День відбуття

XXXXVIII

Стан, у якому Сергій перебував найближчий тиждень після «печерних» подій, важко було охарактеризувати одним словом. Усе наближалося до того, щоб закінчитися для нього цілком сприятливо. Сприятливо з точки зору сторонньої людини. Адже могло статися набагато гірше.

Хоча те, що сталося, загалом викликало моторошну згадку. Того ж самого дня знайшли Валерія і Олега. Перший сидів тихо, наче миша, в одному зі сліпих відгалужень коридору у двадцяти хвилинах ходу від Хмарочоса. Віце-президент клубу виглядав вдареним по голові, в тому числі у буквальному розумінні. Він розбив ліхтар і був позбавлений світла, хоча, як вважали спелеологи, мав би вийти до місця, де Сергій піднявся догори, й навпомацки. Натомість його знайшли переляканого та зіщуленого у вузькій щілині. Цього не помітив ніхто, втім, після розмови з Сергієм Вертепним вигляд Тализіна дещо змінився на краще.

Другий, з повністю виснаженим акумулятором блукав десь між Гусячим Горлом і Малою Китайською. Добитися від нього якихось більш-менш конкретних показань слідчому не вдалося. Відійшов і заблукав. Ось і все.

Валерія знайшов Сергій, який, отримавши шмат хліба з маслом і чашку гарячого чаю, незважаючи на ногу, таки наважився на участь у рятувальній експедиції. Він і вмовив товариша ще до виходу на поверхню і побачення зі слідчими органами допомогти остаточно поховати таємницю харгілонів. Хлопці ж з місцевого «Беркута», які лазили у печери, звісно, ні про що таке не розпитували.

Завал, під яким зникала жилка, розбирали близько восьми годин з кінця, де це здавалося більш безпечним. Про можливу наявність там людей відразу повідомив Сергій Вертепний, який натрапляв на гору уламків ще раніше, у пошуках групи. Інші члени групи не могли пояснити, як там опинилися двоє — один з охоронців та вказаний Сергієм «невідомий». Ця відповідь, як зауважили оперативники, стала стандартною: заблукали — і крапка.

Встановити особу Жемондінова вдалося доволі швидко, хоча на момент вивільнення його з-під уламків прапорщик був непритомний. Поранений бос та перший знайдений охоронець вважали його якимось другом Рината, якого той і запросив на екскурсію. Знали, ніби він якийсь військовий.

Ринат загинув миттєво під уламками скелі, що лавиною посипалися після вибуху. Тіло його, вщент понівечене, знайшли тільки другого дня, розгрібаючи завал. Григорій Жемондінов на цей час уже лежав у палаті реанімаційного відділення, перенісши ампутацію правої ноги. Упродовж чотирьох днів він ще балансуватиме між життям і смертю.

Розслідування, яке Дмитро Стефлюк розпочав на місці події, постійно заходило в глухий кут.

Труп любителя екзотичного вбрання він спускався дивитися сам, ще до того, як тіло витягли на поверхню. Про цього учасника підземної епопеї не знав жоден з членів невдалої новорічної експедиції, принаймні всі так стверджували. Усі, окрім Сергія. Лише він розповідав про велетня у дивному вбранні, який напав на нього у суцільній темряві, коли спелеолог ходив розвідувати шлях нагору. Хіть-не-хіть Сергій мусив говорити про це, оскільки не міг приховати ножової рани на боці. Наявність у себе вогнепальної зброї Вертепний заперечував і, як і решта учасників підземного «святкування», ніяких пострілів не чув. Мовляв, той напав з ножем, довелося відбиватися. Потім невідомий зник у темряві. Хлопець виглядав міцним, до того ж серйозно займався самбо, був кандидатом у майстри спорту, тому ця розповідь не викликала у слідчого серйозних заперечень.

