча після колишнього навіть це тобі здавалося вершиною чоловічого героїзму. Ні; Пітер збирався зробити тальятелле, італійську локшину, з борошна, яєць і чого там ще в мене на очах. Як можна після такого вберегти цноту, загадка, але Марк сказав, що треба, значить, треба.

Проте напередодні Пітер пише, що мусить перенести вашу вечерю на інший час.

Ви зустрічаєтеся за кілька днів у приємному кафе в підвалі старої церкви. Він тупиться в стіл.

— Розповідай уже, — кажеш ти, — бо вечір пропаде.

— Пам’ятаєш, ми говорили про правила побачень? — починає Пітер здалеку. Він переказує правила побачень наосліп в Англії, згадує про іншу систему координат у серіалі «Секс і місто», здивувавши тебе своєю з ним обізнаністю, і врешті доходить висновку, що поки двоє людей не дають одне одному обіцянок, то вони вільні робити що завгодно.

Він з кимось був. Вони зустрілися за кілька днів до вашої запланованої вечері, і це було негайне притягання, і він наполегливо її добивався — що для нього дуже нехарактерно, — і це було фантастично, вони запалили місто — ходили по всіх усюдах, намагаючись усе вмістити в кілька днів — адже кілька днів тому вона повернулася додому, в Іран. Вони не давали одне одному жодних обіцянок на майбутнє, але він хоче, аби ти знала про неї, бо це чесно. Він не відчуває між вами сильного фізичного потягу, а для нього це важливо, бо в попередніх його стосунках було мало пристрасті.

Ти кажеш, що дуже цінуєш його чесність, рада, що він пережив такий експіріенс, чи як то? — такий досвід, таку пригоду, і тепер ви можете дружити собі далі.

Чому ти прийшла на перше побачення в таких жахливих штанах, питає він. В штанах, у якійсь шкірянці, замотана в три шарфи, ніби в паранджу. Ти знизуєш плечима: правду переказувати довго. От сьогодні в тебе така гарна зачіска, продовжує він. А чому ти мене не поцілувала в щоку на прощання, а потисла руку? Так офіційно. А ти чого мене не поцілував? — знову знизуєш плечима ти. От сьогодні у тебе гарна зачіска, повторює він. Ти розумієш, що насправді він має на увазі не зачіску, а твої сідниці, обтягнуті новими, по фігурі, джинсами: ти не така вже дура і бачиш, на що він витріщався, коли ти вставала й сідала. Нарешті дивишся, у що він сам вдягнений, — той самий светр із витертим горлом і рукавами, який так запам’ятався Дмитрику.

Решту вечора ви говорите про протестантизм у середньовічній Європі. Побачення з пастою перенесене на наступну суботу.

Ти відраховуєш дні й години до суботи. Щоправда, щось тебе муляє — і ти врешті розумієш що. Ти не сказала останнього слова Зорану, а якщо вже чесність — то чесність. Ти пишеш йому, що він надто нагадує колишнього: такий же високий, навіть імена схожі — Зоран і Доріан. Ти в колишнього закохалася одразу, і це все херово закінчилося, й не хочеться повторювати цей експіріенс. Досвід. Пригоду. Але ти певна, що Зоран знайде собі подругу серця. Зоран дякує за люб’язного листа. Бач який чемний. Була б у тебе двохметрова срака, мабуть, послав би. Ти кажеш, що якось, може, колись потім не проти перетнутися на дружній келишок. Він за. Бач який демократичний.

Напередодні ти їдеш на Ковент-гарден і за 90 фунтів — нечувану для тебе суму — купуєш коротку, але дуже витриману й елегантну сукню. Вона облягає твою схудлу фігуру просто ідеально, окреслюючи груди і стегна; на талії крізь тканину ледь видно проступає пупок. Ти робиш зачіску, з якої вибиваються пасма. Губи фарбуєш яскраво-червоним. Якщо він не відчує фізичного потягу тепер, то проблема точно не в тобі.

