День відбуття

XV

Ранішній приморозок ще не відпустив, і люди у кирзаках та робах, допалюючи дешеві цигарки, кривилися, передчуваючи, що до всього ще й доведеться роздовбувати кірку, якою взявся верхній шар ґрунту. Огрядний чоловік з пошарпаним шкіряним кейсом стояв осторонь, явно чогось очікуючи. Почувся хрускіт злежаного снігу, і на стежині між могильних хрестів з’явилася група людей. Попереду йшов молодий іще чоловік у шкіряному кашкеті, за ним жінка у чорному, що трималася за лікоть мужчини старшого віку. Позаду крокували двоє в міліцейській формі.

Передній, підійшовши до чоловіка з кейсом, простягнув руку:

— Скоро ви, Зеновію Петровичу? Починаємо?

— Вперед… — відповів той. — Чого розтягувати задоволення?

Судмедексперт Зеновій Петрович Ковалишин мав усі підстави для невдоволення. Те, що його чекало у найближчі години, аж ніяк не можна було вважати приємною справою.

— Працюйте! — скомандував робітникам «шкіряний кашкет».

Ті почали спроквола розбирати застромлені у землю рискалі. Один із них підійшов до свіжої могили і незграбно почав збирати вінки з попаленими запальничкою траурними стрічками — захистом від нічних «підприємців». Жінка у чорному, бачачи це, голосно схлипнула й уткнулася у плече старого, з яким прийшла. Лопати задзвеніли, роздовбуючи мерзлий ґрунт.

— Що, нові обставини відкрилися? — в’їдливо запитав Ковалишин.

«Шкіряний кашкет» — слідчий Дмитро Стефлюк, — зітхнувши, витяг з кишені сигарети і запалив.

— Дурня якась… — Він глибоко затягнувся.

— Вам що, — судмедексперт і собі дістав сигарету, прилаштувавши кейс на пеньку, — ви протокол складете і сидітимете в кабінеті. А розтин мені робити.

— Зеновію Петровичу, ну ви вірите, що це не моя забаганка? Усе з відома прокурора…

— Скільки він… — похмуро перебив судмедексперт. — Три доби?

— Чотири, — поправив Стефлюк.

— О Боже… — той тільки сплюнув на землю, — самий смак…

— Хто на що вчився, — без натяку на посмішку зауважив слідчий. — Зате ваш клієнт не вистрілить у вас і ножем не штрикне. Хіба що посмердить трохи.

Робітники викидали останню землю і вже прилаштовували мотузки, вилазячи один за одним нагору. Труну зрушили і почали повільно підіймати. І тут сталося щось непередбачуване. Робітники загомоніли і скоординованість їхніх дій порушилася.

— …шляк трафив… — почулося звідти.

Один злякано відступив убік, інші просто покидали мотузки.

— Хлопці, що там? — не зрозумів слідчий і разом з Ковалишиним рушив до купи вивернутої землі.

— Гадом буду!

— Бігме, щоб я здох… — обурювався котрийсь із робітників.

— У чому справа? — Стефлюк зазирнув до ями. — Піднімайте!

— Еге, начальнику, немає кого піднімати! Пусто! — бив себе у груди один, що вже зранку виявився напідпитку. — Ми ж його і закопували! Такий бугай, яких мало. Під два метри. А тепер я сам гріб потягну!

— Навіть віко не на місці! Он, зсунуте!

Родичі небіжчика стояли осторонь і поки що нічого не розуміли. Віко справді було зсунуте, відкриваючи для огляду кутик білого шовку, яким була оздоблена труна зсередини.

— От і тягни, тільки швидше, — попросив Стефлюк.

Робітники порозбирали мотузки, і труна, оббиваючи стіни, швидко поповзла вгору.

— Чорт забирай… — пробурмотіли обидва, коли домовина легко вискочила з ями і посунулася по ослизлому ґрунті.

Стефлюк сам допомагав підняти віко. Білий шовк, вимащений землею та глиною, залишався лише по боках труни, а з дна тканина була видерта, і на голих дошках лежало кілька грудок землі. Жінка страхітливо закричала, розплющивши від нестями очі й затуляючи рота обома долонями. Несподівано крик урвався, і вона простяглася на землі. Той, хто стояв поруч, так і не встиг її підхопити. Вочевидь ця картина і в нього викликала шок.

Все вляглося за якихось дві години. Працював мотор мікроавтобуса, який привіз судмедексперта і повинен був забрати ексгумоване тіло. Бригада експертів, викликана з відділку, щойно відбула.

— Прийміть мої вітання, Зеновію Петровичу, — у звичній манері зауважив Стефлюк. — Вам вдалося уникнути «приємної» процедури…

— Н-да… — погодився той. — Прохлопали ви, хлопці, прохлопали. Хтось «ексгумував» його раніше. Гадаю, тієї ж ночі, після похорону. Може, вже й «розтин» провів — на маленькі шматки. І будьте здорові… Тепер шукайте. — Цього разу вже він відігравався на слідчому.

— Що там з дружиною? — запитав Стефлюк, переводячи розмову на інше і намагаючись приховати емоції.

— «Швидка» забрала. В машині опритомніла. Не переймайся, — похлопав його по плечі судмедексперт. — Одним глухарем більше — одним менше…

— У мене ще такого не було, щоб тіло пропало… — вів своєї Стефлюк, не звертаючи уваги на в’їдливість колеги. — 3 могили!

— Було! — махнув той рукою. — Пам’ятаю, було колись щось подібне. От не пригадаю, які там обставини… А ти… Знаєш що? Ти прогуляйся до Демидовича! Сходи-сходи. Він тобі все розповість. Пенсіонери люблять, щоб їх відвідували.

— Нарешті щось слушне, — погодився Стефлюк. — А то вам би тільки підколювати…

— А ще… — Ковалишин змовницьки підняв палець догори, нахиляючись до слідчого, із задоволенням бачачи, як той перетворюється на саму увагу, — ще одна цінна порада. Якщо не знайдеш — є варіант списати на відповідні, як то кажуть, структури.

— Тобто? — не зрозумів Дмитро.

— А кажуть, що іноді тіла найбільших грішників темні сили усілякі прямо звідти забирають… — Судмедексперт розплився у посмішці.

— Ідіть ви в баню, — Стефлюк сплюнув спересердя. — От побачите, Петровичу, навмисне знайдемо. Побачите! Навмисне! Щоб ви не були таким розумним і все-таки покопирсалися у ньому. От тоді я поглузую.

І, зробивши прощальний жест, він рушив до машини.