Картина ж, яку Стефлюк побачив у підземеллі, здолавши вузькі проходи, вимастившись у грязюці та «злітавши» по мотузці туди-назад на п’ятнадцятиметрову висоту, була того варта: явне кульове поранення у поперек. Стріляли у спину, куля влучила акурат там, де закінчувався бронежилет. Поранений довго повз, залишаючи на землі криваві сліди. Вм’ятину від кулі знайшли і на його бронежилеті — також зі спини, отже, пострілів було щонайменше два. Ніж дивної конструкції, який валявся поруч, очевидно, належав йому. Кінчик леза виявився обламаним. Поруч із трупом лежав апарат нічного бачення військового зразка однієї з найновіших модифікацій, як і згаданий бронежилет. У кишенях мертвого знайшли шматки зіпсованого сирого м’яса, від чого увесь його одяг пропах трупним смородом. Суцільна загадка.

Вогнепальної зброї не виявилося ні в кого з піднятих на поверхню. Не знайшли її і в обстежених коридорах. Хоча хіба можна там щось знайти? Хіба можливо їх усі обстежити? Крім того, ні бізнесмен, ні його донька, ні двоє спелеологів не могли сказати нічого про зброю та постріли. Усі вони, включаючи й охоронця, що залишився в живих, як і раніше, стверджували, що ніхто ні в кого не стріляв. Усі вони і надалі, плутаючись у деталях, що, втім, було не дивно, продовжували розповідати те саме — ходили, святкували, щось гримнуло, після цього блукали й блукали, голодні та перелякані… Двоє ж, знайдені під уламками, на жаль, нічого розповісти не могли.

Стефлюк провів у Малиновичах безвилазно три доби, приймаючи виїздні бригади експертів та регулярно спускаючись до печер через доволі незручний лаз на зарослому чагарниками скелястому схилі. За цей час йому вдалося скласти кілька версій подій, що розгорнулися під землею. Найімовірніше, на перший погляд, виглядало припущення щодо нападу на групу з боку якихось можливих конкурентів Гайдукевича, яким продався загиблий охоронець і яких сам глава фірми або дійсно не знав, або не хотів називати. Але вона, як і жодна з інших версій, не знайшла підтвердження фактами та показаннями свідків. До того ж виглядала ця версія якоюсь такою… Словом, надто вже влаштовувала всіх без винятку учасників подій. Тому слідство загрожувало затягтись надовго.

А надвечір третьої доби несподівано з’явився капітан Караваєв — дільничний цього куща, який жив у Малиновичах, із сенсаційною звісткою, отримавши яку Стефлюк миттєво забув про підземелля і бажання їхати додому. На західній околиці села, за покинутою фермою, було знайдено перепоховання тіла, яке зникло вже майже місяць тому з міського цвинтаря. Знахідка обіцяла швидке просування іншої справи, яка давно висіла на ньому.

Сергієва нога, взята у гіпс, поступово гоїлась, бік взагалі не турбував. Бракувало лише душевного спокою. Перед очима повсякчас поставала вона — та, яка давно вже не давала думати про щось інше, з якою довелося ділити холод та темряву, безнадію та смертельну небезпеку. Та, про яку Сергій давно вже не міг думати як про сторонню жінку. Он як усе обернулося. Між ними не стояв інший чоловік, як думав Сергій із самого початку, тому, навіть давши волю почуттям, він би не зруйнував чуже життя. Натомість жінка, якою він буквально захворів, належала іншому світові. Отже, віддавшись цьому коханню, існувала небезпека зруйнувати своє, власне.

