День відбуття

Епілог

Це був здоровезний зал старої ще забудови. Кидалися в очі нещодавно відремонтована підлога, сучасні баскетбольні щити з новою сіткою на корзинах. Були навіть глядацькі місця, що піднімалися ярусами від краю площадки.

Просто по центру баскетбольної площадки лежали два борцівських килими, на яких і змагалися спортсмени. Раніше Сергієві кілька разів доводилося виступати у подібних умовах. Місцевий університет, знайшовши, очевидно, відповідних спонсорів, добре організував змагання, на яких були присутні навіть представники федерації самбо.

У попередньому етапі змагань Сергій виступив успішно, перемігши в усіх трьох двобоях. Точніше, переміг у двох, а третій суперник змушений був відмовитися від двобою з ним через травму, отриману в попередньому. В результаті без особливих труднощів Сергій потрапив до фінальної частини змагань.

Самі змагання ось-ось мали розпочатися. Нагорі давно вже купками — хто вище, хто нижче — позбиралися глядачі. Внизу розминалися учасники змагань. Дещо осторонь стояло кілька тренерів та людей з організаторського штату, обговорюючи свої проблеми. Інші давали своїм підопічним останні настанови. З якоїсь причини затримувалися представники федерації, тому й не починалися змагання.

Давно розім’ятий, Сергій походжав у кутку залу біля «шведських драбин», усвідомлюючи, що віднедавна почав відчувати якийсь нетерпець і навіть давно забуте хвилювання. По-перше, це були, скоріш за все, його останні змагання, принаймні такого рівня. Перспектива потрапити сюди за якийсь місяць до випускних іспитів виникла несподівано. Організація таких престижних змагань вимагала від керівництва університету залучення кращих спортсменів навіть із числа колишніх студентів, не кажучи вже про тих, хто з тих чи інших причин перебував «в опалі». До останніх від-носив себе і Сергій. Але проректор натякнув, що змагання стануть і його іспитами, і дипломною роботою. Більше того, ранг змагань відкривав перед ним перспективу таки отримати майстра, зрозуміло, у разі перемоги. І Сергій, який вже поховав свої спортивні амбіції, загорівся.

На той час він практично повністю відновив свою форму, залікувавши травму коліна. За рік поступово зникли всі її наслідки. Та й душевний стан — що казати — вже не був таким неприкаяним. Ні, він і зараз не вважав його нормальним, особливо в ті «порожні» вечори, коли самі по собі набігали спогади.

Перед очима, як у кіно, пропливала їхня подорож на таксі разом з доберманом, розпач Юлії, коли він випадково почастував її кулаком по ребрах. Це було страхітливо. Він і зараз вкотре переживав враження того удару — легку перешкоду, яку зустріла його рука. У таку мить очі його завжди самі заплющувалися, від чого це неприємне, але водночас хвилююче враження поступово зникало.

А далі майже реально виникав ниючий біль у правому коліні, і він згадував себе у ліжку — обличчям до стіни. Позаду знову чулося легке шелестіння одягу, який вона скидала, а потім дотик її тіла. Відразу виникало прикре відчуття чогось дуже бажаного, але не реалізованого. Того, що було втрачене назавжди. Більше цього ніколи не станеться. Ця жінка, яку, виявляється, він і досі так гостро бажав, могла належати йому. Він міг бути з нею, хай навіть ненадовго. Міг, але не був. Як би це було насправді? Уявити собі таке завжди виглядало для нього справою нереальною, завданням над власні можливості, навіть маючи в пам’яті лише її поцілунок та близький дотик. Відчуття поїзда, який вдалині зникає з поля зору в той час, як легеням бракує повітря…

А потім, поглинаючи усі ці спогади, прикрість та жаль, насувалася одна велика чорна пелена, фатальна та невблаганна. Абсолютна темрява, в якій нічого не видно і де живуть жахливі та незрозумілі істоти — харгілони.

Такі спогади виснажували та надовго виводили з рівноваги. З часом вони відвідували його дедалі рідше, але завжди після них Сергій довго відчував розгубленість та кволість. І завжди існувала впевненість, що позбутися їх до кінця йому не вдасться ніколи. Що скільки житиме, завжди пам’ятатиме момент остаточної втрати цієї жінки, кращої за яку — він знав — зустріти ніколи не доведеться. Спогади про Юлію з’являлися лише час від часу, але завжди у ньому була присутня якась підсвідома думка — де вона? Що з нею? Як їй живеться? І спекатися цих запитань, поставлених невідомо до кого, перспективи, здавалося, не існує.

Можливо, саме це й змусило його відновити регулярні тренування і повернутися на роботу до автомайстерні — заради грошей. Він також тричі виступив на турнірах, скромніших за рангом, але з непоганим результатом, і тепер мав законні підстави сподіватися на істотну допомогу під час дипломної та випускних. І хай, навіть в обох відношеннях, положення його важко було назвати міцним, задіяність у справах протягом цілого дня хоч якоюсь мірою відволікала від дурних та важких думок. Можливо, саме цій обставині він і радів найбільше.

