Джовані Трапатоні

Розділ тринадцятий

Саме в цей час у колодязній печері діялося щось неймовірне. І все лишень через те, що брату Маріам, воронові Артаку, спало на думку запропонувати «непритомним» боям Хруні та Гулі прийти нарешті до тями та розповісти усе, що їм відомо про понівеченого ворона (Джовані Трапатоні). В обмін на правду Артак гарантував їм збереження їхнього нікчемного життя та безпеку. І все було би прекрасно, якби розлючений Вазген не додав свої п’ять копійок: «Чим правдивішою буде ваша розповідь, тим у більшій безпеці буде ваше життя».

Саме ця необачна фраза Вазгена і призвела до того божевілля, яке стали чинити Хруня та Гуля. Кожен із них прагнув розповісти якнайбільше правди, аби заробити більшу безпеку. Тож вони так завзято почали колошматити один одного, відстоюючи одноосібне право на правду, що навіть у мужнього Вазгена по тілу побігли мурашки. І якби Гуля мав зараз таку ж людську подобу, як і Хруня, то цей мордобій сміливо можна було б назвати чемпіонатом Львова з боксу. А так… Коли людина, тобто Хруня, нівечить тваринку, тобто Гулю, та ще й із таким жахливим виразом обличчя… то це, вибачте, просто злочин. Добре, що Артак хоч іноді робив спроби розтягнути цих правдолюбців, інакше все могло скінчитись убивством. Але, зрештою, все своєю чергою…

— Брехун смердючий! — вже десяту хвилину поспіль волав Хруня, знущаючись із кажанячого Гулиного крила. Вхопивши свого найкращого товариша за крило, Хруня відчайдушно розкручував його у повітрі та раз по раз бамкав ним по підземному озерцю. Після кожного бамкання Хруня неодмінно викрикував улюблену фразу: брехун смердючий! Та знову осатаніло заходився розкручувати друга у повітрі, увесь час вигукуючи одне і те саме: «Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючка ти смердюча!»

Безумовно, далеко не кожен здатний витерпіти такі дикі катування і не померти. Але Гулі, як не дивно, це вдавалось. І навіть більше. Треба віддати йому належне — він не тільки терпів, але й огризався.

— Сам брехло! — бекав він після кожного бамкання та відразу переходив до залякування: — Не візьму тебе із собою на чемпіонат Львова з боксу — аби знав!

Це «аби знав» Гуля завжди вигукував тричі поспіль. А потім знову починав усе спочатку: «Сам брехло!» — і далі вже за текстом…

Таку його надзвичайну живучість пояснити досить просто. Гуля мав мрію. А мрії, як відомо, дають силу жити, боротися та ніколи не здаватися.

Звісно, багатьом його дивакувата мрія могла здатись нікчемною, безглуздою чи навіть просто смішною… Але це лишень сторонній погляд, якому не відомі потаємні внутрішні хімічні процеси, які й призводять до народження такої неймовірної сили, як-от мрія. Різні мрії наділені різною силою та потужністю… Але будь-яка мрія, якою смішною і безглуздою вона б не виглядала для стороннього ока, — це таїнство. Таїнство та незбагненне диво, яке примушує та надихає жити. Будь-що, за будь яких обставин та перешкод.

Тож звичайнісінький нікчема бой Гуля також мав мрію. Він справді щиро та захоплено мріяв побувати на чемпіонаті Львова з боксу та побачити, як люди нізащо товчуть одне одному пики. І саме ця безглузда та смішна мрія надавала йому силу не помирати від страшних знущань свого найкращого друга.

— Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючко!

— Сам брехло! Не візьму тебе з собою на чемпіонат Львова з боксу — аби знав! Аби знав! Аби знав!

— Тихо! — щосили заволав Артак, не в змозі вже витримувати це божевілля. — Інакше вас обох негайно, зараз же, Вазген заріже!

— І заріжу, — розгублено прошепотів Вазген. Та, трохи помовчавши, прислухаючись до тиші, додав, уже більш рішучо: — Аби знали!

— Ти! — вказав Артак крилом на захеканого та ледь живого Гулю. — Кажи ти! Хто цей понівечений ворон?

