Джовані Трапатоні

Розділ третій

Вже за п’ятнадцять хвилин Лада залишила батьків маєток. Аби не ризикувати та не привертати до себе зайвої уваги, вона вирішила скористатися старим заднім палацовим виходом. Навіть дворецький Родман, який знав про палац усе і мав ключі від кожних дверей, уже давно не користувався цим входом до палацу. Років шість тому він необачно забув ключ у замку. А Лада його знайшла. І то знайшла зовсім невипадково. Бо доки вона не пішла до школи, її найпершою забавкою було повсякчасне стеження за дворецьким. Їй здавалося, що мовчазний кремезний Родман насправді ніякий не дворецький. Вона свято вірила в те, що він щурячий король, який спеціально зачарував себе у дворецького, аби втертися в довіру до її батька і згодом відібрати у них весь палац для свого щурячого народу, що нидіє у підвалах палацу. Саме тому цей невгамовний дворецький увесь час нишпорить палацом і так часто спускається до похмурого підземелля.

Так думала малесенька Лада. І не тільки думала, але й постійно намагалася переконати у цьому матір. Однак пані Барбара лише ніжно посміхалася у відповідь. І запевняла свою донечку, що дворецький Родман не має жодного стосунку ані до чар, ані до щурів. Він лишень сумлінно виконує свою роботу — старанно доглядає за палацом. Звичайно ж, мамині запевнення не мали жодного впливу на дівчинку. Не мали, та й не могли мати. Бо кожній малій дитині цілком зрозуміло, що за мовчазним та підозрілим завжди ховається якась страшна таємниця. Тож Лада, як нормальна дитина, повсякчас стежила за дворецьким, намагаючись його викрити. Саме тоді їй і вдалося викрасти той ключ, який дворецький необачно залишив у дверях чорного входу.

Звідтоді минуло довгих шість років, а Лада так і зберігала цей ключ серед улюблених іграшок. Він був дбайливо захований у гладенькому кролику, який мав на животику потаємний замочок-блискавку.

Згадавши про це, Лада вирішила скористатися саме цим чорним виходом із палацу.

Сховавши Джовані Трапатоні у невеличкій дорожній валізі, вона вийшла із замку та заднім ялиновим парком побігла до огорожі.

Саме сьогодні й саме зараз Лада вперше впіймала себе на думці, що аж ніяк не радіє з такого любого їй снігу. Сніг завжди здавався їй чарівним та казковим. Чомусь саме ці білосніжні кучугури нагадували їй про найтепліше та найзатишніше родинне свято — Різдво. Вона добре пам’ятала, як шість років тому батько відвіз її до Лондонського Ґранд-Коледжу, і як складно їй було звикнути до примхливої лондонської погоди. Адже лондонське сире літо так разюче відрізнялося від теплого та затишного українського літа. До того ж, вона довго не могла зрозуміти, чому те, що у Львові називається звичайною сльотою, лондонці гордо та захоплено звуть снігопадом. Певно, якби лондонець хоч раз побачив на власні очі, що таке справжня українська зима, з кучугурами та заметами, він неодмінно сприйняв би це за кінець світу. Або принаймні за початок другого льодовикового періоду.

— З такою швидкістю ми точно спізнимось на бал, — висунувши дзьоба з валізи, висловив своє невдоволення Трапатоні.

— Тихо будь… Не заважай… — захекано кинула Лада, старанно долаючи черговий сніговий замет.

— Ширше! Потрібно ширше робити мах крилами!

— Крилами не вийде. На жаль, у мене вуха замалі, інакше я б, мабуть, собі допомогла.

— Боже мій, бідолашні люди… І як же вам складно по землі ходити. Ось ми, ворони, у нас усе інакше… Махнув крилом — і вже там. Махнув крилом — і вже тут…

— Слухай, Джовані Трапатоні, вибач, друже, але зараз мене страх як усе дратує. Посидь спокійно, дуже тебе прошу, — Лада важко перевела дихання та обережно впхнула голову Джовані у валізу.

