Розділ дев’ятий

Пугач, сидячи на підвіконні третього поверху кав’ярні, уважно витріщав свої булькаті очі, аби розгледіти, що відбувається біля входу. Помітивши, що Лада з бабцею виходять із «Гасової лямпи», він заплющив очі, щось буркнув собі під ніс та стрибнув із підвіконня головою вниз. Прямо в повітрі пугач перетворився на маленьку тріску, яка приземлилася точнісінько на Ладину плетену шапочку.

На жаль, ані бабця, ані Лада цього не помітили. Вони лишень відзначили, що незнайомець казав правду. Біля самісіньких дверей кав’ярні «Гасова лямпа» був припаркований чорний лімузин. Усі його вікна відблискували дзеркальною чорною поверхнею. І якби хтось намагався зазирнути всередину, то, крім свого відображення, нічого не побачив би.

Незнайомець чемно відчинив задні двері та ледь помітним помахом долоні запросив сідати до машини.

— Дякую, — невдоволено буркнула баба Ганя, помітивши, що її дзеркальне відображення на голові має не вельми охайну зачіску. — Час іти до перукаря, — порадила вона сама собі та першою полізла до авта.

Незнайомець обережно причинив за Ладою двері та швиденько сів на місце водія.

Лімузин одразу рушив і хутко помчав вузенькими вуличками Львова. Баба Ганя та Лада ошелешено дивились на ворону, що мовчки сиділа навпроти них, на протилежному сидінні лімузина. Масивне коралове намисто, яке прикрашало її груди, недвозначно підкреслювало, що перед ними саме ворона, а не ворон. Вона напружено мовчала та уважно розглядала своїми чорними оченятами гостей.

— Напевно, ви саме та особа, яка не мала змоги одразу відрекомендуватись особисто? — ледь стримуючи посмішку, запитала у серйозної ворони баба Ганя.

— Так, це я, — владно мовила ворона.

І знову запала тиша.

— Ви нас покликали, аби помовчати? — здивовано посміхнувшись, запитала Лада.

— Слухайте, шановна, — втрутилася бабця, звернувшись до мовчазної ворони. — Ви добре почуваєтесь? Вас не вкачало? Може, вас таки нудить? То ви не соромтеся — кажіть.

— Так, мене нудить, — ледь відкриваючи дзьоба, відповіла ворона. — Мене нудить тоді, коли хтось пхає свого дзьоба у чужі справи.

— Перепрошую, то це серйозні симптоми, — ввічливо мовила баба Ганя. — Не можна так недбало ставитись до власного здоров’я. Ви зарядку робите щоранку? Чи абияк?

— Я не роблю зарядку взагалі, — ледве стримуючи гнів, прошепотіла зла ворона.

— О, будь ласка! Ось і результат! — плеснувши в долоні, вигукнула баба Ганя. — А недбальство — пряменький шлях до грипу! Професор Тарасюк так і говорить: зарядка — це антибіотик проти грипу! А із загартовуванням у нас що? Порядок чи така ж морока? Якщо морока, то професор Сорока радить починати гартування саме з обтирання. А щоденне обтирання має плавно переходити в купання…

— Та помовчіть нарешті хоч хвилину! — не витримавши глузувань, прогорланила ворона.

— Тихо! — зненацька крикнула баба Ганя. — У вас тіпається праве око, — вже пошепки додала вона. — Це нервове чи просто класний фокус? Ні-ні… — знову зненацька сплеснувши в долоні, радісно скрикнула баба Ганя. — Це ви демонструєте нам фокус! Стовідсотково — фокус! Нервами сіпати так оком неможливо! Ви знаєте, мій давній друзяка професор Тарасюк теж виробляє неймовірні фокуси. Уявіть собі, він легко може махати своїми вушками! Не чіпаючи їх руками! Уявіть собі! Сидить, виписує рецепт і одночасно махає вухами! Туди-сюди! Сюди-туди! Фантастика! Це, я вам скажу, такий фокус, що тут і цирк відпочиває! Бо професор Тарасюк цей трюк завжди робить ненапружено та грандіозно! Так само, як оце і ви… — І тут баба Ганя чомусь перейшла на шепіт. Вона багатозначно нахилилася до нервової ворони і таємниче прошепотіла:

— Сподіваюся, ви знайомі з професором Тарасюком?