— Це Джовані Трапатоні, — по-підлабузницьки відповів Гуля, не забувши зверхньо глянути на Хруню.

— Так-так-так, — ображено втрутився в розмову Хруня, — це Джовані Трапатоні.

— Ну я ж казав, що це не Горан, — мовив Вазген, багатозначно глянувши на Маріам.

— Він італійській князь? — чи то запитала, чи то ствердила принцеса.

— Володар італійських воронів — князь Манчіні, — категорично, зі знанням справи, повідомив Вазген. — Прізвище Трапатоні взагалі не належить до княжих родів.

— Ну і що? — тихесенько сама у себе запитала Маріам та непомітно, ображено показала Вазгену кінчик язика.

— Цей Трапатоні — звичайнісінький боржник! — улесливо дивлячись на Вазгена, прокричав Хруня.

— Це правда, він — боржник, — погодився Гуля.

— І саме за це ви кинули його до центрифуги? — сердито вигукнула Маріам.

— Боржників у центрифугу не кидають, — підтвердив припущення сестри Артак. — Центрифугою катують винятково тих, хто наважився чинити супротив владі. Їх катують, аби вони забули не тільки те, що таке гордість та почуття власної гідності, але й своє ім’я.

— Двісті років тому, — знесилено прошепотів старий ворон — батько Вазгена, — холуї тодішнього начальника інквізиції Дайоти підступно упіймали німецького повсталого ворона Амадає… Вони кинули його до центрифуги, після якої цей безстрашний, сміливий ворон назавжди забув, як його на ім’я… Ці нікчеми брешуть — заріж їх, синку.

— Добре, батьку, не хвилюйся, — чемно заспокоїв Вазген свого тата і дістав кинджал.

— Ні-ні-ні, тільки не це! — жалісливо занив Хруня. — Ми все… Все скажемо та геть усе розкажемо! Даю чесне благородне слово! Отож… Цей Трапатоні — страшний герой! Він кинув виклик не тільки начальникові інквізиції Заморі, але й самому імператору ДДТ! Він, один-однісінький, бився з десятьма легіонами Замори!

— З двадцятьма! — виправив його Гуля.

— Так-так-так, з двадцятьма! — негайно погодився Хруня. — Спочатку, звичайно, було лишень десять легіонів… Але коли стало зрозуміло… Коли Замора збагнув, що цей Трапатоні страшний герой, ще гірший, ніж Горан та Бо Ши разом узяті… Він кинув на підмогу ще десяток легіонів…

— А потім іще п’ять! — перебивши друга, перелякано додав Гуля.

— Правильно! — підтвердив Хруня. — А після цих п’яти — ще вісім легіонів на додачу!

— А чи не брешеш ти? — загрозливо махнув кинджалом роздратований Вазген.

— Даю чесне благородне слово! — ображено заволав Хруня.

— Вазгене, — вигукнула принцеса Маріам, — заспокойся! Вони не брешуть, я це відчуваю.

— Ти, нікчемо! — звернувся Вазген до Хруні. — Ти хочеш мене переконати, що цей кострубатий ворон, навіть не княжого роду, спроможний на такі геройства?! Навіть Горан та Бо Ши не змогли би вистояти проти тридцяти трьох легіонів! Це неможливо!

— Згоден, неможливо! — перелякано заволав Хруня. — Це аж ніяк не можливо! Але цьому безумству та безглуздю є просте пояснення!

— Яке? — строго запитав Вазген.

— Таке… — затинаючись, пробелькотів Хруня… Це, як її? Забув… На «Л»… На «Л» починається! Як же її, цю заразу?

— Любов? — прошепотіла Маріам.

— О! Правильно — любов! — радісно вигукнув Хруня, ляснувши себе по лобі.

— Я в це не вірю, — безапеляційно заявив Вазген. — Любов любов’ю, але ж не треба забувати про здоровий глузд! Є речі неможливі…

— Синку, — зненацька простогнав старий ворон, — я помираю…

— Тату… — ніжно прошепотів Вазген, кинувшись до батька.

— Ти маєш виконати моє остання побажання…

— Тату, я…

— Мовчи, синку, не перебивай… Запам’ятай: прожити коротке, але чесне життя куди краще, ніж довге та ганебне… Я прожив чесне життя, але припустився однієї помилки… Однієї страшної помилки, яка випікає мені серце. Я не хочу, аби мій син повторив цю помилку.

