День відбуття

IX

Сергій здійснив свою мрію — купив машину — швидше, ніж сподівався. Щоправда, машиною на той момент її можна було назвати суто умовно. Просто підвернувся несподівано такий, як він вважав, вигідний варіант. Це була бежева «вісімка», від якої, як сказав його колишній шеф з майстерні, лишилися самі двигун та колеса. Кузов знизу практично зогнив, а лівий бік ще й постраждав в аварії. Попередній господар довго не робив ремонту, а тепер у нього назріла потреба терміново продати її. Ціна була досить поміркована, до того ж Сергій, трохи поторгувавшись, збив її ще. Лишилося навіть трохи грошей на ремонт. За кілька днів він позбирав по автобазарах необхідні запчастини, і за два тижні роботи (хлопці з майстерні по старій дружбі погодилися попрацювати в борг) «вісімка» була поварена, перефарбована і стояла як нова. Бери і їдь!

Так він і робив. Брав і їхав без усякої потреби: поки не награєшся — не заспокоїшся.

Зрозуміло, що на перше ж тренування після закінчення ремонту Сергій вирушив машиною. Щоправда, дуже не хотілося, щоб Гайдукевич подумав, мовляв, мав би ти цю тачку, якби не робота в мене, так що цінуй, хлопче. Сергій не любив бути комусь зобов’язаним. Та труситися в автобусі через таку нісенітну причину, коли брелок з ключами приємно відтягує кишеню, було над його сили. Тому, знизавши плечима сам до себе, він виїхав з воріт автостоянки і увімкнув магнітолу. Пічка швидко нагріла салон, і Сергій зовсім повеселішав: оце комфорт! Звичайно, це не «ауді» Гайдукевича, та все на світі відносне.

Дорога скінчилася надто швидко, і «вісімка» зупинилася біля знайомих воріт. Заїхавши на подвір’я, не звертаючи особливої уваги на собаку, Сергій подзвонив у двері. Ніхто не відгукувався. Подзвонив ще раз — тихо. Юлії не було вдома. Вперше за стільки часу! Досі на нього завжди чекали. Може, вона відлучилася кудись ненадовго. Він сів просто на сходах і став чекати. За дверима було зовсім тихо. Зазвичай відразу після дзвінка до дверей на всіх парах підскакував дрібний кудлатий тер’єр і заливисто гавкав. Після цього неквапно прибував солідний доберман, здалека чулося цокання його кігтів по керамічній плитці підлоги. І так було кожного разу. Не інакше, Юлія кудись пішла з обома псами, залишивши на подвір’ї тільки «кавказця». Здоровезне кудлате створіння підійшло і лягло поруч зі сходами, виставивши довгого язика між вражаючими іклами. Сергій спокійно подивився і підморгнув йому. Вони давно звикли одне до одного, і все ж таки Сергій не наважився погладити собаку.

Минуло з півгодини, і коли Сергій зібрався повертатися, до воріт над’їхала знайома «ауді». Гайдукевич вискочив з машини і, побачивши на сходах Сергія, мало не бігом попрямував до нього. Його обличчя виглядало схвильованим.

— Добрий вечір, — привітався Сергій. — Чекаю вже з півгодини. Не знаю, буде тренування чи ні. Юлія минулого разу ні про що таке не попереджала.

У відповідь Гайдукевич пробурмотів щось незрозуміле і, відімкнувши двері, зник у будинку. Сергій так і не зрозумів, заходити йому чи ні. Та за мить господар повернувся.

— Заходь, — запросив він, — усе гаразд. — І покликав: — Юля! Юлія!

Вона з’явилася за кілька секунд, розгублено кліпаючи очима. Сергієві здалося, що дівчина не в своїй тарілці. Погляд її блукав і висловлював якийсь подив. Юлія ніяково привіталася, протерла очі й сказала:

— Я заснула. Була дуже змучена. Ти давно чекаєш? Ти дзвонив? Я зовсім не чула…

— Я гадав, тебе немає вдома, — сказав Сергій і спантеличено замовк, побачивши в отворі дверей поруч з Юлією красеня-добермана.