Чутка, що представники федерації вже прибули, пронеслася миттєво. Не дивлячись на таку непередбачену затримку в часі, Сергій чомусь, навпаки, перестав хвилюватися. Попри всі існуючі канони щодо націленості та віри у перемогу, він розумів, що може не виграти першість, і реально бачив себе у цьому турнірі лише зі «сріблом», якщо, звісно, не станеться якихось прикрих несподіванок.

За кілька метрів від нього міряв кроками зал той, хто претендував на перемогу у його ваговій категорії найбільше, принаймні так вважав сам Сергій. Він бачив цього спортсмена вперше. Звичайна спортивна фігура, можливо, трохи вищий за нього на зріст, старший за віком. Та Сергій уже знав, що це Володимир Марощук, майстер спорту міжнародного класу, який виступав свого часу навіть за збірну країни. Кидалися в очі його манера рухатися, вести двобій, спокій та впевненість у собі. Легкість, з якою він переміг у трьох попередніх двобоях, вражала. Один із попередніх суперників дніпропетровця був взагалі кремезний, і Сергію, який спостерігав за цим двобоєм, приносило справжнє задоволення дивитися, як тому, на вигляд сильнішому, то не вдавався захват, то суперник, який вже опинявся майже під ним, чомусь в останню мить вислизав, тримаючись розкуто і навіть самовпевнено. «Зараз він довимахується…» — не раз думав Сергій, спостерігаючи за двобоєм. Але скінчилося все тим, що дніпропетровець несподівано чисто провів «задню підніжку», чим і зняв усі запитання. Не потрібно було мати великого досвіду, щоб зрозуміти, що перед тобою самбіст зовсім іншого класу. Ще вчора після останнього свого двобою Сергій прорахував, що може зустрітися з ним лише у фіналі, якщо, зрозуміло, сам потрапить туди. Це була надзвичайно благоприємна розкладка, оскільки, згідно з формулою змагань, невдалий двобій на більш ранній стадії турніру міг залишити його взагалі поза призовою трійкою.

Ні, звичайно, Сергій не збирався віддавати йому перемогу. Зовсім ні. У такому разі навіть не варто було виходити на килим. І все-таки…

Крутий та впевнений у собі дніпропетровець сьогодні чомусь нервував. А може, це була просто нетерплячка. Зараз усе розпочнеться, і він знову стане самим собою. Сергій відвернувся, щоб не бачити цього Марощука і не накручувати себе.

Але той наче вирішив до самого фіналу проводити якісь психологічні атаки на свого потенційного суперника. Можливо, він також вважав його найкращим з усіх інших? Хай там як, за кілька хвилин дніпропетровець знову опинився у Сергія перед очима на тій же відстані. Ні, він все-таки не хвилювався, а картинно не мав куди себе подіти, висловлюючи своєю поведінкою просто нудьгу.

У кутку, де Сергій ховався від свого надокучливого суперника, стояли гандбольні ворота з натягнутою сіткою. Їх запхали аж сюди, щоб не заважали і не мозолили очі глядачам. До них і вирішив приліпитися головний суперник Сергія. Він схопився руками за верхню штангу воріт і вигнувся у спині, потім провис, розслаблюючи м’язи корпусу. «Ти ще візьми підіжмися разів з двадцять, а потім ще раз…» — подумав Сергій, збираючись знову відвернутися, але не встиг.

Ворота раптом хитнулися і почали перекидатися на дніпропетровця. Від несподіванки той відпустив штангу, за яку тримався, але… Сталося якесь безглуздя: досвідченій самбіст, який — не викликало сумнівів — з будь-якого положення завжди падав наче кішка, незграбно хляпнувся на спину і не встиг зорієнтуватися, як ворота з розгону вдарили його металевою верхньою штангою по голові і накрили сіткою. За гуркотом настала миттєва тиша. Ворота підняли відразу ж, і Сергій побачив… Вся шкіра на його голові разом з волоссям була зібгана «гармошкою» до потилиці, і в жахливій рані зяяв голий череп. Це подіяло на присутніх наче шок, а за якусь мить на трибуні пролунав несамовитий жіночий вереск, і одна з жінок, які там сиділи, побігла донизу.

Сергій отямився одним із перших. У кілька стрибків він оббіг скупчення людей перед собою і вискочив із залу, за ним кинулося ще кілька чоловік. Злетівши зі сходів, мало не збивши по дорозі трьох молодих дам, він підскочив до чергової у вестибюлі і видихнув лише два слова:

— «Швидку», негайно…

Та миттєво схопила трубку.

У залі помалу все заспокоювалося. Той, кому так не пощастило, вже сидів на стільчику із забинтованою головою. На білому вже проступила велика червона пляма. Поруч із ним стояла гарно вдягнута жінка і витирала сльози.

Вони вперше зустрілися очима. Тепер дніпропетровець зробив це свідомо, хоча досі жодного разу не почастував Сергія поглядом.

