День відбуття

XXXIV

Біля вузької щілини, яка відкривалася під стіною коридору горизонтально, Сергій мало не впав, притримавшись рукою за виступ. Юлія опустилася біля нього. Останній перехід дався надзвичайно важко. Коліно його тепер боліло постійно і чим далі, тим сильніше.

— Чому ми сіли? — запитала Юлія.

— Тут перепочинемо. Бачиш? — Він запхав руку під виступ. — Зараз заліземо туди.

— Навіщо?

— Там вода.

Сергій ліг на землю горілиць і, підсуваючись здоровою ногою, запхавши обидві руки під виступ, поліз туди. Він перебирав руками по каменю, який наче нависав над ним, і грудна клітка його, а потім ноги поступово зникали у вузькій щілині. Нарешті сховалася хвора нога. Юлія продовжувала сидіти під стіною, стискаючи зброю і пильно дивлячись по боках.

— Давай! — голос, який пролунав звідти, був глухим і наче дуже здалека. — Лізь, як я!

Але вона ще раз озирнулася і полізла, навпаки, ногами вперед.

— Що ти робиш? — загорлав він звідти. — Навпаки! Так зле!

Та Юлія, лежачи на спині і продовжуючи озиратися, тримаючи пістолет обома руками, намагалася втиснутися під брилу. Нарешті Сергій намацав її чоботи і потягнув до себе. Ліхтар на її касці поступово сховався у щілині, і коридор поглинула темрява.

Це була печера майже правильної овальної форми, практично без виступів. Підвестися у ній на повний зріст виявилося неможливо. Гладенька стеля опускалася донизу куполом. Тут було маленьке озерце. Вода скапувала туди з каменя, що нависав над цією чашею, утворюючи на поверхні круги.

Сергій присів біля озерця.

— Пий давай…

Юлія впала до води і пила довго та жадібно, у кілька прийомів. Потім напився він.

— Яка дивна печера, — промовила вона, оглядаючи стіни.

— Називається Яйце, — сказав Сергій. — Єдине місце, принаймні відоме, де вода виходить з порід. Перепочинемо хвилин двадцять.

— Ідемо, — попросила Юлія.

— Я кажу — перепочинемо. На, води набери… — Він простягнув їй невеличку фляжку, яка завжди була у кишені його брезентових штанів і яку він забув наповнити, вирушаючи в дорогу так нагально.

Вона слухняно наповнила і повернула йому фляжку, потім витягла з кишені і свою — дуже маленьку, плескату, блискучу. Відкрутивши кришку, перекинула горловинкою донизу. Звідти полилася на каміння прозора рідина.

— Що це? — запитав Сергій.

— Спирт. У мене є ще одна, менша…

Виливши все, вона сполоснула фляжку і набрала води.

— У центральній залі також спирт… — промовив Сергій. — Для чого стільки спирту?

— Грітися, — відповіла вона.

— А пухові куртки — також грітися?

— Також.

— Я ж казав, що у печерах не холодно.

— Це так просто не холодно, — погодилася Юлія. — А якщо змокнути? А якщо мокрими вилізти назовні?

— Це ви у цій криничці збиралися змокати?

— Ні, — вона спокійно подивилася на свого супутника. — У тій воді, що прорветься після вибуху.

— Поздоровляю, — сказав Сергій. — Вона прорвалася. І залила Гусяче Горло. А заразом і галерею під ним. Галерея розташована нижче. Вважай, п’ятдесятиметровий відрізок печери, по якій можна було б вийти, залитий водою. А можливо, там ще є завали, крім того, що у Горлі. На славу ви попрацювали…

Сергій витяг з внутрішньої кишені пожмакану вологу карту і розгорнув.

— Тепер мені усе зрозуміло. Ось чому такі дивні руйнування від «землетрусу»… Серце Диявола знаходиться у двох годинах ходу від Гусячого Горла. Але завдяки тому, що коридор далі повертає майже на сто вісімдесят градусів, справжня відстань між цими двома печерами надзвичайно мала. Напевно, по прямій через породи, може, й сотні метрів немає. Інших печер між ними також немає, лише суцільна скеля з водяною жилою. Якщо закласти потужний заряд, довбане вибуховою хвилею якраз у Гусячому Горлі і ще двох місцях — ось тут і ось тут. Ці печери також наближаються до місця вибуху, якщо знову ж таки брати по прямій.

Юлія також нахилилася до карти і слідкувала за його поясненнями. У цьому замкненому просторі вона почувала себе явно вільніше та комфортніше.

— А де проходив наш маршрут? — запитала вона.

— Судячи з того, де ви протягли жилку, — ось тут.

— А отут Серце Диявола?

— Так.

