Світлана Поваляєва Атракціон

ніби не бýло ніякої мудрості жодного спокою

ніби й не з тебе веселки балетними кроками

вранці виходили в смог і туман

депресивного міста

так що аж навіть сміття

наче павичів хвіст пломеніло барвисто

ніби не ти усміхалась крізь кухоль

із сонячним пивом закоханій подружці

зважено мов терези аптекарські

з мідними шальками

радила не заморочуватись

сіяла штампами кальками

кожною миттю своєї прозорості

насолоджуючись

нині ж — ніби не ти є цим штормом

і мулом водночас

вітром вітрилом і морем і мертвими рибами

ось твою мудрість осяйну рінню

за ноги волочить

і калатає у водоростях і мотлошить

між чорними глибами

Соня зависла над містом у найвищій точці чортового колеса. Соня вивчила розклад руху чортового колеса, як телеведучий — сценарій програми з усіма цими шапками, розгонами, перебивками й відбивками на рекламу. Внутрішній таймер дисципліновано вмикається в кожній часовій точці переходу до наступної дії. І так само, як звиклий до прямих ефірів телеведучий за дві хвилини до включення може розслаблено допивати розчинну каву і докурювати сигарету в гримерці, Соня дивилася на парк і людей внизу, відпускаючи до задимленого спадню клапті звичних думок. За дві зупинки до найвищої точки чортового колеса вона витягла з кишені сарафану невеличку кульку і стисла її в долоні. Кулька — намистина з чеського скла.

Принаймні це називалося «чеським склом» в колишній радянській республіці УРСР. Намисто з чеського скла вигравало псилоцибіновими веселками на грудях Соніної виховательки в дитсадку, намисто з чеського скла стріляло навсібіч вогнями чистого спектру. Намисто було коштовним і рідкісним — тільки дружина військового кадровика, така, як Соніна вихователька в дитсадку, або така, як директриса найбільшої в УРСР швацької фабрики, де працювала Соніна мама, могли носити такі намиста. Соніна тітка теж мала таке намисто. Чому — невідомо, бо Соніна тітка не мала чоловіка — військового кадровика і не була директоркою фабрики. Вона була телефоністкою і дружиною алкоголіка. Але, можливо, для балансу добра і зла в порожнечі — як-от одні поглинають маргаринові торти, а інші ходять на рибалку чи до солярію — тітка мала багато різних прикрас і дозволяла Соні бавитися ними. Деякі навіть дарувала. Соня дуже сподівалася, що тітка прочитає в її собачому погляді жагу отримати «буси». Соня вбиралася в «буси» і крутилася в них перед тіткою, коли та виливала на кухні душу заклопотаній Соніній мамі. Мама перечіпалася об Соню, Соня однією рукою відтягувала намисто — щоб сяяло, іншою погладжувала зшиту зі старого тюлю бальну спідницю, аби тітка втямила, як одне до одного пасує, тітка розказувала мамі, як її чоловік знову нализався і застряг у чергової хвойди, телефоністки з міської телефонної станції, тітчиної колежанки, мама шаткувала капусту, смажила котлети і дратувалася. Соня перейшла до п’ятого класу і перестала демонструвати своє захоплення «бусами». Кожної наступної чверті доводилося натужно виправляти трійки попередньої, чалапати по понеділках-середах-п’ятницях «на музику», зачіпаючи гітарою в синьому сатиновому чохлі дерева, ліхтарні стовпи і сумки пішоходів, що кришилися кадрами посипаної плівки на пікселі, наче кубики варених овочів у вінегреті; доводилося вчитися гордо мовчати на всі звинувачення класних активістів у нехтуванні «політінформаціями» після уроків. Соня перейшла до сьомого класу і закохалася в учня восьмого класу. На великих перервах у шкільних коридорах кожен його рух вигравав псилоцибіновими веселками і стріляв по Соні вогнями чистого спектру. У перерві між вступними іспитами до університету Соня позбулася цноти і знайшла в собі звичку дивитися під ноги, підбираючи на ходу рештки чужого іміджу — ґудзики, язички від блискавок, заколки, залізні або пластмасові лейбли від сумочок, пряжки, блискітки, що відірвалися від пухових светриків, та штучні камінчики, що відклеїлися від біжутерії. Загублені або викинуті квіти Соня теж підбирала, несла до куща або дерева з дуплом і там залишала, ні про що конкретно не думаючи. Коли з грудневої багнюки на тролейбусній зупинці до Соні мигнув чистий веселковий вогник намистини з чеського скла, Соня глянула в брудне міське небо, побачила, як гайвороння збивається в зграю на пошуки нічлігу, і стягла для намистини рукавичку. Ця історія намистини з чеського скла тепер у такому вигляді лежить у Соніній пам’яті.

В найвищій точці над містом, коли кабінка чортового колеса зупинилася секунд на тридцять — за цей час телеведучий може зробити підводку до сюжету чи представити гостей в студії, — Соня підняла руку до рівня очей і прилаштувала намистину так, щоб останні промені задимленого серпневого спадню опромінили грані чеського скла вогнями чистого спектру. Соня вчилася в намистини випромінювати веселку. Без псилоцибів. Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню дивився чоловік.

— Гей! — гукнув чоловік. Його очі зблиснули вилученим зі спектру ультрафіолетом. — Принцесо! Якщо ти не зачекаєш мене внизу, я перелізу до тебе вже! — Чоловік перекинув ногу через борт кабінки.