«Пощастило тобі…» — сказали його очі холодно, навіть з якимось презирством.

«Сам винен», — так само очима відповів Сергій і відвернувся.

Зараз його забере «швидка», і змагання, нарешті, розпочнуться. Спортивна фортуна заповзялася сьогодні тримати його сторону, і з його боку було б чорним свинством не скористатися її прихильністю. Першість сама просилася йому в руки.

Та разом з тим Сергій відчув ще якесь, зовсім нове враження. Відчуття, наче хтось його врік. Він взагалі не розумів, як це назвати. Не сказати, що невпевненість… Ні, скоріше якесь незрозуміле хвилювання, яке з’явилося несподівано і заважало геть усьому. Що це за чортівня?

Потрібно було швидше виходити на килим.

Сергій подивився на свого суперника. Йому дістався непоказний львів’янин. Це був своєрідний спортсмен. Напевно, раніше виступав у наступній, важчій категорії. На перший погляд неповороткий, з грубою короткою шиєю та натяком на черевце. Та на килимі — і Сергію доводилося це спостерігати — він перетворювався і вів двобій вперто та жорстко, а витривалість його та фізична сила кидалися в очі. І Сергій несподівано відчув невпевненість більшу, ніж якби довелося зустрітися з дніпропетровцем.

Що він, цей Марощук, на прощання дійсно врік його? І раптом Сергієві здалося, що погляд отого спортсмена, що постраждав кілька хвилин тому під металевими ворітьми, був схожий… Ні, в ньому таки дійсно було щось від погляду Юлії! Від думки про це йому перехопило подих. Пройшовшись по краю залу, Сергій відчув, що блідне. Що таке? Навіщо ці дурні думки? Зараз оголосять його двобій!

Він озирнувся. Безформний львів’янин був схожий на бугая, що риє землю копитами. Весь у тонусі… Де ж тепер поділася його зрадлива фортуна? Сергій, не розуміючи навіщо, підняв голову і подивився на трибуни. Все ті ж глядачі купками… Раніше він ніколи туди не поглядав, оскільки дивитися належало тільки в очі суперникам. А тепер…

Просто перед ним на трибуні сиділа чужа незнайома жінка з оцим поглядом. Напевно, Сергій дивився на неї цілу хвилину, поки зрозумів, що це справді вона.

Юлія…

Це була Юлія. Якась інакша, не схожа на себе, але все-таки вона, і зараз, стоячи, наче бовдур, під трибунами, Сергій з натугою це усвідомлював. Довгий плащ строгого покрою, на шиї — шарф чи хусточка з легкої прозорої тканини. Волосся зібране у зовсім іншу зачіску, ніж та, з якою він її пам’ятав. Незмінним залишився тільки її погляд. Ось чому Сергієві примарилося казна-що про свого невдаху-суперника! Коли мчав стрімко до телефону, він мало не збив з ніг Юлію. Просто не впізнав її, зайнятий іншим. А от погляд підсвідомо привернув його увагу, і назад до залу Сергій заскочив уже з тим дивним відчуттям.

Юлія спокійно сиділа серед подруг, склавши ногу на ногу під довгим плащем, спершись руками на коліно, і дивилася на нього. Он воно що. Виходить, не дарма з ним таке почало коїтися. Усі звуки злилися для Сергія в якусь одну незрозумілу хвилю. Так могло продовжуватися надзвичайно довго, але цієї миті хтось загорлав йому у саме вухо. Це був Євген.

— Ти що, здурів? Ти будеш б-боротися, чи ні? Що сталося?

Сергій підняв на нього очі, поступово усвідомлюючи зміст цієї фрази.

— Ти що, н-не чуєш, що тебе оголошують? Виходь на килим!

Євген схопив його за плече і добре струсонув.

— Чую, — сказав Сергій. — Я…

— Що, ти? Іди б-боротися! Воруши ногами! Серьога, це ж твоя п-першість! Для тебе тепер зняті всі питання. Іди, п-поламай його! Ну!

За столиком біля килима вже чулися незадоволені вигуки.

— Уже, вже! — Євген підняв руку на знак вибачення, ведучи Сергія на килим і гудячи йому просто у вухо: — Тільки обережно, дивись! Він лише в-виглядає як шмат м’яса, не нарвися. Темп йому відразу, темп, так як ти вмієш, — темп шалений! Він з-загнеться за чотири хвилини. Дихалка здасть, і він… Д-давай!

І його рука виштовхнула Сергія на центр килима. Сергій лише безпорадно озирнувся. Він не міг зараз боротися. Йому необхідний був час, хоч якийсь час, щоб оговтатися. Але сподівань на це бути не могло. Львів’янин підійшов до нього і недбало мацнув за пальці. Зараз буде сигнал про початок двобою. Сергій глянув на трибуну. Тепер він навіть не міг знайти її. А може, примарилося?! О, ні, такого не буває… Все. Зараз його розбиратимуть на шматки просто на її очах.

