Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Анатолій Дністровий Біла дівчинка

Можна було б почати з того, що теперішній рік був несприятливим для гіпертоніків: постійні переміни клімату й атмосферного тиску, несподівані й різкі подуви вітру, що з’являвся з півночі та гнав на містечко низькі хмари, які — здавалося — здатні зачепити антени та черепицю будинків, сірява, що затягла чисто-блакитне раніше небо й злилася із тьмяним імлистим горизонтом, перемінні ліниві дощі, що тривають з ранку до ночі, — все це змушувало мешканців менше виходити на вулиці, залишаючись вдома наодинці з мігренню й телевізорами.

Домашні коти метушливо блукали помешканнями, дивлячись на господарів страждальними очима, й щоразу до них нявчали. Акваріумні рибки збивалися на дні, мляво ворушачи плавцями, і чоловіки, дивлячись на них, кисло казали, що кльову не буде, нема чого пхатися, тому не висувалися з помешкань і не йшли на верхні озера рибалити. В лікарнях хворі щораз частіше просили в медсестер снодійне і складали нерозгадані кросворди на тумбочках біля ліжок. У скверах і парках двірники допалювали купи золотисто-червоного листя, ліниво перекидаючись скупими словами. Товстун кондитер мовчки дивився у вікно, сподіваючись, що на тортик і гарячий шоколад забіжить парочка закоханих студентів, сядуть за столик у куточку біля музичного автомату, увімкнуть собі джаз або тихий блюз, але, за вечір нікого з відвідувачів так і не дочекавшись, сам мовчки з’їдав четвертий шматок торта, зачиняв кондитерську і йшов додому.

На перехресті вулиць біля центральної площі курить купка таксистів, недбало полишивши свої авта з відчиненими дверцятами вздовж алеї. Самотній перехожий, із втягнутою в плечі головою та обкутаний плетеним помаранчево-жовтим шарфом, на мить відірве їх від бесіди, але вони скоро зрозуміють, що це не їхній клієнт, і байдуже проводжатимуть його поглядами, аж поки той не зникне за найближчим рогом. Сміття з перевернутої урни, яке вітер розносить центральною площею, поволі завмирає, подуви вітру стихають, і дерева знову виструнчуються в звичній позі. П’яничка, який виповз із пивниці, хотів було затягти пісню, проте лише сумно зиркнув на безлюдну площу й почвалав додому. Бездомний пес, пробігаючи повз нього, байдуже обнюхав його ногу і подався далі.

Одного такого дня в містечко прийшла біла дівчинка. Вона з’явилася з боку східного шляху й сумирно йшла, не розглядаючись навсібіч, ішла білою смугою, що ділить зустрічний рух авто на праву й ліву смуги. Першими її помітили будівельники, що перекривали дах в одному з будинків на окраїні містечка. Вони оповідали, що дівчинка йшла босою, однак видно, що їй не було холодно від пізньої непривітної осені, і що вона, певно, акторка, бо якраз тоді до містечка прибула група кінематографістів знімати дитяче кіно. Будівельники додавали, що зодягнена вона була у щось на кшталт сліпучо-білого балахону, а дивне, розпущене, довге русяво-сніжне волосся було зібране на потилиці. Ще вони згадували, що до неї першою заговорила баба Пелагія, яка живе на першому поверсі і любить курити свою файку в розчиненому вікні. Вона плела дівчинці якісь дурниці (певно, геть вижила з розуму).

— То що ж вона сказала?

— Не йди до них, бо вони дурні.

— Так і сказала? Певно, точно стара здуріла.

Будівельники стверджували, що біла дівчинка йшла спокійно і що її обличчя вкривав білий грим.

— Очі такі світлі-світлі, — каже молодий будівельник.

— Та що ти вигадуєш? Як же ти міг згори бачити її очі, ти навіть обличчя її добре не роздивився, — заперечує йому старший будівельник.

— Ні, я бачив, — замислено відказує молодий.