Він розумів це чітко й тверезо, тому щиро бажав би зараз, щоб це почуття зникло. Зникло так, наче й не було ніколи у його житті жінки на ім’я Юлія. Але серцю не накажеш… І припинивши цю безглузду боротьбу, кинутий у вимушену бездіяльність, він згадував моменти, коли вони сиділи під стіною, притулившись одне до одного, думаючи з тривогою про невідоме майбутнє, залишаючи одне для одного останню крихту хліба, останній шматок шоколаду, розрахований на можливе перебування у підземеллі впродовж невизначеного часу. Він майже реально відчував у такі моменти легкість її тремтячого тіла, що притулилося на кілька хвилин, аби отримати від нього, такого сильного та рішучого, маленький допінг для нерівної, безнадійної боротьби. А його руки притискали до себе це тендітне тіло, відкриваючи для себе можливості, про які важко було підозрювати раніше. Здавалося, він компенсував цими дотиками ту вимушену грубість, до якої повинен був вдаватися, відпрацьовуючи на килимі. Шкода тільки, що його пальці від повзання по скелях та нервового напруження стали загрублими і не надто чутливими.

Вони, виходило, наче зустрілися для того, щоб затягти одне одного до жахливої халепи, а потім врятувати. Він її — від страхітливих істот, нехай навіть вони існували виключно в її уяві. Вона його — просто від смерті. Лише зараз Сергій повною мірою усвідомлював, чого вартувало Юлії зупинитися посередині шляху на Хмарочос і повернутися назад, туди, де з’явився той, хто прийшов із потойбічного світу, щоб заволодіти її єством на тисячу років. Вона повернулася, укотре перемігши себе, аби врятувати його.

І вже зовсім довершували ефект спогади про вихід на поверхню, коли на тлі оранжевого диска призахідного сонця він побачив її прекрасні очі, повні сліз. Вона сама була прекрасною, ця врятована ним жінка, що промовляла невигадані слова вдячності. У такі моменти щоразу важкий клубок підкочувався до його горла, і все обривалося. Намацавши на столі пачку, він запалював і жадібно курив, намагаючись пригнітити емоції, на які, завжди гадав, не був здатний.

Із екскурсів у недалеке минуле його періодично витягав слідчий. Майор і ті, хто був з ним, з усіх сил намагалися витягти з його спогадів щось таке… Сергій плутався, одразу виправлявся. Він не знав, де знаходяться зараз інші учасники подій і що вони показали на допитах, але вперто тлумачив одне — компанія чомусь здалася йому підозрілою і він хвилювався за Валерія, тому й листа написав. Повернутися не зміг через завал, спричинений землетрусом. Йому доводили, що землетрусу не було, розпитували про можливу вибухівку та інші речі, про які Сергій, звісно, міг би сказати більше. Але не казав, лише розводив руками.

А слідство тим часом остаточно зайшло до глухого кута. Усі учасники підземного новорічного сафарі, знаючи про загибель Рината і коматозний стан Жемондінова, продовжували заявляти, що бродили коридорами і про чиюсь присутність там взагалі не здогадувалися, ні про які вибухи не знали. Особу ж загиблого велетня зі східними рисами обличчя встановити так і не вдалося, оскільки документів при ньому знайдено не було, а спроба ідентифікувати його за всіма можливими базами даних також не дала результату.

Ревізія, проведена на фірмі Гайдукевича, виявила цілковиту законність його комерційної діяльності. Натомість директор несподівано згадав кількох візитерів з пропозиціями, що явно суперечили правовим нормам. Існувала лише одна обставина, яка стояла на заваді закриттю справи. Нею був прапорщик саперних військ Григорій Жемондінов, що досі залишався у палаті реанімаційного відділення у комі, по виході з якої, не виключено, міг розповісти багато нового та цікавого. Зважаючи на цей факт, справа на певний час «зависла», наче життя підривника-невдахи.

