День відбуття

II

Автобус повернув з широкої вулиці й зупинився. Більшість пасажирів вийшла, і двері зачинилися. Тепер за вікном пропливали тільки одноповерхові будинки. Це була стара околиця міста. Інші околиці являли собою новобудови. Високі глухі огорожі, однакові ворота, пофарбовані, як правило, в синій або зелений колір, вікна з віконницями, що зачинялися на ніч колодками. На деяких воротах траплявся напис: «Обережно, злий собака». Хоча це, звісно, не означало, що за іншими воротами, де не висів цей банальний напис, злого собаки не було. Швидше, навпаки. Це був район, де вулиці рано порожніли, а пізні прогулянки часто приховували небезпеку. Сергій рідко потрапляв сюди і відверто не розумів, навіщо такий солідний мен заперся в цю глухомань. Він витяг з кишені і ще раз роздивився візитівку.

Солідний мен. Сергій уявив собі його коханку — свою майбутню ученицю. Звичайно, коханку, оскільки Гайдукевич назвав її дружиною після деякої заминки. Без сумнівів, це молода, достатньо фігурна, але дещо загодована дівиця, густо нафарбована, якій набридли пікніки, басейни та аеробіка і яка не знала, куди себе подіти від нудьги. Що ж, хай навіть так. Він їй покаже бойові мистецтва. Щодня по дві години, і здере з неї кілька кіло сала, а з нього сто п’ятдесят доларів на місяць, якщо вже вони в нього зайві. Шкода тільки буде, якщо їй це все швидко набридне. Безперечно, вона в нього ще й закохається, у крайньому разі, схоче спробувати його не тільки як тренера. Чомусь він був наперед у цьому впевнений. Ще не побачивши її, Сергій відчував до неї якусь неприязнь. «Дзуськи», — подумав він і вирішив: будь-що братиме в неї лише гроші. І хай кусає собі лікті і спить зі своїм підстаркуватим котом. Напевно, вона не звикла, щоб їй відмовляли.

Автобус прибув на кінцеву зупинку. Тут кінчалися будинки, трохи далі починалася якась заросла деревами балка, і за нею вже розташовувалися будинки зовсім іншого штибу — дво- та триповерхові, з білої цегли та отиньковані кришкою, обшиті пластиком, з охайними доріжками та зеленими газонами. З великими вікнами без віконниць. Тут починався зовсім інший світ. У дворах кількох будинків стояли машини, звичайно, іномарки. Потрібний будинок Сергій побачив ще здалека. Він був один із найкращих. Паркан — ковані ґратки між стовпчиків з білої цегли — взагалі виглядав ефектно.

Таблички з банальним застерігаючим написом тут не було, але, прочинивши хвіртку, Сергій побачив, що просто на нього йде здоровезний кудлатий пес — кавказька вівчарка. Хвіртка зачинилася сама. Пес підійшов до огорожі, понюхав повітря, двічі гавкнув для годиться і, розвернувшись, потрусив до хати. Тільки-но Сергій подумав, чи варто це розцінювати як запрошення, коли на порозі з’явився сам господар у шортах та пробкових сандалях на босу ногу, хоч надворі був квітень. Він махнув рукою, запрошуючи до будинку. Підозріливо оглядаючись на собацюру, Сергій проскочив у відчинені двері.

Господар подав йому руку, показав вішалку, поцікавився здоров’ям та настроєм, завів до кімнати й гукнув:

— Юлю! Юліє!

Почулися легкі кроки сходами вниз, і вона увійшла до кімнати. Сергій, який уже встиг впасти у запропоноване крісло, автоматично підвівся, вітаючись з жінкою. Цього разу інтуїція підвела його. Дівчина, яка стояла перед ним, не мала нічого спільного з тим, що намалювала його уява. Висока на зріст, лише трохи нижча за нього. Струнка, худорлява. Руки зі сплетеними пальцями перед собою. Але найбільше вразило обличчя новоявленої пані — бліде, з дуже тонкими рисами і великими виразними очима, які, здавалося, наче обмацували його. Чорне волосся, схоплене ззаду заколкою чи гумкою, тонка, тендітна шия. Ну і, звичайно, молодість.

