Джовані Трапатоні

Розділ восьмий

У кав’ярні «Гасова лямпа», як завжди, було тепло й затишно. Дивовижний аромат щойно змеленої кави витав у повітрі.

Баба Ганя, незадоволено сопучи, допила третю філіжанку кави та роздратовано пробубоніла:

— Ну ось, де дівся цей Трапатоні? Скільки можна чекати?! Я зараз збожеволію від нудьги.

— Може, з ним щось сталося? — тремтливим голосом запитала Лада.

Баба Ганя тяжко зітхнула і так скривилася, що Ладі одразу стало зрозуміло: бабця роздратована не на жарт.

— Мої вітання найкращим мешканцям найкращого у світі міста, — раптом почувся чийсь хриплуватий голос з-під столу.

Лада з бабцею здивовано перезирнулись, намагаючись зрозуміти, звідки голос.

— Я тут, під столом, — знову прохрипів хтось кволим від страху голосом.

Лада обережно зазирнула під стіл. Там, втиснувшись у табуретку, сидів украй облізлий ворон.

— Доброго дня, о-о, найдобріша дівчинко у світі! — нерішуче вимовив він. — Напевно, це саме ви Лада Гай? Наймилосердніше створіння у світі. Джовані казав мені, що у вас і вашої бабці Ганнусі найдобріші, найкрасивіші обличчя, які коли-небудь бачив світ.

— Мою красу Джовані явно перебільшив, — трохи сердито мовила баба Ганя. — Але, я сподіваюсь, він не забув вам сказати, як ставиться баба Ганя до підлабузництва?

— О, наймудріша бабо Ганю, пробачте, але я жодним чином не хотів розсердити вас, — прошепотів облізлий ворон та змахнув із дзьобика сльозинку.

— Ясно, тут роботи з виховання — непочатий край, — сумно зітхнувши, мовила баба Ганя, вже з жалем дивлячись на заплаканого ворона. — Щось сталося?

— Ви хто? — втрутилась у розмову Лада.

— Я Тоні Бравісимо, — жалібно відрекомендувався ворон. — Ви, певно, знаєте, що нам, воронам, заборонено говорити з людьми… Порушення цієї заборони карається в нас смертю. Але я не міг не попередити вас про жахливу та невдячну підступність.

— Шановний Тоні Бравісимо, — ледь не залізши під стіл, пробубоніла баба Ганя, — чи не буде ваша ласка висловитись нарешті без усіляких зайвих промансів.

— Добре. Повірте, мені жодним чином не хочеться вас образити… Але я не маю вибору… Тому я хочу вам запропонувати вигідну взаємодопомогу. Я рятую вас, а ви рятуєте мене. Згода?

— А як ми можемо вас врятувати, і від чого? — запитала Лада.

— Ви можете дати мені грошей. Сто тисяч обов’язково мають врятувати мене.

— Скільки-скільки? — здивовано перепитала баба Ганя.

— Сто тисяч. Цим ви врятуєте мене… А я, із вдячності, врятую вас.

— А що вам заважає врятувати нас просто так? Без будь-якої вдячності? — посміхнувшись на мізерну пропозицію, запитала баба Ганя.

— Не зрозумів? — украй спантеличено перепитав облізлий ворон.

— Я питаю, що саме заважає вам врятувати нас просто так, без усіляких умов?

— Ну, я не знаю… А ви взагалі можете дати мені хоч трохи грошей?

— Взагалі, можемо, — вже трохи роздратовано відповіла Лада.

— А скільки можете дати? — пожвавішав ворон.

— Ніскільки, — буркнула спересердя баба Ганя. — До побачення, шановний. Ви мені не подобаєтесь.

— Добре-добре… — перелякано затараторив ворон. — Не ображайтеся, я врятую вас просто так… За ту одну тисячу кишенькових грошей, яку панна Лада має у своєму гаманці.

— О, це вже цікаво… — здивовано мовила Лада, знову зазирнувши під стіл, аби глянути на ворона. — І звідки вам відомо, що в моєму гаманці зараз саме тисяча?