«Він що, ханига, також заснув?» — подумав Сергій, але, звісно, нічого не сказав. По перламутровій плитці дрібно зацокотіли кігтики і сварливий тер’єрчик, глянувши на нього з-під нависаючої на очі шерсті, завиляв обрубком хвоста. Просто тиха година, як у дитячому садку.

— Вибач, — сказала Юлія, — мені треба хвилин п’ятнадцять, щоб умитися і прийти до норми.

— Гаразд, — відповів Сергій і пішов роздягатися.

Запахло делікатними цигарками, і на порозі роздягалки з’явився господар будинку. З його вигляду безпомилково вгадувалося, що він прийшов не просто так.

— Слухай, я тут вирішив скористатися кількома вільними хвилинами і зайшов дещо обговорити.

— Що саме? — запитав Сергій.

— Є одна цікава пропозиція. Ходімо до кабінету, там поговоримо.

Вони піднялися сходами на другий поверх і увійшли до просторої кімнати. В одному кутку стояв письмовий стіл, біля нього на стіні кілька полиць із книжками. У другому — відеодвійка, навпроти неї пара крісел. Вказавши гостю на стілець, Гайдукевич важко приземлився на другий.

— До речі, це твоя машина?

Сергій ніяково кивнув. Ось воно, починається!

— Поздоровляю, — сказав Гайдукевич, — недавно придбав?

— Як вам сказати, — збрехав Сергій, — я просто довго її до тями доводив. Купив биту, за копійки. Я раніше в гаражі підпрацьовував, от і склепав, можна сказати, з нічого. Хлопці допомогли…

— Нормально, — зауважив Гайдукевич, — виглядає, як нова.

— А вона і є нова — майже весь кузов замінений, перефарбована, з капітального ремонту.

— Я також з «вісімки» починав, — господар поринув у спогади. — На той час була найкрутіша машина в Союзі. Пам’ятаю, повишивав я на ній у дні бурхливої молодості… Ну та біс з ними, з машинами. Слухай, у мене тут виникла ідея, хочу й тебе зацікавити. Ти кажеш, захоплюєшся цим… чекай, навіть вимовити не можу, забув. Сплео…

— Спелеологією, — підказав Сергій.

— Ось-ось. По печерах, одним словом, ходиш. Екзотика свого роду. А що, якби нам провести такий захід? Я от Юлії розповідав, їй сподобалося. Словом, є ідея зустріти Новий рік у печерах отих твоїх. Уявляєш? Нормально так зустріти. Гарною компанією, вузьким колом. Культурно. Не те, що понапиватися, а солідно так, організувати похід по отих місцях, що в тебе на карті. Заночувати можна. Ти — за гіда. Свого роду, новорічне підземне сафарі. Звичайно, з нас причитається, сам розумієш.

Після запрошення на «репетиторство» це вже вдруге Гайдукевич спантеличив його своєю пропозицією.

— Не знаю, — невпевнено протягнув він, — взагалі-то вхід до печер виключно з дозволу правління клубу. А потім… Один спелеолог і група новачків — це не зовсім безпечно: там не Бродвей, щоб так запросто гуляти. До того ж потрібне спеціальне спорядження. Одним словом, не так усе просто, як здається на перший погляд.

— Що за спорядження? — по діловому запитав Гайдукевич.

— Ну, хоча б каски, як у шахтарів, з ліхтарями, а до них акумулятори з підсумками. На кожного — по одному.

— Дрібниці, — сказав Гайдукевич. — А стосовно дозволу — без нього що, не можна?

— А де ключі візьмете? Вхід відчинити…

— Як відчинити? Там що, двері є?

— А ви як думали? Ще й металеві. Інакше будь-хто може залізти.

— Ну а хто в вас там керує? — не заспокоювався Гайдукевич. — Всунути йому пару зелених — то що, не дасть ключа на день-два?