Будівельники оповідали, що аж завмерли, стежачи за її рівною, впевненою та неспішною ходою — ніби йшла не людина, а неземний дух. Було щось дивне в тій дівчинці, ніби не від цього світу. Над будівельниками дехто потішався:

— А ви, часом, перед тим не обідали й не хильнули по чарці?

— Ні, ні, ні.

— А може, ще не відійшли від вчорашнього?

— Ні, ні.

Про білу дівчинку більше не говорили. Однак згодом її помітили діти, а діти, як відомо, ніколи не брешуть. Вони щебетали, що біла дівчинка до них усміхалася і, коли один із хлопчиків дружньо взяв її за руку, невдовзі сам почав поступово біліти — спершу рука, а потім увесь. Його шкіра стала білісінько- білосніжною, немов пломбір чи перший сніг.

Звістка про хлопчика, який миттєво побілів, сколихнула все містечко. На ноги було піднято всіх — міліцію, лікарів і соціальні служби, а мер із цього приводу негайно зібрав нараду та викликав столичних фахівців із аномальних явищ та журналістів. Стаття в міській газеті про дивовижну невідому гостю лише долила масла у вогонь. Через два дні перед телекамерами й мікрофонами, що з’їхалися з усієї країни, мер, невисокий кругленький чоловічок із черевцем, що випирало з-під костюма, дав гучну прес-конференцію, пропіарився, так би мовити, на місцевому й центральному телебаченні.

Перед телекамерами та мікрофонами мер сказав:

— Я переконаний, що ця велика таємниця з появою білої дівчинки в нашому місті пов’язана винятково з добром і світлим Божим промислом. Це принесе користь усім мешканцям і гостям міста, позитивно вплине на суспільну атмосферу та взаємини між людьми. Наше місто стало цікавим усій країні і навіть громадянам інших держав. Ми повинні скористатися цим шансом, щоб підняти добробут і досягти процвітання. Завдяки туристам і гостям ми зможемо поповнити наш скромний бюджет і налагодити інфраструктуру.

Люди з острахом і цікавістю чекали свіжих новин про білу дівчинку, проте їх не було. Патрульні пости посилили перевірку районів і кварталів містечка, виставили додаткові наряди, було навіть відправлено рейди у найвіддаленіші вулички, куди ніколи не потикалася міліція, але й це нічого не дало. Біла дівчинка ніби під землю провалилася.

У школах і дитячих садочках діти безперестанку балакали про білу дівчинку, фантазували, ніби з нею розмовляли чи навіть потоваришували. Батьки жартували над дитячими розповідями, але також говорили про білу дівчинку і — бодай подумки — також вірили в химерну історію. Побілілого хлопчика забрали в столицю на обстеження, і більшість мешканців із недовірою ставилася до версії, нібито він побілів від невідомої білої дівчинки. За кілька тижнів усе вляглося, і про білу дівчинку потрохи забули.

Одного ранку до міської лікарні на обстеження прийшла літня жінка, яка, за її словами, миттєво побіліла. Вона, мовляв, зустріла в своєму провулку білу дівчинку, босу й самотню, взяла за руку, щоб завести до хати, нагодувати та вдягти… і враз — спершу рука жінки, а потім усе тіло її побіліло. Люди з жахом дивилися, як їхня землячка, яку вони знали все життя, йшла біла, мов борошно, така незвична й інакша. Жінка здала всі аналізи, однак лікарі нічого страшного не виявили, натомість жінка перестала нарікати на нирки, які постійно її турбували.

І люди почали говорити, що маленька біла дівчинка здатна зцілювати від хвороб. Із цього приводу на службі Божій заговорили священики ворожих конфесій, храми яких стояли один проти одного. Вони майже одностайно сказали, що чутки про білу дівчинку ще не можуть бути доказом Божого промислу і що це взагалі лише чутки і парафіянам не годиться вбирати в себе плітки, немов посудина скверну.