— А мені Джовані сказав, — винувато пояснив Тоні Бравісимо. — Будь ласка, панно, дайте мені чесне слово, що подаруєте мені цю тисячу, і я одразу розкажу вам геть усю правду про Джовані і про його підступний план. Я його найкращий друг, тому він одразу чесно розказує мені всі таємниці. Дайте чесне слово, що подаруєте мені ваш гаманець, і я вам розповім усі його таємниці.

— Боже, найкращий друг! Невже ви не розумієте, що те, що ви говорите, — це жахливо! — схвильовано мовила Лада.

— Так-так, я знаю — це жахливо, — погодився облізлий ворон. — Але ж я не маю вибору… Якби ви знали, панночко, які страшні борги по ґудзиках я маю перед канцелярією… Які борги… — знесилено повторив він та знову заплакав. — Я просто… Просто не маю вибору…

— Ми даємо вам слово, шановний, що ви отримаєте цю тисячу. Кажіть, — рішуче втрутилась у розмову баба Ганя.

— Отже… — втомлено зітхнувши, мовив ворон. — Джовані Трапатоні насправді ніякий не Джовані, і тим більше не Трапатоні. Це знають геть усі. Його справжнє ім’я Лука, а прізвища він узагалі немає. Він звичайнісінький бездомний італійський ворон. Лука — найбідніший ворон в усій Європі. Його ніхто не любить, і всі мають за нікчему. Він народився у Римі на площі Квітів, але ніколи не знав ані хто його батько, ані хто його мати. Усі кому не лінь його дурили, забираючи у нього всі ґудзики. Хто силоміць, хто хитрощами, але забирали геть усе. Його заборгованість в Італії складала більше ста тисяч ґудзиків. І його би вже давно італійський вороновий князь Манчіні видав канцелярії ДДТ, якби не легка вдача Луки…

Саме Лука тричі знаходив ґудзики, якими особисто зацікавлювався ДДТ… І хоч ті три ґудзики згодом виявилися все ж таки не тими ґудзиками… Але, все-таки, імператор ДДТ нагородив відзначками нашого «князя»… Манчіні добре знав, що бездомного Луку за страшні борги канцелярія оголосила в розшук. Він мав одразу видати Луку головному інквізитору. Але він не зробив цього. Звичайно, не через своє милосердя, а виключно через холодний та цинічний розрахунок. Хто ж видасть квочку, яка несе золоті яйця?

Лука наївний, на ньому завжди їздили усі кому не ліньки. Коли ж він, дурило, ще в Італії закохався у вірменську принцесу, то його життя взагалі стало нестерпним. Він у розшуку, права жити не має… Манчіні увесь час шантажує його тим, що видасть інквізиції, якщо не отримуватиме від нього потрійну кількість ґудзиків щодня! А як же він їх назбирає, коли весь час має переховуватись? Тож Джовані вирішив тікати. І мене вмовив тікати разом з ним… Пообіцяв, що за мене, як за друга, завжди буде збирати всі ґудзики. Казав, що знає, де треба шукати Справжній Ґудзик… І що коли ми знайдемо цей ґудзик, то ДДТ із вдячності призначить нас князями. Весь час базікав, що якщо ДДТ живе у Львові, значить, і ґудзика загублено саме тут… Я й піддався на його вмовляння. А тепер не знаю, як звести кінці з кінцями. У мене за викупом страшна заборгованість. Луці, звичайно, легше, у нього закохалась Мальва — донька місцевого воронового князя… Вона навіть виклопотала йому дві відзначки від завканцелярії та почесний значок! Мальва, користуючись зв’язками, робить для нього неможливе! Вона за хабар купила йому справжній паспорт! І тепер він уже не Лука нікчемний, а Джовані Трапатоні — інтелектуальний емігрант! А хіба це справедливо, що він тепер має документальний папірець, а я, як боржник, увесь час ховаюсь?! До того ж, ім’я Джовані Трапатоні вигадав я. Саме я знайшов у передмісті Рима віллу, на який жив розкішний дядько у білому костюмі. Саме цього блискучого сеньйора звали Джовані Трапатоні. У нього був найрозкішніший гардероб у Римі. А ґудзики?! Які ґудзики він мав на сорочках! Просто блиск! Тільки у містера Джовані Трапатоні я крав такі перли! Діамантові, смарагдові, рубінові ґудзики — це просто казка… Саме я показав Луці віллу цього сеньйора та його чарівний гардероб. А він, невдячний, обдурив мене і перший почав у Львові називати себе Джовані Трапатоні. То, звичайно, Мальва одразу звернула увагу на Джовані Трапатоні, а не на мене. Назвись я перший Трапатоні, і вона би закохалася у мене…

