1. Чорний день
Коли ми були малі, я від початку була адекватною, а Галя тоді мало що торопала в житті. Було це пов’язано з тим, що вона молодша на шість років, чи більше з тим, що я відзначалася неймовірними здібностями, точно не скажу. Тільки от вірила вона геть усьому, що я їй впарювала. Був у нас один сакральний забобон — тема про чорний день. Її, цю тему, запровадила Наталя Петрівна на уроках художньої творчості. Чорний день стосувався як прямих речей, так і перевернутих. Тобто Наталя Петрівна на прикладній композиції про шматок якоїсь класної кольорової шкіри на об’ємну аплікацію могла сказати:
— Не ріж посередині! Економ, з краю ріж. Лиши матеріалу на чорний день.
Ще на чорний день міг лишатися добрий клей чи суперякісний розчинник, акварельні ленінградські фарби чи пензлики з білячих хвостиків. Останні в певний період стали диким дефіцитом — чорний день вже дихав нам в спину.
А ще чорний день, як і атомна війна, хоч був сам по собі жахливим явищем, використовувався й у педагогічно-іронічному контексті.
— Ша-ма-ла! — по складах зверталась на прізвище до мого однокашника Наталя Петрівна. — Ну шо ти чорний фон по сотому разу перекриваєш? Га? Бо не страшно, да, не страшно — бо чорний фон уже ніяким брудасом не запартачиш. А драпіровку кому лишив? Пушкіну? На чорний день?!
Пушкін, бідний російський поет, зринав у побуті західноукраїнських пересічних споживачів значно частіше, ніж того могли сподіватися інтелігентні апологети «їхнього всього» в Росії. Пушкін у нас мив тарілки, робив домашню з алгебри, сапав грядки і просто виконував усе те, що нормальній дитині було виконувати в падло.
Так от. Про Пушкіна ми з сестрою думали тільки тоді, коли він зринав із татових вуст: «А взуття хто поскладає — Пушкін?» Ми уявляли собі, як чорні бакенбарди пораються в нас у коридорі. Але скільки не зітхай, бакенбарди самі не з’являться — береш ганчірку, протираєш полиці, складаєш взуття. І, що найсумніше, — жодних бонусів. Просто субота є субота. І в суботу, будь ласкавий, прибирай. І якщо в школі всі ставили іншим у приклад мене, бо відмінниця, тут все було навпаки. Мама ставила мені в приклад тупеньких, але рухливих і роботящих дітей, як-от Оксана Наконечна. А на мене мама казала:
— Рохля. Ти все мені на зло робиш, щоби більше не просила, да?
Я вже була звикла до того, що я рохля. Навіть в дзеркало на себе спокійно дивилася і на фотки, де я стою, чорно-біла і грузна, і тримаю за руль пластикову машинку, явно задебільну для мого поважного восьмирічного віку, і дві прядки рідкого волосся прилипли до спітнілого великого лоба. Дивлюся спокійно і думаю: «О! Рохля».
Але так, щоби на зло, то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Наконечну, котра, завидівши чудо техніки, наш пилосос (у них ще не було), могла за двадцять хвилин пропилососити нам усю квартиру. Вдячна за чудо потриматися за Чудо… Чим я свідомо користалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати в неї право на працю?!
— Ти як твій тато! — не вгавала мама. — Керовніки. Лиш би самим нічого не робити й іншими командувати.
Насправді командувати в мене не виходило навіть самою собою. І якщо на свята, за маминими словами, Оксана Наконечна швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була, як би то сказати, трохи не тої комплекції. Бігти — задача непосильна. Забагато в мені було кілограм і власної гідності. Відповідно, прибирати швидко я не могла. Бо була естетом. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою — внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі ґумові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадений у когось надворі пластмасовий стаканчик — це Пекло. Вище йде наш, земний Світ — ляльки, їх столики і шафки. Сидять, чай собі п’ють, одяг одна одній показують. А зовсім нагорі, де небожителі, стояло все найкрасивіше — нові іграшки, м’які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Тут в мене Рай. Ну і зрозуміло, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не укомплектувати — весь час потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму. Мого — у цьому випадку.
Так що таке… А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я ні фіга. Сиджу собі, складаю жителів трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїжджі журналісти з телебачення і прийдуть до мене брати інтерв’ю на четвертий поверх. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки і так особливо співати?..