А таксисти, переминаючись із ноги на ногу біля своїх авто, зневажливо насміхалися над тією жінкою, яка побіліла:

— Менше треба їсти ГМО-продуктів.

— Так, так, бо від них ще не таке може бути.

Проте до них ніхто не дослухався, всі бігли в лікарню подивитися на нещасну жінку, яка лежала під крапельницею й не розуміла, чому її лікують і чому стільки людей довкола. А люди заполонили палату, з’юрмилися біля ліжка, і навіть погрози лікаря не допомагали. Люди також стояли в коридорі лікарняного відділку та на вулиці, дивлячись на вікна палати. Після крапельниці побіліла жінка дружньо махала їм рукою, і вони з жахом та цікавістю розглядали її шкіру, а дехто підіймався до неї на другий поверх. Люди боялися торкнутися до побілілої жінки, остерігалися, щоб «чудо» раптом не перекинулося на їхні тіла.

Тим часом до лікарні привезли ще двох людей — селянина з найближчого селища, який нічого не знав і дружньо погладив білу дівчинку по голівці, та шестилітнього хлопчика, який допоміг перебратися дівчинці через потічок, узявши її на руки. Старенький селянин враз увесь побілів, обличчя посвітлішало, і в нього перестала боліти спина, яка вже десять років йому допікала. Смаглявий хлопчик також став білосніжний і перестав шепелявити.

І раптом отямилися місцеві історики та краєзнавці. Вони підняли старі хроніки й літописи і знайшли в них відомості, що в часи навали монголів у їхньому містечку, яке тоді було маленьким поселенням, також з’явилася біла дівчинка. І що монгольське військо до переляканого поселення так і не дійшло, несподівано повернувши на південь. Священики три дні носили вуличками ікону Матері Богородиці, проголосивши спасіння міста лише її світлим промислом. Історики та краєзнавці сказали, що біла дівчинка — це Господнє попередження про велику небезпеку, яка нависає над усіма нами. Люди заметушилися, люди злякалися, з острахом очікуючи лиха, що може звалитися на містечко. В таких тривогах минув день, а потім тиждень, однак нічого не відбувалося: містечко й далі жило звичним, понурим життям. Про білу дівчинку говорили дедалі менше.

— Менше треба пити, — відгукувалися про її історію одні.

— Плещуть язиками, бо не мають що робити, — казали інші.

Та одного вечора вечірні новини одного з центральних телеканалів країни повідомили, що від побілілого хлопчика, якого забрали на обстеження до столиці, «заразилося» аж кілька лікарів: вони мали необережність торкнутися до нього під час медичних процедур і невдовзі почали поволі біліти. В одного з побілілих столичних лікарів телевізійники взяли інтерв’ю: він усміхався й казав, що почувається добре, навіть краще, ніж раніше, бо в нього припинилися мігрені, що докучали раніше. Журналісти встигли охрестити це явище синдромом білявки, в журналах і газетах почастішали статті про це загадкове явище-захворювання, а поважні науковці — хіміки, біологи, медики — щедро давали свої коментарі.

В одній із вечірніх телепередач виступив підозрілий експерт із зачіскою «наелектризоване волосся» та в здоровенних окулярах, які робили його очі вибалабушеними, мов у жаби. Цей сорокарічний сухорлявий чоловік з Академії дослідження аномальних явищ висунув припущення, що біла дівчинка має не антропологічне походження і, швидше за все, є представником невідомих живих видів, що прибули на землю із загадковою місією.

Його слова транслювали інші телеканали, а один відомий письменник в інтерв’ю заявив, що береться писати роман про білу дівчинку і що паралельно підписав контракт на сценарій до кінофільму «Біла дівчинка». В країні почався «білий бум». Свій — у дорослих і свій, особливий — серед дітей. Все біле стало модним. У магазинах повигрібали весь білий одяг, взуття, потім люди кинулися скуповувати білі меблі й посуд, білі килими, білих песиків і котиків, білих птахів і білих ручних пацюків та хом’ячків. Відомий політик вихвалявся з телеекрану, що здійснилася його заповітна дитяча мрія: він купив білосніжну кобилу рідкісної породи. Дизайнери підготували свої перші «білі» колекції. На вулицях столиці з’явилося більше білих лімузинів і пуделів, купа білих летючих зміїв і кульок.