Та незважаючи на це, Дмитро Стефлюк мав усі підстави вважати цей період плідним. Натомість шаленими темпами просунулася до завершення інша справа — з викраденням тіла з кладовища. Усе виявилося приблизно так, як він і очікував, навіть дещо банальніше. Дійсно, труп, знайдений за фермою, був добряче понівечений — в ділянці живота. Шлунково-кишковий тракт виявився «розібраним», як висловився старий Зеновій, невміло, але ретельно. Шукали там. Очевидно, хлопець проковтнув щось, збираючись таким чином гарантовано перевезти через митницю. І смерть від електроструму дійсно була трагічною випадковістю. Усе це підтвердив видобутий-таки Санею «з-під землі» один із членів бригади. Інші знаходилися невідомо де. Наляканий звинуваченнями у навмисному вбивстві, хлопець розколовся відразу. Заповзятливий робітник, який помирати, звісно, не збирався, поцупив у своєї підстаркуватої полюбовниці, до якої вчащав за відсутності чоловіка, дорогу та старовинну прикрасу — мініатюрний підвісок з кількома діамантами. А відтак належало негайно зникнути самому й вивезти крадене. А щоб вивезти, треба надійно заховати. От він і заховав, як умів: узяв та й проковтнув — чого не зробиш у нервовому поспіху та бажанні збагатитися. Знав про це лише один із членів бригади, який після таких трагічних та непередбачуваних подій, з одного боку, не міг встояти перед спокусою, а з другого — не відчував у собі достатньо наснаги зробити це самотужки. Урешті-решт, річ тягла на добрих десять тисяч «зелених» та ще й з гаком: вистачило б і на трьох. Могилу розкопали першої ж ночі після поховання. Труну відкрили, перевернувши догори дном і добряче струсонувши (а Ковалишин казав — темні сили). Тканину видерли, щоб повитирати руки. Тіло завезли у глухомань, якою вважалися Малиновичі, щоб мати де і коли спокійно займатися не надто приємними пошуками.

Під гарячу руку Стефлюк наліг і на комбінат комунальних підприємств з відлагодженим процесом підпільної переробки похоронної атрибутики. Залякані ним до нестями двоє взятих ще у старому тисячолітті цвинтарних старателів так і не наважилися попередити організатора «злочинного угрупування» в особі інженера з ТБ, який, не визнаючи за собою такої ролі, все-таки «коловся», здаючи прибиральницю бабу Нюру, що наново плела вінки, та інших виконавців. Словом, успіх розвивався шаленими темпами на всіх фронтах, і колеги заздрісно підколювали, що так він скоро півміста пересадить, на що Дмитро лише стримано посміхався, залишаючись однією з задніх думок все-таки десь там у печерах. Не знаючи чому, він підсвідомо вчував аналогію між двома «малиновичівськими» справами. Вона напрошувалась сама по собі, хоча справи, Стефлюк міг закластися, не мали нічого спільного. Щось таке… Словом, зв’язок якийсь такий… на рівні містичного. Хай йому, цьому Ковалишину… Там — з могили тіло зникає, а тут наче… Стефлюк чомусь був упевнений, що застрелений у печерах був одягнутий «під мерця». Хоча чому раптом під мерця? Чому не просто — привид, опудало. Хіба що смердів, наче несвіжий труп, та й оце біле мереживо, яким оздоблюють труни, викликало якісь невиразні асоціації… Власне, було чим і без цього перейматися.

Коли ж п’ятого дня прапорщик саперних військ місцевої військової частини Григорій Жемондінов наказав довго жити, Стефлюк ще більше ствердився у версії «конкурентів», з легкою душею спрямовуючи «печерну» справу саме в її бік. Можливо, остаточно переконала його у цьому приватна розмова з адвокатом Гайдукевича, який дохідливо пояснював, що в умовах, що склалися, саме такий варіант з наступним закриттям справи буде однаково вигідний для всіх, що вони і так потерпіла сторона, що роботи у печерах припинені і навряд чи варто розраховувати на те, що відкриються якісь нові факти… Залишений ним конверт можна було взяти з легкою совістю, адже те, чого домагався адвокат, тепер уже не йшло у розріз з інтересами потерпілих, а «гола» істина, звісно, встановлюється не завжди.