Пітер відчиняє двері трохи захеканий: він прибирав. Точніше, збирав речі колишньої і переносив їх в одну кімнату. Його колишня ж ніби виїхала три місяці тому, подумки дивуєшся ти, але тут твій погляд падає на його капці, і ти забуваєш про все інше. Капці зроблені в вигляді величезних овечок, із очима, вухами, ротом і хвостом. Його ноги тонуть у них вище кісточок. «Це я їй купив, а вона не схотіла носити. Не пропадати ж гарним капцям», — пояснює Пітер. Ти категорично не згодна, але мовчиш. Проте по тобі й так усе видно, бо Пітер швидко знімає їх і залишається в шкарпетках.

Ви йдете в підвальну кухню — повна старого лахміття і потрісканих шаф, вона нагадує тобі квартиру-гостинку на проспекті Науки, де ти жила з другом Пашею і котом, а ще у вас постійно тусувалися друзі. Він дістає машинку для розкатування пасти, начисто витирає дерев’яні сходи, які слугують робочою поверхнею, і починає розкочувати на них коржі. Кожен корж він пропускає через машинку, від чого той стає тоншим, і зрештою ця ж машинка розрізає їх на смужки, які ти підтримуєш, беручи також участь у процесі. Різати пасту приємно; ви близько одне до одного, і ти точно знаєш, що він відчув твої парфуми, бо вдихнув і посміхнувся. Все це, як би то сказати по- українськи, мило.

— Не часто робиш пасту на побаченнях, правда? — каже він м’яко.

Розвісивши смужки на тремпелі, почепленому на дверях, Пітер дозволяє тобі допомогти. Тобі випадає нарізати салямі єдиним ножем, що є в домі: колишня забрала решту. Цього ти не можеш не прокоментувати.

— Тобі потрібно більше ножів. Купи собі набір, такий, як у мене.

Пітер слабко захищається:

— Мені й цього ножа достатньо. Він гострий.

— Він зовсім не гострий. Він старий, але з зубчиками, його навіть не можна наточити. У тебе, правда, мабуть, і бруска нема?

Бруска нема.

— Ти не розумієш, Пітере. Гострити ножі — це одне з найбільших задоволень у житті. Ти просто мусиш це робити, аби не збожеволіти, це найдієвіша терапевтична вправа! Береш в одну руку великий тесак, в іншу — брусок, і — вжик! вжик! вжик! — Ти демонструєш недоробленому випускнику Оксфорда, як треба гострити ножі. Але замість того, щоб прозріти, Пітер робить інше: відстрибує до стіни й втискається в неї. Ти дивишся на свої руки: вони порожні, в них лише уявні, несправдішні ніж і брус.

— Ну, зрештою, як ти кажеш, достатньо і цього, — бурчиш ти і намагаєшся не дивитися на сполотнілого Пітера. На хріна було купувати сукню і крутити волосся, аби взяти й зашугати пристойного англійського хлопця з трьома вищими освітами своїми балачками про тесаки? Казав же Марк: не налякай його! А ти що зробила?

Зрештою він робить соус для пасти, ти розкладаєш по тарілках криво нарізану ковбасу, і ви йдете до вітальні. Він хоче одразу дивитися шпигунський серіал 70-х років на старому комп’ютері, сидячи на канапі і споживаючи пасту. Ти висловлюєш бажання поїсти за столом: він явно робить це нечасто. Їсти на канапі, втупившись в екран, — улюблене заняття колишнього; тобі це не надто подобається. Сама по собі паста смачна, але в соусі плавають якісь незрозумілі шматки. Мабуть, те, що він витягав з холодильника зі словами «шкода викидати», таки потрапило не в смітник, а в пасту. Ти вирішуєш про це не думати: тим більше що не відчуваєш голоду.

