Джеймс і гігантський персик

30

Усі підвели голови й прислухалися.

— Цс-с-с! Я знову щось почув!

Але голос лунав так здалека, що важко було розібрати слова.

— Це Хмарулі! — крикнула пані Павучиха. — Я знаю — це Хмарулі! Вони знову женуться за нами!

— Крик лунає згори! — сказав Черв’як, і всі одразу глянули вгору, тобто всі, крім Стоніжки, яка не могла рухатись.

— Ой-ой-ой! — забідкалися вони. — Рятуйте! Поможіть! Цього разу нам не врятуватися!..

Просто над собою вони побачили величезну чорну хмару — загрозливу, вируючу, грозову, що починала страхітливо гуркотіти й гримкотіти. А потім, десь з самого вершка хмари знову пролунав далекий голос, але цього разу виразно й гучно:

— Відкручуйте крани! — заревів він. — Крани! Відкручуйте крани!

Не минуло й трьох секунд, як хмара трісла й прорвалася, наче паперовий мішечок, і з неї шугонула вода! Це побачили всі. Це було легко побачити, бо то були не звичайні дощові краплини. То взагалі не були дощові краплини. Це була величезна й суцільна маса води, так, ніби на них просто з неба прорвалося ціле озеро або й цілий океан, і все це падало вниз, униз, униз — спочатку на чайок, а тоді й на персик. Бідолашні мандрівники верещали від жаху й нестямно намагалися вхопитись бодай за щось — за хвостик персика, за шовкові мотузки, за все, що траплялося — і увесь той час вода їх заливала, поливала, обливала, безперестанно бризкала, ляскала, плюскала, хлюпала, шугала, вирувала, булькотіла, гуркотіла, гримкотіла, шуміла, шваркотіла і падала, падала, падала, і всім здавалося, ніби вони раптом потрапили під найбільший у світі водоспад, з-під якого неможливо вибратися. Вони не могли говорити. Нічого не бачили. Їм забило дух. А Джеймс Генрі Троттер, намертво вчепившись за одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персикового хвостика, подумав, що їм тепер уже справді кінець. Аж раптом ця повінь припинилася так само несподівано, як і почалася. Злива вщухла і все вмовкло. Чудові-пречудові чаєчки зуміли проскочити крізь неї й щасливо вигулькнули у чисте небо. І знову гігантський персик спокійно линув собі під таємничим місячним сяйвом.

— Я мало не втопився! — простогнав Старий-Зелений-Коник, випльовуючи воду цілими літрами.

— Я змок до самих кісток! — забідкався Черв’як. — Я завжди думав, що моя шкіра водонепроникна, але це не так, і я тепер наповнений дощем!

— Погляньте на мене, погляньте на мене! — схвильовано вигукнула Стоніжка. — З мене все змило! Усю фарбу! Я знову можу рухатися!

— Давно я не чув таких поганих новин, — буркнув Черв’як.

А Стоніжка витанцьовувала на палубі, робила в повітрі сальто-мортале й голосно виспівувала:

— Ой, та стули ти пельку, — скривився Старий-Зелений-Коник.

— Подивіться на мене! — не вгавала Стоніжка.