Сергій Жадан Вона знає всі шлягери цього року

1

Найгірший готель у місті. Навіть погодинні кімнати тут ніхто не винаймав, мабуть, закохані думали, що краще утримуватись, аніж займатись «цим» тут. Але інші готелі були переповнені, доводилося брати, що залишилось.

29 грудня, три дні до Нового року. Натовпи блукають містом у пошуках свята, вокзали засипані чорним залізничним снігом, золоті вікна помешкань горять у сутінках, небеса роздуваються вгорі, як свіжовипрані простирадла на старих подвір’ях, діти і жебраки нишпорять вулицями, ловлячи тінь довгого безтурботного святкування. Я зійшов на залізничному, дістався центру і зняв-таки в цьому підозрілому готелі одномісний без зручностей. У кімнаті стояло ліжко й побитий життям канцелярський стіл, що пахнув трупами й старими газетами. В одному кутку знаходилась перекошена шафа, в іншому — рукомийник. На рецепції сиділа тьотя Маша, схожа на воротаря хокейної збірної. Вона зовсім не виходила зі скляної будки, дивлячись портативний чорно-білий телевізор і не надто переймаючись кольоровою дійсністю. На першому поверсі працював бар, де продавали алкоголь і готували жахливу пересмажену каву. Готель був тихий і, здавалось, зовсім порожній, коридорами тривожно снували протяги, в кімнатах ховалися тіні померлих від кохання відвідувачів, уночі можна було почути, як вони риплять ліжками в сусідніх кімнатах, як важко пускають воду в рукомийниках і набирають повні жмені холодної хлорованої води, заливаючи пожежі в своїх душах, гуляючи до ранку готельними поверхами й потерпаючи в ці передсвяткові години без любові та зручностей. Виглядало на те, що новорічну ніч ми проведемо разом із тьотею Машею. Новий рік — свято родинне, аякже.


2

Ковбаса з Гасаном приїхали раніше й перші дні намагалися не відходити від вокзалу, аби не загубитись у чужому місті. До того ж незручно було тягати за собою важке гірськолижне спорядження. Ковбаса і Гасан були чайниками сновборду. Як справжні чайники, вони мали при собі купу зайвих речей, гору барвистого польського спорядження, в якому планували стати королями зимових перевалів. Працювали вони в медійній сфері, були директорами невеличкої київської fm-станції. Напередодні свят, справедливо вирішивши, що найближчі пару тижнів новин у країні не буде, надумали влаштувати собі справжні чоловічі вакації — з лижами, банями й переломами. Проконсультувались із регіональними партнерами, купили дошку та лижі й рушили в гори. Радіо залишили на секретарку Свєточку. Заздалегідь підготували рекламні блоки та новорічні привітання, підстрахувались новинами з-за кордону, викупили купе й поїхали. З собою взяли веб-камеру, час від часу вмикали скайп і зв’язувались із Свєточкою. Знали, що телефоном проконтролювати її важко, а ось живе зображення діє на неї гнітюче. Побачивши зранку директорів у лижних шапочках і з палицями, Свєточка на цілий день втрачала спокій, чого Ковбаса з Гасаном і домагалися. Доїхавши до кінцевої, вони затягли речі до зали очікування. Тут сталася перша несподіванка. На вокзалі їх мали підібрати місцеві туроператори, котрі знали всі маршрути, адреси й телефони «Швидкої допомоги» і зголосилися влаштувати столичним гостям незабутню забаву. Проте напередодні, повертаючись із Польщі, куди їздили на закупи, туроператори затіяли бійку в придорожньому барі на виїзді з Любліна, побили польських водіїв, зламали в барі кавовий автомат, були затримані поліцією та відтранспортовані до відділку. Швидко зв’язалися з консульством. У консульстві черговий відповів їм, що нині свята, католицьке Різдво, і що працівники консульства святкують разом із братнім польським народом. І святкувати будуть, судячи з усього, ще довший час, оскільки попереду Новий рік, а там і наше Різдво, і решта свят зимового календарного циклу. Прощаючись, черговий порадив їм підкупити поліцаїв і їхати додому зустрічати Різдво в тісному родинному колі. Так чи інакше, туроператори надовго зависли в поліційному відділку, а розгублені Ковбаса з Гасаном, переночувавши на вокзалі, рушили до міста і винайняли двомісний без зручностей у найгіршому готелі. В душ вони ходили, не скидаючи лижних шапочок.