Сергій знизав плечима:

— Та можна ж офіційно організувати екскурсію — кілька спелеологів і ви…

— Ні, ні! — заперечив Гайдукевич, махаючи руками. — Не хочу я з чужими людьми Новий рік зустрічати. Це вже буде балаган. Давай так, щоб ти був і все. Подумай, можна ж усе зробити. Ти ж знаєш, що за мною не заіржавіє. Оплачую послуги готівкою і за вищим розрядом. Постарайся, я тебе прошу. Я обіцяв Юлії. Вона хоче, ну розумієш? Ну є ж і в тебе жінка, якій ти не можеш відмовити? Га? Подумай.

Говорячи це, Гайдукевич був уже на ногах і, зробивши знак Сергієві, що зараз повернеться, затупотів сходами донизу.

Сергієві, з одного боку, не подобалась така ідея, що суперечила уставу клубу спелеологів і викликала масу неув’язок та труднощів. З другого боку, відкривалася перспектива нового заробітку. До того ж на новорічну ніч він не мав поки що ніяких конкретних планів. Сергій роззирнувся по кімнаті. Відеодвійка виглядала переконливо. Телевізор великий, з плоским екраном. Він підвівся, щоб подивитися його марку. «Соні», ну, звичайно…

На одному з крісел навпроти телевізора лежала розкрита книга, на ній складені окуляри. Книга у твердій палітурці, великий формат, гарний папір. І завтовшки мало не десять сантиметрів. Що може вичитувати у такому фоліанті «новий», неспроможний вимовити слово «спелеологія»? Зазирнувши на сторінку, Сергій здивовано звів брови. Текст був англійською мовою. Обережно підняв обкладинку. Джеремі Патерсон. 1989. Назви книги перекласти не міг при всьому бажанні. Вражено похитавши головою, він повернувся на місце, ковзнувши поглядом по полиці з книжками. Гайдукевич уже піднімався сходами. Та одна книжка все-таки встигла кинутися Сергієві в очі. Напевно, тому, що автор був той самий. Джеремі Патерсон. Тільки ця була значно тонша.

— То що скажеш? — запитливо глянув на нього бос.

— Я мушу подумати, — невпевнено сказав Сергій.

— От і добре, — погодився Гайдукевич, — думай, час є.

Коли він зайшов до спортзалу, Юлія вже розминалася. На її обличчі рясно виступив піт, очевидно вони з Гайдукевичем довго теревенили. Сергій нашвидку розім’явся і підійшов до неї.

— Ну, що? — запитав Сергій. — Поїхали?

— Поїхали, — погодилася вона.

— Чим закінчили позавчора, пам’ятаєш? Давай. У тебе вже непогано почало виходити. Тільки чіткіше. Головне — гарний захват. А далі різкіше! Різкіше! — Він виконав кілька рухів ногою, імітуючи підсічку.

— Мені чогось більш доцільним здається з цього положення вдарити куди-небудь…

— Ну диви на неї! Вдарити! — Сергій віддав їй свою руку, полегшуючи завдання. — Але ти вперта… Ну бий! Давай! Я навіть не захищатимуся. Бий! І що ти мені зробиш? Зрозумій, людині твоєї статури важко завдати сильного і точного удару такому, припустімо, як я або ще здоровшому. Ну, заболить мені, і на тому кінець. А от уяви собі, що ти грамотно виконала підсічку, і здоровий мужик, втративши рівновагу, падає на спину, ще й, можливо, потилицею об землю. То для чого ж його бити? Він і сам удариться. І зауваж — не об килим навіть… Ну, що, де вийде більший ефект? Ось він упав, і потилицею та спиною об асфальт! А це в першу мить просто шок! Як той дебіл біля магазину. Згадала? Далі — бий, куди душа забажає, якщо вже тобі так хочеться, або втікай. Я ж тобі вже пояснював…

— Добре, переконав… — сказала Юлія. — Поїхали.

Кілька невдалих захватів і млявих підсічок… Сергій не форсував подій. Нарешті вона, здавалося, вловила ритм тренування. Вправи пішли динамічніше і ближче до реального бою. Вони виконали прийом ще кілька разів, і раптом Сергій відчув, як його кулак практично без перешкод ковзнув по її ребрах, але всієї його реакції уже б не вистачило, щоб зупинити удар. Вона тільки хапнула ротом повітря й осіла на килим. В першу мить він розгубився, а потім, обхопивши її ззаду, підняв і примусив присідати.

