День відбуття

XXV

Тализін відверто не розумів цих людей. Почалося з того, що вони не схотіли залишати машини в селі. Їм, бачте, забаглося їхати аж до самих печер. Навіть у нього, який ніколи не мав авто і був до них цілком байдужий, серце стискалося, коли дорога іномарка скреготала пузом по присипаних снігом горбах на під’їзді до скель. А шлях пішки від села зайняв би щонайбільше п’ятнадцять, ну, хай двадцять хвилин. Але їм хотілося машиною заїхати мало не в печеру. «Нові українці»…

Далі ще цікавіше. Коли Валерій побачив рюкзаки, які вони витягали з багажників, то просто вхопився за голову. На запитання, що це і для чого, йому відповіли, що це запасний чистий одяг та провіант. Він пробував протестувати, але марно. Усе це «туристи» звалили на плечі й понесли до Головної Зали.

Вже там з великих рюкзаків повиймали менші та важчі. Краєм ока йому вдалося помітити, що у великих дійсно залишився одяг. У менших, як пояснили йому, були пляшки, консерви, відеокамера з касетами, фотоапарат та особисті речі Юлії. Навіть якщо відняти від об’єму рюкзаків усі перелічені речі, цих «особистих» атрибутів набиралося достатньо. Взагалі Юлія здавалася йому щонайменше дивною. Причепилася до нього з пропозицією, щоб узяти з собою пса! Тер’єра. «А чому не добермана? — здивувався тоді Валерій. — Мені здається, він гарніший». Сарказм на неї не подіяв, і йому довелося битих півгодини цілком серйозно доводити їй, що дістатися з собакою туди, куди вони намітили, абсолютно нереально. Хоч на перший — погляд Юлія не виглядала жінкою, яка з жиру біситься, намагаючись хоч якось «випендритися» для порятунку від нудьги.

У Гусячому Горлі з рюкзаками почалися проблеми. Навіть такі малі мішечки протягнути крізь вузьку горловину, що повертала кілька разів у різних напрямах, виявилося надзвичайно важко. А вони чомусь дуже поспішали і мало не бігли вперед. Доводи Тализіна, що вони без поспіху встигають у призначене місце до Нового року, на них не діяли. У Гусячому Горлі група втратила більш як годину.

Далі все пройшло відносно гладко, і до місця дісталися майже без пригод. Якщо не вважати такими те, що вони час від часу застрягали на різноманітних перешкодах, не в змозі здолати їх швидко за браком досвіду. Та щойно група виходила на рівну ділянку коридору, Тализіну відразу починали дихати у спину і підганяти вперед, що його надзвичайно дратувало.

Серце Диявола їм просто не сподобалося. Вони потупцювали біля округлої стіни, послухали шум, притулившись вухами до каменю, і заявили, що тут немає нічого особливого, щоб залишатися тут і проводити новорічну ніч. Де, мовляв, казкові сталактити, що звисають зі стелі? «Слава Богу! — подумав тоді Валерій. — Скоріше вийдемо звідси». Промайнула навіть надія, що вся ця крута команда, розчарувавшись у підземному царстві, забереться звідси і поїде банячити у якомусь шикарному ресторані, де за «зелені» сталактитів можуть наробити і з пінопласту, а він, відповідно, матиме змогу зустріти свято у колі сім’ї.

Але найбільше, як йому здалося, не подобалося тут Юлії. Вона навіть помітно нервувала. З її обличчя не сходив вираз якогось напруження. Валерій помітив, як мало вони спілкуються з Гайдукевичем. Очевидно, їй остогидла ця подорож, як і саме життя в його товаристві. Те, що вони не є гармонійною парою, кидалося у вічі. Напевно, спокушаючись на всі ці блага, вона уявляла подальше життя і своє місце в ньому дещо інакше. Що ж, за все потрібно платити.

Взагалі, компанія підібралася досить мовчазна. Найбільше спілкувалися між собою двоє молодих людей — Ринат та Олег, яким Валерій також безпомилково віддав роль слуг та охоронців. Часом вони щось обговорювали, а іноді навіть жартували.

На зворотному шляху ролі помінялися. Тепер поспішав Тализін, щиро сподіваючись, що це «сафарі» все ж таки закінчиться ще у старому році. Проте група рухалася повільно, час від часу хтось губився і гальмував при цьому весь рух. Нарешті бос запропонував сісти перекусити, і Валерій відчув, як тануть його надії на швидке повернення. Вони відверто нудилися. Їм не подобалося тут, але й вибиратися звідси вони не поспішали.