3

Кеша затримався в місті випадково. Мав від’їхати ще позавчора, проте постачальники тягли час, посилаючись на передсвятковий поспіх, просили ще трішки зачекати, переконували, що все буде добре. Кеша кілька днів жив у знайомих в старому місті, сприймаючи все як веселу пригоду. Приїхав він за оргáном для харківської філармонії. Про все вже було домовлено, накладні підписані, аванс перераховано, постачальники самі просили приїхати до Нового року, аби не мудохатись із цим чортовим оргáном ще й після свят. Однак несподівано почалося католицьке Різдво, і постачальники якось дружньо засвяткували. Кеша годинами сидів у приймальнях начальників різних департаментів, видзвонював завскладом і головного бухгалтера, проте справа рухалася мляво. В якийсь момент вантажники привезли Кеші на квартиру довгі картонні коробки з трубами для оргáна. Труб було зо два десятки. Решту вантажники обіцяли завезти після свят. Прощаючись, наполегливо радити тримати труби в кімнатній температурі. Інакше все — переконували вони — корозія, дифузія, і можна викидати! Не забувай — кімнатна температура!

Знайомі попросили Кешу негайно виїхати. Разом із трубами. Сказали, що переживають за паркет. Кеша пробігся переповненими готелями. В одному, найгіршому, знайшовся номер. Одномісний, без зручностей. Кеша перетягнув туди труби і заспокоївся. Проте заспокоюватись було рано — в готелі було холодно, мов на ковзанці. Справа йшла до корозії з дифузією. Потрібно було щось робити. Кеша почав брати труби з собою до ліжка: обкладався ними, мов грілками, зверху накривався ковдрами, позиченими в тьоті Маші, і так спав, гріючи шматки оргáна своїм худим, проте гарячим тілом. Нагадував пінгвіна, котрий не дає замерзнути великому пінгвінячому яйцю.


4

Я побачив її ввечері, повернувшись із міста. Вони сиділи з тьотею Машею і дивилися музичну програму. Тьотя Маша ставилася до побаченого недовірливо, а ось вона охоче підспівувала за естрадними співаками. Вона знала напам’ять усі слова, навіть коли слова були жахливі. «Лєно!» — покликав я, вона здивовано озирнулась і вийшла зі скляної будки. Сказала, що рада мене бачити, що це просто неймовірно — зустрітися тут, у цьому місті, в цьому готелі, що це атмосфера свята й новорічні дива і що за це обов’язково потрібно випити, але краще не тут. Розповіла, що приїхала сюди спеціально, аби відчути дух Різдва, ще зранку поселилась у цьому готелі і вже другу годину співає з тьотею Машею, оскільки тій страшенно самотньо сидіти самій у скляній будці. Була вона в якійсь дивній шубі з лисячим хутром, запевняла, що це бабусина шуба, скаржилася, що в неї в місті жодних знайомих і вона зовсім не знає, чим себе зайняти і де цей дух Різдва взагалі знайти. Я запропонував усе ж зайти до бару.

Ночувала вона в мене. Шуба її висіла на шафі, відлякуючи втомлених готельних духів.


5

Ковбаса був довгим і незадоволеним, носив військові штани з десятком кишень, в яких постійно губив мобільний телефон і ключі від номера, а ще — теплий плетений светр із зображеним на ньому оленем. Мав довге немите волосся. Гасан, натомість, одягнений був у шкіряний комбінезон і теплу куртку яскраво- червоного кольору. В комбінезоні він нагадував баварського броваря з кавказьким корінням, куртка ж робила його схожим на муніципального паркувальника. Коли друзі виходили на вулицю, біля Гасана відразу ж починали паркуватись автівки.

Ночували вони в спальниках, кожен у своєму, спали до обіду, потім прокидались і снідали консервами та кримським коньяком. Поснідавши, вмикали скайп і виходили на зв’язок із Свєточкою. Свєточка лякалась їхніх неголених зображень, але заспокоювала, що все гаразд і що рейтинги ростуть. Друзі питали про останні новини. Дівчина чесно переповідала ними ж накачані з мережі інформаційні повідомлення на два тижні вперед. Заспокоєна дирекція давала відбій і поверталася до активного відпочинку. Довго видзвонювали туроператорів. Ті були десь поруч, але слухавки не брали. Друзі вирішили чекати. По обіді збиралися, брали лижі й ішли до міста. Товклися магазинами, чіпляючи палицями випадкових відвідувачів, пили терпкі бальзами й знайомились із самотніми пенсіонерками. Срібло грудневих снігів лежало на дахах, відбиваючи синє місячне проміння й наповнюючи серця теплом і втіхою. В барах майже ніде не приймали їхні картки. Ковбаса злився й посилав Гасана на вулицю, до банкоматів. Щойно Гасан зупинявся під банкоматом і починав знімати готівку, як за ним відразу починали паркуватись випадкові автомобілі.


