25


Джеймс не хотів, щоб Черв’як і Стоніжка знову почали сперечатися, тому він тут-таки спитав:

— Скажіть, пане Черв’яче, а ви теж умієте грати?

— Ні, але я роблю інші речі, причому доволі екстравагантні, — пожвавішав Черв’як.

— А які? — зацікавився Джеймс.

— Ну, — проказав Черв’як, — колись, як стоятимеш на полі чи в саду, подивися навколо і пригадай ці мої слова: кожна грудочка землі, кожне її найменше зернятко за останні кілька років обов’язково проходили крізь тіло Черв’яка! Хіба це не дивовижно?

— Але ж це неможливо! — здивувався Джеймс.

— Мій любий хлопче, це не вигадка.

— Тобто ви фактично ковтали цю землю?

— Як божевільний, — гордо підтвердив Черв’як. — З одного кінця заходило, з іншого — виходило.

— Але ж який у цьому сенс?

— Як це — який сенс?

— Навіщо ви це робите?

— Задля фермерів. Земля від цього стає гарна, м’яка, розсипчаста, і в ній чудово все росте. Якщо хочеш знати, без мене фермери не дали б собі ради. Без нас не обійтися. Ми — життєво необхідні. Тож нема чого дивуватися з того, що фермери нас люблять. Вони нас люблять навіть більше, ніж Зозульку.



— Зозулько! — озирнувся на неї Джеймс. — Вони й тебе люблять?

— Та кажуть, що так, — скромно зізналася Зозулька й почервоніла з голови до ніг. — У деяких місцях, наскільки мені відомо, фермери так сильно нас люблять, що купують цілі лантухи живих Зозульок, несуть їх додому, а тоді випускають на поле. Їм дуже подобається, коли в них на полі повно Зозульок.

— Але чому? — не зрозумів Джеймс.

— Бо ми пожираємо всі ті бридкі малі комашки, які пожирають врожаї. Фермерам це страшенно допомагає, і ми не беремо за послуги ані копійки.

— Ви просто молодці, — похвалив її Джеймс. — А можна одне делікатне запитаннячко?

— Будь ласка.

— Чи правда те, що вік Зозульки можна визначити, порахувавши її крапочки?

— Та ні, це все дитячі казочки, — заперечила Зозулька. — Наші крапочки ніколи не змінюються. Дехто, звісно, має від народження більше крапочок, ніж інші, але їхня кількість залишається незмінна. За цією кількістю можна хіба що визначити, до якого різновиду належить та чи інша Зозулька. Я, скажімо, як сам можеш бачити, Дев’ятикрапкова Зозулька. Мені дуже пощастило. Приємно бути такою.

— Це правда, — згодився Джеймс, розглядаючи її чудовий яскраво-червоний надкрильний панцир з дев’ятьма чорними крапочками на ньому.

— З іншого ж боку, — вела далі Зозулька, — деякі мої безталанніші родичі мають на панцирях не більше двох крапок! Можеш собі таке уявити? Їх називають Зозульки Двокрапкові, і мушу, на жаль, визнати, що вони доволі примітивні й погано виховані. А ще, звичайно, є П’ятикрапкові Зозульки. Вони набагато приємніші за Двокрапкових, але, як на мій смак, вони трохи нахабні.

— Але ж люблять їх усіх? — поцікавився Джеймс.

— Так, — спокійно підтвердила Зозулька. — Люблять їх усіх.

— Мені здається, що люблять майже всіх тут присутніх! — сказав Джеймс. — Як це гарно!

— Крім мене! — радісно заперечила Стоніжка. — Я — сільськогосподарська шкідниця й дуже цим пишаюся! Ох, яка ж бо я жахлива й підступна шкідниця!

— Це точно, — підтвердив Черв’як.

— А ви, пані Павучихо? — запитав Джеймс.

— Вас, мабуть, теж люблять усі на світі?

— На жаль, ні, — гучно й протяжно зітхнула пані Павучиха. — Мене ніхто не любить. Хоч я не роблю нічого поганого, навпаки. Цілісінькими днями ловлю своїми сітями мух і москитів. Я вельми порядна особа.



— Та я знаю, — погодився Джеймс.

— До нас, Павуків, ставляться вкрай несправедливо, — не вгавала пані Павучиха. — Ось тільки минулого тижня твоя бридка тітка Шкварка спустила в унітаз мого бідолашного любого батечка.

— Ой, який жах! — обурився Джеймс.

— Я спостерігала за цим усім у куточку на стелі, — пробурмотіла пані Павучиха. — Було так страшно. Ми вже ніколи його не побачимо. — Її щокою покотилася величезна сльоза і плюснулася на підлогу.

— Але ж кажуть, що вбивати павуків не можна, бо це приносить нещастя? — сказав Джеймс, обводячи всіх поглядом.

— Звичайно, це приносить нещастя! — вигукнула Стоніжка. — Гіршого не можна придумати. Дивися, що сталося з тіткою Шкваркою після того, як вона вбила павука! Хрясь! Ми ж усі це чули, правда, коли її переїхав персик? Цей хрускіт вам, мабуть, приніс чимало втіхи, пані Павучихо?

— Я була вдоволена, — зізналася пані Павучиха. — А заспівай нам, будь ласка, пісеньку про це!

Стоніжка так і зробила.


Тітка Шкварка жирнюща була.

Складки сала звисали з чола.

Тіло, наче драглі, Їй текло по землі,

Коли з хати кудись вона йшла.

І сказала вона: — Все, кінець!

Я не буду вже, мов холодець!

Буду юна й струнка,

Мов листочок тонка… —

Стала тітка листком,

Персик, наче катком,

Розчавив її — от молодець!


— Дуже гарна пісенька, — похвалила її пані Павучиха. — А тепер заспівай нам про тітку Шпичку.

— З превеликим задоволенням, — сказала Стоніжка й усміхнулася:


Тітка Шпичка худюща була,

Аж кістки їй стирчали з чола.

Її права нога

Була, мов кочерга,

Жар в печі розгрібати могла.

І сказала вона: — Як же так?

Хочу бути товста, як бабак,

Буду жерти я все,

Аж мене рознесе,

Як цистерну, як бочку, як бак!

Буду їсти, аж доки зімлію,

Та фігуру змінити зумію… —

Персик все зрозумів,

Їй фігуру змінив —

Розмастив по землі, мов олію!


Усі заплескали в долоні й почали просити, щоб Стоніжка заспівала ще, й вона одразу виконала свою найулюбленішу пісеньку:


Колись давно давно

Ходили пси в кіно,

Кобили їли мило,

А мавпи — крокодилів,

Курчата несли молоко,

Казали свині: «ко коко»,

Кроти і дикобрази

Захоплювались джазом,

Цапи були безрогі,

А кози — козерогі,

А звірів цар — Страшний Кабан

Напісяв просто в бара….


— Обережно, Стоніжко! — раптом крикнув Джеймс. — Обережно!


Загрузка...