Соня злякалася.

— Я зачекаю! Не стрибайте! — крикнула вона.

Чоловік усміхнувся — всі вогні чистого спектру протуберанцями вистрелили з білого — і забрав ногу з бортика кабінки. До самої зупинки внизу Соня дивилася то на витоптаний стумою і ще сонними тінями парк, то на штучне паркове озеро з катамаранами й несвіжими лебедями, то на облуплений тир в гущавині парку, то на працівника атракціону «Чортове колесо» в червоному комбінезоні, то на машини, що ковзали асфальтом, наче праски, то на вищерблену цегляну стіну заводу з протилежного боку шосе. Чоловік дивився на Соню. І усміхався. Веселкові вогні стрибали по Соні, як обкурені зайчики. Соня ступила на землю — в грудях наче акваріум з рибками- неонами хлюпнув водою, хитнувся — і, не наважившись порушити обіцянку, озирнулася. Чоловік не дочекався, коли його кабінка замінить попередню, з якої вийшла Соня, і таки вистрибнув за декілька метрів і десятків секунд до зупинки. Працівник атракціону «Чортове колесо» заволав зі свого місця щось брутально-загрозливе. Соня дивилася на статуру чоловіка, ніби наново вирізьблюючи поглядом всі його бездоганно рельєфні м’язи.

— Ну, привіт! — сказав Соні чоловік. Точніше, молодий чоловік.

Соня подивилася вгору — на його лице, глянула вище — на порожню кабінку в піковій точці чортового колеса, на гуашево-чорне верховіття у згаслому небі, потім собі під ноги — на розплющені підошвами ґумки і пивні кришечки.

— Салют. Я — Соня, — сказала Соня.

— Костик, — сказав чоловік.

Можна було б і не говорити, подумала Соня, коли Костик її поцілував. Можна було б взагалі не розмовляти, думала Соня, заварюючи каву на кухні у Костиковій квартирі. Про що ми говоримо? — думала Соня, одягаючись вдруге, після того як Костик впечатав її в стіну поцілунком вже біля вхідних дверей, одну по одній знову здер з неї всі одежини і відніс до ліжка. Коли з білого вогню виходять промені чистого спектру, можна тільки бути. Неможливо про це говорити. Я бачу, думала Соня, повертаючись додому в супроводі м’язистих каштанів і вбраних до вальсу лип, надпиваючи жовтої мадери з кожної ліхтарної плями, я — бачу. А коли я говорю, навіть коли я слухаю, як він говорить, я сліпну. З неба сіялися намистини чеського скла, Соня злітала над нічним містом, і мокрий сарафан обліплював її пещене тіло псилоцибіновими спалахами. Соня зависала над містом, а коли Костик її цілував, з подивом опинялася на балконі його помешкання — поруч зі спортивним велосипедом і відкоркованою пляшкою червоного вина під ногами. Одного разу Соня навіть прокинулася вранці всередині теплого вузла бездоганних м’язів. Вона лизнула один м’яз. Подумала, як можна цей смак назвати, і додумалася тільки до того, що це Костикове плече. Столиця — це місто квіткових моргів, квіткових цвинтарів і квіткових музеїв, подумала Соня, коли Костик подарував їй оберемок довжелезних колючих стебел з глянсовим листям і тугими кров’янисто-бордовими пуп’янками.

— Я люблю тебе, — каже Костик.

Соня засмагає під його ультрафіолетовим поглядом.

— Я тебе теж люблю! — не замислюючись, говорить вона.

Костик обгортає рушником стегна, переступає через бортик ванної, бере зубну щітку, вичавлює на неї пасту, встромляє щітку до рота і шурує нею по кутніх зубах, розглядаючи себе в запітнілому по краях дзеркалі, переводить погляд на Соню в дзеркалі. Спльовує пасту.

— Давай кудись поїдемо зустрічати осінь.

— Я не зможу, ти ж знаєш.

— Да, — каже Костик, — знаю. Те, що ти працюєш на телебаченні, — ще один привід його ненавидіти. Тоді давай покличемо в гості Лісника з Маринкою, Лісник грибочків з Воловця привіз.

— І що буде?

— А що в тобі є, те й буде. — Костик знову встромляє щітку до рота і випинає перед дзеркалом груди, милуючись рельєфом.

— А те, що тут живе, воно як? — запитує Соня.

Костик зиркає на Соню в дзеркалі й знову спльовує пасту.

— А що?

— Раптом я це побачу. І це буде страшно, — каже Соня, малюючи нігтями на Костиковій спині щось, схоже на тибетські склади ХУНҐ і ХРІ.

— А що для тебе страшно? Страшне — це яке?

— Несподіване. Ні на що не схоже. Таке, що людині навіть уявити неможливо.

Костик бурхливо споліскує рот, спльовує воду, раптом рвучко розвертається, хапає Соню в оберемок і, трохи послизнувшись, виносить її з лазнички, заносить до кухні, саджає на стіл. Коли Костик говорить глухо, з майже басовими вібраціями, Соня малює своїми пипками дихання на його торсі.

— Наприклад, щось велетенське, вогненне, з тисячами рук і ніг, трьома кривавими очима, гострющими іклами і діамантовим прутнем, як телеграфний стовп?

— Це я можу уявити, це не страшно, — говорить Соня в Костикове сонячне сплетіння.

«Про що ми говоримо?» — думає Соня.

