Джеймс і гігантський персик

24

А от на самому персику всі пасажири були веселі та збуджені.

— Цікаво, чим це все закінчиться цього разу, — буркнув Черв’як.

— Яка різниця? — відповіли йому. — Рано чи пізно чайки все одно прилинуть до берега.

Вони піднімалися вгору і вгору, вище за найвищі хмари, а персик, летячи, м’яко погойдувався з боку на бік.

— А може, послухаємо якоїсь музички? — запропонувала Зозулька. — Що ти на це, Старий Конику?

— З превеликим задоволенням, мадам, — низько вклонився їй Старий-Зелений-Коник.

— Ура-ура! Він нам зіграє! — закричали всі, а тоді посідали кружкома довкола Старого Зеленого Музики… І концерт почався.

Щойно пролунала перша нота, як публіка зачаровано завмерла. А Джеймс узагалі ніколи в житті не чув такої чарівної музики! Літніми вечорами вдома в садочку він частенько слухав, як сюркочуть у траві коники, і йому завжди подобалося це сюрчання. Але це було щось зовсім інше. Це була справжня музика — акорди, гармонії, мелодії і таке інше.

А що за чудовий інструмент, на якому вигравав Старий-Зелений-Коник! Він нагадував скрипку. Було таке враження, що він справді грає на скрипці.

Смичком цієї скрипки була його власна нога. А струнами скрипки слугував краєчок його крила.

Він користувався тільки верхньою частиною своєї ноги (стегном) і проводив нею по краєчку крила з неймовірною вправністю — то швидко, то повільно, але завжди легко й плавно. Саме так користується смичком скрипаль-віртуоз; а музика заповнювала увесь простір блакитного неба божественними мелодіями.

Коли відлунала перша частина твору, усі шалено заплескали в долоні, а пані Павучиха зірвалася з місця й заволала:

— Браво! Біс! Заграй нам ще!

— Тобі сподобалося, Джеймсе? — усміхнувся до хлопчика Старий-Зелений-Коник.

— Ой, це було чудово! — відповів Джеймс. — Я просто зачарований! Так, ніби у ваших руках справжня скрипка!

— Справжня скрипка! — вигукнув Старий-Зелений-Коник. — Пресвяті небеса, ну, що тут сказати! Мій любий хлопче, та ж я сам і є справжньою скрипкою! Це частина мого власного тіла!

— Але хіба всі коники вміють грати на скрипках так само, як ви? — здивувався Джеймс.

— Ні, — пролунала відповідь, — не всі. Якщо хочеш знати, я належу до так званих короткорогих коників. З моєї голови стирчать два коротенькі вусики. Бачиш? Ось там. Коротесенькі, правда? Тому мене й називають «короткорогий». І лише ми, «короткорожці», виконуємо музику, мовби на скрипках і за допомогою смичків. Мої ж довгорогі родичі, ті, в кого з голови стирчать довгі й закручені вусики, під час виконання своєї музики просто труться краєчками крил. Це не скрипалі, а крилотерці. І мушу сказати, що музика цих крилотерців набагато нижчого ґатунку. Вона нагадує не скрипку, а радше банджо.

— Як цікаво! — вигукнув Джеймс. — А я ж досі навіть не замислювався про те, звідки береться сюрчання коників.

— Мій любий юний друже, — лагідно сказав йому Старий-Зелений-Коник, — у нашому світі є безліч речей, про які ти ще не замислювався. Ось, наприклад, як ти гадаєш — де розташовані мої вуха?

— Ваші вуха? Та ж на голові, звичайно. Усі розреготалися.

— То ти навіть цього не знаєш? — хихотіла Стоніжка.

— Краще подумай, — усміхнувся Старий-Зелений-Коник.

— Але ж вони ніяк не можуть бути деінде?

— Чому ж це?

— Ну… не знаю. І де ж вони у вас?

— Ось тут, — показав Старий-Зелений-Коник. — На животі, з обох боків.

— Не може бути!

— Ще й як може. А що тут такого дивного? Ти подивився б, де розташовані вуха в моїх кузинів-цвіркунів.

— І де ж вони в них?

— На лапах. На передніх, попід самими колінами.

— То ти й цього не знав? — глузливо перепитала Стоніжка.

— Жартуєте, — не повірив Джеймс. — Хто може мати вуха на лапах?

— Чому ж ні?

— Бо… бо це просто сміховинно, ось чому.

— А знаєш, що мені здається сміховинним? — вишкірилася Стоніжка. — Я не хочу нікого ображати, але, на мою думку, сміховинно мати вуха на голові. Принаймні це має страшенно кумедний вигляд. Зазирни якось у дзеркало і сам переконаєшся.

— Шкіднице! — втрутився в розмову Черв’як. — Чому ти завжди така груба й нетерпима до інших? Мусиш негайно вибачитися перед Джеймсом.