Це був не двобій, а якесь відчайдушне пручання. Напевно, від несподіванки публіка просто заклякла на своїх місцях. Їм, без сумніву, імпонувала манера Сергія вести двобій. Він починав його у шаленому темпі, налітаючи на суперника з усіх боків. Звичайно, від цього страждало технічне виконання прийомів, але цей божевільний темп, який він витримував від початку до кінця двобою, виводив суперників із рівноваги, примушував помилятися, а декого взагалі повністю збивав з пантелику. Така запальна емоційна манера боротьби викликала симпатії всіх без винятку.

Зараз же відбувалося щось незрозуміле. Ніхто нічого не міг второпати. Те, що робив Сергій, не піддавалося поясненню. Він тупо бездарно захищався, намагаючись взагалі уникнути сутички. Найпершим здивувався його суперник, який чекав шаленого натиску від перших секунд, тому і зайняв відверту оборону. Нічого не сталося. Сергій просто стояв на місці, і львів’янину довелося самому йти на нього і атакувати. Але й увімкнувши потужність, кремезний львів’яка нічого не зрозумів. Його суперник лише пручався, застосовуючи в основному фізичну силу. Напевно, тому перша ж підсічка принесла йому дорогоцінні бали. І все-таки він боявся. Боявся налягти на Сергія «на повну», вважаючи, що такий пасивний початок — хитра тактика суперника і, розкрившись, можна по-справжньому наразитися на смерч його атак, який, він був упевнений, ось-ось повинен розпочатися. А тим часом, завалившись на килим, вони продовжували борсатись.

Сергій пручався відчайдушно, намагаючись якомога довше затягти в часі цю «лежачу» боротьбу, вбачаючи лише в ній свій порятунок, оскільки ноги його досі залишалися наче чужими. А львів’янин нарешті взявся за нього всерйоз. Спочатку Сергій ледве уникнув больового прийому, зумівши-таки видерти в нього свою руку. Але й лежачи, суперник був прудкішим, зумів миттєво скористатися його коротким запамороченням і перейшов на утримання. Сергію дивом вдалося вилізти з-під нього. Руки його затремтіли від напруги, легеням бракувало повітря. Євген, жестикулюючи руками, щось кричав зі свого місця. У залі стояв млявий свист.

Їх розвели. Боячись нової підсічки, Сергій знову кілька разів уник контакту, вийшовши за межі килима. Йому зробили зауваження за пасивну боротьбу, потім ще одне. Публіка розчаровано спостерігала нічим не пояснюваний безславний кінець одного зі своїх улюбленців. Напевно, не один з тих, хто сиділи на трибунах, подумав, що «червоний» вирішив «здати» двобій або ж його примусили до цього. Обуренню публіки не було меж.

А львів’янин нарешті наліг на суперника від душі. Здавалося, що лише тепер, під кінець двобою, він зрозумів, повірив, що Сергій не придурюється. Повіривши у близьку перемогу, «кремезний» пішов ва-банк, атакуючи надзвичайно жорстко та агресивно. І відразу ж вони знову завалилися на килим. Тепер перевага львів’янина ставала суттєвою, і ніщо вже не могло врятувати Сергія, тим більше що противник знову наліг на його руку. Зчепивши пальці у замку, Сергій намагався не віддати руку, але той тиснув не тільки м’язами, а й усією вагою свого тіла. Рука львів’янина просувалася все далі під лікоть Сергія, утворюючи важіль, який нарешті повинен був зламати його захист. Пальці Сергія почали сунутися, замок розтискався. М’язи, здавалося, зараз розірвуться. Чиста поразка була справою кількох секунд.

Бачачи, що врятувати руку не вдасться, Сергій відпустив її, одночасно відпихаючись ногами від килима і намагаючись якось викрутитися з-під цієї брили. Щось таки вдалося. Надто велике бажання заламати суперника зіграло з львів’янином лихий жарт. Докладаючи надто багато зусиль, він втратив рівновагу, коли Сергій віддав йому руку. Сергій вислизнув з-під нього, і вони закрутилися на килимі у божевільній круговерті. Побачивши таку раптову зміну, публіка навіть посхоплювалася з місць. Лише на якусь мить львів’яка відчув розгубленість. Сергій вчепився у його руку мертвою хваткою, налягаючи всім тілом, як і його суперник якусь мить до того. Той закрутився наче дзиґа, намагаючись звільнитися, але Сергій встигав за ним. Тепер уже не витримували м’язи та «замок» його суперника. Але й Сергій був виснажений. Йому не відвоювати втрачені бали! Пізно! Він зробив ще один відчайдушний ривок і, коли суперник доклав протидіюче зусилля, перескочив через нього, не відпускаючи його руки, перекинувся через голову, затягуючи за собою суперника і відтискаючи ногами його голову та грудну клітку. Тепер він розривав його «замок» обома руками та ще й ногами на додачу. Львів’янин навіть захрипів від натуги, але нічого зробити вже не міг. «Замок» його пальців розірвався, і публіка почула крик, що заглушав несамовите стукання долоні його вільної руки об килим, яким він оголошував свою поразку.