Нарешті Юлія віддихалася і, відійшовши, присіла під стіною. Сергій розумів, що не винен, але почувався дуже незручно.

— Вибач, — тільки й сказав він.

— Нічого, — вона махнула рукою, — я сама винна, проспала. Так мені й треба.

В її очах стояли сльози. Як на гріх, удар виявився доволі сильним і прийшовся якраз у сонячне сплетіння. Та й з нею ніколи раніше такого не траплялося — Юлія була завжди зібраною та уважною.

— Знаєш, — розпачливо сказала вона, — напевно, на сьогодні нам варто закінчити. Мені не треба було лягати спати перед тренуванням. Я досі не в формі.

Вона «розклеїлася». Сергій бачив це. Можна було, звичайно, на цьому й завершити тренування, але він розсудив інакше, вважаючи, що неможливо перемагати у двобої, не вміючи перемагати себе. Він думав, що знає, як допомогти зараз Юлії взяти гору над собою. Він присів перед нею і просто запитав:

— Слухай, це, звичайно, не моє діло, але на біса оце все тобі здалося, га? Піди собі в басейн, на корт, займися аеробікою. Є ж, урешті-решт, захоплення більш гідні жінок! Га?

Говорячи це, він майже відчував у собі якийсь педагогічний талант, уявляючи, як зараз в її очах спалахне злоба, презирство — все, що завгодно, і вона кине щось на кшталт «тобі платять за тренування, а не за дурні поради», а далі підведеться і… Але Юлія не підвелася і не сказала нічого такого. Вона зустрілася з ним поглядом, наче не зрозумівши відразу, про що він говорить, а потім опустила голову на коліна і закрила руками. Плечі її час від часу здригалися.

Сергій зовсім розгубився. Незграбно розвівши руками, він пройшовся по залу і зупинився біля неї. Чорт забирай цих жінок! Він чомусь зрозумів, що це кінець їхніх занять. Треба було покликати Гайдукевича і, пояснивши, що вона сьогодні не в формі, залишити їх обох заспокоюватися. Але, визирнувши у вікно, Сергій побачив на подвір’ї лише свою машину і відчинені ворота. Розраховувати залишалося на власні сили.

Він обійшов зал і зупинився біля неї. Рука сама звичним рухом потяглася до власної потилиці, а потім нерішуче до її плеча. Так нічого й не промовивши, Сергій присів навколішки поруч з нею і важко зітхнув. Так вони посиділи хвилин п’ять. Плечі Юлії поступово перестали здригатися, і вона підняла обличчя, витерши очі долонями. Погляд її висловлював розпач та втому.

— Пробач, — сказав Сергій і додав: — За дурне запитання.

— Нічого, — відповіла Юлія, — не звертай уваги. Проста жіноча істерична реакція. Звичайна справа. Завтра буду в нормі, побачиш. Дякую за розуміння. Знаєш, давай на сьогодні закінчимо.

— Давай, — погодився Сергій. — І взагалі, тобі потрібно зробити перерву. Хоча б зо два дні. А ще краще — тиждень. Побачиш — будеш як новенька. Ми надто часто тренуємося, ти перевтомилася. Треба просто відволіктися. Домовилися?

— Домовилися, — сказала вона.

Посміхнувшись, Сергій жартома тицьнув її кулаком у плече і пішов перевдягатися. Нарешті вийшов у коридор. На кухні щось гуло. Зазирнувши туди, щоб попрощатися, він побачив, що Юлія, вже перевдягнута, щось готує.

— Я роблю коктейль, — сказала вона. — Кілька днів тому в журналі рецепт вичитала. Сідай, пригощу.

Юлія коротко глянула на нього, посміхнувшись. Від того, що трапилося кілька хвилин тому, майже нічого не залишилося — тільки якась тінь суму на обличчі.

— Дякую, — відповів Сергій, — але мені б краще води…

— Боїшся отруїтися? — пожартувала вона. — Роздягнися, присядь на пару хвилин. Ми ж і так сьогодні раніше закінчили, та й на автобус тобі тепер уже не чекати.