— Ось чому не повернулися Ринат з Григорієм…

— Могло завалити, — погодився Сергій. — Вони, очевидно, думали, що відійшли далеко, а насправді перебували практично поруч з вибухом. Так для чого ж все-таки ви влаштували вибух? Ну, хоча б з точки зору твоїх теорій…

— Це мій єдиний порятунок, — сказала Юлія. — Андан, який створюється у колонії, вимагає колосальних витрат енергії. Внаслідок цього утворюються побічні продукти. Це свого роду антиандан, якщо так можна висловитися. Він вимагає ізоляції від колонії. Кам’яне серце диявола — ідеальне місце для цього. Кров, яка у ньому тече, являє собою цей самий антиандан. Якщо він потрапить у мене, андан буде знищений, нейтралізований. Я втрачу для харгілонів будь-яку цінність. Адже моє єство, позбавлене досконалого андану, не зможе існувати серед них після моєї загибелі. Ось чому мені потрібно туди.

— Отже, для цього уся ваша команда, ризикуючи життям, висаджувала скелю?

— Саме так.

— Чорти б забрали… — Сергій скуйовдив волосся на голові. — І мистецтво двобою ти вивчала, щоб воювати з ними? І пістолет у тебе також для цього?

— Ну, можна і так сказати, — погодилася Юлія, — хоча це примітивне розуміння суті. Насправді усе набагато складніше.

— І ваші всі також озброєні, щоб боронитися від цих… монстриків?

— Так. Хоча, повторюю, насправді все набагато складніше. Самі харгілони не можуть завдати шкоди живій людині. Це не є живі, не є матеріальні істоти. Це складна форма існування, яку важко зрозуміти. Тисячу років тому вони отримали андан і розпочали новий цикл, а частинку його пересадили якійсь моїй прапрапрабабусі. І ось, старий андан виснажується, а я повинна замінити його своїм. Для цього вони повинні мене вбити, а його забрати. Він тепер матриця, на якій відображена моя свідомість, емоції, сприйняття, словом — моє єство. Це друга я. Тепер, образно кажучи, мене можна забрати, а тіло викинути, і я тисячу років живитиму їхній світ своїм стражданням, поки цей андан не здохне, а місце моє не займе якась інша нещасна.

— А хто ж це зробить, — запитав Сергій, — якщо вони безпосередньо не можуть?

— Це повинен зробити їхній посланець. Той, кого оберуть з числа останніх похованих. Так би мовити, свіжий мрець, м’язи якого ще могли б скорочуватися і рухати кістками.

— Клас… — промовив Сергій. — Схоже, я також боятимуся лізти звідси ногами вперед. Отже, дійшло й до зомбі.

— Зомбі — це вигадки схиблених письменників, — заперечила Юлія. — Напіврозкладений труп не може рухатися. Йдеться про свіже тіло, в якого ще не відбулося повної деструкції м’язів. Вони могли б скорочуватися. Не вистачає лише нервової системи, яка б посилала до них імпульси, і ще дечого. А саме це і являє собою андан — свого роду матриця вищої нервової діяльності людини. І не тільки…

— Що ж іще?

— Це надзвичайно досконалий субстрат, якому під силу багато чого. І ним ще володіє колонія наприкінці свого циклу. Він і є тим, що відновить певним чином і примусить рухатися тіло мерця. І разом з тим візьме на себе функцію людського мозку, завдяки чому тіло це здатне не лише рухатися, а й виконувати свою місію.

— Чому ж тоді ти досі жива? — запитав Сергій. — Чому ті мерці ще не женуться за тобою?

— На все свій час, — відповіла Юлія. — Хоча за певного збігу обставин це могло вже статися. Далеко не кожен мрець може так собі легко «оживати», прийнявши у себе частину виснаженого андану колонії. Існують мічені чоловіки, здатні на це. Той, хто зачав дитину з жінкою — носієм андану, стає міченим, оскільки андан має зворотний вплив. Син міченого також стає міченим. Такий чоловік у найближчі дні після смерті здатний оживати, прийнявши у себе андан. Ось хто повинен прийти по мене. Саме цього я чекаю вже кілька років.

— І чому ж він досі не прийшов?

— Не було кому. Це єдине пояснення. Ніхто з таких чоловіків не помирав після того, як андан, який я ношу, достиг. Тому вони чекають до самого кінця. Якщо ж такого не станеться, а День Відбуття настане, андан прийме перший-ліпший мрець. Тільки у цьому разі андан доведеться вкласти у нього цілком, і якщо його спіткає невдача, якщо, припустімо, я переможу, колонія просто загине. Тому і намагаються вони скористатися більш безпечним методом.

— Зрозуміло, — сказав Сергій. — Отже, прийоми проти ножа, навички двобою вивчалися для боротьби з зомбі…

Юлія мовчала.

— І охоронці також для цього… А пси? — наче пригадав він. — Ти ж ні на крок без пса…

— Пси чують живого мерця, — відповіла Юлія. — А я весь час повинна бути напоготові.

— І мене ти щойно екзаменувала, підозрюючи, щоб це часом не був…

— Так, — відповіла Юлія. — Ти міг загинути і з’явитися їхнім посланцем. Чому ні? Але у цьому разі ти не мав пам’ятати нічого, що знав раніше. Адже мозок людини гине за кілька хвилин після смерті. Ніякий андан не може відтворити його пам’ять.