Столичні тінейджери моментально створили нову субкультурну тусовку: «білуни», до якої могли належати лише дівчатка з білосніжною шкірою, винятково в білому одязі, з пофарбованими набіло віями, волоссям і губами. До білунів приєдналася частина білих готів та емо, вони пообписували паркани і стіни будинків своїм новим гаслом: «Білий — значить світлий». На околицях столиці на «білих» почали напади «чорні» й «червоні», які вважали, що не добро, а сила повинна керувати світом. Хлопчика, який першим побілів від білої дівчинки, дедалі частіше почали запрошувати на телеефіри, і невдовзі він почав вести дитячу телепередачу про добро. А основне — почалося масове паломництво до містечка, де з’явилася біла дівчинка.

Від побілілої жінки, що лежала в лікарні, невдовзі побіліла її молодша сестра, яка, допомагаючи їй переодягатися, ненароком торкнулася тіла «хворої». Вона розповіла своїм подругам, що в неї перестало пекти серце, а кардіограма підтвердила, що вона відтепер здорова. В містечку відразу поширилися чутки, мовляв, «білі» можуть зцілювати. І до побілілої жінки в лікарню відразу потягнулися хворі. Лікарі в білих халатах намагалися протестувати й нікого не пускати, проте побіліла жінка заявила, що більше не може знаходитися в лікарні, бо є цілком здоровою. Люди торкалися до неї, за певний час також біліли, радіючи, що позбавляться хвороб.

— Чувак, а ти хочеш побіліти? — кепкує таксист над своїм приятелем.

— Ти що, здурів? Мені й без того важко живеться, а ще як побілію, тоді хіба купуй білі тапочки і лягай у гроб.

— Зате кинеш курити й пити. Кажуть, усі, хто торкався до білої дівчинки чи до побілілих людей, одразу позбуваються хвороб і поганих звичок.

— Ні, я краще буду пити й курити.

— Тоді помреш від раку легень.

— Та ну тебе.

Побілілих людей з кожним днем ставало все більше. Туристи та гості, які прибували з різних куточків країни, щоб подивитися на загадкове містечко, фотографували їх, проте торкатися остерігалися, щоб самим не побіліти.

Тим часом товстун кондитер спік новий торт «Біла дівчинка», який одразу припав усім до смаку. В його кондитерській побільшало відвідувачів, які куштували торт із запашними чаями чи кавою, — дітвора аж тремтіла, відламуючи від торта кремову фігурку білої дівчинки, дорослі замовляли торт додому, а студенти засиджувалися зі своїми подружками в кондитерській допізна. Місцеві художники виставляли на вулиці свої полотна, гравюри, мініатюри, зображаючи білу дівчинку на тлі міських пейзажів та інтер’єрів. Інші митці біля них виставляли маленькі й великі скульптури білої дівчинки, вази, глечики, тарілки, горщики, глиняні дощечки з її зображенням, а кмітливі підприємці — футболки, бейсболки, рушники, шарфики та молодіжні хустинки, на яких красувалася біла дівчинка.

Раніше порожнє, тихе, понуре містечко тепер ніби ожило, вулички отямилися від колишньої сплячки, їх заполонили люди з фотоапаратами та відеокамерами, що тинялися без діла, фіксуючи все що заманеться. Туристів, екскурсій було так багато, що мерія не знала, куди розселити людей, і відвела міський стадіон для парковки автомобілів. Один-єдиний готель не встигав приймати гостей і забезпечувати всім необхідним. Мешканці містечка віддавали в оренду свої будинки, квартири, кімнати чи окремі ліжка, на площі та на центральних вулицях постійно чергували брокери, що шукали клієнтів для нічліжок.