— Кажіть, тату, я слухаю вас…

— Усе своє життя я вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. Це — помилка, синку… Це страшна помилка… Не повтори її.

— Я зрозумів вас, тату.

— Добре, синку… Добре, якщо так. І ще. Запам’ятай, синку: за титулами родовими — царів та князів багато. Але справжній цар — лиш той, хто має почуття власної гідності, мужність та милосердя. Не той справжній цар, у кого більше підданих, а той, хто робить своїх підданих царями. Нахились-но до мене, синку, — мовив батько, старий ворон. І коли Вазген чемно нахилився до вуст батька, той пошепки спитав:

— Окрім того, що ворон Трапатоні не княжого роду, чим він ще завинив перед тобою?

— Нічим… — ледь чутно відповів Вазген та потупив очі. — Просто… Просто це брехня, одному вистояти проти тридцяти трьох легіонів неможливо.

— Синку, не важливо, проти скількох легіонів б’єшся… Проти одного, сімнадцяти чи тридцяти трьох… Головне, що ти б’єшся. Запам’ятай це, синку. Це вкрай важливо. І якщо доля подарує тобі щастя зустрічати на твоєму шляху тих, хто хоч разочок здолав свою байдужість… Хто хоч раз заступився за слабшого… Хто хоча б єдиний раз не дав відбутися несправедливості… То вклонися їм низенько. Знай: перед тобою справжній цар. Вчинки, синку, саме вчинки, безкорисливі та непоказні вчинки ладні перетворити будь-кого на царя… Вчинки і ніщо інше.

— Вибачте, тату, — прошепотів Вазген. — Мені соромно за свої вчинки.

— Все добре, синку, не вибачайся… Твої помилки не від злого серця, а від юної, гарячої крові… Молодість не можна судити строго, тож не вибачайся. Але на майбутнє не дозволяй пристрастям панувати над розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, як це виглядає і які має наслідки. Це украй важливо… Ось і все, синку, — прошепотів старий ворон та заплющив свої старечі мудрі очі.

У печері запанувала цілковита тиша. Лише зрідка чулося скрапування води, що подекуди просочувалася крізь кам’яні мури стелі.

— Трапатоні спить? — тихо запитав Вазген у Маріам.

— Спить, — плачучи, відповіла вона та, знявши свою червону гаптовану золотом шаль, укрила нею сплячого Джовані.

— Коли він прокинеться, принцесо, прошу вас, гукніть мене.

— Я не сплю, — прошепотів Джовані. — А хто такий Трапатоні?

— Джовані Трапатоні — це ти, — намагаючись стримати сльози, пояснила йому принцеса.

— Правда? — здивовано перепитав він. — Джовані Трапатоні — звучить дуже красиво. Але… Але я не Джовані Трапатоні. Напевно, можна було би скористатись ім’ям цього славетного героя, про якого розповідали ці шановні, — і він сумно хитнув головою у бік мовчазних, розгублених боїв. — Напевно, можна було б… Але мені не хотілось би, принцесо, обманювати вас. На жаль, принцесо, я не маю не тільки такого красивого імені, але й будь-якого взагалі.

— Бідолашний, — ще дужче заридала Маріам, — він вже ніколи… Ніколи не згадає свого імені. Хоча… Можливо, це й добре… Адже все одно нас усіх стратять.

— Сестро, будемо сподіватися на краще, — спробував заспокоїти її Артак.

— Джовані, друже, пробач мені, будь ласка, мою недостойну поведінку, — підійшовши до Трапатоні, щиро промовив Вазген.

— Вазгене, це достойний вчинок, — прошепотіла Маріам. — І я горда з того, що маю такого благородного ворона, як ти, за свого друга.

— Дякую, принцесо, — вклонившись, відповів Вазген.

— Вельмиповажна панно принцесо, вельмишановні пане Вазгене та пане Артак, — дурнувато посміхаючись, пробелькотів Хруня, — дозвольте мені, нікчемі, доказати вам усю правду-матінку. Адже Гуля не розповів вам усього… А я… Я знаю геть усе і навіть більше.