— Дякую, звичайно, за такі підозри, — пробурмотів Сергій, — відносно моєї можливої загибелі… і воскресіння…

— Я рада, що це не ти, — продовжувала вона. — Він… розумієш, він давно вже десь ходить. Вони вже помітили когось з мерців за допомогою андану, який ще існує там, у них. Цей чоловік давно вже не лежить у могилі, де його поховали. Це свого роду останній, запасний варіант. Андан, який я ношу, достиг. Їхній цикл завершується. Тепер мені лише потрібно померти. Тобто моєму тілу. Справа лише за цим. Це має статися до Дня Відбуття. Якщо ні — колонія починає руйнуватися, оскільки старий андан їх уже повною мірою не зможе забезпечувати. Тож ідеальним для них був би варіант, якщо б мене тут, припустімо, придавило якоюсь каменюкою. Тоді все. Вони заберуть моє єство, відбите на андані, який я ношу. Якщо ж цього не станеться, якщо так і не помре хтось із мічених чоловіків, в останню мить прийде отой обраний заздалегідь, котрий чекає цього дня. Йому введуть весь старий андан без залишку і направлять до мене. Це фізично сильний чоловік з неушкодженим тілом. І тут уже… — вона ковтнула мимоволі, — буде гра ва-банк, з надзвичайно високими ставками з обох боків.

— Ніхто сюди не потрапить. — сказав Сергій. — Гусяче Горло залите водою і заклинене каменем.

— Я думаю, він уже тут. Можливо, він був тут задовго до нас і зараз ходить слідом. Іноді мені здається, що я його відчуваю.

— Я вже годин з десять кручуся навколо вас, ходжу без світла, щоб ви мене не побачили, — Сергій подивився на неї. — Мене ти й чула. Одного разу навіть двічі стріляла. Он — камінням по щоці різонуло. Ще б трохи — і на той світ. До харгілонів, так би мовити…

— Це випадково… — Юлія опустила очі, але зразу ж знову дивилася на нього. — Це було випадково, усього раз. А крім цього більше тебе я не чула. А його чула… Він чекає зручного моменту, щоб напасти.

— Навіщо ж ти полізла сюди? — запитав Сергій. — Сиділа б собі під охороною зі своїми псами.

— Скільки сидіти? Так можна з глузду з’їхати — сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли за тобою прийде оживший мрець із кривим ножем?

— Чому з кривим?

— Це ритуальний ніж. Кривий та тонкий. Йому… знаєш скільки років?

— Нормально… — зауважив Сергій. — Щось на кшталт того, гумового, яким ми тренувалися. Я вже зрозумів. Отже, ти вирішила, що найкращий захист — це напад…

Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася перед себе.

Склалося враження, що на нього скотилася величезна кам’яна брила, притиснувши і не даючи дихати. Він мимоволі ворухнув плечима. Перед ним була хвора людина. Божевільна. І не просто якась людина, жінка, яку раніше вважав нормальною, звичайною. За жахливим збігом обставин це була Юлія.

— Ну що ж, — сказав Сергій, — тоді справа за невеликим. При нашому темпі звідси до Серця Диявола півгодини. Там ти нап’єшся своєї святої води, і потойбічний світ стане тобі по барабану. Залишиться небагато: всього нічого, вилізти на поверхню.

— Ото й воно — вилізти… — Юлія похитала головою. — Лише під сонячним світлом антиандан набуде сили. Лише на поверхні. Якщо ми виліземо вночі, то небезпека висітиме наді мною аж до ранку. Якщо мені вдасться отримати антиандан, то зараз він лише циркулюватиме у моїй крові. Поки я тут — звільнитися від їхньої влади буде неможливо.

Сергій виліз першим. З увімкненим ліхтарем, головою вперед. За ним Юлія. Вони рушили далі коридором Західної сітки. На останньому великому розгалуженні, після якого починався прямий шлях до Серця Диявола, Сергій несподівано зупинився, увімкнувши свій ліхтар. Вони вже перейшли гілку, з якою перетинався коридор, коли у нього несподівано виникло якесь відчуття, як то кажуть, шосте. Саме воно примусило його озирнутися на чорний розтвір сусідньої печери. Серце стислося у невідомому передчутті.

— Чому ти озирнувся? — запитала Юлія, сильніше стиснувши його руку, за яку трималася. — Що ти побачив?

— Нічого, — відповів Сергій.

— А чому оглядаєшся? Раніше ти цього не робив!

— Так… Як у тому анекдоті — зовсім нерви ні к чорту стали… — Він криво посміхнувся і додав: — Завдяки тобі, між іншим. Ходімо.

Кидаючи тьмяним світлом по стінах, вони зникли за поворотом коридору. По його стінах ще кілька разів блиснуло, і запанувала темрява.

Тільки тоді щось заворушилося у пітьмі, і почулися важкі кроки. Воно наблизилося до проходу і зупинилося, вийшовши, очевидно, на розгалуження. Почулося важке дихання. Темрява хоч в око стрель. Та це не бентежило того, хто з’явився з бокового коридору. Він і не думав наштовхуватися на стіни та виступи скель, наче бачив у темряві. Звернувши ліворуч, кроки стихли за рогом, де кілька хвилин тому зникли двоє людей.