Таксисти також не встигали покурити й поговорити, як у минулі добрі часи, бо від клієнтів і викликів не було відбою. Вони возили туристів і на верхні озера, і до місцевого краєзнавчого музею, і в урочище, де текла цілюща джерельна вода, а також — у заміський ресторан «Витязь», розташований за кілька кілометрів на захід від містечка. Таксисти тішилися, бо їхні прибутки з напливом великої кількості людей, особливо ж іноземців, підскочили втроє і навіть учетверо.

Міська рада вирішила підготувати ретельну туристичну програму і скласти під неї детальний маршрут з описом усіх цікавих об’єктів. Довелося згадати все, чим багатий і славний край: від цілющої лазні діда Онучика на окраїні містечка до крамнички саморобних наливок, якими (особливо сливовицею) здавна славилося містечко. Один дотепний бізнесмен надрукував навіть брошурку «Вулицями білої дівчинки» з фотографіями всіх «привабливих місць, які треба відвідати» — там помістилися і лазня, і крамничка з наливками, і рибальські бази на верхніх озерах, і урочище з цілющою джерельною водою.

— Чим багаті, тим і раді, — виправдовувався він за свій буклет.

А побілілих людей робилося щораз більше, і деякі служби втомилися їх перераховувати, коли кількість сягнула п’ятдесяти душ. Минав час, вони все менше привертали увагу докучливих туристів і журналістів, які раніше, вгледівши побілілу людину, вистрибували з мікроавтобуса, де містилася пересувна телестудія з кількома великими круглими антенами, і підбігали з мікрофоном та камерою до незнайомця, випитуючи, коли він востаннє бачив білу дівчинку і яким чином побілів, як він себе почуває, побілівши, і як до цього ставиться його родина.

Згодом побілілі майже перестали привертати увагу решти. А про білу дівчинку поголос скептично свідчив, що це, мовляв, черговий трюк аферистів, покликаний привабити в це Богом забуте містечко туристів.

— Та хто її бачив, ту білу дівчинку? Ніхто! Наслухалися п’яних будівельників, а ті нарозказували всіляких дурниць! — горланить хтось серед невеликого натовпу.

— А як же люди, які від неї побіліли? — дивується літня жінка.

— Люди? Люди підхопили якусь невідому хворобу, і їх всіх треба лікувати та ізолювати, щоб не заразили інших! — не заспокоюється скептик.

— Але ж її бачили діти! — не відступає жінка.

— Діти казок начиталися і видають бажане за дійсне.

— Ми ще не знаємо, чи побілілі люди небезпечні для нас і наших дітей, — вороже поблискує очима чоловік з-під чорних густих брів.

— Так, так, цього ніхто не знає! — підхоплює інший, з гнилими пожовклими зубами й посірілим обличчям. — Треба, щоб влада видала розпорядження, аби побілілі люди поки знаходилися вдома або на карантині, а не вешталися нашими вулицями й не заходили в магазини, інакше… інакше всі ми станемо, як вони, — альбатросами і в нас повипадає волосся, вії, брови.

— Я не хочу втратити своє чорне волосся! Чому я повинен змінюватися?

— Так, так! Чому? — лунають інші голоси.

— Ми повинні зібрати підписи, щоб побілілим людям було заборонено ходити вулицями, заходити в магазини й аптеки, і взагалі, щоб вони не з’являлися в громадських місцях, бо це загрожує благополуччю нашої громади, — каже чоловік із пожовклими гнилими зубами.

— Підписуємося всі! Підписуємося!

