Джовані Трапатоні

Розділ двадцять перший

Вишуканий натовп астрономів, що зібралися на всесвітній астрономічний з’їзд, щез зі своїми чорними лімузинами так само зненацька, як і з’явився. Зник, наче і не було його ніколи.

Вже потім, за тиждень від цих дивних подій, згадуючи ту божевільну ніч, пані Ганна, Лана та Дана неабияк дивувалися із цілковитого мовчання преси, яка жодним словом не обмовилась ані про всесвітній астрономічний з’їзд, ані про конференцію із питань «Чи є життя на Марсі?», ані про страшну пожежу, що знищила архітектурну пам’ятку дев’ятнадцятого століття — Стару Водокачку. Активісток товариства «Ті, кому за 70» страшенно заінтригувало, що преса жодним абзацом не обмовилась про такі грандіозні події, що сталися у Львові 14-го січня 2010 року. Ані наступного дня, ані цілісінький тиждень потому, в жодній газеті — жодного слова. Нарешті, змучившись від такої невідомості, пані Лана вирішила звернутися до своєї похресниці, що працювала в мерії. І вже перед самим відльотом до Мексики, де на них із нетерпінням чекав колишній однокурсник баби Гані пан Руссо, похресниця надала своїй тітці документи, які шокували. Ці папери з печаткою офіційно повідомляли, що мерія не має жодної інформації ані про всесвітній з’їзд, ані про конференцію.

Також повідомлялося, що будь-які заходи та події, що відбуваються у місті, проходять виключно за згодою та дозволом мерії. Що стосується проведення у Львові всесвітнього астрономічного з’їзду, то звернень про організацію цього заходу до мерії не надходило. Це саме стосується і конференції з питань «Чи є життя на Марсі?». Жодна із цих подій у Львові не відбувалася ані в цьому році, ані в попередні.

З приводу згорілої Старої Водокачки офіційний папірець лаконічно повідомляв: «Архітектурна пам’ятка дев’ятнадцятого століття, Стара Водокачка, була знищена пожежею у ніч із 14-го на 15-те січня 2010 року. За висновками „Державної комісії із питань надзвичайних ситуацій“, займання відбулося внаслідок потрапляння у башту водокачки потужної кульової блискавки. (Витяг із протоколу під номером 35674 додається).»

Внизу довідки стояла печатка та дата — 25 січня 2010 року.

А також повідомлялося, що довідку, на офіційний запит до мерії, було складено головним спеціалістом паном Бурлюком Ю. Ю.

Усе вище наведене підтверджував підпис заступника мера пана Урсуляка.

— І що ви на все це скажете? — зніяковіло запитала баба Ганя, дочитавши до кінця офіційні довідки.

— А що тут казати? — знічено прошепотіла пані Дана. — Тут усе вже сказано. Можливо, дівчата, нам таки дійсно треба частіше бувати на повітрі та регулярно робити зарядку.

— Не мели дурниць, — цитьнула на подругу пані Ганна. — Свідками цього божевілля були не тільки такі старі шкапи, як ми… Але й моя онука Лада. Невже нам усім разом намарились ці страхіття?!

— Ну, принаймні, цього не можна виключати… — геть розгублено мовила пані Дана та заплакала.

— Дано, от не дратуй мене, будь ласка! Намарилося нам! А ось це… Прізвище цього гидотного Урсуляка теж намарилось, чи як?!

— Ну а як? Як тоді усе це пояснити? — ридаючи, вигукнула пані Дана.

— У мене виняткова пам’ять, — втрутилась у розмову пані Лана. — Я усю конституцію та увесь кримінальний кодекс з пам’яті переказати можу… Із крапками та комами. Тож не знаю, як ви, дівчата… А я той дивний день по хвилинках розписати можу. По секундочках усе згадати… Наївну власницю крамнички пані Руту, яка із моїх рук приміряла капелюшки, допоки Ганя ящиками крала її ґудзички…

— Ґудзики я повернула! — незадоволено перебила подругу баба Ганя. — І геть усе компенсувала!

— Я не про це! — увірвала пані Лана ображені пояснення пані Ганни. — Я просто відбудовую усі події. Крадіжка, квартира пана Урсуляка, Тоні Бравісимо…

— Жахливі спортивні костюми, — крізь сльози додала пані Дана.

— Бідолашний таксист, якого кинула Анжела з кулінарного технікуму… Поліцейський блондин із червоним замерзлим носом…

— Так-так, страшний мороз! Я, у своїй бальній сукні, тоді промерзла просто до кісток!

— Правильно, Дано! Все — правдиво! — повела далі пані Лана. — Наступного дня ти захворіла, а я мала жахливу ангіну… І Ганя викликала професора Тарасюка.

— А ця страхітлива пожежа, що знищила палац Гая!

— Точно, Даночко! А незрозуміле, дивне зникнення самого Гая!

— Та ну його, цього жадюгу! Разом із його дивним зникненням! — сердито перебила їх баба Ганя, почувши прізвище свого зятя. — Тільки-но став найбагатшим, так одразу і почав викрутаси виробляти! Такі викрутаси, що усім викрутасам викрутаси! Завіявся невідомо куди, полишивши сім’ю без копійки! Зараз, певно, десь по Америках — на пляжах засмагає! А дружина у цей час має у садочку нянечкою працювати! Не знаю, чи найбагатший він у світі… Але те, що найжорстокіший та найжадібніший — це вже точно! Гад такий… — ображено вилаялась вона на зятя та заходилась обтирати сльози, що котились по її щоках.