Сергій мало що усвідомлював, коли, хитаючись і хапаючи ротом повітря, стояв у своїй майже вивернутій червоній куртці з піднятою догори рукою поруч з рефері. Львів’янин стояв по інший бік, скривившись і тримаючись за лікоть пошкодженої руки. Нарешті їх відпустили, і Сергій побрів навмання до краю килима, проте зовсім не туди, де чекав його Євген. Він брів просто на отвір відчинених дверей. У скронях гупало, і все пливло перед очима.

Євген наздогнав його біля самих дверей, але стримати не міг. Так і вийшли вони на сходи, і лише тут тренер хапнув його за розхристану куртку, розвертаючи до себе:

— С-серьога, що за д-діла?! У тебе що, к-риша п-поїхала? Що ти виробляєш? Що відбувається? Я т-тебе питаю!

Він міг і не казати цього. Все було написано на його обуреному обличчі. Сергій сперся на поруччя сходів, що вели до роздягальні, і продовжував хапати повітря. Куртка на ньому зовсім розхристалася, і було видно, як під лівим грудним м’язом часто випинається шкіра від ударів серця. Піт рясно стікав з його обличчя.

— С-серьога, що це було? — не розуміючи, вже спокійно запитав Євген.

— Слабо мені стало, — відповів Сергій, дивлячись убік.

— Як це, с-лабо? — не зрозумів Євген.

— Так, слабо, погано… Дай мені спокій. Я хочу піти посидіти, відпочити.

— Н-не розумію, ти що, з-захворів?

— Ні, я піду посиджу у роздягалці.

— Так я не з-зрозумів, ти будеш б-боротися? Це ж твій фінал! Ти з-наєш, що буде, якщо ти н-не вийдеш?

Але цієї миті з дверей залу вискочив ще один чоловік, невисокий та прудкий, старшого вже віку. Це був завідувач їхньої кафедри фізкультури. Він швидко підскочив до них і майже змовницьки зашепотів їм обом в обличчя:

— Вертепний, ну я завжди знав, що ти ходяче диво! Ти мене до інфаркту доведеш. Значить так, як собі хочеш… Якщо бажаєш — можеш і фінальний двобій повзати по килимі, наче хробак, і смішити глядачів, мене не обходить. Але щоб першість була твоя. Якою хочеш ціною. Зрозумів? Якщо ні — дипломної можеш не писати і на випускні не приходити — все одно не складеш. Ти ж дуб! — Він виразно постукав себе по лобі. — Розумієш? Сам ти ні хріна не складеш, ти ж знаєш! Ну як так? Після того, як Дніпропетровськ винесли, золото саме до тебе проситься, а ти таке виробляєш? Запам’ятай, я тобі сказав… Хочеш скінчити університет, перемога — твій єдиний шанс.

І він майже бігом чкурнув назад до залу. А Сергій, мляво пересуваючи ноги, зійшов сходами, опустився на одну з лавок, що стояли під стінами, і заплющив очі.

— У тебе є ще б-близько години, — сказав згори Євген. — П-приходь до тями…

Дихання помалу заспокоювалося, вгамовувалося серцебиття. Обличчя поступово переставало пашіти. Щось важке, але приємне розливалося по його ногах, від чого відступало оте бридке відчуття, наче вони чужі. Те саме відбувалося і всередині. Якесь приємне заспокоєння. Дійсно, він зумів цього разу вийти сухим із води. Його не роздерли на її очах. Більше того, якимось дивом йому вдалося виграти цей двобій. Не хотілося думати, що буде далі. Зараз, в оцю секунду, все було прекрасно.

Сергій розплющив очі. Вона стояла перед ним. Сама незрівнянна Юлія.

У красивому дорогому довгому плащі, з-під якого було видно лише елегантні туфлі на високому підборі та нижню частину її гомілок. Волосся спадало на комір плаща, поверх якого лежала тоненька хустинка. Вперше Сергій побачив на ній і косметику, а ніс його мимоволі ловив аромат дорогих парфумів. Все тепер в ній було інакше. Все, крім отого погляду, який він добре знав і з яким звик зустрічатися. Вона підійшла і присіла на край лавки біля нього.

— Привіт, — сказала Юлія. — Я рада за тебе, вітаю.

— З чим мене можна вітати? — сумно відповів Сергій.

— З перемогою. Ти все-таки переміг…

— У гробу я бачив такі перемоги…

— Я ж розумію, це я, напевно, тобі все мало не зіпсувала. Я, — сказала вона вже впевнено, подивившись у його очі.

Заперечувати це в нього не було ні сил, ні бажання.

— Ну, ти… — погодився Сергій. — Дуже вже несподівано з’явилася, погодься. Я… взагалі був упевнений, що ніколи більше тебе не побачу. До речі, це тебе я мало не перекинув у вестибюлі, так?

Вона мовчки кивнула.