Лише на неї, спасенну «особливість», я й сподівалася. Бо інакше шансів не було ніяких — голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму ганчірочку, що я нею стелаж недовитирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солісткою в хорі, ні ведучою на урочистих заходах — дарма що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене до тих голосів, де не вистачало «тримальників партії». Або де конче треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, до мутації голосу, пищали так, що мати Василева…
Карпа. Будеш третім голосом.
А то й четвертим. Одного разу п’ятим. Хоча я й першим могла завити не гірше від Лари Процючки, якщо постаратися. Тільки ж однаково, перший голос — це для красивих худих білявок, на гірший випадок — світло-русявок із цибатими ногами і витріщеними красивими очима (як у Лари Процючки). А я яка — подивіться на фотографії з машинкою, змінилося небагато. Гірка моя доленька. Але в принципі завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День…
Коли мав прийти Чорний День, ніхто точно не знав. Але ніхто й не сумнівався в його невідворотності: прийде стопудово. І тим, хто до нього не підготувався, будуть тапки. Галя їм настане. Не моя сестра, а справжня галя — гаплик іншим словом. Отже, треба готуватися. Недоспати, недоїсти, але підготуватися достойно.
Хоча, може, такими серйозними категоріями ми з сестрою й не керувалися, зажучуючи привезені батьками з Польщі й Чехії цукерки й шоколадки.
— Діти, а куди то ви понесли? — дивувалася кондитерським недоїдкам мама.
— На чорний день ховати, — діловито відказувала Галя. Їй усе, що я пояснила і обґрунтувала, видавалося безапеляційно важливим, апріорі зрозумілим дорослому світові, послом якого я була.
— Вкуси себе за язик! — лякався тато. — Не дай Боже нам такого дочекатися.
Ми пильно дивилися в очі батькам і впевнено продовжували свою траєкторію до розкладної тахти. Саме там, в дірках під внутрішньою оббивкою, ми й складали наше все на Чорний День.
— Ку-бі-кі-ру-бі-кі, анас-та-сія! — любила співати Галя. Співала вона це багато-багато разів підряд, як мантру. І тільки коли до її куртуазної мелодійки підключалися по черзі ми з мамою (наші голоси зливалися, і вона не надто помічала інтервенцію, бавлячись далі зі своєю довговолосою — дика рідкість для радянських ляльок — Золушкою), а згодом і тато (його спів, на октаву нижчий, не помітити було неможливо): — Ку-бі-кі-ру-бі-кі, а-нас-та-сія! — Галя замовкала і плакала.
— Шо, стидно? — зловтішалася я. — Та бо шо таке дурне співати?
Хоча насправді соромно мало би бути татові. Бо як він, такий великий і таким грубим голосом, міг співати таку дурню?!
Ще серед Галіних хітів була пісня про «на марском пісочькє я Марусю встрєтіл». Точніше, та її частина, що починалася зі слів «да-да-да-да-да-да-да, в розавих чулочках, да-да-да-да, да-да-да-да…»
— Італія в карсєтє! — переможно закінчувала кучерява ангелоподібна Галя.
Ну, але вже. Справедливості ради треба сказати, що і ми з братом Юрою грішили поп-хітами в Галіному безневинно-дурному віці. Особливо ми любили Аллу Пугачову з безсмертною «А-а-а-а-а! Патіхіча-а!» і пісню, де «І сніцца нам нє рок ат касмадрома». Ну, бо ми чули таке слово «рок», і хто його там знає, від чого він може бути. (В принципі, це все було не так фатально, як у тому ж десь віці з моїм приятелем Артуром: він діловито, в передчутті того, що в майбутньому стане музикантом- експериментатором, співав радянську пісню: «Я — блакінастікум, я блакіна-а-астікум». Робота уявляв собі хлопчик, прибульця з космосу, срібного блакінастікума. Його, як і нас свого часу від рокоту, струснув момент, коли він дізнався безжальну правду про розсипаний урожай зимових яблук.