Печальний обгорілий ворон, що тихесенько сидів на шафі, знічено спостерігав за усіма емоційними суперечками, які велися у квартирі баби Гані, на Краківський, 24. Він сумно дивився то на розлючену бабу Ганю, то на велику фотокартку, що висіла на стіні — якраз навпроти нього. На фотокартці щасливо посміхалась пані Барбара, яка ніжно пригортала до себе своїх любих донечок — Ладу та Риточку. Обгорілий ворон мовчки дивився на їх щасливі, красиві обличчя і плакав. Тихо-тихо плакав.

— Слухайте, дівчата! — перелякано вигукнула пані Лана. — У нас же за двадцять хвилин літак на Мехіко! А ми тут молотимо якусь дурню! Було — не було! Яка різниця, зрештою, було чи не було?! Що було — загуло, що буде — те й буде! Допоки ми тут гаємо час, там, у Мексиці, знову якісь мерзотники знищать докази, що людина походить не від мавпи, а від Бога… Дано, красунечко моя, тобі хочеться бути нащадком якоїсь африканської макаки?

— Фу, Лано… — аж скривилась від огиди пані Дана. — Ну от, завжди ти зі своїми натуралістичними прикладами! Я, звичайно, люблю тварин і нічогісінько не маю проти африканських мавпочок… Але треба чесно зауважити, що такі красуні, як ми, дівчата, ну аж ніяк не можемо походити від них… Хоч вони і украй милі.

— Ну, хіба що пані Брильська — та, що труїть голубів, — посміхнувшись, додала пані Ганна. — Все, дівчатонька, по конях! — скомандувала вона та, підскочивши, рішуче рушила до дверей. — Розрулимо швиденько Мексиканське питання, і тоді вже повернемось до наших львівських справ!

— Стривай, Ганю, а де Лада? — спинила її пані Лана.

— Вона побігла до крамнички по вівсянку, — згрібаючи валізи докупи, пояснила баба Ганя. — Он, той обгорілий, — кивнула вона на заплаканого ворона, що сидів на шафі, — якого вона знайшла на попелищі згорілого маєтку… Нічогісінько не їсть, окрім вівсянки та вареного яєчка. Навіть від пшенички верне дзьоба.

— Він що, і досі плаче? — дивлячись на обгорілого ворона, співчутливо прошепотіла пані Дана.

— Та де там воно плаче! — сердито буркнула баба Ганя. — Як це можна — півмісяця безперервно плакати? Просто в нього тече щось із очей… Скоріш за все, якась інфекція або якась страшна хвороба. Ось у нього і мокріють постійно очі! Я вже натомилася сваритись через нього із Ладкою. Вже махнула на її вибрики рукою… Хоче возитися з ним — то нехай возиться. Мені — аби він по кухні не літав та не трусив своє пір’я по каструлях…

— Ну то що будемо робити? — розгублено спитала пані Лана. — Будемо чекати Ладу чи лишимо їй ключа під килимком?

— Під килимком, — відповіла баба Ганя, і вони, вхопивши валізи, вискочили із квартири.

Прикро, що вони розминулися з Ладою буквально у якісь дві хвилинки. Дуже прикро…

Лада повернулась із крамнички, як тільки їхнє таксі від’їхало від під’їзду. Витягнувши із поштової скриньки кореспонденцію, вона механічно заходилась переглядати газети. Піднявшись по сходинках до квартири, дістала з-під килимка ключ та відчинила замок. Зненацька із купи газет на долівку випало два листи. Лада перебрала валізку в іншу руку, підняла їх і здивовано прошепотіла: Україна, м. Львів, вул. Краківська 24, Ладі Гай.

Адреса відправника було написано вкрай кострубато. Таке враження, що писалася вона не рукою, а лапою.

— Вірменія… — ледь чутно мовила Лада та стурбовано відкрила конверт.

До середини кожного з них була вкладена яскрава барвиста листівка та два, сплетені у косичку, чорних пір’ячка.

— Ладо, бабо Ганно, вельми поважні активістки Львівського товариства «Ті, кому за 70» шановні пані Лано та пані Дано! Дозвольте запросити вас на наш шлюб… Будемо щасливі бачити вас на нашому весіллі, яке відбудеться рівно за місяць. Із повагою — князь Вазген та княгиня Мальва…

Лада схвильовано розкрила другу листівку.

— Ладусю, бабусю… — прошепотіла вона, пробігаючи поглядом майже подібні слова, — Тра-та-та… Тра-та-та… пані Ланочко та пані Даночко… Любі наші… — здивовано, затамувавши подих, промовляла вона… — маємо за велику честь запросити вас на наше весілля. Ваші друзі — принц Джовані Трапатоні та принцеса Маріам.

У самому низу, в лапках, було дописано: Ладко, ДЯКУЮ… Я вже все знаю… Працюємо з Тоні, не покладаючи лап… Скоро буде якась інформація. Тримайся — я з тобою. Привіт від Бравісимо! Я тебе люблю. Джовані.

Це для тебе:

І це…

Лада ще раз перечитала усе, що було дописано в лапках, і посміхнулась. Уперше посміхнулась за останні тижні.

А що було далі — то вже зовсім інша казка…

Казка — саме так дорослі звикли називати найправдивіші історії у світі…

Ну і нехай…