Костик цілує Соню і виходить з кухні.

— Розслабся! — кричить він з кімнати.

Зазирає до кухні, вже обліплений блакитними джинсами.

— Я тебе люблю, — пропихає голову в білий реглан. — Тобі щось купити?

— Кефір, — каже Соня.

Зісковзує зі столу, волочить за собою помаранчево- червоне, мов розплесканий спадень, парео з китицями. Слухає відлуння затраснутих дверей. Вмикає чайник. Заварює чай. Порпається в залізному пуделочку, перебираючи холодними пальцями чайне листя, і видобуває нарешті намистину з чеського скла. Піднімає її двома пальцями до рівня очей, дивиться проти світла. Вікно кухні видається заклеєним сірою креслярською калькою. Але грані намистини однаково підморгують жовтими, ультрамариновими, рубіновими, бузковими й смарагдовими зблисками. Це не вогні чистого спектру — це кольори звичайної липневої веселки над містом. Так думає Соня.

Траскають вхідні двері. Шурхотять в коридорі супермаркетовий пакет і Костикова вітрівка. Костик заносить шурхіт пакету до кухні, наче фонограму дощу з вулиці.

— Кефір. Яблука. Хліб. Віскі. Сир. Копчений вугор.

Костик викладає на стіл і називає продукти. Утворюється натюрморт. Пакет Костик зминає і викидає в сміття.

— Копчений вугор? — Соня ховає в кулаці намистину з чеського скла.

— Я подумав, тобі по всьому захочеться чогось такого.

— Ти мене залякуєш?

— Копчений вугор — це те, що неможливо уявити?

— Неможливо уявити, після чого може захотітися раптом саме копченого вугра. Хіба непорочна вагітність від грибів, — каже Соня.

«Навіщо він мені це говорить?» — подумала Соня, коли Костик поцілував її і сказав, що поїде на два тижні в гори масажувати лижників і сновбордистів. Я вже дізналася про Костикових клієнтів все, що знає про них він. Про всіх цих народних депутатів і дружин бізнесменів, з яких чорнуху не масажами виминати, а турбонасосом викачувати і срібними кулями вистрелювати, про скалічених спортсменів і танцюристів, депресивних тренерів і пещених модельок, пещених тренерів і депресивних модельок. І що мені з цим робити? Навіщо мені це? А йому? Йому — навіщо пам’ятати, думати і говорити про все це? Ніби зачарована любов скресла і з ополонок вигулькує все більше і більше людей. Він запитує, про що я думаю. Наче боїться, що ми розірвемось, як нитка, якщо на цю нитку не нанизувати слова. Але нитки зазвичай рвуться від постійного тертя. Я бачила те, що живе в хаті. Про це я і думаю. Але не можу добрати слів, аби пояснити це Костику. Натужно думаю, як йому пояснити, про що я думаю, а треба було б просто взяти і розповісти. Коли прийшли гриби, Лісовик теж побачив. І нам з ним не треба було говорити — все було очевидним. «Я думаю, — думає Соня, — що навіть зображення збігалося, хоча це не суттєво: зображення з’являються і зникають, вони просто є, вони тільки відбивають спосіб сприйняття. Ми просто мовчки сиділи і бачили невимовної краси жіночу форму з білою парасолею, розквітлу з чистого спектру, безліч очей, що сяяли живими вогнями, окремі предмети натюрморту в зниклому просторі, усмішку копченого вугра, завихрення спазматичного реготу Маринки і Костика, світло, веселки, безмежний світ, нас всіх у цьому світі — просто як дзеркальні відображення, веселкові сліди і прозорі відбитки спонтанного безмежжя. Якби це побачив Костик, нам не треба було б говорити. Або ми намагалися б описати це одне одному й тоді мали би спільне зусилля розмови, спільне бажання поділитися побаченим і… і що? Він би теж не зміг про це говорити. Ми би просто знали щось одне, спільне. І що? Не знаю що. Чому в ефірці пропав сигнал? Нема фази. Але хоч не було б цих словесних натюрмортів. Клієнти. Остеохондроз. Новий фільм. Нова книга. Як вони набухалися вчора, то капєц, і уяви собі… друзі. Нічні клуби. Пози… давай іще так. Новини. Копчений вугор».

