Джеймс і гігантський персик

19

— Дивіться! — вигукнула Стоніжка, коли вони закінчили трапезу. — Погляньте на ту тонку кумедну чорну штучку, що пливе ген-ген у воді!

Усі озирнулися.

— Їх там дві, — сказала пані Павучиха.

— Та їх там повно! — уточнила Зозулька.

— Що це таке? — занепокоївся Черв’як.

— Мабуть, якісь риби, — припустив Старий-Зелений-Коник. — Може, вони хочуть з нами привітатися.

— Та це ж акули! — перелякався Черв’як. — Я можу закластися на що завгодно, що це акули, які хочуть нас зжерти!

— Що за дурниці! — заперечила Стоніжка, але її голос раптом затремтів, і вона перестала сміятися.

— Я впевнений, що це акули! — наполягав Черв’як. — Я просто знаю це!

І це, чесно кажучи, зрозуміли вже всі, але їм було надто страшно у цьому зізнатися.

На якусь мить запала тиша. Усі стурбовано поглядали на акул, що поволі кружляли довкола персика.

— Навіть якщо це й справді акули, — проказала Стоніжка, — нам нічого не загрожує, доки ми тут нагорі.

Та не встигла вона цього договорити, як один з тих чорних і тонких акулячих плавців раптово розвернувся й помчав, розрізаючи воду, прямісінько на персик. Тоді акула зупинилася й поглянула вгору своїми маленькими зловісними очицями.

— Геть! — зарепетували всі. — Забирайся геть, потворо!

Поволі й ліниво акула роззявила свою пащеку (якою легко могла проковтнути дитячий візочок) і накинулася на персик.

Усі нажахано вирячили очі.

І ось, наче за помахом вожака, решта акул підпливли до персика, оточили його колом і почали оскаженіло атакувати. Їх було десь двадцять чи тридцять, і всі вони стрибали, кидалися й батожили хвостами воду, що пінилася й вирувала.

Зверху на персику зчинилася паніка.

— Ой, нам тепер усім кінець! — бідкалася пані Павучиха, заламуючи ноги. — Вони зжеруть цілий персик, а коли нам не буде вже на чому стояти, вони візьмуться за нас!

— Це правда! — волала Зозулька. — Нас уже ніхто не врятує!

— Ох, я не хочу, щоб мене з’їли! — лементував Черв’як. — Але ж вони почнуть саме з мене, бо я товстий, соковитий і не маю кісток!

— Невже ми нічого не можемо вдіяти? — з надією звернулася до Джеймса Зозулька. — Я певна, що ти щось придумаєш.

Усі раптом подивилися на Джеймса.

— Думай! — благала його пані Павучиха. — Думай, Джеймсе, думай!

— Швидше! — наполягала Стоніжка. — Джеймсе, швиденько! Ми мусимо щось зробити.

Усі погляди були звернені на Джеймса, і в них був і страх, і розпач і відчайдушна надія.