— Один тут отримав серйозну травму. То ми перелякалися і бігали дзвонити до «швидкої». Вибач. Я навіть не відразу упізнав тебе…

— Лише потім, коли зайшов до залу, відчув щось таке… Ну, ніби побачив щось незвичайне, — договорила за нього Юлія. — Правда?

Він помовчав на знак згоди.

— А все-таки, що ти тут робиш? — запитав Сергій.

— Повболівати прийшла, — відповіла вона.

— За мене? — не зрозумів він.

— Ну, як тобі сказати? Тепер, звичайно, і за тебе. Я ж не знала, що ти береш участь у цих змаганнях. По-перше, ти сам казав, що більше не виступатимеш, по-друге, твоя травма. Я не думала, що побачу тебе тут. А прийшла вболівати за наших. Он, подруги мене потягли з собою.

— «За наших» — це за кого? — не зрозумів Сергій.

— «За наших» — це означає за наших. Тут виступає команда нашого університету. Ти, напевно, не знаєш, ми тепер сюди переїхали і тут живемо. А я торік вступила до університету. Зараз закінчую перший курс. Юридичний факультет.

Напевно, Сергій дивився на неї вкрай здивовано, тому що вона відразу ж запитала:

— Я що, справляю враження зовсім тупої, що ти так здивувався?

— Ні, — знітився Сергій. — Звичайно, ні. До речі, вперше я здивувався ще тоді, при нашому знайомстві, тому, що ти ніде не навчалася. Так що ти не права…

— Причина твого подиву мені відома, — промовила Юлія. — Але не переживай, я не образилася. Що поробиш, тому, хто змушений боротися за виживання, не до освіти. Тепер — інша справа. Тепер я живу, як усі. Чому ж мені не отримати спеціальність?

— Звичайно, — погодився Сергій.

— Це Гайдукевич наполіг на переїзді сюди. Місто йому подобалося… Він і підкинув ідею вчитися. Вважав, що так скоріше забудуться усі ті жахи.

— І що, забулися? — запитав Сергій, дивлячись їй в очі.

— Практично забулися, — спокійно відповіла вона.

— І що… — він несподівано осікся, не знаючи, чи можна запитувати про те, що намірився.

Вона спокійно і запитливо подивилася на нього. «Чого ж ти, продовжуй, — говорив її погляд. — Ми ж завжди з тобою вміли в очі сказати, хто що думає».

— І що, ти не боїшся тепер, що вони з’являться знову? Ти впевнена, що вони тобі більше не загрожують?

— Авжеж, — сказала Юлія. — Гадаю, я одна з небагатьох, якщо не єдина, кому це вдалося. Тепер я можу жити спокійно.

Вона помовчала й додала:

— І те, що це сталося завдяки тобі, я також пам’ятаю. Ніколи не забуду.

Сергій відвів очі. Він не знав, як трактувати теперішній її стан з позиції звичайних, навіть подумки не міг сказати, здорових людей. Це слово по відношенню до всіх означало б, що ця незрівнянна дівчина, яка сидить перед ним… З ним самим тепер почало щось діятися. Він навіть не розумів що. А здавалося… Сьогодні зранку це відчувалося особливо гостро. Оманливе враження, що ніколи не було ніяких печер, харгілонів. Не було Юлії. Але він розумів, що це тимчасово. Що спогади повернуться, щойно припинять працювати м’язи і вироблятися спортивний адреналін. Та насправді все було набагато гірше. Ще не скінчилися змагання, а спогади вже з ним. Та що спогади — сама Юлія прийшла нагадати, що життя його ще досі знаходиться у тому стані, який можна порівняти хіба що з перебуванням на межі дня і ночі. З одного боку, пролягала вічна темрява, у якій на нього ще досі чекала на самоті дивовижна жінка з неповторними очима, які притягали його сильніше за усе. І тим не менше зробити крок на цю половину здавалося надзвичайно важким завданням. З другого боку, світило сонце і ходили люди — звичайні, рідні, такі, як він сам. Тут було просто і звично, ніщо не гнітило і вільно дихалося. І зробити крок у цьому напрямку здавалося дуже легко, проте він не міг наважитися і на це. Адже там не було її.

— А як ти? — запитала Юлія.

— Ніяк… — він не знайшов інакшого слова. — За місяць дипломна, випускні, і все. І тоді я, напевно, зроблю так, як і ти, дремену куди-небудь, навіть не знаю куди.

Усе, що він міг сказати. Адже про обидві половини Юлія знала, розуміла і без нього.

— А як твоя машина?

— Нічого, їздить… Пробач, що я так і не прийшов тоді попрощатися, — сказав Сергій.

— Нічого, — відповіла вона. — Я розумію тебе. Навіть краще, ніж ти думаєш. І не ображаюся. А як ти опинився на змаганнях?

— Після того всього почав посилено тренуватися. Знаєш, хотілося просто кудись подіти себе, набрав форму. Виграв кілька дрібних змагань, тоді примусили виступати тут. За будь-яких обставин це мої останні змагання.

— Тоді я правильно вчинила.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Сергій.