Соня думає, що ось поїде Костик — і вона матиме час усе зрозуміти. Зрозуміти, чому вона мусить два тижні сумувати і навіщо потрібно іноді відпочивати одне від одного. Соня цілі два тижні думає. Костик їй телефонує і запитує, чи вона за ним сумує. Соня відповідає, що так, сумує. «Я за тобою теж скучив. Да». А на вулиці такий мороз, що від одного лише погляду за вікно млоїть і плісне хімічним депресняком. І вибратися з-під цього пресу неможливо навіть за допомогою солярію і правильно дібраних вітамінів. Соня повертається пізно ввечері крізь парк до Костикової квартири. Чорні скелети атракціонів виглядають кресленнями Соніної депресії в розрізі. Раптом все це крижане пекло сурмить, мов смертельно поранений слон. Чортове колесо зрушило з мертвої точки і зі скреготом потягло свої кабінки в антрацитову безодню. Соня кинулася бігти й подих перевела тільки в ліфті. Ліфт засурмив так само, як і чортове колесо, рушив угору, а Соня подумала, що так, мабуть, перегукуються в морському порту вантажні суда і баштові крани, пускаючи кригою одне одному стогони, як чавунні шайби. Соня глянула вгору — перевірити, до якого поверху добрався ліфт, бо її внутрішній таймер сповістив, що ліфт уже мав би зупинитися. Обшивка ліфта розходиться по шву між стелею й одвірком — з цієї шпари витикається синьо-сіра нога в чорно-бордових саднах, невеличка зеленкувато-жовта рука з чорними плямами зірваних нігтів і клапті закривавленого ганчір’я. Соня прокидається і думає, що, якби вона мала регулярний секс, їй би таке не снилося. Вранці Соня помічає, що з підвіконня їй маячить малиновим вогником столітник — успадкована від бабусі хатня рослина. Соня заплакала й погладила квітку. Дякую, сказала Соня рослині й спробувала продовжити плакати, але не вдалося. Нам з Костиком нема про що говорити, думає Соня. А на сексі стосунки довго не тримаються, це знають всі телеглядачі. Соня уявляє, як приносить Костику теплий обід до масажного кабінету, а Костик ввечері править її підводки до сюжетів, відсьорбуючи смородиновий чай. А потім вони разом, як Чіп і Дейл, рятують застряглий під стелею ліфта труп, котрий оживає в них на руках і залишається вдячним на все життя. І тоді в країну приходять народний президент, соціальне щастя, економічне диво і власний державний газопровід. Костик втрачає роботу, бо всі його клієнти одужують, а Соня втрачає роботу, бо всі новини — добрі і тому більше нема про що говорити, все і так ясно.

І після цього всього Соня ходить на роботу. Костик залишається в горах ще на місяць. «От тільки вся ця політична шобла свої перформанси відгуляє, бабло розпацифістить і полягає по масажних кабінетах, як вампіри по трунах, я одразу повернуся! А краще ти кидай роботу і їдь до мене — пересидимо вибори в горах, як справжні патріоти. З кулеметами!» — каже він Соні по телефону. В горах дуже поганий зв’язок. Потім Соня якось так напивається в нічному клубі, що танцює з усіма, хто її запрошує, і регоче до спазмів, потім виснажливо цілується з кимось в гардеробі, потім вештається хатою і виловлює з осяйного прозорого похмілля думки про самопожертву і вселенську любов до кожної живої істоти, потім пише Костику есемеси «люблю тебе!» і «скучаю!», отримує на них дзеркальні відповіді й відчуває грипозний температурний шторм у скронях. Потім померла Соніна кішка. Соня віднесла кішку на цвинтар. Там, на сміттєзвалищі, біля свіжих могил, ще не запакованих запакованими в труни трупами, розкладався пес. Точніше, пес на морозі розкладатися припинив — до першої відлиги. «Влітку пси помирають від кліщів», — подумала Соня і уявила собі літо. Викупану в сонці й веселках зелень. Кліщі, котрі цього пса вбили, мабуть, іще живі. Скільки з них померло б від інтоксикації, перш ніж вибратися назовні? Може, вони й не збиралися вибиратися ні на яке «зовні» — просто відчували, що з їхнім світом сталося щось непоправне: світ вмирає і забирає з собою його мешканців. Засніжені кущі, засніжене сміття і засніжені могили промовили Соніним голосом: світ замерзає разом зі своїми мешканцями і помирає. Але декому вдається прогризтися до наступного світу.

А потім настає весна, Соня і Костик блукають відталим бузково містом, не знаходячи ані вільних лавочок у парках і скверах, ані вільних столиків у кав’ярнях, ані вільних гойдалок на атракціонах — всі місця під сонцем зайняті.

— Невже нам нема про що поговорити? — запитує Костик Соню.

— Весна, — каже Соня. — Давай говорити про весну. Дивись на бруньки! Мабуть, завтра вранці вже буде листя.

— Он сидить кішка. Ось сидить баба і продає насіння, — заводиться Костик. — Ми так і будемо констатувати все, що нас оточує?

— Можна переживати все, що нас оточує. Але навіщо тоді говорити?

— Слухай, ну можна ж просто поговорити, нормально, без напрягів, навіть не на якісь філософські теми, а про дитинство, наприклад, про життя, про те, як ми жили до того, як зустрілися, про знайомих наприклад. Є ж якісь історії.

— Сенс?

— Що сенс? Сенс такий: мої знайомі — це частина мого світу, мого життя, мого побуту. Якщо тобі нудно про них говорити, значить, тобі нудно зі мною.

— Мені не нудно. Просто я не знаю, що сказати. Твої знайомі — це просто люди. Ти сам обираєш, кого зробити частиною свого світу, а кого — ні, правильно? Є дія. Я її переживаю, коли дію. Коли я дію, я і є дією, немає окремо мене і окремо дії. Коли ми займаємось сексом, я не думаю в цей час, що ось є я, є ти і є секс, яким я займаюся з тобою, а ти зі мною.

— І тобі байдуже, говорю я тобі щось в цей час чи просто мовчки трахаю, да?

— Стоп! Це мої слова! Це я все маю говорити! Я мушу тобі сказати, що нам нема про що говорити, а коли ми познайомилися — було про що. Але… фішка в тому, що ми тоді навіть не чули своїх слів, ми не говорили про щось — ми були розмовою, але не мали мети щось з’ясувати чи підтримувати стосунки. Ми були переживанням, яке неможливо описати словами. Самодостатньою дією. Розумієш?