Яблука не були дефіцитними фруктами, їх ми на Чорний День із Галею не запасали. Яблука не треба було зеленими купувати в Москві, а потім ще півтижня тримати вдома на батареї, щоб дозріли. Такі маніпуляції пророблялися з терпкими бананами — було, проколешся на власній нетерплячості, куснеш такий банан, а він тобі в роті, як та вовняна шкарпетка лицьовими петлями, зв’яже! Банани, в принципі, теж не підходили на Чорний День, бо могли до нього згнити. Не те було з шоколадками й цукерками, вічними цінностями нашого дитинства. Вони за нашої пам’яті ще ніколи не зіпсувалися, а завжди пахли тонко, збудливо й шоколадно. До того ж уночі вони надійно охоронялися моєю вагою — я на тій тахті з тайником спала. Траплялося навіть, що спала в тахті, спокусившись здоровою дерев’яною поверхнею з ДВП на зміну провислим і обірваним пружинам. Не знаю, чого ми так довго не викидали ту тахту — певно, була вона дорога татові як пам’ять про односпальне холостяцьке минуле.
Іноді Чорний День, не приходячи сам, посилав своїх передвісників. Це було в ті дні, коли мама з татом уже давно повернулися з-за кордону і всі їхні гостинці було безапеляційно зжерто. Всі, крім тих, що ховалися в тахту. Тоді ми з Галею, зваживши за і проти (а насправді керуючись лише моїм апетитом, бо Галя — все, як я), лізли руками в дірку і намацували цукерку. Витягали її, роздивлялися. І знову лізли в дірку, щоб дістати таку ж. Ми все ховали попарно, щоб уникнути паніки розподілу, коли настане Чорний День.
Але той щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати і одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жаль було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?..
2. Мемуар про мемуар
«Я згадую свою найпершу писанку…» — отак-от пафосно в місцевій газеті, зеленим — ні більше, ні менше — шрифтом світилася моя перша в житті публікація мемуарного жанру.
— Ого! На півпідвалу, — діловито, зі знанням журналістського жаргону, скаже тато.
(Я й досі не впевнена, чи означало це півшпальти, чи щось інше, і що таке взагалі «шпальта». Звучить воно трохи не по-нашому, як «кшталт», «штиб», «пробі» чи «сливе». Ми так в Яремчі не говорили.)
Першою моєю думкою, після того як я витягла з поштової скриньки культову газету «Яремчанський вісник» (нашою з татом улюбленою сторінкою була перша, з іменними анекдотами про односельчан — так-так, всюди в світовій пресі такі сторінки пасуть задніх, а в нашій газетці анекдоти були хедлайнерами) і побачила на середньому розвороті свою статтю, було: «Треба так байдуже, ніби нічого й не сталося, зім’яти її, ну, хіба що анекдоти проглянути».
Зрозуміло, газету я не згорнула, а тут же, на ходу читаючи свою зелену статтю, пішла з нею в магазин. Ну, а як раптом хтось зазирне мені через плече, побачить під статтею ім’я автора, і вже аж тоді я зможу отак-от байдуже, позіхаючи, газету зім’яти і застелити нею кошик, до якого потім покладу куплені в Дуськи із Синього магазину ковбасу, головку сиру і бідон з молоком. Або ні — ще краще! Я загорну в цю газету (статтею назовні) палку ковбаси і покладу її мамі на стіл. А вона потім почне її розгортати та як побачить!
Але мені через плече ніхто по дорозі в Синій не заглянув. І по дорозі від Синього додому — ніхто. І, що гірше, навіть у нашому дворі — хоча йшла я вже дуже повільно і газету читала з однієї руки, зігнувши навпіл, бо в іншій у мене висів кошик з молоком, сиром і ковбасою, — ніхто. Ніхто чомусь свіжою пресою в той день не зацікавився.
Ну й даремно. Бо ще зеленими буквами в газеті публікувалися вірші поетеси з Дори і постанови міськради. А ще — звіти нашого Природного Парку про санітарну вирубку ялинок і про антисанітарну їх висадку. Але мемуари — це вперше.
Отже, я вилізла з тягарем кошика і власної значущості на четвертий поверх, намазала собі великий бутерброд з маслом і неграмотною ковбасою і ще раз сіла читати себе. Навіть не читати — бо якось страшно і соромно повторювати, хоч вголос, хоч подумки, тобою ж написані слова, до того ж нескромно! — а дивитися. Було якось дуже дивно — як то вони, мої слова, раптом стали надрукованими. Це ж ніби по-справжньому бути журналістом.
