Джеймс і гігантський персик

11

Джеймс поволі обвів кімнату своїми великими наляканими очима.

На нього пильно дивилися якісь істоти, що сиділи на кріслах або напівлежали на дивані.

Істоти?

Чи то були комахи?

Але ж комахи зазвичай маленькі, правда? Скажімо, коник-стрибунець — це ж комашка.

А що б ви сказали, якби побачили такого коника, але завбільшки з собаку? Завбільшки з великого собаку. Чи ви б тоді назвали його комашкою?

Отож прямісінько навпроти Джеймса сидів Старий-Зелений-Коник завбільшки як великий пес.

А біля Старого-Зеленого-Коника сидів величезний Павучисько.

А біля Павучиська сиділа гігантська Зозулька-Боже Сонечко, що мала дев’ять чорних крапочок на своїх яскраво-червоних крильцях.

І кожен із цієї трійці сидів у розкішному кріслі.

А на дивані неподалік напівлежали, зручно скрутившись, Стоніжка і дощовий Черв’як.

На підлозі в протилежному кутку лежала якась товста біла гусінь, подібна до Шовкуна. Однак вона міцно спала, й ніхто не звертав на неї уваги.

Усі ці істоти були не менші за Джеймса, і в цьому химерному зеленкуватому світлі, що сіялося звідкілясь зі стелі, усі вони мали доволі моторошний вигляд.

— Я хочу їсти! — оголосив раптом Павук, не відводячи від Джеймса своїх очисьок.

— Я просто вмираю з голоду! — додав Старий-Зелений-Коник.

— І я! — вигукнула Зозулька.

Стоніжка випросталася на дивані. — Ми всі голодні як вовки! — сказала вона. — Хочемо їсти!

Чотири пари чорних круглих очей втупилися в Джеймса.

Стоніжка почала було звиватися, мовби хотіла зіслизнути з дивана, але так і зосталася на місці.

Усі замовкли… запала довга тиша. Павучиха (бо виявилося, що то павук жіночої статі) роззявила рота й акуратно облизала вуста довгим чорним язичком.

— А ти не голодний? — запитала вона раптом у Джеймса, нахиляючись до нього.

Бідолашний Джеймс тулився спиною до стіни, тремтів зі страху і був такий переляканий, що нічого не зміг відповісти.

— Що з тобою? — поцікавився Старий-Зелений-Коник. — Ти маєш дуже хворобливий вигляд!

— Здається, він ось-ось зомліє, — додала Стоніжка.

— О Господи, який бідолаха! — вигукнула Зозулька. — Він, мабуть, думає, що ми збираємося з’їсти його!

Усі вибухнули реготом.

— Оце так! — сміялися вони. — Яка жахлива думка!

— Тобі не треба боятися, — лагідно пояснила Зозулька. — Нам би й на думку таке не спало. Ти ж тепер такий, як ми, хіба ти цього не знав? Ти член нашої команди. Ми всі в одному човні.

— Ми цілий день на тебе чекали, — сказав Старий-Зелений-Коник. — Ми вже гадали, що ти ніколи й не з’явишся. Я радий, що ти прийшов.

— Тож веселіше, хлопче, веселіше! — підбадьорила його Стоніжка. — А поки що ходи сюди й допоможи мені роззутися. Бо поки я сама поскидаю свої черевички, мине кілька добрих годин.