— Добрий вечір, — просто сказала вона.

— Добрий вечір, — ледве видобув із себе Сергій.

— Ну, не буду вас представляти, — сказав Гайдукевич, — оскільки заочно ви вже знайомі. Спортзал готовий, не буду заважати. Працюйте, молоді люди.

І вони залишилися вдвох. Напевно, якби вона виявилася пані з його фантазії, Сергій не почувався б так ніяково. Здавалося, вона могла своїми очима прочитати усе, що він думав про неї в автобусі.

— Ходімо, я покажу вам спортзал, — запросила Юлія.

Він рушив за нею.

Спортзалом виявилася кімната шість на вісім метрів. На підлозі палас, під ним — щось м’яке. Сергій відкинув кутик паласу і мацнув рукою. Схоже на повсть. Солідний мен дбав про свою пасію.

— Ну як, — запитала Юлія, — годиться?

— Піде, — відказав Сергій.

— То як, почнемо зараз?

— Ну, звичайно.

Вона відвела його назад і вказала рукою на інші двері, за сходами на другий поверх.

— Там ви можете перевдягнутися.

Сергій підійшов до вішалки, взяв свою спортивну сумку і попрямував до роздягальні, але, обійшовши сходи, закляк на місці, так і не взявшись за ручку дверей. Просто під сходами, простягнувши лапи і настовбурчивши гострі вуха, лежав здоровезний доберман. Його очі пильно стежили за Сергієм. Кожний м’яз породистого пса вимальовувався під шкірою. Він був сама пильність, проте ніякого натяку на агресію. Обережно взявшись за ручку, Сергій прочинив двері й повільно зайшов до кімнати. Навздогін почув голос Юлії:

— Ой, ви, напевно, злякались, я забула вас попередити! Він не зачепить вас, не бійтеся!

Тільки скинувши светр, Сергій відчув, як калатає його серце.

Доберман продовжував нести свою варту. Благополучно минувши його, Сергій увійшов до зали. Юлія в білому дуже вільному кімоно сиділа в кутку на килимі, підібгавши під себе ноги. Під стелею горіли лампи денного освітлення. На Сергієві були його традиційна червоні куртка, труси і самбетки. Він вийшов на середину кімнати і, дивуючись власній красномовності, виголосив:

— Ну що ж, починаємо. Гадаю, вам відомо, що ваш чоловік, наймаючи мене на цю роботу, реально оцінив мої можливості, а я при цьому реклами собі не робив. Мої особисті досягнення як спортсмена доволі скромні, тренерського досвіду взагалі немає. Але якщо вже так сталося, мусимо працювати. Як мені пояснили, ви хочете набути навичок самооборони. Можу вас завірити, якщо ви дійсно задалися метою і будете старанно працювати, у вас усе вийде. Як я розумію, ви вже вивчали якісь види двобою, тому маю знати ваш вихідний рівень. У вас є якісь побажання?

Вона поводилася просто, без будь-якого кокетства. Підвелася і сказала:

— Поки що лише одне. Прошу мене не шкодувати.

І він побіг по периметру кімнати. Юлія трималася протилежної сторони й не відставала. Вони зробили з десять кіл, і Сергій відчув, що від біганини по такому малому залу починає паморочитися голова. Він зменшив швидкість і побіг схресним кроком, потім боковими стрибками, потім задки. Вона все повторювала і трималася цілком нормально. Сергій, не припиняючи бігу, зробив кілька специфічних вправ. Звичайно, вона їх не знала, тому пропустила. Відчувши, що достатньо вже розігрівся, він двічі перекинувся через голову по діагоналі кімнати і знову побіг по колу. Вона повторила. Далі пішли перекиди назад, на бік, довгі перекиди через голову. Юлія виконувала практично все.

Він зупинився і розім’яв суглоби пальців, рук, ніг, потім шию, вуха і ніс, потім почав робити розтяжку. І тут вона його по-справжньому здивувала. В неї була прекрасна розтяжка — дівчина легко робила шпагат. Невдовзі розминку було закінчено. Вона швидко віддихувалася. По скронях Юлії стікав піт, волосся трохи вибилося зі щільно зав’язаного вузла. Очі випромінювали якусь таку завидну цілеспрямованість.