Поки мене розпирало від слави, шматочок відкушеної копченої ковбаси вивалився з рота прямо на слово «писачки». Я акуратно підібрала той шматочок і з’їла.
Наталя Петрівна теж мала певні ідеї щодо ковбаси. Власне, через Наталю Петрівну та художню школу і з’явилася ця стаття. Була вона прямим наслідком моєї перемоги на конкурсі юних писанкарів. Грошова премія (несусвітня сума) і публікація замітки на тему. Про замітку на тему Наталя Петрівна подбала окремо. Знала, яка з мене заповзята писака всього що під руку попадало — і яєць, і загальних зошитів в клітинку під целофаном, котрий можна було потихеньку віддирати від оранжевої паперової обкладинки, коли не йшло натхнення.
Отак я, у віці десяти, чи то одинадцяти років, видала канонічну фразу: «Згадую, як вчителька Наталя Петрівна вклала в наші маленькі, ще невмілі руки, писачки і ми повели ними кожен по своєму яєчку». Там ще було щось про тремтячі лінії, здається. І про те, якого прогресу в писанкарській справі ми досягли.
— Шо, Ірка, знаєш, шо будеш з грошима робити? — питала, віддаючи мені мій гонорар, Наталя Петрівна.
Мені було незручно від такого інтимного запитання. Я буркнула гірку правду:
— На пса відкладу…
— Ех. Я би на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: «Бачте, і я в цьому домі заробляю!»
«Яке марнотратство!» — подумала б я, якби виростала не на українських і світових народних казках. А насправді подумала, що воно, звісно, так гордо й сміливо — купити ковбаси, але ковбасу всі з’їдять, а пса в мене так і не буде. Ковбаса псові не дорівнює.
Тож ковбаси з гонорару я не купила і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. Лише, читаючи себе, впустила шматок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!
3. Мої ковбаси
Чому діти часто ненавидять делікатеси чи, як їх колись у нас називали, — дефіцитні продукти? А от уявіть, що вам, п’ятирічному, хтось запихає до писка слимака, политого соком з розчавленого лимона, і приказує: «Їж, дитинко, — це такий делікатес!» Чи смакував би вам той слимак? З першої спроби — навряд. Ви його, швидше за все, виплюнули б, а може, ще й тому жартівникові біле личко слимаковою мушлею подряпали. Мушля-бо гостра. Мені, правда, устриць ніхто в дитинстві чомусь не пропонував. Зате, пам’ятаю, якось мама їла зелені оливки і сказала:
— На, спробуй, це делікатес.
І я, наївна, повірила. Та як же потім плювалася й кривилася! Такої інтенсивності відразливі гримаси на моєму писку можна було побачити вдруге лише через багато років, коли в Гоа в ресторанах мені подавали розраховану на всюдисущих москалів індійську їжу без спецій…
А того разу мама так помстилася через мене власній долі за те, що якось сама в дитинстві, серед зими, жадібно накинулася на червоний кавун, а він, падлюка, обманув — виявився солоним, як сльози українського народу.
Але такі обломи — гра випадку. Геть не так я свого часу сприймала дині й банани. Їхні окремі аромати зливалися в моїй уяві в один-єдиний масний дух, що, своєю чергою, виступав ідеальним реплікантом запаху гівна. Я так тоді й називала будь-який гидкий запах пукового чи какового походження:
— Бананові духи.
З наголосом на «и». Хоча можна було й на «у».
По-іншому було з запахом ковбаси. О часникове блаженство! Досі дивуюся, винюхуючи запахи асфальту й гаражу в серії експериментальних парфумів «Comme Des Garçons», чому це ніхто ще не запустив у виробництво запах ковбаси. Якщо шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок, то перші ворота на цьому шляху мусить у друзки зносити пахощами копченого щастя. Якщо чоловік, звісно, не вегетаріанець. Тоді йому навіть в’ялене не поможе.
Ковбаса… Навіть тато в дитинстві дражнив мене так:
— Ірка-пірка-ковбаса, на вірьовочці оса.
Потім він це, правда, вдосконалив:
— Ірка-пірка-фрикасе, на вірьовочці о-се!