Ви дивитеся шпигунський серіал, з кожною серією підливаючи вина: в хаті страшенно холодно, навіть холодніше, ніж зазвичай у британських хатах. Як і раніше, ти помічаєш, що після кількох келихів Пітер розслабляється; він починає посміхатися — ти пригадуєш ту першу посмішку, яка тобі так сподобалася, — і підсувається ближче. На третій серії він уже сидить, повернувшись не так до екрану старезного комп’ютера, як до тебе… Йому хочеться, аби тобі сподобався його улюблений з дитинства серіал; він каже, що ти перша дівчина, яку він запросив у гості, відколи виїхала його колишня, і перша після неї, кому він показує цей фільм (вона завжди засинала посередині). І ти з усіх сил намагаєшся стежити за звивистим сюжетом Джона Ле Карре, однак уже пізно, в тебе був складний тиждень на роботі, тобі важко зосередитися, і до того ж він сидить надто близько. Це усвідомлення вражає. Ти ж хотіла його напоїти й поцілувати на канапі, то ось, простягни руку — й бери! Ти раптом розумієш, що сидиш на своїх руках.

Нарешті заплутаний сюжет завершується блискавичним розвінчанням справжнього шпигуна, тобі байдуже, хто це, холодно й хочеться спати. Ти відмовляєшся від ласкавої пропозиції залишитися ночувати і просиш викликати таксі, як і радив Марк. Пітер дуже-дуже делікатно обіймає тебе на прощання і легко, як пір’їнкою, торкається своїми губами твоїх. І це все, що ти від нього насправді хочеш.

Повітря на вулиці здається теплішим, ніж у його хаті. Слава Богу, думаєш ти. Слава Богу, що ти не залишилася. Життя закоротке, щоб змушувати себе цілувати потенційних ідеальних довгострокових партнерів. Такі розумні люди, як ти, можуть такого собі нашифрувати, що просто так, випадково, в таку фігню ув’язатися неможливо. Ти тепер бачиш: насправді його цікавлять тільки твої, чи чиїсь, сідниці. Він так і не зрозумів, хто ти.

Наступні кілька днів у тебе вихідні: ти взяла їх, аби почати пакуватися в хаті, яку ви продаєте з колишнім, але не можеш себе змусити туди поїхати. Натомість вилежуєшся у ванні своїх родичів, які, добрі душі, пустили тебе пожити. Як то часто буває у ванні, в голову починають лізти думки про секс. Ти вже забула, як це робиться. Кілька місяців минуло після розриву, та й до того його було не густо.

Мабуть, колись будеш лежати на смертному одрі і думатимеш: от дура! Самотня, не стара, приваблива, розумна, а місяцями сиділа без сексу — дура, інакше не скажеш! І чого це Зоран так легко погодився більше не бачитися, а потім просто зустрітися на дружні посиденьки? Йому що, байдуже? От козел. От хто, мабуть, без сексу не страждає. Ти уявляєш собі секс із Зораном. Бурхливий, пітний, тваринний секс. Навколо тебе починає закипати вода. Береш телефон і пишеш есемес, запрошуючи на дружній келишок. Зоран, як виявляється, вільний.

Ви зустрічаєтеся в барі в Кемдені. Ти голодна і замовляєш поїсти; розмова заходить про інші побачення. Зоран мав іти на побачення сьогодні, але скасував його вранці: не хотів, каже, марнувати вечір, та й тьолка не горіла ентузіазмом. А тут бачиш, каже він, ти написала. Прикольно! Ти підозрюєш, що він скасував його після твого листа. Ходив він на побачення і вчора, воно протривало аж п’ять хвилин. «Вона постійно мене перебивала, — каже Зоран, люто примружуючи свої чорні очі. — Перебивай мене, якщо ти можеш закінчити мої речення, а якщо ні, то, будь добра, дай мені договорити. Перебила раз, другий, третій, на п’ятий я кинув на стіл гроші і злиняв».

Чи й не скарб.

Тобі приносять сосиски з картоплею. Ти з’їдаєш півсосиски і втрачаєш апетит, попри те що за цілий день з’їла тільки яблуко. Зоран пробує іншу сосиску і проголошує, що більшого гівна в житті не куштував. Зоран хоче змити гівняну сосиску вином, але в пабі воно закінчилося — мабуть, уперше від дня його заснування.