— Я просто думав, може, тобі потрібна допомога, — знову висунувши свого дзьоба із валізи, обережно промовив він.

— Зараз найкраща допомога — помовчати, — долаючи останній сніговий замет перед парканом, зауважила вона. Та знову обережно засунула голову Джовані до валізи.

— Я, звичайно, дико перепрошую, — несміливо прошепотів ворон, знову протиснувши дзьобика з валізи, — але ж мені треба чимось дихати… До того ж, чесно кажучи, страх як кортить поговорити про твій план, — мовив він, коли вже Лада пролізла через шпаринку в паркані.

— Джовані, друже, давай ми зараз доліземо до траси, і там уже поговоримо про план.

Озирнувшись назад, Лада вперше помітила, яку величезну площу займає їхній парк.

За віковічними ялинками ледь прозирав запорошений снігом палац. Його засніжені вежі аж ніяк не здавалися могутніми кам’яними спорудами. Вони чомусь нагадували смачні кремові тістечка з якоїсь дивовижної казки.

— Он, дивись, — Лада махнула вбік рукою, — за тим лісочком уже має бути траса. Отже, до міста рукою подати. Але, зважаючи на те, що ми рушили навпростець, по кучугурах, то нам ще доведеться добряче попотіти.

— Це все прекрасно. Але перед тим, як ти почнеш пітніти, благаю тебе, розкажи мені свій план.

— План простий. І план, на щастя, не один, а цілих два! Тож план перший: я маю найкращу у світі бабцю. Саме вона нам і допоможе. Моя бабця знайде необхідну суму, аби купити ті ґудзики, яких бракує.

— А де… Де вона її знайде? Вона що, має серйозну скарбничку?

— Ні, моя бабця не має жодної скарбнички. Але ми з нею маємо чудовий план, як боротися зі страшенною жадібністю мого тата.

— Ну-ну! — зацікавлено вигукнув Трапатоні. — Кажи нарешті, де ми дістанемо гроші!

— Мій тато має такий страшний характер, що в нього снігу взимку не випросиш, — розпочала Лада, рушивши по заметах у бік траси. — Він вважає, що гроші існують не для того, аби їх витрачати, а виключно для того, щоб їх накопичувати. Копійка карбованець береже — його улюблена приказка. Ти не повіриш, але іноді, коли він поставить собі мету за місяць, припустимо, відкласти десять мільйонів, а в нього це, з якихось причин, не виходить… Тоді вся наша родина переходить на самі хліб та воду… І доки він не досягне своєї цілі, вся сім’я буде їсти лишень хліб із водою. Чесно кажучи, таке буває вкрай рідко, та все ж таки буває.

— Ну-ну, кажи швидше, де ми візьмемо гроші?! — нетерпляче перебив її Джовані.

— Так ось… — вела далі Лада. — Тато вважає марним будь-яке витрачання грошей. Будь-яке, окрім мого виховання та освіти. Все, що стосується цих питань, він завжди фінансує щедро та першочергово. Усе, що стосується навчання в Англії, я не розповідатиму, бо тобі це нецікаво. А ось щодо родинного виховання, то можеш послухати. Тато вважає, що його теща, а моя чудова бабця Ганя — найжахливіше створіння в світі. За твердженнями тата, саме вона руйнує усі його титанічні зусилля, спрямовані на моє виховання. Тато ладен піти на будь-які витрати, аби тільки я не мала змоги спілкуватися з моєю бабцею.

— Стривай-стривай! Я, зрештою, збагнув! О, ні! Це неможливо! — вигукнув Трапатоні та, впавши на кучугуру, почав довбати головою сніг.

— Я тобі не заважаю? — поцікавилася Лада, здивовано дивлячись на те безглуздя, що він виробляє. — Може, зрештою, поясниш, у чому справа?