— Я не доказав, бо мене спинили! — вигукнув Гуля, ляснувши своїм кажанячим крилом друга по мордяці. — Зараза ти брехлива!

— А ти смердючка!

— Тихо! — строго наказав Артак. — Ти, що маєш людську подобу… Казати будеш ти. А ти, — і він вказав крилом на кажана, — слухай уважно. І якщо почуєш щось брехливе, то повідом нам усім негайно.

— Дякую за довіру, — щасливо пронявчав Гуля та картинно настовбурчив вуха. — Ану, кажи всю правду! — єхидно звернувся він до друга.

— Отже… — по-діловому розпочав Хруня. — Цей страшний герой, Джовані Трапатоні, збирав викуп, аби викупити вас, шановна Маріам.

— Щира правда, — погодився Гуля, хитнувши головою.

— Він героїчно переховував цей викуп у таємній схованці, у передмісті Львова, в Брюховицькому лісі.

— І це правда, — знову підтакнув Гуля.

— Але його друг — нікчемна та мізерна особа на ім’я Тоні Бравісимо — підступно вистежив таємну схованку…

— Так-так, підступно вистежив, — співчутливо захитав головою Гуля.

— Цей зрадник, смердюча особа, викрав увесь викуп. Він, смердючка, сподівався погасити перед канцелярією свої жахливі борги… Але страшний герой, Джовані Трапатоні, вельми вчасно став на перешкоді.

— Так-так-так, Джовані Трапатоні — страшний герой! Він так геройськи кинувся захищати викуп, що всім одразу стало дуже лячно… І навіть більше того… — перелякано додав Гуля.

— Зав’язалась битва — безжалісна і жахлива. Наш шеф — бой Голота — попросив підмоги. І канцелярія направила у Брюховицький ліс одразу десять легіонів…

— Брехня! — перебив його Гуля. — Двадцять легіонів, і ні вороном менше.

— Згоден, — погодився Хруня. — Двадцять легіонів, та ще п’ять на додачу.

— А потім іще вісім…

— Щира правда, — трагічно вигукнув Хруня та чомусь заплакав. — А згадай… Згадай, як він кричав: «Ці ґудзики належать Маріам! Поверніть усе, негайно!»

— Якби не хитрощі та підступність шефа нашого Голоти, Джовані виграв би ту битву… А так…

— Хто такий Голота? — запитав Вазген.

— Шеф наш — рідкісна падлюка, — заридавши, відповів Гуля. — Безжалісна жахлива особистість.

— Смердючка смердюча, — ображено додав зі свого куцого лексикону Хруня, заплакавши ще дужче. — За те, що ми вступились за Джовані… За те, що ми хотіли, щоби все було по-чесному, а не як завжди… Він і кинув нас до вас… Аби ви нас безжалісно прибили…

— А згадай… Згадай, як ця підлота обзивала принцесу Маріам! Куркою, сорокою облізлою, як там ще?

— Смердючкою…

— О-о-о, точно! А пам’ятаєш, як він про всю Вірменію сказав? Не люблю, каже, я цю Вірменію… Страх як не люблю… Гидотна країна — ні краєвидів, ані клімату — нічого.

— Смердючка! Так прямо і сказав.

— Як-як? — роздратовано та ледь стримуючись, вигукнув Вазген та вихопив кинджал.

Хруня хотів було щось сказати, якісь останні слова у своєму нікчемному житті… Але в колодязній шахті, на щастя, поламався гак, на якому вже годину тихенько гойдався їхній шеф. Тож, зрештою, Голота опинився там, де й мав опинитись, — у малесенькому озері посеред печери. Гупнувся він так зненацька, голосно та недолуго, що всіх одразу заціпило. Усіх, разом із самим Голотою. Його заціпило найдужче. Він навіть не спромігся кліпнути очима. Лишень дивився в якусь невідому точку та не дихав. Усім одразу стало зрозуміло: він усе чув.

— Це хто такий? — суворо запитав Вазген, дивлячись на очманілого.

— О, то це ж наш шеф — бой Голота! — перелякано прошепотів Гуля.

— Атож… Це він і є… — ще тихше погодився з другом Хруня.