— Поїхали до мене, — починає знову він. — Я не буду до тебе чіплятися. Поїмо чогось нормального, я посаджу тебе на таксі, коли захочеш.

Ти не впевнена, що це мудро. Зрештою, всі поради щодо побачень наосліп сходяться на тому, що до малознайомих чуваків у гості їхати не варто. Зоран бачить твої сумніви.

— Ти боїшся, що я тебе зґвалтую? Мені таким чином секс не потрібен, слава Богу, завжди якось дівчата приходили самі. Ти подумай про інше: моя робота зараз залежить виключно від моєї репутації в Сіті. Я працюю сам на себе. Якщо мене хтось звинуватить у зґвалтуванні — тільки звинуватить! — моїй репутації хана, і я ніколи не зможу відмитися. Так що я ризикую куди більше, ніж ти: тобі будуть співчувати, а мені ніхто руку не подасть, не кажучи вже про прибутковий контракт.

Ця дивна логіка несподівано тебе переконує. Ви кидаєте сосиски і їдете до нього в гості. В нього великий будинок на околиці Лондона, весь пофарбований у жовте. Тут також холодно. Зоран дістає светра, кидає його на увімкнену батарею, і за три хвилини ти вже сидиш у теплій вовні.

Знічев’я ти розповідаєш, як налякала Пітера своїми балачками про ножі. Тобі смішно і трохи соромно, що ти намагалася закохатися в таке сцикло. Звісно, тільки за два дні до того всі газети писали про тітку, яка відрізала хрін своєму чуваку, але, по-перше, за діло, а по-друге, у тебе ж у руках не було жодних ножів!

— Кажеш, любиш гострити ножі? — Зоран витягає з ящика кілька ножів, дуже схожих на твої власні, і точильний брусок. — Тоді займися ділом, поки я зготую піцу. Будеш піцу?

Ти взагалі-то не любиш піцу, але якщо це все, що є в хлопа в морозилці, то чого видрючуватися? Ти погоджуєшся і берешся гострити ножі. Як тобі цього бракувало! Ними вже можна перерубати волосину на льоту, а ти все гостриш і гостриш. Твої руки добре знають ці рухи; у вашому шлюбі всі ножі гострила і цвяхи забивала ти.

Тим часом Зоран дістає борошно, яйця, миску і починає, ніби робить це щодня, місити тісто на піцу. Він куди акуратніший і вправніший з тістом, ніж Пітер. Ти цього зовсім не чекала. Як заворожена, дивишся на його здорові волохаті лапи, що мнуть тісто. «Ці лапи зараз повинні бути в іншому місці», — спадає тобі на думку. Ти здригаєшся від хвилі збудження. Добре, що спеціально вдягла найпотворніший ліфчик, аби ненароком його не трахнути.

За півгодини піца готова. В їдальні стоїть великий стіл із грубих соснових дощок, за який він тебе запрошує сідати.

— Подобається тобі мій стіл? Це я сам зробив, — хвалиться він. Стіл фантастичний на доторк; здається, він підсилює твоє збудження, яке стає просто непристойним.

Нарешті Зоран приносить піцу, ти кусаєш її і вмліваєш. Це найсмачніша піца в твоєму житті. Ти запихаєшся одним шматком, потім іншим, а потім хапаєш Зорана, тягнеш його в ліжко, перепрошуєш за ліфчик і трахаєш майже до втрати свідомості.

— Я — не той, хто тобі треба, ти шукаєш зовсім іншого, — шепоче Зоран, — але це зараз не має значення. Зараз важливо тільки, щоб тобі було добре.

Тобі ще ніколи не було так добре.

Вранці Зоран робить тобі сніданок, і ти зі здивуванням і радістю усвідомлюєш, що страшенно голодна.

— Приходь, коли хочеш, — каже Зоран. — Якщо я вільний, буду тобі радий.