— Ні, — намагаючись приховати роздратування, буркнула ворона.

— Не переживайте, — баба Ганя по-змовницьки підморгнула оком, — я вас познайомлю. Він, як людина широкої натури, люб’язно відкриє вам секрети свого трюку… А це, я вам скажу, вже зовсім інший, професійний, рівень! Уявіть собі, ви легко тіпаєте оком та ще й махаєте вухами! Два в одному! Фантастика! Це ж справжнє крем-брюле! Та будь-який цирк одразу забере вас з ногами та руками… Тобто з крилами, — чемно виправилась вона. — Ну, як пропозиція — перспективна? Я просто зараз можу передзвонити Тарасюку…

— Дякую, іншим разом… — льодяним голосом відповіла трохи розгублена ворона. — Пропоную не гаяти більше часу на дурниці, а відразу перейти до справи, — вже зосередженіше мовила вона. — Мушу зазначити, що вам, шановні, не пощастило: ви вляпались у вкрай неприємну історію. Те, до чого ви ставитесь як до забавки, дуже швидко стане для вас драмою. Жодна нормальна людина, будучи на вашому місці, не ризикнула б лізти туди, куди її не просять. Але ви — яскраві представниці вибраного класу багатіїв. Ви розбещені своїм безпроблемним, затишним життям. І ваша нездатність відчувати небезпеку зіграє з вами злий жарт. За свою самовпевненість ви будете покарані. І якщо зараз вам забракне глузду зупинитись, то вже потім буде пізно. Повірте, вам ніхто не допоможе. Ані ваш усемогутній батько, ані його великі гроші. У вас немає жодних варіантів.

— Це погроза? — спокійно запитала Лада.

— Ні, це — дружня порада, — довірливим голосом відповіла ворона.

— О, до речі… — вигукнула баба Ганя, ніби щось згадавши. — А ви, шановна, випадково не місцева багатійка Мальва?

— Так, це саме я, — пихато задерши дзьоба, велично промовила вона. Потім, нахилившись у бік Лади, багатозначно їй прошепотіла:

— Сподіваюсь, вам відомо, що у Львові я маю майже таку саму владу, як і ваш батько — банкір пан Макс Гай?

— Ні, мені це невідомо… — грубо відповіла Лада, роздратована тим, що її батька було згадано саме в такому порівнянні.

— Ну, то майте на увазі, — посміхнувшись, мовила ворона.

— Так-так, ми візьмемо це до уваги, — втрутившись до розмови, награно чемно викрикнула баба Ганя. Потім вона нахилилась до Лади та навмисне голосно прошепотіла:

— Май на увазі: у присутності цієї строкатої сороки не можна гризти нігті та колупатися в носі… Запам’ятала?

— Запам’ятала, — підігравши бабці, вслужливо відповіла вона, настільки голосно, аби добряче було чути вороні. — Ба, а це… Як його… Коли підступить метеоризм, що робити? Випускати чи триматись?

— Триматись! — теж підігруючи внучці, прошепотіла баба Ганя.

— А коли вже сил не стане тримати той метеоризм? — перелякано запитала Лада. — Що тоді робити?

— Тоді вже випускай, — зі знанням справи порадила внучці бабця. — Випускай, але тихесенько… Так, аби ця поважна пані не почула…

— Зрештою… — рішуче перебила ворона їхнє блазнювання. — Зрештою, ситуація навіть гірша, ніж я уявляла. Ви не просто розбещені своїм безпроблемним життям — ви ним цілковито спаплюжені. Саме через це ви й не відчуваєте смертельної небезпеки… Запам’ятовуйте… По-перше, ваша допомога Джовані — це даремно витрачений час. Я вам гарантую, що нікчемну Маріам все одно сьогодні стратять. Жодна потвора жодним чином не зможе забрати мого Трапатоні. Хто спробує чинити опір — той помре у муках.

— У страшних муках? — із цікавістю перебила її баба Ганя. — Чи так, просто, у звичайних, пересічних муках?

— У достатніх, — не змигнувши оком відповіла Мальва. — По-друге… Жодна людина, яка побачить Великий Бал імператора ДДТ на власні очі, вже не зможе лишитися людиною. Вона назавжди буде обернена в перевертня. Юрку! — гукнула вона до водія, навіть не озирнувшись на нього. Юрку, обернись! Своєю подобою покажись!