6

Кеша носив стару шкірянку і строгу чорну шапочку, як у чеченських бойовиків. Під шапочкою мав кучеряве руде волосся. В кишені шкірянки завжди тягав затерту, мов колода карт, «нокіа». В телефоні його були забиті два номери — мамин робочий і мамин мобільний. Номер шефа він записав на окремому папірці і носив у кишені сорочки. Прокидався Кеша рано, проте лишався в ліжку, гріючи своїми ребрами частини оргáна, що поступово охолоджувались, мов степові ріки під вересневим сонцем. Снідав Кеша на першому поверсі в барі — там було дешево і майже не траплялось відвідувачів. Щоправда, згодом заїхала ціла компанія поляків, вони голосно перекрикували один одного, намагаючись до чогось домовитись, проте Кеша розмов із ними не підтримував, і, з’ївши свій сніданок, підіймався нагору, лягав, не роздягаючись, у ліжко, й грів легкі, ніби подих, труби. Час від часу телефонувала мама і переповідала свої сни. В ці передсвяткові довгі ночі мамі снилися переважно покійні родичі — тьотя Ніна, яку переїхало дорожнім котком; Семен Іванович, котрий потонув, переїжджаючи ріку велосипедом (причому потонув разом з велосипедом, так то, може, і виплив би, але нізащо не хотів кидати залізного друга); кузен Андрюха, котрого вбило струмом, коли він знімав дроти, аби здати їх на кольорові метали. Небіжчики стояли в головах і співали. Мама була впевнена, що це знак, просила Кешу добре снідати, тепло вдягатись і не водитися з готельними жінками. «Пам’ятай, що я тебе люблю», — ніби дорікаючи, говорила вона Кеші. Кеша й хотів би забути, але не міг.


7

Зранку зимове сонце залило кімнату, мов олія посуд, Лєна обмоталася ковдрами і нізащо не хотіла вилізати з ліжка. Виглядала замучено після переїзду та поселення, тож я переймався, чи стане їй сил і терпіння вполювати серед засніжених вулиць гіркий, наче палений цукор, дух Різдва. Вночі вона багато сміялася, голосно кричала і пила з-під крана холодну воду. Заснула під ранок — цілком знеможеною і задоволеною. Навколо був розкиданий її одяг: білизна, чоловіча майка і чорні панчохи, котрі вона вчора порвала, стрибаючи ліжком і вилазячи на підвіконня. Було їй за тридцять, мала фарбоване в білий колір волосся, ледь помітний шрам на передпліччі і кілька синців на литках, котрі набила, падаючи з другої полиці. Про це вона розповідала пізно вночі, коли я відмовився йти на рецепцію за водою; Лєна лежала на зіжмаканих простирадлах, курила сигарети, розсипаючи навсібіч попіл, і переповідала найцікавіші моменти своєї подорожі — як запізнилась і сіла не в той вагон, як потоваришувала з провідниками і вийшла на якісь безіменній станції, як зрештою познайомилася з військовими, котрі їхали невідомо звідки й незрозуміло куди, тримаючи пункт свого призначення в цілковитому секреті, і пропонували купити в них гранату, і вона вже майже погодилася, проте вони так і не дійшли згоди, тому що гранаті чогось бракувало, і військовий, котрий продавав, тримав її в руці, не випускаючи, аби не бабахнула, так і спав — з гранатою в одній руці, з мобільником в іншій, чекаючи, мабуть, на секретні накази. Вона розповідала мені це все, а я слухав, засинаючи під її шепіт. Вогняні лисиці спалахували хутром у запашних сутінках, і скрадливі кроки лунали коридором, завмираючи під нашими дверима, а краплі води губилися в її м’якому стриженому волоссі, ніби фазани в грудневих снігах. Прокинувшись, вона знову почала співати.


8

На третій день перебування в готелі, вилізши зі спальників і розрубавши старим німецьким багнетом останню банку з консервами, друзі ввімкнули скайп і до вечора говорили зі Свєточкою. Розпитували про погоду в Києві, про курс долара, про спортивні події, згодом перейшли на особисте. Просили Свєточку розповісти про свого хлопця, повернутись перед камерою боком, аби вони краще могли її побачити, потім важко зітхали, Ковбаса навіть заплакав, Свєточка теж — і спеціально для них пустила в програмі на замовлення якусь стару пісню Челентано, якого Ковбаса терпіти не міг. Увечері, гуляючи в ресторані й заводячи в музичному автоматі одну за одною пісні Челентано, друзі підсіли до веселої жіночої компанії. Були це працівниці міського відділку освіти, жінки мудрі, досвідчені й звичні до екзальтованої поведінки чоловіків у великих жіночих компаніях. Мали пишні форми і збиті догори фарбовані зачіски. Жінки відразу вподобали директорів, особливо Гасана, з його баварсько-кавказькими коренями, розповідали про проблеми в освітній галузі, ділилися сокровенним, танцювали під Челентано і щедро заливали гарячі страви лікерами та бальзамами. Ковбаса, як молодший, заснув за столом, а Гасан довго цілувався в темному прохолодному коридорі з жінкою, котра мала найпишніші форми і червону копицю на міцній голові. Жінка цілувала його навчено й хижо, вимащуючи рожевою губною помадою і повільно затискаючи в куток.