— Ну, добре, — сказав Сергій, — розминка пройшла нормально. Так буде кожного разу, навіть ще інтенсивніше. Тепер ми проведемо такий собі легкий ознайомлювальний спаринг. Я повинен знати ваш вихідний рівень та можливості. Ви відпочили?

Вона кивнула.

— Добре. Нападайте на мене. Можете застосовувати все, що маєте на озброєнні.

— Я не збираюся ні на кого нападати, — розгублено сказала Юлія. — Я хочу навчитися захищатись.

— Добре, ви будете далі вчитися захищатись, а сьогодні мусите нападати. До речі, в багатьох випадках напад є кращою формою захисту.

— Як, мені робити це на повному серйозі? — запитала вона.

— Аякже! — заохотив Сергій. — Ну, сміливіше!

Вона стала в стійку. Сергій також вирішив не розслаблятися. Промайнуло навіть якесь побоювання, що ця дівчина може і тут здивувати його. Чого не трапляється? От би сміху було! Вона зробила різкий випад. Він легко блокував її удари ногами — прямі та бокові, одноманітні та примітивні. Тим не менше, це нагадувало якесь «карате». Сергій легко пересувався в боки та назад на напівзігнутих ногах і легко уникав ударів, а коли вона зовсім захекалася, зловив її ногу і без зусилля перекинув партнерку на спину. Вона вдарилася потилицею. Але коли він злякано підскочив до неї, Юлія вже підводилася.

— Пробачте, — сказав Сергій, — мені не спало на думку, що ви можете не вміти падати.

— Нічого, — відповіла вона, — ви мене навчите. До того ж ви обіцяли мене не шкодувати.

Вони пропрацювали повних дві години, і під кінець тренування Сергій відчув, як у ньому прокидається інтерес. Ця дивна жінка, навіть дівчинка, зовнішність і манери якої ніяк не робили її схожою на коханку підстаркуватого боса, тренувалася з таким завзяттям, навіть одержимістю, що мимоволі викликала повагу до себе. Він зрозумів, що зможе її чомусь навчити. Разом з тим таке її бажання викликало чималий подив і щось нагадувало йому. Сергій згадав, як сам прийшов у самбо.

Це сталося ще у школі. Він був тоді худим та блідим хлопчиком, зовсім не спортивної статури. Усе почалося, коли його запримітила компанія хлопців, що жили у дворі, через який пролягала його дорога зі школи додому. Це були звичайні покидьки, до того ж старші за нього. Важко було сказати, чим він їм так сподобався, але після того, як Сергій перестав ходити через цей двір, вони влаштували справжнє полювання на нього і продовжували час від часу знущатися, б’ючи його, відпрацьовуючи на ньому майстерність ударів. А одного разу, коли він упав, на нього почали плювати, всі одночасно, поки ця невинна розвага їм не набридла. Тільки тоді його відпустили. Цей день перекрутив у ньому все, зламав усю його свідомість. Того ж дня він прийшов увечері до секції самбо дитячо-юнацької спортивної школи, прийшов сам, одержимий бажанням здохнути тут або покласти цьому край.

Можливо, такий день колись був і в неї. Інакше як тоді пояснити цю впертість і бажання працювати на виснаження? Що сталося того дня, якщо він у неї був? Напевно, щось жахливе. Але цікавитися цим Сергій не відчував ніякого бажання. Це не його діло. Прийнявши душ, випивши запропонований сік і познайомившись ще з одним мешканцем вілли, Сергій їхав автобусом у напрямку центру міста.

П’ятим мешканцем будинку виявився дрібний, але пащекуватий песик незрозумілої породи, якого та вівчарка могла б, напевно, проковтнути не розжовуючи. Йому кортіло спитати на прощання, навіщо потрібно в хаті стільки собак, але це також було не його діло. За будь-яких обставин поїздка обернулася краще, ніж він чекав. Сергій знав, що завтра він із задоволенням навідається сюди, щоб, не надто перепрацьовуючи і зовсім не принижуючись, заробити чергових п’ять доларів.