І, щойно вона договорила фразу, водій, чорнявий, файний хлопець, одразу обернувсь на ворона. Від несподіванки Лада здригнулася. Бабця взяла її долоню до своїх рук та ніжно стисла, аби заспокоїти онуку.

— Слухайте, це справді класний фокус! — награно всміхнувшись, мовила вона. — Треба буде спитати професора Тарасюка, чи може він виробляти такі трюки…

— Лишіть у спокої вашого Тарасюка! — суворо наказала Мальва. — Він на таке не здатен.

— Ну-у, — значуще заперечила баба Ганя, — ви недооцінюєте професора Тарасюка…

— Юрку! — тепер уже звернулась вона до водія-ворона, який вправно керував автомобілем. — Покажися перед нами не чарівними ділами, а очима своєї мами!

І ворон-водій одразу, прямо на очах, знову перетворився на файного хлопця.

Баба Ганя відчула, як у Лади побігли по спині мурашки.

— Слухайте, — звернулась вона до пихатої ворони, — маю висловити вам щирий комплімент. За все своє життя неодноразово бачила, як легко люди перетворюються на скотину. Але… Щоб із скотини, тобто, перепрошую, з тварини, так легко обернутись на людину… Таке вперше бачать мої старі очі. Це, мушу визнати, справжнє диво.

Роздратована Мальва, не звернувши жодної уваги на її компліменти, зверхньо вела далі.

— Ще позаминулого року Юрко був звичайним хлопцем. І його життя, окрім райдужних перспектив, не віщувало більш нічого. Він навіть школу закінчив зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Львівського університету… Все й надалі у його житті складалося б чудово, якби не його дивна пристрасть до малювання. Він необачно поліз до Старої Водокачки, аби з неї, з самої гори намалювати етюд старовинного Львова. Він випадково опинився не в тому місці і не в той час. І зовсім випадково побачив те, чого не мають права бачити людські очі. І тепер він уже ніколи не зможе повернутись до людей. Він триста років має нидіти у тілі ворона. До того ж… Прошу зважити на те, що Юрко ніколи не належав до тих пустунів, які тиняються без діла по дворах із хворобливим наміром будь-що вчинити шкоду. І навіть він, чемний медаліст, вихований студент-першокурсник, втрапив у такий конфуз. Тож його приклад має вам допомогти усвідомити всю небезпеку… Та всі жахливі наслідки… А вони неминучі, якщо такі розбещені нероби, як ви, шановні, будуть і далі пхати дзьоба туди, куди не просять… Юрку! — голосно гукнула вона водія. — Скажи шановним, чи в моїх словах була хоч крапелька брехні?

— Ні, хазяйко… — чемно відповів файний хлопець. — Усі ваші слова правдиві.

Він сумно подививсь у дзеркало, на мовчазну Ладу та її бабцю і додав:

— Усе, що ви почули, — правда. Ще півтора року тому я жив звичайнісіньким людським життям. Ходив до школи, потім — до університету… І раптом, в одну мить, усе перетворилася на пекло. Хоча мені ще пощастило. Мене подарували пані Мальві, а це неабияке везіння. Моя господарка — вкрай милосердна пані. Іноді вона навіть дозволяє мені літати до моєї мами. Я прилітаю на вулицю Ференца Ліста, до нашого будинку № 14. Сідаю на підвіконня і годинами дивлюсь на свою маму. Це таке щастя… Таке неймовірне щастя дивитись на свою маму… Бачити її…

І тут він стих. Лада подивилася у дзеркало на лобовому склі. У ньому добре було видно його очі. Він плакав. Тихо, тихо плакав.

— Будь ласка. Ви бачите на його обличчі сльози каяття. Але, на жаль, уже нічого змінити неможливо, — зверхньо вела далі Мальва. — Тож, сподіваюся, вам перехочеться мати таку сумну перспективу. І бути перетвореними на ворон або гадюк чи жаб.

— А що, у вас насправді такий гарний асортимент перевтілень? — поцікавилася баба Ганя.

— Так, у нас вражаючий асортимент, — хвалькувато відповіла ворона. — Все залежить від настрою та натхнення імператора ДДТ.

— Слухайте, як на мене, на стару бабу, то це класний варіант! — радісно посміхнулась баба Ганя. — Перевтілитись на якусь троянду чи на чарівну орхідею для такої старої, як я, — це гарна перспектива!