Прокинулись вони лише під обід, у готелі, Ковбаса до всього загубив телефон і навіть не намагався його знайти, лежав, не маючи жодної змоги вилізти зі спальника, до якого вчора заліз у важких лижних черевиках головою вперед. Гасан тривожно дивився за вікно, відчуваючи на устах шалений присмак ялівцю та губної помади. Домовились увечері побігати на лижах, доки ще тримали ноги.


9

Мама телефонувала зранку, тому він прокидався ще затемна, аби дзвінок не застав його зненацька. Почувши, що він не спить, мама починала мляво нарікати, скаржилась на тиск, на погані сни та загальний невтішний стан. Глибоко дихала в слухавку і просила Кешу послухати, чи немає шумів. Кеша з надією прислухався, проте дихання старої було рівне й розмірене, а серце працювало старанно, як насос. Маму, втім, це не заспокоювало. Вона лякала Кешу, говорила про втрату пам’яті, наглу смерть та швидкий розпад. Кеші це потім снилось уночі, від чого він прокидався наляканий і спітнілий, надягав чеченську шапочку і блукав готельними коридорами, намагаючись заспокоїтись. Якось, скрадаючись бузковим коридорним мороком, він підгледів у душовій кімнаті жіночий обрис — дівчина з довгими ногами й стриженим волоссям обмотувалася рушниками й тихо наспівувала якусь популярну мелодію. Кеша непомітно повернувся до кімнати, заліз у ліжко й довго грів металеві труби своїм запаленим серцем.


10

Все це почалося на передмістях. На пагорбах за окружною спалахували рожеві відблиски, і сніг висипався з розкритих небес на цукрові будиночки залізничників та металеві дредноути цілодобових кіосків, що пробивалися крізь легку заметіль, освітлюючи вечірній морок золотою, мов кукурудза, електрикою. Сніг рухався на схід, минаючи самотні двори з деревами й димами, що підіймались із коминів, наповнюючи небеса, ніби повітряні кулі, теплом і димом. Чорні стовбури, застряглі посеред засніжених площин, зливалися з чорнилами вечірнього повітря, від озер та замерзлих річок долинали дитячі голоси — діти розчищали кригу й уважно вдивлялись у промерзлу порожнечу, розглядаючи коріння й водорості, що сплавились бурштином і коштовно тьмяніли в синіх крижаних проймах. Коли зовсім темніло, діти лишали ковзанки, бігли додому глибокими протоптаними стежками, зганяючи в грудневе небо насторожених птахів. Пташині зграї здіймалися над обійстями й парканами, минали залізничні насипи, пролітали над вузловою, над довгими товарняками, вантаженими снігом та вугіллям, втягувались у лункий простір станцій, пробивалися крізь жовті стовпи ліхтарного світла і понад виноградниками та лініями електропередач влітали до старих кварталів, що тяглися аж до залізничного вокзалу. Вихопившись коло платформ із веселими натовпами, що висипали з приміських потягів, пташині тіні пірнали в морок та пустку, опиняючись поміж пустирів, котрі починалися відразу за вокзалом і, віддзеркалившись у яскравих вечірніх снігах, сплановували ближче до кремових довоєнних будинків, ближче до старого стадіону й порожніх складських приміщень, над якими вже викочувався помаранчевий місяць, ніби футбольний м’яч, який місцеві підлітки ганяли в синьому від електрики снігу. Зірвавшись угору, птахи мчали повз парки, повз університет, в бік старого міста, лишаючи внизу проспект та порожні ринки, ближче до трамваїв і ратуші, кружляли над загуслим повітрям задніх дворів, де курили офіціанти з ресторанів і куди виносили сміття з готелів та офісів. Не знайшовши й тут чогось цікавого, робили коло над ринком і губилися серед вузьких вулиць, зазираючи у вікна, залітаючи до чорних, як псячі піднебіння, брам.

За вікнами з’являлося безліч постатей, чулися голоси й лунала музика. Чиїсь уважні погляди, чиїсь нервові освідчення, чийсь пристрасний шепіт і п’яні клятви — стільки жару було в цих рухах і розмовах, стільки очікування в мовчанні, ніби всі сподівалися на знак, мовби мешканці всіх цих будівель визирали у вікна і вибігали на сходові майданчики, стрибали в сніг і впускали до теплих кімнат густе повітря нічних годин, у довгому й безкінечному очікуванні сигналу, котрий мав покликати їх на вулиці, відкривши шлюзи й зірвавши всі запобіжники. Можливо, цим сигналом і став вечірній сніг, що тягнувся весь цей час від залізничних колій і заміських садів, повз приватний сектор і супермаркети в спальних районах, а дотягнувшись аж сюди, до старого міста, разом засипав вулички й прохідні двори, в’язницю й церкви, університет і пам’ятники, автомобілі на узбіччях і трамвай посеред вулиці. І, розпізнавши цей сигнал, побачивши його в синьо-зеленому піднебессі, чоловіки й жінки, діти й старші громадяни вибігали надвір, у гаряче місиво снігу, весело сміючись, славлячи погоду і цей сніг, котрий нарешті зняв заслону з ночі й розбудив це місто, з його псами й жебраками, співучими жінками та злодіями, з його школярами й пташиними зграями, що від цього ґвалту й гупотіння вилітали крізь глибокі двори та блакитні провулки, падаючи в чорну ніч і легку опівнічну пустку.