— Ти що, сподівалася добути необхідні гроші за допомоги своєї баби Гані?! Ти на неї сподівалась?! — роздратовано прокричав він.

— Ну так, я сподівалася на неї. Цей трюк у нас завжди виходив…

— Який трюк?! Яка баба Ганя?! — знову кинувшись у сніг, закричав Трапатоні. — Баби Гані немає! Немає! Її відіслано на Кіліманджаро! Її немає!

— Стривай, Джовані, що ти мелеш? — прошепотіла Лада, спантеличена його поведінкою. — Яке Кіліманджаро?! Ми вчора по телефону з нею говорили… І сьогодні в «Гасовій лямпі», як завжди, забили стрілку.

— Боже мій, що буде з Маріам?! — вигукував Трапатоні, увесь час стукаючись головою об сніг. — Що з нею буде?! Її стратять! Я вже не встигну зібрати цей клятий викуп! І її стратять! Мою Маріам стратять! І як?! Як я міг довіритись цій розбещеній дівчинці-багатійці?! І де?! Де ти взялася на мого дзьоба?!

Лада, обурена неадекватною поведінкою та несправедливими звинуваченнями Джовані, схопила його за хвоста та силоміць витягла із кучугури, в яку він під час своє істерики добряче встиг удовбатися.

— Ну, досить вже істерик! — строго крикнула вона йому під саме вухо. — Заспокойся! І тепер нормально, зрозумілою, людською мовою поясни, що сталося? Чому ти думаєш, що моя бабця вже на Кіліманджаро?

— Я не думаю, я знаю… — схлипуючи, відповів Джовані. — Сьогодні зранку, коли я безсилий лежав на твоєму підвіконні… Я чув… Чув, як твій тато, перед тим, як сісти до машини, наказував убивці, Родману, негайно вивезти твою бабцю на край світу. На Кіліманджаро. «Мій терпець урвався, — сказав він, — я більше не бажаю бачити це старе стерво у своєму домі, і взагалі, я її не хочу бачити ніколи. Здійсніть її мрію. Ця стара дурепа все життя мріяла побачити Кіліманджаро. То влаштуйте їй цю мандрівку. Але цього разу я не бажаю, аби вона поверталася. Якщо її з’їдять якісь аборигени, усім дарую щедру нагороду, але… — вже пошепки додав твій батько, — усе красиво має бути. Придумайте, як саме. Нехай її смерть буде красива, як моя вдячність за її доньку та онучок. Одним словом, я більше не маю ані бачити її, ані чути».

І тут Джовані по-страшному скривився і голосом Родмана додав: «Господарю, не турбуйтеся. Усе буде зроблено найкращим чином».

— Я тобі не вірю, — холодно мовила Лада, поклавши ворона на сніг та сівши поруч із ним. — Ти все вигадав. Усі твої слова — неправда.

— Хай буде так… — розчулено пробубонів Джовані та, підібгавши під себе ніжки (так само, як і Лада), задививсь у далечінь.

Згадавши щось, Лада занишпорила по своїх кишенях. Знайшовши телефон, вона швиденько набрала бабцин номер. У слухавці майже одразу почувся беземоційний, механічний голос: «Абонент не доступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Лада роздратовано жбурнула трубку в сніг, а потім зненацька різко розвернулася до Джовані, який сидів поруч із нею.

— Ах ти ж гад! — зневажливо прошепотіла вона до нього, штовхнувши його в плече. — А чому?! Чому ти одразу не розказав мені все, що почув?! Чому ти досі мовчав, гад ти такий?! — і вона знову штовхнула його в плече.

— А чому?! Чому я мав одразу це розповідати?! — налякано пробубонів ворон та обачливо відсунувся подалі.

— Як це чому? — розгубившись від такої нахабної підступності, перепитала Лада та, нахилившись до ворона, долонею ляснула його по дзьобу. — І ти ще питаєш, чому?!