Розгублена жінка, що намагалася захищати побілілих людей, лише сумно спостерігала, як обурений натовп попрямував до будинку мерії, щоб скласти свої вимоги та засвідчити їх підписами. До них долучалися інші люди, зацікавлено розпитуючи, в чому річ. Тієї миті вони помітили побілілу сорокарічну молодицю, що несла пакети з продуктами, засичали на неї, ніби на лисицю, що прокралася в курятник, засвистали, зашуміли, і перелякана жінка мусила чимдуж утікати. Жінка спіткнулась, і з одного пакета продукти висипалися на бруківку: яблука покотилися врізнобіч, а одне зупинилося перед ногами чоловіка з пожовклими гнилими зубами, який брутально розчавив його ногою.

— Я нічого злого вам не зробила, а якщо забажаєте, можу зробити добре, — спокійно сказала до натовпу побіліла жінка, збираючи розсипані яблука й підводячись.

Проте натовп і далі викрикував на її адресу погрози й непристойності, через що вона змушена була відступитися й піти.

Згодом їх підтримав священик одного храму, сказавши своїм парафіянам після служби Божої, що хвороба, від якої люди біліють, є випробуванням Божим за гріхи, за відсутність доброчесності, милості й терпіння. Він підтримав вимогу, щоб побілілим людям було заборонено з’являтися в громадських місцях, оскільки від них можуть заразитися інші мешканці містечка. Відповідного листа священик направив до міської ради. Інший священик, із храму навпроти, що належав до іншої конфесії, заявив, що цькування побілілих братів і сестер, яких спіткала важка доля, є неприпустимим і суперечить законам моралі, а подібні діяння не личать християнинові.

Він сказав:

— Вчення Господа нашого Ісуса Христа — це любов до ближнього свого, любов навіть тоді, коли наш ближній у біді. Тож я не дозволю цькувати братів і сестер наших, які випадково побіліли. Це могло трапитися з будь-ким. Крім того, ще ніхто не довів, щоб від побілілих людей ішло зло та лихо. Мої ж очі кажуть інше: ці люди доброчесні, чисті, здорові і наділені даром зцілювати від недуг. Тільки той, хто не хоче змінюватися на краще, народитися знову для любові й віри, натомість воліє й надалі залишатися сліпим у пустелі з іншими сліпцями, може виступати проти них, наших братів і сестер.

Усі побілілі люди одразу полюбили цього священика і ходили лише в його храм, після служби Божої спостерігаючи, як парафіяни з храму навпроти вороже на них зиркали й обзивали «брудними єретиками», «закордонними сектантами», «гидкими католиками», «нікчемними протестантами», «відступниками від істинної віри». Побілілі люди мовчки все вислуховували з усмішкою милосердя на устах і так само мовчки вимолювали в Господа прощення для всіх.

Міська рада прийняла постанову, якою заборонила побілілим людям з’являтися в громадських місцях, особливо в пунктах розваг, торгівлі, муніципального харчування. Міська рада видрукувала в місцевій газеті постанову, де виправдовувала свої дії необхідністю локалізувати поширення невідомого явища і обіцяла, що безпрецедентні заходи триватимуть до тих пір, поки все не проясниться.

Маленький, опецькуватий мер із черевцем, на якому не защіпалися ґудзики, знову виступив із прес-конференцією перед купою телекамер і мікрофонів. Він сказав:

— Чутки про білу дівчинку, що збурили все наше славне та спокійне колись місто, а також загадкова хвороба, від якої людина біліє, змушують нас вдатися до суворих заходів, щоб обмежити інфікованим і побілілим людям можливість перебувати в громадських місцях. Це пересторога, яка жодним чином не зазіхає на свободу іншої людини, а покликана винятково захистити наших громадян і гостей міста від невідомої хвороби, яка не знати як може проявитися в майбутньому. Задля загального добра ми змушені піти на такі кроки, поки не проясниться ситуація з рівнем небезпеки від захворювання. Свій вердикт винесуть провідні фахівці й спеціалісти, а нам залишається лише тримати ситуацію під контролем і чекати. В ім’я нашого добробуту, майбутнього наших дітей та онуків, в ім’я захисту прав людини, зокрема її священного права жити в нормальних умовах і не наражатися на смертельну небезпеку, я відповідально заявляю, що наше рішення є законним і таким, що не підлягає перегляду. Ми керуємося винятково інтересами всієї громади нашого містечка, інтересами кожного з вас.