— Ні, не розумію. Мені здавалося, тобі зі мною цікаво. І я уважно слухав тебе, тому що хотів щось про тебе дізнатися. А зараз виходить так, ніби нічого спільного у нас з тобою, крім сексу, немає, — це ти сказала. А ти знаєш, дорога принцесо, що це значить? Це значить, кицю, що нам з тобою нє жить і нє дєлать дєтєй, в заапарк нє хадіть і нє єсть бєляшей! — Костик нависає над Сонею посеред вулиці, затуляючи собою кварцево-бліде призахідне сонце, дивиться Соні в очі своїми блакитно-сірими, кольору похмурого моря очима, а його обличчя виглядає, як сотні будь-яких чоловічих облич у громадському транспорті, — просто зображення. Соня напружується, щоби не забути, хто він узагалі такий, цей чоловік.

— О’кай! Терпіти не можу зоопарк і біляші! І дітей теж, до речі! Ненавиджу дітей, зоопарк і біляші! Підозрюю, вони якось навіть пов’язані між собою! Тепер ми, як нормальні люди, розмовляємо?! Ось! Ти тепер дізнався про мене, що я ненавиджу біляші з дітей в зоопарку! Що про себе розкажеш? Чий остеохондроз тобі більше подобається — жіночий чи чоловічий? А правда ж, депутати — такі уроди, що після них треба тиждень вроки яйцем викачувати? А ти яких тьолок любиш — бландінок чи брюнеток? З цицьками чи з ногами? Чи з дупами? — Соня чує себе звідкілясь з-за рогу будинку, крізь шум машин, Соня чує, як вона перекрикує всі машини, і відчуває, як її тіло змиває слізьми аж до самої станції метро, мов пластикову пляшку — потоками зливи.

У Соні безсоння. Вона думає: «Яка я? Хто я? Що таке “я”? Де воно в мені? “Воно в мені”. Кошмар. Я красива? Красива — це яка? З чийого погляду красива?» Соня розглядає себе в дзеркалі: «Ні, я не гарна, — думає вона. — Я — неоковирна якась. Як дура виглядаю. Чому я спочатку щось люблю, а потім не люблю або спочатку мені щось не подобається, а потім подобається? З якого початку?» Соня зовсім випадково зауважує, що в болоті цієї маячні немає дна, що кольори світу стерлися і подрібнилися на ледь забарвлені зовні предмети. І продовжують дрібнитися. Соня з жахом усвідомлює, що це триватиме вічно, якщо сама вона, Соня, не припинить це. Намистина. Згадавши, Соня істерично серед ночі шукає намистину по всіх кишенях і пуделках. Соня тепер постійно «з жахом усвідомлює», «істерично шукає», «загадково усміхається», «замислено п’є каву», «знуджено чекає», «болісно намагається уявити», «виснажливо цілується». Біда чорна. Так і кажуть — «біда чорна», бо, коли ти сліпнеш, стає чорно. Тільки морок. «Я не буду домовлятися з Костиком, — думає Соня. — Не стану йому дзвонити. Можна подумати, що ми…» А можна не думати?! «Я просто завтра піду до нього, — вирішує Соня. — Просто піду, і все. Я вдягну сарафан, в якому я була, коли ми познайомилися, знайду в підземному переході квіти, покинуті квіти, принесу йому і скажу, що ось, не можна викидати квіти, навіть якщо вони зів’яли і втратили кольори, не можна просто брати і кидати їх під ноги перехожим просто посеред вулиці чи в темному підземному переході. Їх треба поставити у воду, дати їм сонця перед смертю. Сонця, і води, і спокійної смерті, розумієш? І він мене поцілує так, що я стану веселкою».

Cоня біжить. Соня летить. З плечей жінки попереду зісковзує строкатий шифоновий шалик і падає на хідник, наче пелюстка якоїсь небесної квітки. Жінка цього не помічає. Соня підхоплює шалик і наздоганяє жінку. «Ось, ви загубили», — каже Соня жінці, усміхається і біжить до підземного переходу. Соня зараз перевела б сліпу бабусю через дорогу, взяла б на руки і заспокоїла немовля, що кричить у синьому возику, заспокоїла би маму, що кричить на немовля, Соня зараз змастила би бомжу виразки й нагодувала б усіх міських псів, голубів, котів і пацюків, випустила б на волю водія тролейбусу — пити живе розливне пиво — і сама повела б тролейбус! Соня збігає до прохолодного підземного переходу і притуляється голою спиною до кахляної стіни. Соня спостерігає за тіткою, котра безуспішно намагається продати квіти. Тітка зморена, квіти зморені, поодинокі люди швидко проминають підземний перехід. Щойно Соня вирішує купити у тітки найзів’яліший букет і лізе до сумочки по гроші, тітка зітхає, кидає букети під стіну і йде геть. Їй треба ще встигнути на електричку. Соня підбігає і навпочіпки присідає над конаючими букетами. Бере їх на руки. Тітка обертається. «Гей, а гроші?! — кричить тітка. — Що ж ти не заплатила, а щоб тебе розірвало, куррва!» Соня, з помираючими кольорами в оберемку, втікає, наче злодюжка. Соня пробігає повз чортове колесо. Летить парком. Парк летить. Наче веселкова бульбашка з діафільмами — з катамаранами, поплавками розкришеної булки і несвіжими лебедями у ставку, з великими деревами не першої зелені, з обшарпаним тиром, засіяними сонячним і соняшниковим лушпинням тінистими алеями, поламаними лавочками, перекинутими смітниками, з компанією бухих гопів, з блатняком під гітару, з голубами, горобцями і жінкою в синіх розмазаних тінях і червоних босоніжках. Кульовою блискавицею парк підлітає до дверей під’їзду панельної малосімейки, чавунним ядром ввалюється в будинок, приймає форму Соні й відсапується. Соня, задихаючись до кров’янистого присмаку під язиком, притискаючи до волаючої від болю печінки квітковий віник, біжить запльованими сходами. Оббиті дерматином двері Костикової квартири прихилені. Соня, не спиняючись, влітає всередину й з розгону втеліщується в голу мокру тілисту блонду.

