Джеймс і гігантський персик

32

А коли нарешті розвиднілося, усі повставали й почали розминати свої затерплі тіла. Стоніжка, яка, здається, завжди все помічала найперша, раптом вигукнула:

— Дивіться! Там унизу земля!

— Це правда! — закричали всі, підбігаючи до краю персика й зазираючи вниз. — Ура! Ура!

— Там вулиці й будинки!

— Яке ж воно все велике!

Ба й справді, десь за кілометр під ними красувалося величезне місто, виблискуючи у променях ранкового сонця. З цієї висоти машини нагадували жучків, шо повзали вздовж вулиць, а пішоходи на тротуарах здавалися не більшими за макові зернятка.

— Ви бачите, які там височенні будинки! — вигукнула Зозулька. — Я в Англії ніколи таких не бачила. Як ви гадаєте, що це за місто?

— Це явно не в Англії, — припустив Старий-Зелений-Коник.

— А де ж тоді? — здивувалася пані Павучиха.

— Знаєте, що то за будинки? — вигукнув Джеймс, збуджено підстрибуючи. — Це хмародери! А отже, це, мабуть, Америка! А це, любі друзі, означає, що ми за одну ніч перетнули увесь Атлантичний океан!

— Не може такого бути! — не повірили вони.

— Це неможливо!

— Це неймовірно!

— Ой, а я завжди мріяла потрапити до Америки! — зраділа Стоніжка. — Колись я мала подругу, яка…

— Замовкни! — урвав її Черв’як. — Кому здалася твоя подруга? Нам тепер треба думати про те, яким у біса способом спуститися на землю.

— Запитаймо в Джеймса, — запропонувала Зозулька.

— Не думаю, що це аж так складно, — озвався Джеймс. — Нам просто треба буде відпустити кількох чайок. Тільки не багатьох, а рівно стільки, щоб іншим забракло сили утримувати нас у повітрі. Тоді ми й почнемо спускатися, повільно і м’яко, аж доки торкнемося землі. Ну, а тепер Стоніжка почне потроху перегризати мотузки.