Ти припензльовуєш за два дні. Заходиш, і аромат його лосьйону для гоління, чи його прального порошку, чи його цигарок б’є по твоїй найбільш ерогенній зоні — по носу, — і від цього аж волосся стає дибки на шиї. Ти дивишся на гнучку, мускулисту фігуру Зорана, що з гепардовою грацією пересувається по кухні, готуючи обід, і не можеш повірити своїм очам. Ти хочеш, страшенно хочеш усього, що він має; ти хочеш сидіти за його столом, спати в його ліжку в його футболці, їсти його м’ясо, пити його вино, витиратися його рушником, кусати його вухо, обіймати його талію.

Ти відчуваєш неймовірне щастя, дивлячись на нього, і смієшся без причини. Хоча ні, причина є. Ти тепер знаєш, що один день із Зораном вартий усього життя з Пітером і всіма такими, як він. Ти рада, що жива; ти неймовірно прекрасна.

Він подає на стіл добрячий шмат свинини, картоплю і салат. Салат на третину складається з цибулі. Ти вже забула, коли востаннє бачила цибулю в салаті в цій країні. «Це наш, східноєвропейський принцип, — каже він. — Спершу рубаєш цибулину, а потім думаєш, куди її покласти».

Зоран купив свій будинок трохи не в день піку цін на нерухомість у Британії. Це був вибір його колишньої, яка хотіла дітей. Він не дуже цього прагнув. Але коли любиш когось більше, ніж себе, то що робити, каже він. Купив будинок, незважаючи на ціни, такий, як вона хотіла, і там, де вона хотіла, бо думав тут жити завжди з нею, а тепер сам, за компанію — тільки іпотечний кредит.

А чого ж розійшлися, питаєш ти. Він дає відповідь: їй не подобалося, скільки він курив. Але це трохи не те, що ти чула раніше: раніше було про те, що найголовнішою для неї була робота. Зоран думає і називає ще причини: колір, який він вибрав для вітальні, був занадто жовтим. Вона змушувала його носити костюм і терпіти не могла ходити з ним у паб, хоча тепер ходить щодня. Вона не вкладала грошей у будинок і хотіла купити щось своє, «на майбутнє». Хотіла перевезти свою матір до них жити з Карибських островів. Після втрати роботи вона справилася з психологічною кризою в той спосіб, що трахнула острів Ямайку. Вона три тижні не помічала комод, який він зробив на її прохання. Всі ці причини ніби й мають право на існування, але, поставлені поспіль, вони лунають по-ідіотськи. Вона просто його розлюбила, от і все.

Навіщо люди дають одне одному обіцянки вічно бути разом, питає він? Навіщо жити з кимось? Хіба мати постійний секс, але й секс у шлюбі з роками стає все рідшим. Без дітей він не страждає, на самоті йому не сумно, якщо хочеться компанії — можна зустрітися з друзями, ніхто не пиляє, не дратує, не зраджує. Ти не маєш що на це йому сказати. З точки зору логіки він має рацію. Звісно, коли любиш, логіка поступається іншим міркуванням, але ви обоє добре пам’ятаєте, чим це закінчується.

Ви бачитеся ще кілька разів; він так само тебе годує, слухає, кохає й відпускає на всі чотири боки, без вимог, без прохань, ніби ти йому за це платиш. Без нього ти не можеш позбутися нав’язливих згадок про його запах і доторк. Повертаючись, аж стогнеш від того, як тобі його бракувало. Він в’ївся в твій кістковий мозок.

Невдовзі до нього в гості приїздять батьки — аж на три тижні. «Побачимося після цього, маленька. Я буду дуже зайнятий, — каже він. — Якби я міг, то прийшов би до тебе, але я не зможу — буду зі старими, потім поїду з Лондона, словом, багато різного». Ти розумієш: у нього своє життя, все це було заплановано до твоєї появи, що поробиш. Хоча не можеш точно пояснити, чому він так винувато ховає очі і чухає свого величезного носа. Батьки є батьки, якщо їх рідко бачиш, то треба відпрацювати, кажеш ти. Так, так, каже він і чомусь заперечно хитає головою.