— В асортименті ДДТ таких романтичних варіантів немає, — серйозно пояснила Мальва. — Тож ваше блазнювання знову недоречне… І ще одне. Я, як хазяйка міста, в якому останні двісті дев’яносто дев’ять років живе імператор, нікому не дозволю зіпсувати сьогоднішній Великий Бал. Тож попереджаю вас востаннє. Не смійте пхати дзьоба до чужих справ. Я не дозволю зіпсувати вам Великий Бал!

— Ой, матінко рідна, і що воно так муляє мені ту ногу… — скривившись, прошепотіла баба Ганя та, нахилившись, заходилась йорзати свій чобіт. — Ти глянь, таки натерла новими чоботами мозолі… — заклопотано пробубоніла вона собі під ніс. — О, до речі! Шановна Мальво, а вам ніколи ще не доводилося чоботом отримувати по мордяці? — ніжно запитала у ворони баба Ганя.

— Ви, правдолюбна, — з ненавистю прошипіла до неї Мальва, — погляньте у вікно! Там, за вікном, нічого не пече ваші правдиві очі?! Чи під власним носом ви бачите лишень досконалість? Несправедливості там, за вікном, у людських містах, немає?! Гляньте, гляньте! Гарненько придивіться! Все місто прикрашене різдвяними зрубаними ялинками! Росла собі ялиночка, прийшли ви, милосердні люди, і жахнули її під самий корінь! І все лишень для того, аби вона два тижні милувала ваші правдолюбні очі! А потім — на смітник! Ось ваше справжнє милосердя і гуманність. Тож виправляйте ту несправедливість, яка під самим вашим носом, і не лізьте під чужий! Подивіться! Гляньте, гляньте у вікно! Майже на кожній панянці хутряна шуба! Чоловіки, через одного, носять хутряні шапки! І це — у цивілізованій Європі! Чи, може, ваші милосердні голови та гуманні душі не знають, яким чином ви дістаєте це хутро?! То я можу вам сказати, звідки і в який жорстокий спосіб ви, цивілізовані люди, його маєте! Або ось цей ваш чобіток… який ви з ненавистю зіжмакали в своїх руках… Знаєте, з чого він пошитий? Що, теж не знаєте?! Ну то я, зла і брутальна ворона, зараз вам це розповім. Це милосердні люди забили телятко, зідрали з нього шкіру та й пошили для вас, правдолюбна пані, чобітки. Що витріщились на мене? — сміливо та зневажливо вигукнула Мальва. — Виправляйте те, що під вашим носом! А не лізьте… Не лізьте зі своєю жалістю рятувати якусь вірменську ворону, яку ви навіть не бачили! І Джовані… Джовані ваша гуманність не потрібна!

— Все? — спокійно запитала у ворони баба Ганя, щойно та змовкла.

— Сподіваюся, що все, — відповіла Мальва. — Сподіваюсь, ви хоч щось збагнули.

— Я одразу збагнула, що треба негайно телефонувати професору Тарасюку. За вами, люба, просто-таки плаче університетська кафедра. На трибуні ви мали би шалений успіх.

— Знову за своє? — зневажливо посміхнувшись, мовила Мальва. — Ваше блюзнірство зайвий раз доводить, що вам правда очі коле.

— Це ви підмітили влучно, — погодилась баба Ганя. — Але ця правда не лишень мої очі коле. І серед ваших воронів є такі ж самі хворі… Той же Горан та Бо Ши… Думаю, їхні очі боляче пече… Пече, аж випікає теперішня несправедлива суспільна побудова… Завжди і всюди були і ті, кому пече, і ті, хто ходять у хутрах, і ті, кому байдуже це все… Ось така проста відповідь на ці складні питання… Ну, а тепер… Я думаю, ми, зрештою, вже вільні… Юрку, не в службу, а в дружбу, пригальмуй нам біля Оперного — далі ми самі.

— Юрку, зроби, як вона просить, — владно наказала Мальва.

— Буде зроблено, господине, — відповів чорнявий файний хлопець. І чорний лімузин майже відразу зупинився.

Юрко хутко вискочив з машини та чемно відчинив задні двері.

— Слухайте, Мальво, — звернулась Лада до ворони, — мені так кортить вас запитати…

— Ну, то запитайте, — дозволила Мальва.