Найдопитливіші з птахів, найбільш голодні й нахабні з них, сідали на підвіконня старого будинку і діловито походжали, зазираючи крізь замерзлі шибки, за якими діялись незрозумілі й загадкові речі, що від них забивало їхній пташиний подих і відкривалися від здивування дзьоби.

В одному з помешкань сиділа в ліжку дивна напівроздягнена жінка, весело щось вигукуючи й розкидаючи навсібіч одяг. Була вона сама чимось схожа на птаха, легко зістрибувала з ліжка й ходила кімнатою, підбираючи свої светри й трусики, вибираючи, що їй надягнути, не знаючи, на чому спинитись. Її стрижене світле волосся було розкуйовджене, але вигляд у неї був радісний, ніби вона вже вирішила для себе, що саме їй надягати, як їй бути далі, куди їй іти і де спинитися. Ця ледь помітна рішучість, з якою вона збирала докупи плетені шкарпетки і криваво-червоні бюстгальтери, насторожувала птахів, вони напевне знали, що жінка з такими нервовими й рішучими рухами спроможна на будь-які дурниці, на найгірші вчинки, на найсолодше божевілля, на святенництво й аскезу, інакше кажучи — чекати від неї можна чого завгодно.


11

А в іншому помешканні, поверхом вище, сиділи двоє похмурих сильних чоловіків і їли з ножа рибні консерви. Схожі були на мисливців, або рибалок, або дослідників арктичних просторів, океанських глибин. Щетина на їхніх обличчях гостро зблискувала в світлі електрики, зморшки глибоко западали, коли вони супились і мовчали, ламаючи гострими міцними зубами риб’ячі кістки. Один мав довге немите волосся, котре робило його схожим на морського розбійника, інший був коротко стрижений і заведений, грізно стискав у руці німецький багнет, час від часу вганяючи його в консервовану рибу. На підлозі довкола них лежали речі, котрі пасували б якійсь географічній експедиції чи рятувальній команді, — спальники й гасові пальники, важкі ліхтарі та гірськолижні окуляри. Згори на всьому цьому лежала зламана веб-камера, що лише увиразнювало образ мужніх запеклих дослідників та мандрівників. Якийсь смуток світився в їхніх очах, якась невимовна жага, котра шукала виходу, не до кінця усвідомлена спрага, що розпалювала їм груди, женучи вперед, у сині пекучі сніги, що освічувалися літаками.

— Послухай, брате, — говорив волохатий, котрий виглядав упослідженішим і запеклішим від товариша, — заїбало чекати. Що ми сидимо тут, як полярники на крижині? Лижі в руки і пішли!

— Без провідника? — сумнівався інший, чий шкіряний комбінезон був густо перемащений соусами та губною помадою. — Не дійдемо.

— Та послухай, — переконував його упосліджений. — Дійдемо. Не в тайгу ж ідемо. Я дуріти почну в цьому готелі! В них же тут навіть гарячої води немає! Що ж ми — тюлені, без гарячої води жити?!

— Я мінералкою миюся, — заперечував перемащений. — Вона кімнатної температури.

— Кактуси треба поливати при кімнатній температурі! — кричав упосліджений. — А митися треба гарячою водою. У нас скоро тиф почнеться. Треба йти.

— Брате, — заспокоював його перемащений, — ти не хвилюйся. Скажеш іти — підемо. Ти на лижах бігати вмієш?

— Ні, — відповідав упосліджений.

— І я не вмію, — признавався перемащений. — Значить, підемо пішки.

На тому й порішили.


12

А ще в одному вікні замріяний юнак з яскравою рудою чуприною ходив від ліжка до дверей і пригнічено розмовляв із кимось по телефону. Себто не так говорив, як вислуховував якісь безкінечні скарги, побажання, рекомендації та погрози, пропускав усе це крізь своє гаряче серце і холодний мозок, не втрачаючи ні на мить самоконтролю, міряв широкими кроками простір кімнати, притискаючи ліктями до тіла якісь металеві предмети, схожі на бутафорні термометри з лялькового театру. Складалося враження, ніби мав застуду, і всю безодню цієї застуди можна було виміряти лише такими, нелюдських розмірів термометрами, схожими на флейти.

А в інших помешканнях, за іншими вікнами теж відбувалося безліч захопливих подій — якісь польські скаути мішали вино з фантою, готуючись до гучної забави; якісь прочани читали вголос Євангеліє від Луки, передаючи Святе Письмо тому, в кого теплі руки і неперестуджений голос; якісь росіяни телефонували на Сахалін, оскільки там уже настав новий рік і, відповідно, можна було починати святкове дійство. Сміх та зітхання котилися високими коридорами, і теплий пар здіймався від випадкових перехожих унизу, і сніг, що пройшов над містом, тепер висів на гілках, мов парашути чи використана вагонна білизна, котру, попри всі заклики провідника, так ніхто і не здав.