Спершу він шле тобі по кілька повідомлень на день: ми з батьками робили те, ми робили се, мати наводила порядок на кухні, тепер нічого не можу знайти, батько від’єднав якісь дроти на його антикварних колонках і таке інше. Але після Різдва він зникає. Ти даєш йому кілька днів, потім починаєш обережно писати про свої справи, запитувати, як там він. Він, як виявляється, непогано, тільки стомлений, бо Сільвана скрізь його з собою тягає. Коли вже вона поїде назад у Хорватію?

Сільвана? Яка Сільвана?

Тобі така херня не потрібна.

Ти не збираєшся ділити коханця з жодними Сільванами. За кого він тебе має? Та пішов він в пизду. Він, мабуть, по-любому там.

Ти не розумієш, пише він. Давай поговоримо потім.

Я все прекрасно розумію, пишеш ти. На здоров’я, отримуй задоволення, я до тебе питань не маю. Намагайся пам’ятати на майбутнє, що кому брешеш.

Я тобі все розповім при зустрічі, каже він. Я розумію, чому ти вважаєш, що маєш право сердитися, але давай спокійно про це поговоримо, не по Інтернету.

Не турбуйся, пишеш ти. Пиздун.

Як хочеш, пише він.

Ти знову два тижні мовчиш. Настає й минає Новий рік. Це найгірший час року. В цей час із твого життя ідуть мужчини. На Новий рік помер твій батько. Минулого року колишній бухав з друзями три дні — ти погодилася працювати в нічні зміни, щоб мати можливість відсвяткувати разом його день народження, — і не прийшов додому першого січня: не хотів витрачати час на дорогу, коли тобі всього за п’ять годин іти на роботу; того дня ти зрозуміла, що перестала бути найважливішим у його житті. Цей Новий рік ти знову працюєш уночі, бо тобі більше нема де бути. Твоя рука кілька разів тягнеться по телефон, аби привітати Зорана, але ти згадуєш і кладеш телефон назад.

Зрештою ти вирішуєш зробити те ж саме, що зробила після розлучення з колишнім: заходиш на веб-сайт знайомств і знайомишся там із потенційними ідеальними партнерами. Цього разу підходиш по-іншому. Манала ти цих балканських мачо, всіх цих іноземців — іспанців, італійців, французів. Якого трясця тебе тягне на них? Шукаєш місцевого, щоб батьки жили недалеко, щоб було кому приїздити глядіти дітей, щоб говорив англійською щонайбільше з шотландським акцентом.

Спершу тобі трапляється літредактор газети. «Дуже привабливий», — пише він про себе. Ви обмінюєтеся всього двома повідомленнями, він запрошує тебе на побачення майже одразу. Але, почувши акцент, скисає. У нього немає роботи, ти платиш за рахунком (він невеличкий), і розумієш, що він хотів попросити в тебе допомоги у працевлаштуванні, бо ти написала, що працюєш журналістом. Він дуже переоцінив рівень своєї привабливості.

Другий — рекламіст, родом із Мідлендз — батьківщини посередньої англійськості. Розмовляє з простакуватим акцентом, і ти кілька разів ледве стримуєшся, щоб не виправити його граматику. Він приємний хлопець, але ти забуваєш його ім’я одразу ж після прощання.

Третій — програміст, схожий на Вуді Аллена, який писав, що багато заробляє і дуже, дуже розумний. При зустрічі він одразу показує тобі свою платинову картку «Американ Експрес». Не такий він уже й розумний.

Четвертий — стюард на літаку. Він дуже вродливий і досить милий хлопець, але говорити з ним, окрім парашутів, з якими ти ніколи не стрибала, нема про що.

Про п’ятого ти нічого не можеш згадати. На шосте побачення ти не йдеш. Який сенс, якщо перед очима однаково лише Зоран.

Минає ще два тижні. Ти починаєш собі дивуватися. Яка тобі різниця, з ким він спав чи не спав на Новий рік? Він же сказав — побачимося за три тижні, то почекала б собі три тижні. Чому він повинен про все доповідати тьолці, яка приходить скористатися його послугами кухаря і йобаря? Він не хоче шлюбу, не хоче родини, не хоче дітей — а тобі вони навіщо? Тільки здихалася одного геморою, вже хочеш інший? Тобі треба одного — Зорана, а ти собі це заборонила. Дура.

