День відбуття

XIV

Загальне збіговисько — так Сергій охрестив зустріч з усіма учасниками походу — мало початися за дві години до тренування. Коли він під’їхав до будинку на галявині, уся компанія була вже у зборі і товклася перед відчиненими ворітьми гаража. Він вийшов з машини і прямував до них, відчувши певну ніяковість: усі мовчки дивилися на нього. Сергій привітався, і Гайдукевич відразу повів усіх у гараж. Зібрана амуніція стояла на тих самих місцях, що й тиждень тому, коли вони заходили сюди з Юлією.

— Ну, ось, — сказав Гайдукевич. — Усі присутні. Ми вирішили зустріти нове тисячоліття у такий оригінальний спосіб. Що поробиш — мусимо йти до світового рівня. Люди он на повітряних кулях ювілеї справляють, у підводних човнах одружуються! Гадаю, тут практично всі знайомі. Це — Сергій, наш, так би мовити, гід, провідник, досвідчений спелеолог. А це — Ринат і Олег, мої співробітники, це Григорій. Мою чарівну дружину всі знають.

Єдиний, кого Сергій бачив тут уперше, був невисокий на зріст, середнього віку чоловік з вусами, стриженими знизу під «щітку», худорлявий і якийсь не такий, як усі, хотілося сказати — непереконливий. Щось було в ньому таке, що не в’язалося з усією компанією. Він скромно стояв у кутку і стріляв очима на всіх по черзі. Якось жалюгідно він виглядав. Сергій охрестив його позаочі Чмуриком.

— Так от, — вів далі бос. — Гадаю, зараз Сергій докладно розповість нам про особливості майбутнього походу. Давай, Сергію…

Сергій почав з будови печер, їх підземної топографії, потім розповів про особливості перебування там, основні прийоми пересування та подолання перешкод. Докладно зупинився на техніці безпеки. На прикладі одного з комплектів, які вони склали з Юлією тиждень тому, пояснив присутнім, яким має бути одяг та взуття, навчив зручно носити на собі та користуватися освітленням. Не забув згадати і про те, що печери — це заповідне місце, тому просив не залишити ніяких слідів новорічних розваг. Увесь цей інструктаж зайняв близько півгодини.

Слухали його з інтересом: найбільшим — отой Чмурик, потім — Юлія та Гайдукевич, які вже дещо знали з його попередніх розповідей, потім — Олег. Найменший інтерес виявляв Ринат. Схоже, йому було все байдуже.

Коли Сергій закінчив, Гайдукевич знову оглянув присутніх.

— Кому що незрозуміло, запитуйте зараз, — припросив він.

Поки всі розмірковували, сам же господар і поцікавився, скільки поклажі вдасться пронести з собою. Сергій пояснив, що в печерах трапляються вузькі проходи, і такі рюкзаки, як стоять у гаражі, протягнути при всьому бажанні не вдасться. Тому те, що вони хочуть взяти, варто розіпхати по менших, та й тих бажано мати якомога менше. Будь-яка поклажа різко сповільнить просування групи, враховуючи, що всі у ній новачки.

Далі несподівано озвався Чмурик. Він трохи пом’явся і запитав:

— А… яка порода утворює стіни цих… ну, печер?

Сергій здивовано відповів. Здавалося, відповідь задовольнила Чмурика. Ще кількома організаційними моментами поцікавився Гайдукевич і настала пауза: здавалося, всім усе зрозуміло.

— А можна взяти з собою Акбара? — запитання Юлії прозвучало у цілковитій тиші й привернуло до себе загальну увагу.

Сергій мало не закашлявся:

— Що? Пса? Ти що, це неможливо!

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Як чому? Уяви собі — пролазити у вузькі проходи, там такі діри є, що мусиш лізти, наче хробак! А трапляються такі місця, що внизу безодня. Пес боятиметься, та й просто фізично не зможе пройти!

— Ну добре, — сказала Юлія, — не можна Акбара, то хоч Кнопика?

Кнопиком називався той дрібний пащекуватий тер’єр.

— Візьму його у рюкзак — і все, — продовжувала насідати Юлія.

— Я категорично проти всяких псів взагалі, — Сергій знову відчув, що втрачає терпець. Правду казав Валерій про дилетантів на кшталт Гайдукевича і його команди. — Я тоді просто не піду. Коли ви там опинитеся, то самі зрозумієте, наскільки позбавлена глузду ідея взяти з собою будь-якого пса, навіть дрібного.

Гайдукевич подивився на Юлію і сказав:

— Ну, гаразд уже… Обійдешся без своїх улюбленців, якщо такі справи.

Юлія тільки скривила губи. Склалося враження, що такий поворот подій відчутно зіпсував їй настрій. Гайдукевич уточнив ще декілька дрібниць і тим удовольнився. Олега та Рината, здавалося, взагалі нічого не обходить.

Збіговисько закінчилося. Всі порозходилися. Юлія пішла перевдягатися перед тренуванням, хоча, як здалося Сергієві, тренуватися їй сьогодні зовсім не хотілося. В гаражі залишився тільки Гайдукевич, який перешнуровував черевики за порадою Сергія, а той востаннє перевіряв усі кишенькові акумулятори, коли на вулиці біля брами зупинилася якась темно-сіра іномарка. З машини вийшов чоловік у коричневому пальті, і бос покрокував йому назустріч.

Сергій умить поставив на підлогу акумулятор і розстібнув рюкзак, що стояв до нього найближче. У гаражі було темнувато і знадвору ніхто б не зміг побачити, що там робиться. Він сам не знав, що його спонукало зробити це. Якась невиразна підозра, майже неусвідомлена. Хто зна, чого чекати від людей, які збираються тягти під землю улюблену «псарню». Зверху лежала накидка, кілька бляшанок консервів. Озирнувшись на двері, Сергій запхав руку ще глибше і намацав здоровенну котушку… риболовної жилки, імпортна, на здоровезній котушці. Сергій рідко рибалив, хіба що за компанію з друзями, проте уявлення мав. Це була дорога імпортна волосінь. Тонка та міцна.

Сергій защіпнув рюкзак і поліз до іншого, та, озирнувшись, побачив, що Гайдукевич уже прощається зі своїм гостем. Він спробував підняти рюкзак. Ні чорта собі! А сюди він що натолував? Може, й свою улюблену енциклопедію поклав? А чого? Почитати при нагоді у печері під ліхтарем… Як його? Джеремі Патерсон… Сергій встиг-таки обмацати другий рюкзак, відчувши серед речей щось важке, металеве, замотане у поліетилен. А ще в рюкзаку була така сама бобіна з рибальською жилкою.