13

Я знав, що надовго вона не затримається. Питання було лише в тому, чи має вона куди йти. Вона розповіла, що вдома на неї чекають доньки, що вони зовсім дорослі, сидять з бабусею і слухають платівки, які займають півквартири. Час від часу вона телефонувала їм, і тоді вони співали разом.


14

— Так, — говорив він похмурим голосом. — Найважливіше — це шлях воїна. Пройти вузькою кладкою поміж забуттям та безсмертям, оминути всі перешкоди, вийти в долину втіхи й одкровення. Хіба не про це мріяли ми все своє життя? Хіба не голоси наших братів по зброї кличуть нас щоночі, голосять до нас із туманних верхів’їв, не дають нам заспокоїтися в нашому земному житті? Тож чи маємо право зрадити їх, відмовитися від цієї пригоди, чи зможемо потім дивитись в очі один одному, скажи мені? Шлях воїна кличе, завтра і рушимо.

— Як підемо, брате? — спокійно питав його другий.

— Найнадійніше йти за зорями та небесними світилами, спускатись уздовж перестуджених річищ та прямувати за пташиними тінями, що летять крізь туманні перевали. Але на всяк випадок я купив атлас автомобільних доріг.


15

«Вибираючи між пристрастю та кар’єрою, я завжди робив вибір на користь останньої, — думав він, — почуття громадянської відповідальності видавалось мені пріоритетнішим. Щоразу, коли заходила мова про домінування індивідуального над колективним, якась невидима внутрішня сила схиляла мене на бік солідарності та взаємопідтримки. Приватне, егоїстичне почуття замкнутості й зосередженості на своїх внутрішніх, індивідуальних, позбавлених колективного наповнення переживаннях видавалось мені гідним сорому та зневаги. Долучення до суспільних процесів, під’єднаність до невидимих, проте неспинних форм виробництва та громадських комунікацій сповнювали мене впевненістю й розумінням доцільності власного існування. Все інше втрачало зміст, а коли і проявлялось у хвилини душевної слабкості та внутрішніх вагань, відразу ж відступало під тиском значимості процесів, до яких я дивовижним чином був причетний. Тому я завжди намагався витиснути зі свого серця все особисте, наповнюючи його радістю колективної праці. Маму свою я не люблю, жінок у мене немає, в мене клоунське волосся і проблеми зі сном. Мені двадцять п’ять років, і далі буде лише гірше».

Повітря в готелі було сухим і наелектризованим, його волосся потріскувало в темряві і, коли він намагався його розчесати, сипало іскрами, погрожуючи запалити цей готель разом з усіма його холодними безсердечними мешканцями.


16

— Що мені вдягнути? — повторювала вона. — Що мені надягнути?

Ми вже годину як збиралися зійти донизу, новий рік невблаганно підступав, наче весняна вода, потрібно було щось робити, ми вирішили спуститися до бару і влаштувати веселу, неповторну вечерю. Ті, хто виживе, перекажуть тим, хто відійде, як усе відбулось.

І ось вона вже годину перебирає речі в своїй великій чорній валізі, не знаючи, що вдягнути з такої урочистої нагоди.

— Якщо я пов’яжу на голові рожеву стрічку? — питала вона, стоячи посеред ліжка в жовтих панчохах та рожевій білизні.

— Ти схожа на жінку з вісімдесятих, яка займається аеробікою, — намагався я її підтримати.

— Ні, так не годиться, — розчаровано викидала вона стрічку. — Жодних вісімдесятих. — І натягувала на очі великого плетеного растаманського капелюха. — Якщо так?

— Ні, — охолоджував я її, — так тебе в бар не пустять. Або назад не випустять.

Капелюх летів під ліжко, вона далі копирсалась у валізі, витягувала то старанно рвані футболки, то бузкові сорочки з кислотними візерунками, то декадентські спідниці, а то військові черевики з намальованими на халявах черепами. Коли жодних надій на те, що ми кудись підемо, не залишилося, вона раптом видобула звідкись довгу чорну сукню, скинула з себе все, що на ній було, з панчохами включно, натягла цю допотопну сукню, взула військові черевики з черепами і задоволено рушила до дверей. Свято обіцяло стати незабутнім.