Ти пишеш Зоранові і вибачаєшся за свою передноворічну істерику. Він сміється: знає, що з ним буває непросто. Ти їдеш у гості до Марка і Тетяни, яких давно не бачила, але не можеш розслабитися. О пів на одинадцяту прощаєшся і йдеш, дорогою до метро текстуєш Зорану пропозицію приїхати в гості на годинку. «Хіба що на дружній келишок», — попереджає він. Ти червонієш — добре, що ніхто не бачить, — звичайно, звичайно, дружній.

Сьогодні в його район метро не ходить — зачинено кілька ліній, — але тебе це не зупиняє. Ти їдеш приблизно в той бік, постійно пересідаючи, береш таксі на кінцевій і приїздиш до нього вже після півночі. «Радий, що ти жива, — каже він, відчиняючи двері. — Іди запалюй свічки біля каміна, я що-небудь нам наллю». Свічки — це вже краще, ніж дружній келишок.

— Я на годинку, — уточнюєш ти.

Ви говорите чотири години. Зрештою ти просиш викликати таксі. Він протестує: дурна трата грошей. Тобі дозволено заночувати в гостьовій кімнаті. Або з ним, якщо хочеш. Ти дуже хочеш. Ти кохаєшся з ним відчайдушно, жадібно, ніби він тобі винен за всіх чоловіків у твоєму житті, які пішли чи недолюбили. Він засинає; ти, від величезного полегшення і збудження, яке ще не відпустило, довго лежиш без сну.

Ви прокидаєтеся досить пізно; Зоран варить каву і приносить її в ліжко з газетою. Він смішно коментує статті, щось розповідає про фінансову ситуацію в світі; ти не дуже розбираєшся в фінансових деталях, але відчуваєш, що він говорить про них, аби не говорити про щось інше.

Ти одягаєшся і спускаєшся вниз: час іти.

— Ти мені там щось казала, ніби любиш знати всю правду, — нарешті каже він, не дивлячись на тебе. — Пам’ятаєш, я казав про дружній келишок? Так от тобі чесне пояснення, чому я так сказав. Я знаю, ти дівчина спостережлива і помітила у ванні два рушники.

Ти не розумієш, що він верзе.

— Словом… Та дівчина, що приїздила в гості, — вона в мене закохана, але я з нею не спав. Але зараз…

Ти далі не розумієш, що він говорить і навіщо.

— Словом, у мене є… Я зустрів одну дівчину. Ти сама хотіла знати.

Він іще щось говорить, але ти не чуєш. Ставиш на стіл чашку з кавою, аби не впустити. Коли відпускає серце, перепрошуєш за якісь дурниці — що приїхала, що прийшла в його ліжко, що не здогадалася — ніби він мала дитина і не знав, що робить. Опанований раптовим потягом до чистоти, він миє і без того бездоганну плиту. Ти востаннє вдихаєш його запах і йдеш.

О Зоране, Зоране! Втілення всього чоловічого, невгамовна жага до життя.

О Зоране! Зоране, який ділився всім, що мав, давав тобі все, що ти хотіла, і взамін бажав одного — лишатися собою. Зоране, прекрасне тіло, швидкий розум, гострий язик! Зоране, зоре тьмяна, яку ти розпізнала лиш після вибуху в супернову! Зоране, людино, що страждала, кохала, не хотіла більше ран! Ти плачеш. Ти вдячна вітрові, що несе з екзотичних кафе запах спецій, схожий на нього. Ти співаєш до себе, чого не робила вже багато років, уголос, на подив іншим пасажирам метро, про втрачену любов і надії одного з двох коханців на те, що вона знову спалахне, як вулкан, який вважали згаслим. Про обіцянки принести дощові перлини з пустелі і марні надії на щастя. Зоране-несподіванко, Зоране-подарунку. Зоране, пристрасте, яка буває тільки раз.

Загрузка...