Тализін розчаровано присів на землю, притулившись спиною до скелі. «Туристи» стягували зі спин невеличкі рюкзачки і готували міні-бенкет. Тільки тут Валерій помітив, що група зменшилася. Зараз у невеличкій кам’яній залі товклося лише четверо, рахуючи і його самого. Не вистачало того крутого охоронця та дрібного вусатого чоловічка, якого ще Сергій охрестив Чмуриком.

— А де ще двоє? — Валерій стурбовано глянув на Гайдукевича.

— Хто? А… Олег, а де Ринат? А Григорій?

Той, до кого було звернуте запитання, ліниво повернув голову і відповів:

— А Ринат туди убік відійшов.

— А Григорій?

— Так на підході стоїть, пильнує, — сказав Олег. — Ну, щоб Ринат не загубився. Ринат учора шпротів об’ївся. Я йому казав, бовдуру, щоб стримався, а він, самі знаєте, як до них дорветься… Не перший раз уже, ще й під коньяк…

— Який коньяк?! — Валерій стривожився не на жарт. — Ви що, не розумієте, що тут варто відійти на кілька десятків метрів — і шукай вітра в полі?

Він скочив на ноги.

— Валерію Павловичу, — поблажливо промовив Гайдукевич. — Ну, ви нас уже зовсім за недалеких тримаєте. Дивіться — он, від рюкзака жилка тягнеться. Як відійшли — так і повернуться. Ну хто винен, що аварія сталася? З кожним може трапитися…

— Хоч би серед коридору не сідав… — пробурмотів під ніс Валерій.

— Ну, не мала ж дитина! — сказав Гайдукевич. — Розуміємо, навіщо гадити комусь…

Тализін знову всівся на місце. Вигляд пікантних страв, що витягалися з рюкзаків, залишив його байдужим.

— Шпроти тільки поховайте, — сказав він невідомо до кого, побачивши якісь бляшанки, — бо ще погано стане людині, як побачить…

Бенкет готувався мляво. Консерви відкривалися так, наче це було представлення якихось витворів мистецтва. Так само нарізалися фрукти. Юлія, єдина жінка у групі, взагалі не брала у цьому участі. Вона сиділа, притулившись спиною до скелі, мовчазна та напружена. Схоже, цей Новий рік був їй вже «ось де».

Гайдукевич кілька разів казав щось на вухо Юлії, та радості їй це не додавало. Вона просто випромінювала нервозність. Ото було б, якби вона, зірвавшись з місця, копнула ногою усі ті консерви й вигукнула: «Пішли ви всі…»

Урешті-решт, занервував і Валерій. Усе це і здалека не нагадувало ні простий пікнік, ні тим більше святкування Нового року. Атмосфера напружена, аж іскрить, а «туристи» щосили вдають безтурботність. Далі ці люди здивували його ще більше. Це виявилася компанія противників алкоголю. Вони відкоркували невеличку пляшку дорогого та дуже слабенького вина, яка виявилася у припасах єдиною, і продемонстрували банальний лозунг: «П’янству бій!», випивши усі разом менше половини пляшки. Потім вони мляво жували — так, ніби це були не делікатеси, а хробаки…

Валерій стурбовано глянув на годинник. Минуло майже півгодини, а ті двоє так і не з’явилися. Все. Належало негайно брати ситуацію у свої руки, інакше…

Цей звук Тализін відчув усім тілом. Скоріше, це був не звук, а щось таке… Десь глухо здригнувся увесь простір. За мить ще раз. Скоріш за все, це справді був не звук, тому що першими його відчули сідниці та плечі. Він спантеличено підняв голову і відчув, як в очі щось попало. Якась пилюка. Він закліпав і потер їх пальцями. Усі відразу змовкли і перестали їсти.

— Що це? — вигукнув Олег.

Гайдукевич з дружиною лише мовчки перезирнулися.

Валерій знав, що це таке. Точніше, здогадувався.

— Так, — Тализін рвучко підвівся, — виходимо звідси. Все кидаємо до біса й виходимо. Негайно. Це землетрус. Де ті ваші діячі? Куди ж вони пішли?

Гайдукевич запитливо глянув на Олега.

— Та недалеко десь… — знітився той і намірився йти. — Зараз я знайду!

— Стій! — закричав Тализін. — Куди?! Зараз ще тебе шукати доведеться. Це ж землетрус! У будь-якому місці може завал утворитися! Нам потрібно негайно забиратися відсіля! Сидіть усі тут!