Тато дуже радів своєму винаходу, а я боязко намагалася здогадатися, що воно таке — фрикасе? Краще вже ковбаса. Річ зрозуміла і улюблена.
Моя сестра могла з’їсти силу-силенну ковбаси. Особливо вона любила — щоправда, і я, і тато, словом, уся наша родина, крім акуратної мами, — їсти ковбасу за читанням книг. Тому сестра люто злилася на позичені книги:
— Як дратують ці чужі й бібліотечні книги! Не можна вже й вільно почитати, поробити закладки шкірками від копченої ковбаси.
Але в бібліотечних таки, здається, робила. Та й на позичених залишала масні й пахучі відбитки пальців. Порядні люди в таких випадках відкуповують нові книги, а майбутні інтелектуали зі спокійною совістю лишають книжку в своїй бібліотеці. Проти ковбасного екслібрису не попреш.
Нещодавно моя сестра якось довідалася, що я пишу про її ковбасну любов в глибокому дитинстві. Вона заремствувала:
— Попрошу взяти до уваги, що моя любов до ковбаси залишається вічною і незмінною в часі!
Моя теж. Хоча я вже оно скільки років не їм того, що не має ознак впізнаваної протоформи, — наприклад, фарш. Мені лише явну плоть давайте, несіть, можна з кров’ю. Якщо не надто на кров’янку скидатиметься.
До крові у нас із сестрою не доходило. Принаймні коли ми билися ковбасами. Гапа брала «Дрогобицьку», що непристойно дрижала. А я «Московську», котра, хоч і вражого племені, а все ж твердіша, надійніша в атаці. І так ми билися, як ті амазонки на мечах. А були б ковбаси з підсвіткою, то ми були б джедайками.
Мама завжди казала «Ц!», коли відкривала холодильник і з’ясовувала, що півковбаси згризено цілком, без хліба. Чогось мамам так залежить на тому, щоб хліб, мов вірний ідальго, обов’язково супроводжував ковбасу в її останньому поході до дитячих шлунків.
У школі в нас теж була ковбаса. Звали її Люба. Чи то Любу звали Ковбасою, зараз уже й не згадаю. Пам’ятаю лише, що гуцули казали «кубаса», і коли Люба хотіла підкреслити чиюсь огрядність (хоча, якщо подумати, сама огрядною не була), то просто й ображено, як то роблять усі діти, називала конкурентку сосискою:
— Сусіска!
Що означало неповноцінність у категоріальному світі ковбасних виробів.
Сосиски в Яремчі отримували якусь не зовсім заслужену дозу презирства. Не те, що в Черкасах, де їх усі побожно наминали з картопляним пюре. В Яремчі сосиски вважалися безнадійно низькою кастою.
— Боже, мали би совість! Подавати сосиски з квашеною капустою?! — обурювалися гості після весілля Надьки Квітчучки. — Позорище!
Та фінальна подача сосисок з квашеною тушкованою капустою, від якої прийшов би в захват кожний порядний німець, за яремчанських стандартів звела нанівець усі крученики, налисники, холодці, голубці, фаршировану рибу і птицю, подані й недожерті до того. Складається враження, ніби жителі маленьких містечок Західної України мають собі по два шлунки — один нормальний, на кожен день, а другий — для особливих подій, начищений, як шлюбні мешти. Вдягається той спеціальний шлунок, крім весілля, також на ювілеї, хрестини, похорони, Різдво й Великдень.
Звісно, проти ковбаси жоден порядний шлунок не протестував. На Великдень її — прекрасну, як змія, що звилася в кошику, мов у гнізді, довкола своїх розписаних яєць, — святили. На Різдво, дочекавшись півночі — офіційного приходу сьомого числа на зміну пісному шостому, — її кидалися їсти ненаситно побожно. В усі інші дні року її просто нарізали й подавали на стіл — тонко, якщо припруться чужі й нелюбі гості, товстенько, якщо їде дорога родина, — аби потім ніхто не мав права казати, ніби ґазди скупі. Бо не подана вчасно ковбаса могла стати причиною для кількарічної ворожнечі.
— Нє, ну ти тільки подумай! — могла обурюватися порядна ґаздиня своєю братовою. — Ну що це таке?! Ми вже їмо десерт, а вона каже: ой, забула м’ясного вам нарізати! Таку добру ковбаску мала! Все. Ні я, ні мої діти більше в ту хату ні ногою! Скупердяйка проклята. Шляк би її трафив з її ковбасою. Най ся вдусить.