Після виступу мера побілілих людей почали дедалі частіше називати «інфікованими», «небезпечними», «хворими», «зараженими». Заходи влади сколихнули все містечко, люди обурювалися таким зухвалим рішенням, казали, що це повернення до часів нацистів, які переслідували та дискримінували людей за національною ознакою. На знак протесту люди, навіть ті, що не були побілілими, почали одягатися винятково в біле. А священик, який співчував побілілим, закликав парафіян не коритися антинародній та диявольській владі. Наступного дня його паства за участі двох сотень побілілих людей пройшлася центром міста у хресній ході.

Інша громада, що виступала проти побілілих людей, також зібрала своїх прихильників, на центральній площі потрощивши картини, скульптури, вази, тарілки та інші товари для туристів із зображенням білої дівчинки. Вони горланили на все містечко, що це діяння Сатани і що над усім містечком нависла смертельна небезпека. Увечері троє молодиків з чорними шарфами, що прикривали їхні обличчя, напали на побілілого юнака, який повертався від своєї дівчини, вони били його доти, поки на вулицю не повибігали люди з навколишніх будинків і не прогнали їх.

Містечко знову опинилося в центрі уваги центральних медіа, до нього прибули знімальні групи всіх провідних телеканалів, а також журналісти радіостанцій та газет. Несподіваний конфлікт між жителями набув виразно політичного характеру. Певний час політики мовчали, не знаючи, як реагувати на події в глухій провінції, однак невдовзі найкмітливіші приїхали до містечка, збирали мітинги, розставили своїх агітаторів з невеликими наметами, де роздавали пропагандистську та політичну літературу. Одні з них стали на бік побілілих людей, інші ж, навпаки, ще більше підбурювали незадоволених.

Тим часом, аби зняти напругу в містечку, міська рада оголосила про ярмарок промислових та продовольчих товарів із двадцятивідсотковими знижками і про фестиваль вареників. Спеціальні служби почали стягувати на центральну площу обладнання, монтувати велику сцену, розмічати торгові ряди, розбивати павільйони зі стільцями та невеликими переїзними барами на випадок дощу чи снігу. Життя містечка знову завирувало, вулиці наповнилися галасом, шумом, штовханиною, на центральній вулиці виникли затори. З кожним днем приїздило дедалі більше туристичних автобусів і авто, незнайомі люди знову заполонили вулиці, провулки, центральну площу, фотографуючи все навколо.

День відкриття ярмарку та фестивалю вареників випав на четвер. Міліція заздалегідь розташувалася навколо центральної площі, переважно біля вуличок, що на неї виходили. В’їзд на площу було перекрито невеликими переносними шлагбаумами, біля яких стояли в святковій формі патрульні. Побілілих людей було суворо наказано не впускати. Площа одразу залюднилася, потоки людей ринули звідусіль до торгових рядів і павільйонів з пластиковими столиками й стільцями та буфетами. На східцях Палацу урочистих подій, одразу біля сцени, завмер військовий оркестр з трубами, барабанами, саксофонами та тромбонами.

На сцену полохливо вибрався спітнілий мер, він потарабанив пальцем у мікрофон, однак той не працював. Було видно, як мер спересердя гаркнув до механіка, який одразу кинувся до звукового пульта. Потужні динаміки обабіч сцени затріщали так, що люди поблизу аж сахнулися, зашипіли, і звідти почувся голос мера. Він сказав, що радий вітати мешканців і гостей містечка, додав ще трохи дурниць про «давні славні традиції краю» і оголосив ярмарок та фестиваль вареників відкритими. Військовий оркестр моментально ожив, зашурхотів і почав дути в труби, саксофони, тромбони і товкти у барабани. В цей момент ожили потужні динаміки над площею і з них полилася народна пісня з сороміцьким підтекстом.