— Стривайте, шановний… — роздратовано перебила його палку промову баба Ганя. — Щось я не збагну… Ви казали на початку про якийсь підступний план Джовані. Але зараз я бачу тільки вашу заздрість — більш нічого.

— Як це так, нічого? — розгубився облізлий ворон. — Я ж вам щойно прокаркав усю правду, як на сповіді. Джовані насправді не Джовані, а Лука нікчемний! Він вас дурить, невже ви цього не розумієте?! Ви купите усі ґудзики, він викупить Маріам і разом з нею утече!

— Ну, втече… — погодилась із ним Лада. — Ну, то що? Що ж у цьому поганого?

— Як це, що? — зовсім спантеличено перепитав він. — А Мальва? Він же одразу її кине!

— А вони хіба одружені, шановний? — посміхнувшись запитала баба Ганя.

— Звичайно ж, ні! — емоційно вигукнув облізлий ворон. — Як можна? Лука — бідняк… Він порожнє місце! Батьки не дозволять Мальві вийти заміж за нікчему!

— Слухайте, шановний… — стомлено мовила баба Ганя. — То вже не наша справа. Повірте моєму досвіду, закохані самі у всьому розберуться. Вирішать тікати, долі кращої шукати — то нехай шукають. То їх священне право…

— А я? — заплакавши, прошепотів облізлий. — А як же я?

— Ах ось у чому справа! — зметикувала Лада. — То ж ти так і кажи, що дбаєш за самого себе… Боїшся, що Джовані вже не буде збирати за тебе ґудзики?

— Ні-ні… — захитав головою облізлий ворон. — Я не боюся… Просто це нечесно. Лука все видурив у мене… Ім’я моє забрав собі. Мальву закохав у себе. Геть усе в мене вкрав…

— Бачиш, онученько, — звернулася до Лади баба Ганя, — в них усе, як у людей. Підступність, заздрість, зрада…

— Ну, та гаразд… Зрештою, мені вже час летіти, — ворон перелякано подивився на те, як баба Ганя взяла руки в боки. — Панно Ладо, ви обіцяли мені те, що у вашому гаманці. То я вирішив вам нагадати, аби ви не забули…

— Я не дам тобі жодної копійки, — спокійно вимовила Лада. — Усі твої вчинки, Бравісимо, мерзенні. Ти зрадив друга, а це — підло.

— Але ж ви дали чесне слово, — зніяковіло промовив Тоні.

— Я забираю назад своє слово, — стримано відповіла вона.

— Ні-ні, внученько, віддай йому ті гроші, — втрутилась у розмову баба Ганя. — Він ще молодий і не розуміє, що гроші, зароблені на зраді, ніколи користі не принесуть. Тож як хоче, то нехай бере. — І вона, узявши в Лади гаманець, простягнула його облізлому ворону. — На, бери… Але запам’ятай, нечесні гроші не принесуть тобі щастя.

Тоні Брависімо нерішуче підійшов до простягнутого гаманця та знервовано витягнув його з рук баби Гані. Сховавши гаманець під крилом, він незграбно заліз під сусідній столик. І буквально за мить уже виліз із протилежного боку, біля привідчиненого вікна. Стрибнувши на підвіконня, він озирнувся й ображено прошепотів: «Це ви, багатії, тільки й думаєте про щастя… А нам, бідним, не до ваших примх. Ми думаємо не про щастя, а про те, як вижити».

Він прослизнув у вікно надвір та, збивши з підвіконня сича-пугача, який їх підслуховував, миттєво зник.