Соня і блонда закричали і відскочили одна від одної водночас. Блонда притисла до грудей білий махровий рушник. Соня притисла до грудей обдертий квітковий віник. На порозі лазнички виник голий Костик.

Півторасекундна відбивка між сюжетами.

Мить усі троє витріщаються одне на одного. Блонда кидається до спальні — капці й кеди випорскують з-під неї, мов горобці. Соня чомусь кидається в бік лазнички, ковзається, вгатившись ліктем у стіну, й вискакує на кухню. Мабуть, за звичним імпульсом, тому що, виходячи з цієї лазнички раніше, Соня завжди завертала до кухні. Кухня вкривається сіткою павутинних веселкових тріщинок, мовби Соня розбила собою скляний простір. «Нащо я сюди прийшла?! — думає Соня. — Двері не тут. Це кухня. Я не хочу йти повз цих… повз них… не хочу повз них проходити знову». «Я вийду у вікно», — натхненно думає Соня, підбігаючи до вікна. На підвіконні сидить жінка під білою парасолею. Невимовної краси вогненна веселка чистого спектру. Строкате віяло незліченних рук з кинджалами, дзеркалами, барабанчиками дамару, гаками, ласо, луками і стрілами мигтить Соні в очах, безліч триоких ультрамаринових, жовтих, смарагдових, рубінових, білих облич з вищиреними іклами, сонми очей, мов павичів хвіст діамантово ограненого простору, спалахи шовку, квіти, черепи й коштовності… «Хто ти?» — думає Соня і одразу ж чує: «Захисниця». «То захисти мене! — розпачливо кричить Соня. — Пошинкуй їх на квашену капусту, вбий їх!» «Я тебе вже захистила, — чує Соня. — Ти вийдеш крізь двері і житимеш».

Захисники — не знаряддя помсти. У тебе немає вибору, бо ти — це те, що спонтанно відбувається. Вибирає завжди «я» — між огидою і бажанням, приязню і неприязню, коханням і ненавистю. Якщо немає «я» — немає і вибору, бо нема кому йти за емоціями і вибирати. Все просто відбувається. Ти — це я.

Соні здається, що цей псилоцибіново барвистий вибух стався між вдихом і видихом — просто в сонячному сплетінні між ребрами, наче тіло виплеснулося з себе крижаною, аж білою водою і тріпотливими рибками- неонами, заляпавши увесь світ червоним і синім, зеленим і жовтим, помаранчевим і фіолетовим. Прозорість і світло світу без оцінок і суджень. Соня отямлюється біля прочинених вхідних дверей і пригадує, що кілька разів двері в цій хаті лишалися ось так прихиленими, коли Костик з вулиці заносив її, Соню, на руках одразу до ліжка й ніхто не йшов ці двері зачиняти, про них взагалі ніхто не згадував. Хіба що Соня, коли вже збиралася. «Дивись, — говорила вона Костику, — а двері весь цей час були відкриті».

«Соня…» — чує Соня за спиною. Помічає розхристаний напівмертвий букет у своїй руці. Затраскує за собою двері. «Без оціночних суджень світ сягне ідеалу редакційної політики, — думає Соня, — але вся журналістика на цьому й закінчиться». Соня спускається сходами, і квітки одна по одній вислизають з букета, падають на бетонні сходини, востаннє спалахують у сонячних променях, що пробилися крізь каламутні вікна сходових кліток, і згасають. З квартири виходить бабуся з песиком. «Не смітіть», — каже бабуся Соні. «От, я працюю на телебаченні, — думає Соня, — а навіть бабуся, котра увесь час дивиться телевізор, мене не впізнає, і песик, який дивиться телевізор разом з бабусею, мене теж не впізнає. Я не знаю, хто я, ніхто не знає, хто я, і це нормально, нічого страшного, але, виявляється, що якщо нема “я”, то й нема кого любити»?

Перемотка відео.

Всі пікселі складаються в кадри, всі кадри вкладаються в пазли монтажних планів. Парк навспак розгортається довкола Соні, алеї вимотуються з-під ніг. Соня проминає бухих гопів з гітарою. У ставку впереміш з катамаранами приречено плавають несвіжі лебеді. Катамаран з трьома п’яними жіночками очікувано перекидається. П’яні жіночки репетують і хапаються за лебедів. Лебеді дивом рятуються, видряпуються слизькими схилами з води і блюють булочною масою. П’яні жіночки лізуть слизькими схилами вгору услід за лебедями, гикають, регочуть, співають і матюкаються. Соня звертає до бічної алеї і прямує до облупленої халабуди тиру. «Не йди туди!» — наказує собі Соня. Припершись голим плечем до одвірка тиру, курить лисий мужик. На ньому біла білизняна майка, чорні спортивні штани і шльопки на босу ногу. Він весь у татуюваннях, як трансформаторна будка у графіті. Соня зупиняється перед мужиком.