— У нещасті — кожен сам за себе. Якби я одразу тобі все розказав, ти би кинулася рятувати свою бабцю. А мене і мою Маріам кинула б напризволяще, — Джовані напружив лапки і завбачливо проковзав себе по снігу на безпечну відстань.

— Ах, ось воно значить як… Значить, кожен сам за себе? — ледь стримуючись, перепитала вона, розгойдуючи у руці валізу. — А нащо ж ти, зараза така, до мене прибіг? Коли кожен сам за себе…

— Приповз, — виправив її Джовані, — і взагалі, ти мене неправильно зрозуміла, — перелякано забубонів Трапатоні, знову проковзавши від неї подалі. — Ладо, стривай, тваринок, тобто пташок бити не можна… Це негуманно!

— Ах, негуманно?! — крикнула вона, пожбуривши у Джовані валізу.

Трапатоні, ледь ухилившись, незграбно махнув крилами та спробував набрати висоту. Але марно. Перебинтоване крило не давало змоги піднятись у повітря вище, ніж на метр. Тож він, летячи над самою землею, відчайдушно намагався ухилитись від Ладиної розгойданої валізи.

— Ладо, стривай! Хворих не чіпають! Поранених не б’ють! — захекано тараторив він, ледве ухиляючись від помахів валізи.

— Філософ ти гидотний! Сорока боязлива! — ображено вигукувала Лада, стрибаючи по кучугурах за Джовані. — Гад! Зараза ти летюча!

— SOS!.. SOS! Пташка — друг людини! Людина — вінець природи! Наймилосердніше створіння! Ладо, зупинися! Поранених не б’ють — це знають навіть діти!

— Правильно, — відчайдушно заволала Лада, роздратована з такої мізерної філософії, — мерзотників не б’ють — їх убивають!

— Ну все, — виголосив Джовані, — триматися немає більше сили! Єдине, Ладо… Я маю виголосити своє останнє побажання! Кожен перед смертю має право на останнє побажання! Навіть таке нікчемне пташеня, як я! Останнє побажання — це святе! Ладусю, чуєш мене, ні?! Перед тим, як ти позбавиш гидотного мерзотника життя… Залиш йому принаймні право на передсмертне побажання!

— Кажи! — вже спокійніше вигукнула Лада, не припиняючи спроб його наздогнати.

— Коли… — жалібно занив Джовані. — Коли ти врешті мене приб’єш… Благаю тебе, врятуй мою Маріам! — голосно гукнув він та з розмаху лупнувся усеньким тілом об лобове скло велетенського джипу, який невідь-звідки виник на його шляху.

— Добре, обіцяю… — механічно відповіла Лада, розгублено зупинившись перед самісінькими колесами позашляховика.

— Все, кінець… — промайнула у Лади в голові думка. — Родман помітив, як я вибиралась із палацу, й одразу доклав батькові про мою втечу.

Раптом передні двері Джипу відчинилися і з машини визирнуло здивоване обличчя баби Гані.

— Господи, Ладусю, онученько, та по тобі «Ґрінпіс» плаче.

— Ба… — зненацька заплакавши, знесилено прошепотіла Лада.

Вона похапцем підбігла до неї та стрибнула їй на руки. І вони разом гепнулись у замет.

— Ти жива… Слава Богу!

— Ну-ну, — лагідно посміхнувшись, прошепотіла баба Ганя, обтираючи теплими долонями із онуччиного лиця сніг. — Не варто плакати, Ладусю…

— Я… Я так злякалася за тебе… — затинаючись від сліз, мовила вона. — Я… Я тебе… Я тебе дуже люблю… Дуже-дуже, — повторила вона вдруге та, притиснувшись до бабусиних грудей, заплакала ще сильніше.

— Ну-ну, сонечко… Все буде добре, ось побачиш, — тихесенько прошепотіла їй на вушко баба Ганя.

Тільце Джовані нечутно сповзло по склу вниз…