Пугач дивом устиг кігтем вчепитися за краєчок підвіконня, аби не гепнутись на бруківку. Перелякано кліпаючи очима, він знову видряпався на підвіконня та обережно зазирнув до кав’ярні.

Баба Ганя стомлено зітхнула.

— Може, він по-своєму правий, — мовила Лада.

— Внученько, повір мені, Горан та Бо Ши аж ніяк не багатші за цього Бравісимо. Гроші ніколи не визначають долі. На жаль, багатьом здається, що саме у грошах уся справа. Але, якщо придивитися уважно, то стане зрозуміло, що це не так. Зрада — справді, найлегший шлях до збагачення. Але за таким збагаченням непомітно ховається смерть.

— А чому тоді це не стосується того ж імператора ДДТ? Адже, наскільки я зрозуміла, у нього все — повне крем-брюле, як ти любиш говорити.

— А чому ти думаєш, що його це не обходить? Хіба тобі відомо, чим закінчиться вся ця казка?

— Ну, я не знаю… Єдине, мені здається, що ти занадто вже недооцінюєш усю цю злу казку. Можливо, не варто так легковажно ставитися до всього.

— Та хіба я легковажна? — здивувалась баба Ганя. — Чесно кажучи, коли Джовані розповідав про цього ДДТ та його потужні чари, у мене мурашки бігали по шкірі.

— Просто ти постійно жартувала… Я й подумала, що ти ставишся до цього, як до гри.

— Стривай, а ти як хотіла? Аби я всім цим воронам зізнавалась, що в мене від страху вже повнісінькі штани?

— Та ні, — аж засміялася з її красномовних пояснень Лада.

Саме зараз баба Ганя помітила, що до зали зайшов красивий чорнявий парубок. Гарно, навіть блискуче вдягнутий, він одразу привертав до себе увагу. На його ногах аж блищали чорні лаковані туфлі на підборах. Ідеально зшитий чорний костюм вдало підкреслював його красиву статуру. А чорний метелик та чорні рукавички чудово завершували стиль справжнього джентльмена. Він уважно огледів зал. І, побачивши за крайнім столиком у куточку Ладу та її бабцю, впевнено рушив до них.

— Доброго дня, — ввічливо привітався незнайомець. — Перепрошую за клопіт, але з вами хоче поговорити одна особа, яка зараз, на жаль, не може бути тут особисто. Вона просила передати вам, що мова йде про вашу безпеку та життя.

— Шановний, вельми дякую за запрошення, — мило усміхнувшись, відповіла баба Ганя. — Але мені здається, ви нас із кимсь сплутали.

— Ні-ні, шановна пані Ганно, я не помилився, — вклонившись, мовив стрункий незнайомець.

— Ну, якщо вже вам відомо, що я пані Ганна, — вже серйозно відказала баба Ганя, — то, може, таки й не помилились.

— Мене просили, — ще нижче нахилившись, прошепотів незнайомець, — особливо наголосити на тому, що мова йде про життя. Про ваше життя та життя вашої онуки.

— Хочете кави? — розмірковуючи про щось, запитала в незнайомця баба Ганя.

— Дякую, але, на жаль, у нас обмаль часу.

— Ну добре-добре, ми вже згодні, — втрутилась у розмову Лада. — Кажіть, що треба робити?

— Унизу, біля дверей кав’ярні, на вас чекає лімузин. Зненацька, ніби щось пригадавши, баба Ганя зашепотіла онуці в саме вушко:

— Це може бути небезпечно… Це може бути пов’язано з твоїм татом…

— Hi-ні-ні, люб’язності — це не його метод. У тата завжди все значно простіше. Під’їжджає машина, тебе хапають, заштовхують усередину, везуть в аеропорт, силоміць заносять у літак і все… Ніяких тобі усі-пусі… А ось це, — кивнула вона в бік стрункого незнайомця, — це стовідсотково не його методи.

— Ну, то добре… — вже спокійно підсумувала баба Ганя та одразу посміхнулась гарному незнайомцю. — Шановний, ну, то де ваш лімузин?