— Тобі чого, лялю? — цідить мужик.

— Я стріляти хочу! — відказує Соня.

— Ну, йди, постріляй, — з відтяжкою вимовляє мужик, бичкує до дверей сигарету і відступає вбік, пропускаючи Соню.

Соня заходить у порохняву темряву, хапає з ляди найближчу рушницю і починає шмаляти поперед себе. Бах! Ненавиджу! Білочка! Здохни, суко! Бах! Зайчик! На тобі! Бах! Здохни, сука зайчик! Бах! Здохни, сука ведмедик! Бах! Білочки-зайчики-ведмедики перевертаються догори дриґом і гинуть, як мирне населення В’єтнаму. Вистрілявши набої і пальнувши вхолосту, Соня кидає рушницю на ляду і хапає іншу, заряджену. Пожмакані пивні банки з бляшаними зойками гинуть одна за одною, як новобранці під Сталінградом. Після останнього — холостого — пострілу Соня видихає залишки повітря і дістає з сумочки гаманець.

— Двадцять гривень, — каже мужик. — Всіх звіряток моїх завалила! Попустило?

— Ні, — відповідає Соня і кладе на ляду гроші.

— Ти виграла приз. Ось. — Мужик лізе під ляду і простягає Соні пакетик. — Твій Спайдермен.

— Дякую.

Соня бере Спайдермена і виходить надвір. Компанія гопів, повз яку Соня проходила вже двічі, розташувалася на лавочці навпроти тиру. З гітарою і повними пляшками пива. Пацани і їхні тьолки. Кремезний чорнявий тип з масним опіатним блиском в очах рушає навперейми, решта суне услід за ним, насувається, звужуючи простір довкола Соні своїми поглядами і дрібними рухами.

— Драстуй, красавіца! — либиться чорнявий. — Стріляєш? Дозволиш і нам пару пістонів засадити? В білочку!

Соня дивиться на них. «Я вас всіх зараз перестріляю, — думає вона і відчуває, як за її спиною вітряком розкручується біла парасоля незліченних рук, і кожною долонею Соня стискає держак пломеніючого ножа, залізного гака, барабанчика дамару, руків’я меча, кинджала, мотузку ласо. — Ох, як я вас пошинкую зараз — на фарш для бездомних песиків і лебедів!

Чорнявий раптом спиняється перед Сонею — погляд прояснюється, немовби він побачив свою дворічну племінницю або цуцика стафордширського тер’єра посеред зеленої галявинки.

— Ой, слиш! А ти тьолка з телевізора. Ти новини ведеш на цьому… на каналі. Це ж ти?

— Не знаю, може, і я.

— Точно! Тебе Соня звати! А мене Антон! А мою дєвушку — Анжела.

Чорноока засмагла Анжела сіпає кутиком фіолетово-рожевих губів і затягується сигаретою, втупившись у Соню.

А отетот здоровий довбойоб — це Грізлі-Душілі, і ще Дьоня його тоже зовуть, це Лисий, це Сєрьога Кумар, Юлька, Лєнка і Гєра Гєрич…

Друзі Антона якось зніяковіло прядуть навсібіч ковзкими поглядами, спльовують крізь зуби після кожної затяжки, баришні обережно кінчиками наманікюрених пальців торкають перепалене волосся, ніби поправляючи зачіски, силувано усміхаються, коли їх представляє Антон. Ніхто з них не виказує ані найменшого бажання знайомитися з Сонею. Антон, мабуть, під амфіком, думає Соня. Закинувся пару годин тому і тепер саме переживає бурхливу стадію зацікавленості довколишнім світом і нагальної потреби дружити, любити й говорити.

— А чьо ти така смурна? Пацанчік абідєл, да? Ми тебе випасли, коли ти мелася вся на подриві, шо ого! Чьо він, сука, тьолочьку привів, да? Да? Так ми його зараз децл палєчім для профілактики?

— Та ні, що ви! Не треба! Він же ні в чому не винен.

— І сучку тоже можемо подрехтувать…

— Ні-ні, вона теж ні в чому не винна…

— Значить, ти винна?

Друзі Антона повертаються до своїх розмов, потроху відсуваючись на задній план, вивільняючи панораму. Біля Соні залишаються тільки Антон з Анжелою.

— Нам не було, про що говорити з ним. Він був вільний від мене і почувався самотнім, — белькоче Соня, почуваючись дурепою з райцентру на кастингу телеведучих.

— От йо, ти ж в тєліку робиш, а прямо як малінька! — вигукує Антон. — Много свободи нікому не треба, ні тьолкам, ні мужикам, ні народу! От дали народу свободу, і шо він зробив?! Він її просрав! От якби моя Анжелка устроїла мені свободу, я б їй знаїш шо, я б таку їй, сука, тоже таку свободу би устроїв, шоб вона без мого разрешенія боялася дажи мамі подзвонити! Нє, ну ясно, шо в мене свої там розклади, в неї якісь свої, шо там у тьолок, я не знаю, — він по- хазяйськи обіймає Анжелу за шию, но якшо я, к приміру, прийду вночі бухий і в чужій помаді, то моя Анжелка мені очі видряпає і правильно зробить! І тут я нічо їй не пред’явлю, бо вона, значить, волнуєцця, і переживає, і ревнує мене, і я должен тіко мовчать і каяцця!