— Я чула, що такий турнір влаштовується, але взагалі-то не збиралася йти. Ти вже пробач, фанатичного ставлення до цього виду спорту ти мені не прищепив. Просто подумала, що… раптом зможу побачити тебе ще раз. Дуже хотілося. Не змогла собі відмовити.

Це було сказано без найменших натяків на бодай якусь неврівноваженість. Голос її не здригнувся, а очі висловили щось таке, наче вона просто поділилася з близькою людиною тим, чим не могла ділитися більше ні з ким.

— Вибач, що все так сталося, — додала Юлія, — я не думала, що ти мене побачиш так високо.

Сергій, вражений цією фразою, повільно обернувся до неї:

— Ти хочеш сказати, що, якби я не побачив тебе, ти б не підійшла?

— Звісно, ти ж не хотів.

У ньому щось здригнулося. І вимовляючи перші слова, Сергій не знав, чи вдасться йому закінчити фразу у відповідь.

— Якби я знав, де можна побачити тебе ще раз, я б, напевно, також не втримався, прийшов.

Голос його дійсно здригнувся.

— А знаєш, — Юлія перевела розмову на іншу тему, — твій суперник у фіналі — якраз «наш». І я навіть знайома з ним особисто. Кажуть, у нього велике спортивне майбутнє.

— Ого! — посміхнувся Сергій. — А мені щойно сказали, що я мушу його поламати.

— Можна подумати, ти сам цього не знав, — не зрозуміла Юлія.

— Знав, просто мені щойно сказали, що, якщо я цього не зроблю, мене позбавлять підтримки на випускних. А оскільки я «дуб», то цілком можу їх не скласти. Хоча, гадаю, вони перебільшують. Цікаво, за кого ти вболіватимеш? Хоча, пробач, я дурне питаю. Скажи краще, а як твій батько? До речі, ти що, і далі називаєш його «Гайдукевичем»? І він що, і далі для всіх — твій чоловік?

— Ні, — сказала Юлія. — Для всіх він — мій батько. А називаю я його, як і раніше. Тому що передусім він — мій друг. Найкращий друг. Гадаю, ти це розумієш краще, ніж будь-хто. Взагалі, для мене, як раніше, так і тепер, усі люди поділяються на дві частини: ми з Гайдукевичем і всі решта. Гадаю, тобі зрозуміло, за яким критерієм я проводжу цей поділ. Ми з ним знаємо, що вони існують. Всі решта не знають, і їм не доведеш цього. У разі такої спроби вони можуть лише схотіти посадити тебе в божевільню.

— І мене ти також відносиш до цієї частини людства? — запитав Сергій, глянувши на неї.

— Так, — відповіла вона. — Ти ж не віриш?

— Не вірю.

Він зціпив зуби, знаючи, що ніяка сила зараз не примусить його розтулити їх і сказати їй про те, як вона помиляється, відносячи і Гайдукевича до своєї половини, тоді як насправді він стоїть з усією рештою людей, лише вдаючи «однодумця» з єдиною метою, щоб ті самі люди не запроторили її до тієї ж божевільні. Він знав також, що ніяка сила не примусить його сказати їй і про інші речі — такі, як подерті накидки з грубої мішковини, апарати нічного бачення, смердюче м’ясо та викривлені ножі з клеймами про якість. Він був певен, що ніколи не наважиться на таке, оскільки в цьому разі існувала ймовірність наново переділити для неї людство, залишивши її на своїй, темній половині тепер уже саму. Зовсім саму. Від однієї лише думки про це хотілося заплющити очі й провалитися куди-небудь на зразок отого царства харгілонів.

— Ну ось, бачиш… — Юля по-своєму зрозуміла його мовчання. — Тобі неприємно. Я не хотіла тебе образити, сказавши так. Що ж я можу зробити, якщо ти на тій половині? Але, гадаю, ти розумієш і дещо інше — те, що серед них усіх залишаєшся для мене найкращим. Усе-таки ти був моїм другом і, мені здається, залишаєшся ним і зараз. Якби не ти… Не хочу зайвий раз уявляти, що сталося б зі мною. З усієї тої більшої частини людства ти назавжди залишишся для мене номером один. Я завжди тебе пам’ятатиму, буду рада побачити і щось для тебе зробити. Пам’ятай про це. Тим паче тепер ти знаєш, де мене можна побачити ще раз. Пробач, я щось не те почала говорити…

Вона все-таки змушена була проковтнути клубок, що стояв у горлі. Але це було помітно лише мить.

Юлія замовкла. Спокійна та врівноважена, а на додачу гарна, як ніколи, вона тихо сиділа поруч і уже не дивилася на нього своїм щирим роззброюючим поглядом, опустивши очі долу. А Сергій відчував наростання чогось поки що незрозумілого, народженого цією несподіваною зустріччю з нею.

Вони довго сиділи мовчки, майже не дивлячись одне на одного, під далекі вигуки, свистки та стукіт, що проривалися з залу крізь зачинені двері.