— Про нас вам, певно, повідомив облізлий підлабузник? — випередивши онуку, стомлено запитала баба Ганя.

— Ви маєте на увазі Тоні Бравісимо?

— Так-так, саме цього нікчему я й маю на увазі.

— Ні-ні, це не він… Я взагалі спілкуюся винятково з князями та графами.

— Ясно, — буркнула пані Ганна, посміхнувшись із такої кострубатої брехні.

— А навіщо вам Джовані? — дочекавшись черги, запитала Лада. — По-моєму, він вам аж ніяк не підходить.

— Саме тому він мені й потрібен. Він має те, чого не має жоден ворон. Він наївний та безпосередній. Він смішний…

— Це правда, — погодилась Лада. — Але навіщо вам ця наївність та безпосередність? Ви така серйозна панна… І тут на тобі… Таке непорозуміння…

— Це моя особиста справа, — незадоволено буркнувши, відповіла вона. — Може, ви ще запитаєте, чи ми вже цілувалися?

— Переконана, що ні, — втрутилась у розмову баба Ганя. — Інакше нам не довелось би познайомитись із Джовані. Бо ви, шановна, неодмінно зацілували б його до смерті. Вам таки бракує, шановна, почуття міри. Це одразу впадає у вічі, — вже вилізши з лімузину, додала вона. — Ходімо, Ладусю, мені вже кортить посьорбати кавусі.

Юрко ввічливо подав Ладі руку, і вона легко вискочила з машини. Парубок причинив двері та обережно, потайки сунув їй до кишені якусь записку.

— Благаю, — ледь чутно прошепотів він до них, — перекажіть моїй мамі, що я живий. Нехай вона не побивається за мною. Передайте… Передайте їй, що ворон, якого вона іноді годує пшеницею на своєму підвіконні, — це її син…

— Адреса! — прошепотіла Лада. — Яка адреса?

— Ференца Ліста, 14, квартира 7… Записочку для мами я сунув вам у кишеньку.

— Я передам… Обов’язково передам…

— Дякую, — ніжно відповів Юрко. — Хоча ні! — розгублено додав він. — Записку викиньте — не передавайте… Мама не витримає усієї правди… Просто скажіть їй, що я живий. Він хутко скочив за кермо, і вже за мить чорний лімузин загубився у потоці машин. Лада й баба Ганя стояли на узбіччі та мовчали.

— Слухай, ба… — першою мовила Лада. — А тоді, два роки тому, під час вересневого зорепаду… Коли ти вперше почула розмову воронів… Що ти подумала тоді?

— Тоді? — задумливо перепитала баба Ганя. — Тоді ми з дівчатами вирішили регулярно робити зарядку, бігати крос та частіше бувати на повітрі… Що це за тріска в тебе на помпоні? — запитала бабця, діставши з Ладиного помпона пожовклу дерев’яну тріску. — Де ти її підчепила?

— Не знаю, — механічно відповіла Лада та, узявши тріску, кинула її на сніг. — Ба, я швиденько скочу на Ференца Ліста, а ти біжи до «Лямпи». Порадуй Джовані, що весь викуп ми вже маємо. Я хоч два слова скажу Юрковій мамі — заспокою її та одразу вирушаємо на бал…

— Класний план. Але на Ліста ми заскочимо разом…

— А Джовані? — перебила бабцю Лада.

— Джовані зачекає, — переконливо підсумувала пані Ганна. — Все, біжимо — не гаймо часу!

— То, може, вернемось до «Лямпи», заберемо машину? Так буде швидше…

— Онученько, яка машина? — баба Ганя захитала головою, — тут від сили триста метрів ходу. Біжимо швиденько! — І, вхопившись за руки, вони помчали по засніженій бруківці.

Пожовкла тріска, яку Лада кинула додолу, ледь поворухнулась та одразу перетворилась на сича, що стирчав просто з кучугури, зарившись головою у сніг. Він одчайдушно смикнув лапками та хутко виліз із кучугури. Налякано блимаючи очима, сич озирнувся навкруги. І, помітивши, куди попрямували бабця і Лада, він мерщій кинувся їх наздоганяти.

— Угу! Угу! — протяжно пролунав його глухий голос понад вулицею Театральною та зненацька зник у найближчому провулку.

Загрузка...