Анжела, як гуска, вивертає з-під пахви Антона голову і всіма шарами густого макіяжу усміхається цьому своєму мущині.

А якщо Анжелка почне комусь аванси роздавать, то завалю одразу!

На, сьорбни пива! — пропонує Соні Анжела, терпляче позираючи на фонтануючого натхненням Антона мудро-материнським, хтиво- жіночим і водночас довірливо-дитячим поглядом.

Соня дякує і відсьорбує запропоноване пиво.

— Піди й видряпай спочатку очі його шалаві, потім скажи йому, шо він гандон, а потім хлопни дверями і йди до нас. Він за тобою побіжить, побачить тебе з пацанами, ну, з нами, бля, заревнує! Якщо почне нариватися, то ми не сильно його відпиздимо, не бійся, для профілактики і спецефекту, як в кіно. І ти його пожалієш, позволиш йому себе поцілувати і тіпа пробачиш, але тіпа, не до кінця. І всьо! І хепіенд! І про свободи оці навіть думати забудь!

— Дякую тобі за це, але я так не можу. В мене емоції, знаєш, як качєлі — вжжииих-вжжиииих, від істерії до ейфорії, ну, в сенсі, то добре так, шо капєц, то депресуха така, що хоч в петлю, а потім — бац — і все по фігу, і я вже не знаю, чи він мені потрібен… — Соня повертає Анжелі пиво.

— Отето цирк! А з тобою, значить, поговорити можна як з людиною! Ніколи не думав, що з тьолкою з телевізора можна так просто поговорити. Я думав, вони всі сучки намахані, а ти даже нормальна!

Розливається баритоном вогкий грім, і зрушує злива. Простір осипається мокрими пікселями. Біла Соніна парасоля не захищає від води, але навіщо від зливи захищати? «Я зараз дожену», — каже Антон своїй Анжелі, підштовхуючи її під крутий зад до друзів, котрі квапливо хапають свої пляшки і запаковуються до тиру, ховаючись від дощу. Соня крізь вії дивиться, як зблискують дощові краплі — наче намистини з чеського скла. Аж поки затоплений вогнистою веселкою світ не проступає із сяйва, що повільно тане, своїми звичними, лише трохи чистішими й чіткішими контурами.

— Ти, карочє, давай, не кисни, Соню! — усміхається Антон і простягає Соні долоню.

Дощові струмені прозорими зміями обплітають Антонове лице, його волячу шию. Футболка темніє і поволі прилипає до накачаних м’язів, проявляючи на Антонових грудях кадри фотоплівки усього цього дня.

— Чого ти хочеш від своєї жінки? — раптом запитує Соня, потискаючи Антонову руку.

— Її присутність має розкривати мене, як небесний вогонь над прірвою, не патраючи мене, а роздмухуючи в мені божество! — проголошує Антон, і його очі сяють жаринами пляжної ватри.

«Гопи так не висловлюються», — думає Соня і прокидається.

Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню чорними очима, не кліпаючи, дивиться дівчинка. Морозиво скрапує на рожевий сарафанчик дівчинки майже хвилину (короткий новинний сюжет або повноцінний синхрон експерта). Майже у всіх кабінках сидять батьки з малими дітьми або парочки. Соня разом з вечірнім сонцем занурюється в деталі міської панорами, доки дерева не заступають ніжне фламінгове світло, а хідники не відригують ніжну бузкову сутінь, поплямовану машинами й людьми.

Соня зійшла на землю, глянула, як чортове колесо одноманітно пересуває до найвищої точки порції людей, поклала до рота намистину з чеського скла і пішла геть. «За кілька хвилин можна прожити життя», — думала Соня. За хвилину може наснитися кілька повноцінних сюжетних снів. За хвилину можна прокрутити ролик про еволюцію розвитку людства. За хвилину може померти мільйон людей і безліч різноманітних істот. За хвилину може з’явитись і зникнути життя.

На сходах підземного переходу хтось торкнув Соню за лікоть. Соня озирнулася. Молодий чоловік з бездоганно розвиненими м’язами усміхався Соні, його очі сяяли вилученим зі спектру ультрафіолетом.

— Дєвушка! Можна с вамі познакоміцца?

Соня хутко сплюнула в кулак намистину, але не наважилася покласти її в кишеню. «Вирішить, що я запихаю до кишені вижувану ґумку», — подумала Соня і ніяково завмерла. Почулася дерев’яною лялькою, котра зараз брякне щось непересічне. «Але таке, щоб цей красень зрозумів, що… якщо я хочу з ним хай навіть просто зараз потриндіти й випити пива, то щоб зрозумів, що я, типу, такий свій пацан, — подумала Соня, — а якщо хочу, щоб він пішов геть, то таке, щоб не образити… а якщо я хочу його трахнути, розчленувати і з’їсти, то щоб не думав, ніби я така доступна… а якщо я хочу… а чого я взагалі хочу?»

І раптом у Соніному сонячному сплетінні розпустилася вогненна квітка кольорів чистого спектру. Квітка Милосердя.

— Вибачте! — Соня примружилась, щоб розгледіти абрис довершеної статури крізь барвисте живе сяйво. — Вибачте, я… я поспішаю.

Соня тицьнула в долоню чоловікові намистину з чеського скла, збігла сходинками підземного переходу, обернулася і сказала ще:

— Щасти вам! Хай Вам По-справжньому Завжди Щастить!

Загрузка...