— Ти хотів знати, за кого я вболіватиму? — несподівано запитала Юлія.

Тільки тепер Сергій підняв очі, зустрічаючись з нею поглядом.

— Ні за кого. Мене взагалі там не буде. Я тобі поясню чому. Так уже сталося, що тобі потрібна ця перемога. Я просто допоможу тобі перемогти.

Він продовжував дивитися на неї, нічого не розуміючи.

— Я вірю, що ти це зробиш. Тому просто зараз піду звідси, знаючи, що ти переміг. Ось і все. Тепер у тебе не залишається іншого виходу. Можливо, ми з тобою більше ніколи не побачимося. Невже ти житимеш далі з відчуттям, що не виправдав сподівань жінки, яка найбільше тебе поважала і вірила в тебе? Ти змушений будеш зробити це, адже я тебе знаю. Вважай, що сьогодні твій… — Юлія завагалася, перш ніж вимовити ці слова, — День Відбуття.

І вона підвелася з лавки. Сергій зробив те саме — автоматично. Він дивився в її очі, до останнього не вірячи, що зараз вона зникне. Юлія все знала, все розуміла на диво просто та тверезо.

Він нарешті збагнув, що це було. Що саме, народившись десь у глибині, тепер зростало, поступово пробиваючись до свідомості. Це була злість. Жахлива злість. Злість і образа на долю та життя. Вона вирувала, руйнуючи все всередині.

Юлія, закинувши сумочку на плече, підійшла до нього і притулилася губами — він навіть не зрозумів куди — десь біля вуха, там, де застиглий піт, стягнувши шкіру, заважав повною мірою відчути, який він — доторк, можливо останній, найдорожчої жінки. Коли вона відступила, Сергієві здалося, що очі її зрадницьки блиснули, невчасно моргнувши повіками. Цієї миті зверху почулося, як відчиняються двері, і на сходи вискочив Євген. Він несподівано загальмував, побачивши біля Сергія незнайому жінку, а потім загорлав, затинаючись більше звичайного від збудження:

— Д-давай! Там все п-перегралося! П-пора виходити! Ну, б-будь с-серйозним, я тебе п-прошу!

Ковзнувши по ньому поглядом, Сергій знову озирнувся на Юлію, яка вже відпустила його і встигла відійти кроків на десять. Не дійшовши до дверей, вона обернулася і посміхнулася Сергієві.

— Поламай його! — весело сказала вона.

Євген лише здивовано вилупив очі.

Юлія зникла у проході. Вона завжди вміла досягнути свого. А Сергій залишився, як здалося б з боку, розгублено стояти посеред коридору. Тільки це не була розгубленість.

Клубок у горлі, що заважав ковтати сльози… Злість та образа на свою прикру вдачу, на своє вічно невдале життя, яке завжди, скільки пам’ятав, рухалося сумбурно та доволі хаотично, і врешті-решт мало нещастя, «повівшись» на цю без перебільшення дивовижну жінку, застигнути на невизначений час на межі світла й темряви, про існування котрої до неї він не здогадувався. Невже доля його і полягає у тому, щоб вічно стояти на цій межі, не в змозі вирішити, куди ж, у який бік нарешті ступити крок — у світло, до всіх, чи, навпаки, у темряву — до неї? Здавалося, що він, завжди рішучий та впевнений у собі, не вирішить цієї фатальної дилеми ніколи.

Хвиля емоцій, суперечливих, пекучих, накрила з головою, поглинула й закрутила у вирі. І де йому було зараз усвідомити, що вихід — простий до примітивного — насправді існує. І що невдовзі, за якихось три-чотири години, коли у ньому вгамується надлишковий адреналін, а вода змиє зашкарублий піт, він вийде на сонячне світло і несподівано для себе сприйме світ іншими очима. Кудись подінеться усе важке та безутішне, і навіть отой нісенітний поділ буття на дві половини наче втратить свій сенс. Не залишиться нічого, окрім однієї обставини, найважливішої, єдиної, об яку відтепер розбиватиметься на друзки геть усе — страшне минуле, вигадані жахи та важкі думки… Жінка, яку він і досі кохає, не зникла назавжди. Вона тут, майже поруч. І більше того — він знає де. Порівняно з цим усе решта не матиме значення.

Але це буде потім, а зараз дев’ятий вал емоцій продовжував крутити ним, жбурляючи і калічачи свідомість. І ці емоції належало негайно на комусь зірвати, інакше можна просто не витримати. І там, у залі, знаходився той, хто найбільше підходив для цієї мети. Перебуваючи під враженням попереднього Сергієвого двобою, спокійний та вдоволений, він ще не уявляв, що зараз на нього налетить справжній торнадо, який змітатиме все на своєму шляху, буревій, набагато сильніший за той, що виробляв зараз надворі біля спорткорпусу казна-що, лякаючи дерева та ринви, кидаючи у вікна їдку холодну моросінь. Здавалося, саме він відносить кудись у далекий морок самотню жіночу постать у світлому розстебнутому плащі.

13 жовтня 2002 р.