Здавалося, вона повністю оговталася. Сергій розстібнув куртку і сів на стільчик. Юлія розлила коктейль по склянках і посунула одну йому. Коктейль виявився молочним, солодким, з якимось приємним ароматом.

— Ну як? — запитала вона.

— Годиться. А з чого це?

— Секрет фірми, — відповіла вона. — Пий, я вже готую добавку.

Міксер знову загудів. Сергій відкинувся на спинку стільчика і допив усе.

— Слухай, — Юлія подивилася на нього, — а це правда, що ти можеш організувати похід у підземні печери? Гайдукевич казав, що ти ходиш туди регулярно. Я, наприклад, вперше про таке чую.

— Ходжу іноді, — Сергій навіть зрадів такій зміні теми. — А стосовно походу, якщо дуже хочеш, то можна. Є, правда, деякі проблемки. Але чоловік твій казав, що ви збираєтеся там Новий рік зустрічати.

— Це йому таке спало на думку, — пояснила Юлія. — Звичайно, це було б чудово. А ти що, на Новий рік не можеш?

— Яка мені різниця? — Сергій знизав плечима. — Міг би, напевно, й на Новий рік.

— Класно було б, — сказала Юлія, проте на її обличчі особливого захоплення він не помітив. — А розкажи мені, як там всередині?

— Ну як, звичайно… — Сергій навіть не знав, з чого почати. — Взагалі, для середньої, як тепер кажуть, пересічної людини, нічого цікавого. По-перше, темно. По-друге, тісно, іноді дуже тісно. Доводиться такими дірами пролазити, що дивно стає, як це можливо. Уяви собі — лізеш, як хробак, по такому проходу, що навіть розвернутися не здатний. По-третє, як для невтаємниченого — досить одноманітно. Налазишся за день, обдереш коліна, обтовчеш плечі та спину об усілякі виступи. Такі от справи.

Здавалося, її це не зацікавило. Юлія розлила по склянках другу порцію коктейлю і промовила:

— Цікаво. Я б хотіла подивитися.

Вона присіла на стільчик навпроти і, поставивши свою склянку, зустрілася з ним поглядом. Він не відвів свого. Юлія посміхнулася і встала, розбираючи міксер, до мийки, а Сергій відчув ніяковість. Від цієї раптової зустрічі поглядами. Хоча на килимі це відбувалося постійно. Напевно, тому він несподівано для самого себе запитав:

— А… а ти не знаєш, хто такий Джеремі Патерсон?

Юлію наче вдарили батогом. Вона здригнулася й різко обернулася до нього. В очах — страх, відчай і лють. Такої реакції Сергій очікував найменше.

— А чому ти питаєш про це мене?

Здалося, що саме на слові «мене» був поставлений наголос. Сергій зовсім розгубився.

— Я… — почав він, затинаючись, наче Євген, — я бачив таку книжку в кабінеті твого чоловіка… Ну я ж не сам увійшов туди! Він запросив мене… І при цьому не примушував заплющувати очі… Мені цікаво, велика книжка…

— Не знаю, — сказала Юлія, знову відвертаючись і продовжуючи займатися міксером. — Він любить збирати всілякі дурниці і надавати їм якоїсь значимості.

Вона домила міксер і повільно обернулася. Губи її розтулилися, наче вона зібралася щось сказати, але передумала. А потім все ж таки запитала:

— Ти хотів знати, навіщо мені це потрібно?

Її чорні очі, п’ять хвилин тому збентежені несподіваним запитанням, зараз випромінювали спокійну рішучість і дивилися на нього так, що стало ніяково і захотілося відвести погляд.

— Навряд чи тобі буде приємно розповідати про це, — промовив Сергій, дивлячись у склянку.

— Ти правий, — погодилася вона. — Але якщо в двох словах — хотілося б жити з відчуттям, що не всім підряд дозволено будь-коли кривдити тебе.

«Можна подумати, що тебе щодня кривдять», — подумав Сергій, але відразу встидався цієї думки. Він сам знав, що достатньо пережити це бодай один раз.