Коли їдеш кудись далеко — вези з собою грудочку землі і чорний хліб. І банку сардин, про всяк випадок. І тільки там, на чужині, десь у високих Гімалаях чи Андах ти раптом збагнеш, як сильно не вистачає тобі простого й основного — сухої копченої ковбаси з перцем. І що за палицю цієї смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу. Але де ж то її, рідної, сухокопченої, там взяти? Ходиш, мучишся, видираєшся на льодовики, ночуєш у зимовому спальнику, п’єш поганий ром, а її нема й нема. А є вона лише десь ген за рожевим горизонтом князівства Мустанг чи зеленню якої-небудь Хуайна-Хуйни, і всі субститути типу сушеного в запашному диму місцевої кухні м’яса — просто ні се, ні те, ні третє чортзна-що.
Та ось ти вертаєш до Києва, дістаєшся до затаєної всередині великого стерильного супермаркету спеціальної духмяної крамнички, купуєш собі там повен кульок її, залазиш в авто і пожираєш у повній темряві, радіючи життю й тому, що нарешті воно здобуло крихту сенсу. А потім тобі погано, і ти блюєш, але то вже інша серія історії.
Іноді трапляється таке диво, що ковбаса водиться й на чужині. Наприклад, у Франції. І ти вже не думаєш, що мамі з татом треба купити вина й парфумів, ти вже знаєш, що насправді їм треба.
Отже, ми з подругою, що живе в Бретані з чоловіком-католиком і дітьми (котрі щовечора вимагали від мене молитви, аж урешті я їх навчила «Ом мані падме хум»), бредемо нічним ярмарком і натикаємось — о диво! — на цілий маленький будиночок з ковбас.
Ковбаса там різна, і її видимо-невидимо. З осла, з бізона, з дикого кабана. Ковбаса з качки. Знову з кабана, але вже з чорними ягодами, ліщиною, сиром шевр, прованськими травами. Або чиста, тобто — тільки з перцем. Всі ковбаси сухі й прекрасні, як справжні леді й джентльмени. Хто — по три ковбасні особини за десять євро, а хто й по п’ять. Спершу ми купуємо собі п’ять, потім ідемо вниз вуличкою, котру в гламурному журналі назвали б «узкай мащьонай срєднєвєковай», і розуміємо, що без додаткових «трьох за десять» ця вуличка втрачає будь-яку свою цінність. Дядя за ковбасною ширмою згоден почекати, поки ми повернемося з банкомату, а то він уже був складався йти додому.
— Хороший цей ковбасний дядько, нє? — питаю я в подруги, натхненна тим, що кучерявий гостроносий продавець ковбас, почувши, що ми з України, не промовчав, сприйнявши нас за рабинь au pair, а запитав, чи ми тут на вакаціях.
— Точно, — каже моя подруга, — такий приємний і дуже артистичний. Напевно, він художник. І зараз мріє якнайшвидше потрапити додому і збирає всі свої ковбаси, щоб цілу ніч натхненно й ненастанно їх малювати.
Я дуже добре розумію ковбасного митця, бо й сама в дитинстві всю художню школу тільки тим і займалася, що малювала, ліпила, викладала об’ємною, набитою ватою тканиною і витинала з кольорового паперу червоно-рожево-брунатні ковбаси. Який там захід сонця! Які там устриці на скелях після відпливу в цьому бретонському містечку! Які там ліберте- егаліте-фратерніте, якщо головна французька цінність — ковбаса. Як і італійська — в них черізо. Як і німецька — там вайсвурст. Як і українська — ліверна. Жартую. «Дрогобицька» з дитинства. Шкода, що в Києві така давно вже в Червоній книзі.
Отже, коли я помру, Боже, щоб Ти знав. Жодних персиків і квіточок на райських кущах. Хай у моєму особистому раю квітнуть і множаться ковбаси всіх народів, але не часів, бо не всі ковбаси такі сухі, як оця. І не всіх їх підвішують до стелі й до неба, щоб світили людям провідними зірками.
Ковбаса. Любов моя. Forever.
Нонг Кйо, 5.02.09