І він бігцем кинувся туди, куди вела волосінь. Група залишалася у нього за спиною все далі й далі. Де ж ці ідіоти?! Він пройшов ще кілька кроків по коридору, погукав у бокові гілки, прекрасно розуміючи, яка там погана акустика, і звернув за ріг. В ніс ударила пилюка. На його очах у проході виростала гора уламків, під якою губилася натягнута риболовна жилка. Йому стало млосно…

У повному розпачі Валерій повернувся туди, де залишив Гайдукевичів. Він був сам не свій, а його «туристи» спокійно стояли, притулившись спинами до стіни, і чекали на нього. Ніяких ознак трапези не залишилось. Рюкзаки стояли поруч.

— Вони що у вас, ненормальні? — насилу стримуючись, промовив Тализін. — Там утворився завал! Чого вони туди пішли? О Боже… Їх або завалило… Або вони відійшли ще далі і їм перекрило шлях. Нашими силами знайти їх практично неможливо! Тепер для цього потрібно опоряджувати цілу рятувальну експедицію! Поштовхи можуть повторитися, потрібно якнайшвидше звідси вибиратися!

Гайдукевич стояв і незворушно дивився на провідника. Юлія сховалася за ним, як здалося Валерію, дещо злякана, тримаючись за рукав чоловіка і постійно озираючись кудись назад. Напевно, їй також хотілося на поверхню.

— Без своїх людей я нікуди не піду, — твердо сказав Гайдукевич. — Ходімо, разом знайдемо їх і тоді повернемося наверх.

Валерій мало не закричав.

— Ви розумієте, що це небезпечно? Вони загубилися за завалом, що утворився від землетрусу. Потрібно з десяток чоловік, які знають печери, щоб розшукати їх. Я один не зможу цього зробити. Поки шукатиму їх, загубитеся ви.

— Шукатимемо разом, — сказав Гайдукевич.

— І як же ви збираєтеся це робити? — роздратовано і з насмішкою запитав Тализін, потираючи перенісся під окулярами.

— Вернемося назад, аж до того місця, де ми були, а звідти почнемо оглядати бокові коридори.

— Це нісенітниця, — сказав він. — Нікого ми не знайдемо, принаймні таким чином. Нам потрібно зараз у такому складі вийти чимскоріше на поверхню і повернутися до міста. Там я у найкоротший термін спробую зібрати людей, і тоді розпочнемо пошуки. Тим часом проясниться сейсмічна ситуація. Якщо нас завалить разом з ними десь, припустимо у Гусячому Горлі, від цього не буде легше нікому. Ніхто не смикнеться до печер раніше як за два-три дні, і, таким чином, пошуки надовго відтягнуться. Я зрозуміло пояснюю? Я ж навіть не казав нікому з наших, що йду з групою до печер!

— Так, — відповів Гайдукевич, — але я не згідний. Я замовив екскурсію, я плачу вам гроші і заплачу ще більше, якщо ви мене послухаєте. Я гадаю, вони мусять бути там, де їх відрізало. Давайте повернемося і, якщо їх немає по той бік завалу, ідемо по жилці до Серця Диявола, а якщо і там не знаходимо — тоді виходимо на поверхню, як наполягаєте ви. Я заплачу вам набагато більше, якщо ви послухаєтеся мене.

— Приснилися мені ваші гроші! — розлютився Валерій. — У мене двоє дітей! Якщо ви не йдете наверх, я вас залишаю. Яка в чорта різниця, скількох бовдурів потім шукати під землею — двох чи п’ятьох? Ви йдете?

— Якщо ви так хочете до своїх дітей, то тим більше відведете нас до Серця Диявола.

Тализін не одразу зрозумів значення цих слів, як і того, навіщо бос поліз рукою за вилоги куртки — у руці Гайдукевича з’явився блискучий нікельований пістолет. Все сталося так несподівано, що Тализін навіть не встиг злякатися. Переляк з’явився кількома секундами пізніше. Його повернули обличчям до скелі і прив’язали мотузку до пояса. Відчуття жаху охопило його лише тоді, коли він зрозумів, що змушений буде для чогось провести їх туди і, відповідно, назад. Доти йому нічого, окрім нових обвалів, не загрожуватиме. А от коли вони опиняться у Головній Залі біля металевих дверей… Він глибоко вдихнув, вгамовуючи дихання, і під дулом пістолета ступив крок у темряву.