І все йшло до того, що ми втратимо голову в цьому новорічному Вавилоні, в цих чорних будинках, холодних, ніби морські порти, ніби старі розвалені трюми, будемо гірко пити за упокій веселих душ, які не дожили до цієї світлої години. А за вікнами буде шуміти нічне море, будуть пінитись і запекло бити в іржаві днища наших помешкань зелені хвилі, відлунюючи своєю міццю в наших серцях і горлянках. Бар наповнився мешканцями готелю, які постягувалися сюди з усіх поверхів, зі своїх нір та закапелків, залишивши теплі ліжка й прогріті диханням кімнати, заради цієї миті слави, заради кількох годин святкування в колі неприкаяних і загублених подорожніх, в компанії мандрівників та біженців, котрих закинуло на ці береги, в ці бездонні трюми й каюти, до яких бояться зазирати навіть жахливі морські істоти, не бажаючи побачити щось таке, що потім переслідуватиме їх у спресованих і важких глибинах. Нарешті ми всі зустрілись у цьому дзвінкому кулінарному пеклі! Нарешті ми побачили, скільки нас ховалося на цих поверхах, скільки нас жило в цих кімнатах без зручностей! А було нас багато! Були серед нас польські скаути, цілий загін. Мали вони проблеми з витримкою та якісь не до кінця зрозумілі реваншистські настрої. Кричали голосніше за всіх, проте надовго сил їм не вистачало. Тож, викричавшись, мов чайки, вони позамовкали по кутках, втім, не полишаючи загального святкування. Були також якісь молдавські інженери, котрі жили в готелі так давно, що їх тут уже мали за своїх і платню брали лише за електрику. І ще були якісь бізнесмени, котрі прийшли зі своїми дівчатами, і священик, котрий прибився на світло й голоси, і пара подружок кельнерки, котрі дещо розбавляли цю переважно чоловічу компанію. І тьотя Маша стояла в дверях, ніби закорковуючи все це збіговисько й не дозволяючи нікому залишити бойовий пост такої урочистої ночі. Тож коли ми увійшли і приєдналися до загального співу й галасу, всі вже були радісні й просвітлені, всі цілувалися навзаєм і запрошували одне одного до танцю, перекрикували музику, перестрибували через стільці, голосили й тішились. І над усім цим стояв невитравний і густий, як морська вода, запах пересмаженої кави, дух Різдва, дух гарячої гонитви за святковими зібраннями й урочистими промовами, дух занепаду та відродження, по якому всі ми постанемо дещо іншими: можливо, кращими, можливо, навпаки, — ще гіршими, ніж були.


17

Ковбаса з Гасаном увірвались у саме серце застілля, в сонячне сплетіння цього багатоголосого святкування, і за цим останнім ударом почалися екстаз та агонія. Ковбаса викинув з-за столу двох скаутів і всівся з Гасаном якраз навпроти нас.

— Привіт! — закричав Гасан до Лєни. — Знаєте таку народну приказку: незваний гість гірше татарина? Так це про нас!

— Ви гірше татарина? — не зрозуміла його Лєна.

— Ні, я не в тому сенсі, — почав пояснювати Гасан. — Я в сенсі, що я незваний гість. А взагалі-то я кращий від татарина, звісно.

— Ясно, — сказала Лєна. — Потанцюємо?

Була вона, поза сумнівом, королевою цього вертепу. Її прозора чорна сукня, а основне — цілковита відсутність під сукнею бодай чогось, зводила з розуму скаутів та бізнесменів. Навіть дівчата дивились на Лєну ніжно, хоча й зневажливо. І Гасан крутив її, як міг, довкола себе, стискав в обіймах і пристрасно рухався поміж столами, хоча це нічого не змінювало — вона дивилася повз нього і зовсім не звертала уваги на його гаряче дихання і запах справжнього чоловічого одеколону, котрий Гасан випив нині за сніданком.

— Брате, — говорив мені довірливо Ковбаса, — ти розумієш — шлях воїна! Шлях воїна, брате! Ти це розумієш?

— Розумію, — відповідав я.

— Ну, так ти з нами? — допитувався Ковбаса.

— З вами, брате, аякже.

— А як же вона? — кидав він обережні погляди на Лєну, що танцювала на стільці. — Вона тебе нізащо не пустить. Тут така справа, брате, — або жінки, або шлях воїна.

— Пустить, брате, — запевняв я його, — це лише випадкова зустріч двох самотніх сердець, за якою потягнуться довгі дні мандрів та переїздів. Одним словом, я з вами.

— Добре, брате, — тиснув мені правицю Ковбаса, — дуже добре. Виходимо на світанку. Шлях воїна, брате!


18

Кеша з’явився поночі, вже коли скаути спали під столами, а бізнесмени намагалися поділити між собою дівчат і не могли згадати, де чия. Чемно спитавши дозволу, Кеша підсів до нас. Побачив Лєну й відразу ж почав відморожуватись.

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Інокентій, — важко сковтуючи прокурене повітря, відповів Кеша.

— Потанцюємо? — запропонувала Лєна.