Площа все наповнювалася людьми, які вже не могли вільно пересуватися, а лише текли в потоках інших людей. У суцільній штовханині одні приміряли штани й куртки, чоботи й шапки, а інші тримали пластикові тарілки і жували вареники зі сметаною.

Один високий дядько із заляпаними сметаною вусами ненароком перевернув тарілку з варениками на жінку в темно-сірому пальті. Та відразу підняла страшний вереск і почала гамселити його кулаками по обличчі, підводячись навшпиньки. Інші реготали, дивлячись на цю сцену, розливали наливку, виголошували тости, пили й закусували варениками. Діти, яких дорослі взяли з собою, нудилися й капризували, їм хотілося чимшвидше додому — дивитися мультики або гратися. Кілька побілілих людей обходило гамірливу, набиту веселими людьми площу, по периметру оточену міліцією, не дивлячись на дійство. Дехто з натовпу щось збуджено вигукував у їхній бік, але розібрати слова було неможливо.

Коли оркестр відіграв і музиканти розбрелися між людьми, склавши музичні інструменти на купу, на сцену вискочили моторні молодиці в національних костюмах і почали витанцьовувати, б’ючи каблуками червоних чобіт по підлозі. Одна з жіночок так активно витанцьовувала, кружляючи сценою, що, заходячи в чергове коло, не втрималась і звалилася на глядачів, які, не витримавши її ваги, також попадали.

Натовп заревів, зашумів, зареготав, пляшки з наливкою пішли по руках, люди лише встигали підставляти чарки, тримаючи ще й тарілки з варениками. Під їхніми ногами лежав потоптаний, понівечений пластиковий посуд, розчавлені вареники, порожні пляшки з-під пива, горілки, води.

Невдовзі зірвався пронизливий вітер, але на нього ніхто не зважав, натовп продовжував святкувати й веселитися. Вітер задирав поли пальт і плащів, але люди пиячили та наминали вареники. Коли пориви посилилися, натовп поволі посунув до критих павільйонів, де, щоправда, всі столики були зайняті — там пиячили, курили й плювали на підлогу. Натовп набився у павільйони, а вітер тим часом зірвав кілька торгових наметів, підхопивши виставлені на продаж сукні, сорочки й хустини. Люди здивовано дивилися, як над їхніми головами кружляв одяг, дехто намагався це фотографувати. Та враз вітер почав неприємно сікти в обличчя, повітря стало жовто-сірим. Жінка, яка жувала вареники, почала їх випльовувати й кричати:

— Пісок! Це пісок!

Вітер перетворився на швидкий, як дзиґа, буревій. Він нісся площею, безжально хльостаючи перехожих по обличчях. Натовп почав розбігатися, і за якихось десять хвилин торгові ряди й сцена спорожніли. Густий піщаний буревій танцював на центральній площі, перевертаючи все на своєму шляху: урни, торгові намети. З одного павільйону, де юрмилися люди, він зірвав покриття, і звідти з вереском побігли жінки й чоловіки. Коли всі порозбігались і центральна площа спорожніла, картина нагадувала пейзаж після погрому: перевернуті намети, стільці, завалений павільйон, бруківка, засипана сміттям, пластиковим посудом, розбитими пляшками, одягом, паперами, газетами.

Вдалині вулиці, що вела до центральної площі, стояла самотня боса біла дівчинка, як на пізню осінь, вона зовсім не відчувала холоду. Здалеку вона мовчки дивилася на безлюдну й занедбану центральну площу, на купу сміття, потім заплющила очі, її губи нечутно щось прошепотіли, і дівчинка пішла в протилежний бік.

Баба Пелагія, яка завжди курила файку у відчиненому вікні, сказала:

— Правильно, дитино, тут тобі нема чого робити. Сама бачиш — вони не готові.

Жовтень 2009, Київ