Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Сергій Жадан Пальці двох рук (післямова)

Вибір авторів до будь-якої антології потребує, щонайменше, пояснення, бодай якоїсь ідеї, котра би мотивувала саме такий склад учасників. Чимось подібним я тепер і займаюся. Хоча в цьому випадку давати якісь пояснення складно, більше того — можу сказати, що за інших обставин все могло скластися цілком по-іншому й антологія мала б інший вигляд, обсяг та зміст. Втім, надзвичайно тішуся, що вона має вигляд саме такий, що в ній містяться тексти людей, які для мене особисто багато в чому і визначали літературні двотисячні, принаймні вони, люди й тексти, цілком укладаються в ці десять років життя та літератури, виступаючи щодо них свідками та підозрюваними водночас. Але мені важливо підкреслити саме цю свідому приватність та необ’єктивність, за якими, передусім, і запрошувались автори. Навряд чи приватність здатна слугувати за концепцію, проте вона цілком вільно може бути виправданням для авторів, переадресовуючи всі можливі претензії саме упоряднику. Концепцією може бути просте бажання зібрати разом авторів, до яких прислухався впродовж останніх десяти років. Ясна річ, не всіх із них. Можливо, лише тих, кого справді міг і хотів почути. А таких не може бути багато, їх завжди можна перерахувати на пальцях руки, щонайбільше — обидвох рук. І це теж потрібно підкреслити.

Добре, підкреслив. Про що йшлося ще? Про певні хронологічні межі. Тема для літературних розмов настільки ж невдячна, наскільки звична. Здавалося б — скільки можна розглядати літературу з точки зору хронології, вікової приналежності (особливо у випадку з цими авторами, коли всі подібні спроби не витримують жодної критики), займатись укладанням поколіннєвих списків та застосуванням вікових означень? Тим не менше, повинно йтися про певний часовий зріз, який у цьому випадку видається надзвичайно цікавим. Йдеться про загальне часове тривання, про «останні десять років» як певну декорацію, на тлі якої й відбувались усі описані події, йдеться про час як категорію фіксовану, таку, що була означена та відтворена в літературі, про двотисячні як певну хронологічно завершену даність, котра різнилася від дев’яностих не менше, ніж теперішнє десятиліття буде різнитися від двотисячних. Йдеться також про певне культурне та соціальне наповнення, котре характеризувало десять років нашого життя й літератури, про його загальні місця та характерні особливості, про його тяглість і застиглість, про його кінцеву вичерпаність та остаточну недоговореність. Це, вочевидь, передбачає, що розмова може мати продовження.

Чому могли навчити ці десять років? Марності будь-якого форматування, неможливості вичленити з літературних текстів бодай якісь тенденції, напрямки чи ознаки школи. Загалом, сама ідея групування та розподілу за якимись ознаками раптом виявилася надзвичайно неактуальною, чимось із минулого тисячоліття, лишивши хіба можливість фіксувати приналежність автора саме до цього часу, співзвучність його письма саме цьому десятиріччю. Марна справа — відшуковувати в зібраних тут авторів спільне, марна й оманлива, оскільки подібні вправи можуть спричинити хіба що появу чергових, необов’язкових і недоречних означень, котрі із самими текстами матимуть небагато спільного.

Це були дивні десять років. Іноді мені здається, що в українській літературі за цей час могло змінитись усе. Якийсь час навіть можна було припустити, що все й змінилося. Проте час — химерна конструкція, він має здатність деформуватись і повторюватися, він перевертає все з ніг на голову і знову ставить на свої місця. Схоже, маємо саме той випадок, коли після бурхливих і насичених, сповнених скепсису, надії, впевненості та розгубленості років доводиться все починати спочатку, фактично спираючись лише на письменників, котрі продовжують писати, не надто переймаючись хронологічними межами. Зрештою, сама неперервність письма, неважливість якихось зовнішніх часових позначок, коли займаєшся літературою, роблять усі спроби витворення класифікацій та антологій умовними і легковажними, позбавляючи їх, на щастя, тяжкого літературознавчого вантажу та сумнівних хрестоматійних характеристик. Натомість тексти, тут уміщені, будуть цікаві читачам, які люблять літературу, незалежно від включеності в контекст. Себто йдеться про читача уважного й достатньо відкритого. І оскільки таких читачів з’явилося впродовж минулого десятиріччя достатньо, не бачу жодних причин, аби ця книга активно не читалась у метрополітені та офісах, в аудиторіях та на гарячих чорноморських (чи чорногорських) пляжах під час довгих літніх відпусток. Зрештою, хто краще розповість про час, як не письменники, які в ньому жили?

Що іще хотілося б зазначити? Можливо, мені здається, але більшість текстів цієї книги вийшли достатньо ліричними, надзвичайно інтимними та відвертими. Попри всю свою несхожість та попри умовність самого поняття інтимності, річ ясна. Очевидно, це теж одна з ознак десяти років, про які йдеться. Є велика спокуса поєднати згадану тут ліричність та інтимність із назвою антології, проте це буде свідомим перебільшенням та зміщенням причини з наслідками. Не йшлося про жодну ліричну чи любовну тематику, загалом — автори антології не мали жодних сюжетних, стилістичних чи ідеологічних обмежень, застережень та замовлень. Ішлося лише про літературу. Зрештою, як і завжди в ці останні десять років.