Він нервово кивнув. Вони довго крутилися біля шинквасу, він боязко торкався її, вона дивилась йому в очі, від чого він німів. Потім повернулися. Було вже пізно, втома лягала на обличчя чоловіків і на рухи жінок, дух Різдва злітав під стелю й опадав нам на плечі, мов перший сніг. Вона не зводила з нього очей, щось дивне відбувалось із нею, я й не пам’ятав її такою — вона хвилювалась і весь час палила, говорила тихо, мовби сама до себе, і надовго замовкала, не дочекавшись відповіді. Тонка жилка билась у неї на шиї, і ледь помітний шрам білів на передпліччі, і губи її пересохли від жару, що займався в її горлі, так вона хвилювалась.

— Я від нього божеволію, — сказала вона мені пошепки.

— Ну, то забери його до нас, — порадив я. — У нього ж напевне холодно й неприбрано.

— А ти? — здивувалася Лєна.

— А я однаково вранці вирушаю, — пояснив я. — З братами по зброї.

— Я не хочу, щоби ти мене кидав, — тихо сказала вона.

— Я теж не хочу, — запевнив я її. — Але тут така шняга, що нічого не вдієш. Шлях воїна, розумієш?

— Розумію, — сказала вона і зовсім замовкла.


19

Те, що ми носимо з собою глибоко в серці, ховаємо від протягів та дощів, ділимось ним лише з найближчими, всі ті голоси й відлуння, сторонні погляди, випадкові зустрічі, безнадійна розлука, радісні спогади, терпке забуття — все те перетікання небес над нами, опадання снігу поміж нас, жовтий місяць і згасаючі сонця, вода, яка тече між наших пальців, темрява, в якій ми губимось, — життя весь час знаходиться поруч із нами, не відстаючи ні на мить, весь час стоїть за спиною, дбайливо вистежуючи наші легкі зникомі постаті, кожної миті нагадуючи про себе, озиваючись до нас, намагаючись заспокоїти й підтримати, кладучи руку на плече в найважчу, в найбезнадійнішу мить, коли ми готові про все забути і від усього відмовитися. Перш за все — від власного життя. Ми дихаємо з ним одним повітрям, ми дивимося в одне небо, рухаємось одними вагонами, годуємо з рук тих самих вуличних псів, дякуємо за всі щедроти й дарунки тих самих духів і привидів, ми живемо з ним, цим нашим життям, одним життям. І помремо з ним однією смертю.


20

Дорога була безкінечна й ледь видима. З тяжким спорядженням на плечах, з потужними ліхтарями в руках, вони брели крізь сніг і пітьму, керуючись якимось внутрішнім відчуттям, котре гнало їх уперед, в сніги й тумани, крізь морок і завії, дорогою болю й перемог, шляхом великих мандрівників та першопрохідців, стежками справжніх, забутих усіма чоловіків, яким зовсім-зовсім немає чого втрачати.

А щоб напевне не збитися зі шляху, вони вирішили йти трамвайними коліями.


21

Вона довго не могла кінчити. Кеша старався як міг, проте від нього тут уже мало що залежало — Лєна гойдалася на ньому до ранку, сміялась і наспівувала тихі мелодії, доводила його до шалу й опускала на землю, а сама все ніяк не могла скінчити й заспокоїтися. Можливо, вона пересвяткувала, можливо, перевтомилась, але дух Різдва не давався їй, легко літаючи попід стелею, мов повітряний змій. Свято все не закінчувалось, і для них двох воно тривало цілу ніч і увесь довгий січневий ранок, аж доки вона не зосередилася на його блідій шкірі та вогняному волоссі, на його зелених переляканих очах, і тоді все сталось, як і мало статися, і вона знеможено впала на подушку поруч із ним.

«Це така дивна незбагненна річ: стосунки поміж чоловіком та жінкою, — думав Кеша, втомлено стоячи над ліжком і розглядаючи її голе тіло, — солодка, але разом із тим гірка, як турецький шоколад. Чи мав я рацію, нехтуючи цими стосунками? Чи не позбавляв я себе чогось важливого, того, що мало б формувати мене як людину, як особистість? Чи не маю я тепер почуватись обділено, не маючи за плечима цього болісного досвіду доторкання до жіночої шкіри, входження в жіноче тіло? Чи не спричинить ця раптова і така неминуча зустріч втрати мого внутрішнього осердя, деформування мого власного я? Адже, так чи інакше, після кожної ночі любові ми виносимо в своєму серці шалене відчуття наповненості й спустошеності, під’єднання до чужого дихання та серцебиття, до чогось значимого, що безпосередньо впливає на наші долі. Адже так чи інакше — небеса за вікном більше не горітимуть таким бузковим сяйвом, і голоси в коридорі не міститимуть у собі стільки туги й розпачу, і я вже ніколи не буду тим легковажним марнославним юнаком, котрий гадає, що можна прожити своє життя, не суміщаючи індивідуальне з колективним».

І, подумавши так, він раптом згадав про труби, котрі з вечора холонули під ліжком. Обережно дістав їх, одну по одній, дбайливо обклав ними Лєну, що міцно й солодко спала, і старанно накрив колючими готельними ковдрами. Спочатку однією, потім іншою.

Січень 2010

Загрузка...