Джовані Трапатоні

Розділ четвертий

У машині було тепло. Лада зняла шапку, розв’язала шарфик та розстібнула куртку. Вона задумливо дивилась, як легко їх машина долає снігові замети, механічно крутила в руках помпон своєї плетеної шапки та неспішно розповідала бабці про всі сьогоднішні події та пригоди. Так уже сталося, що за сьогоднішній ранок з нею відбулося всілякої дивини стільки, скільки не траплялося за всі попередні дванадцять років. Вона розповіла про все: і про дивного пораненого ворона; і про жахливого імператора ДДТ; і про те, як він обернув усе царство воронів у чорний колір; і про те, що був загублений чарівний ґудзик, за допомогою якого ДДТ кожні триста років продовжує своє життя; і про нестерпні ґудзикові викупи, які щомісяця має сплачувати кожен ворон; і про чарівну вірменську принцесу та її трагічну долю. Про неправдоподібну, хворобливу підступність її власного батька, про дурнуватого Родмана і про дивного садівника Ши Бо, та про його ще більш дивну лопату…

Баба Ганя впевнено вела машину, уважно слухаючи свою любу онуку. Вона здивовано поглядала то на захоплену розповіддю Ладу, то на мовчазного Трапатоні, що лежав на задньому сидінні.

Джовані, напівлежачи, старанно вдавав із себе непритомного ворона. Іноді він обережно ледь розплющував повіки, аби потайки розгледіти бабу Ганю… Дивну бабу Ганю, яка так упевнено керувала такою велетенською машиною. Джовані щосили намагався зібрати докупи свої думки. Але вони, не слухаючись, розлітались в усі боки й не давали можливості зосередитись на головному питанні: як порятувати Маріам…

— Ти мені віриш, ба? — серйозно запитала Лада, довівши свою розповідь до кінця. — Тільки чесно кажи… Ти віриш в усе те, що я тобі розповіла?

— Звичайно, вірю.

— І у ворона, який вміє говорити, теж віриш? — не зводячи очей з бабці, знову запитала дівчинка.

Баба Ганя різко загальмувала та уважно подивилась на онуку.

— Якщо вже так стало питання, — пошепки мовила вона, — то я тобі зараз таке розкажу, що тобі такого ніхто і ніколи не розкаже. Значить, так… — зручніше вмостившись на сидінні, ще тихіше прошепотіла баба Ганя. — Я тобі ніколи про це не розповідала, бо боялася, що ти подумаєш, буцімто я не зовсім того… Мені, звичайно, кортіло тобі все розповісти, але страх, що моя улюблена онука подумає, наче в її бабці «куку зайшло на муню», був сильніший. Отже, все по черзі. Ти знаєш моїх подружок Дану та Лану?

— Ну звісно, знаю… Вони — твої приятельки з товариства «Усі, кому за 70»… Ти ж мене знайомила із ними…

— Менше з тим, — зосереджено мовила баба Ганя. — Так от, це трапилось позаминулого літа. Тоді, якщо ти пам’ятаєш, у серпні мав бути зорепад, який добряче було видно майже по всій Європі… Тож ми з Даною та Ланою виперлись на дах, аби уважно роздивитися це диво. Так от, сидимо, чекаємо на зорепад… І раптом чуємо — якісь дивні, хриплуваті голоси. Ми прислухалися. Розмовляли десь зовсім поруч. За тембром — двоє чоловіків. Уся їхня балачка крутилася навколо десяти легіонів якогось ДДТ. Дивна абревіатура, правда?

— Правда. Але ба, молю тебе, не спиняйся — кажи швидше!

— Отже, ці три літери одразу вкарбувалися мені у пам’ять. Один хриплуватий голос казав другому про те, що шлях до Європи через Карпати перекритий десятьма легіонами ДДТ.

«Горане, — стурбовано хрипів голос, — ти поранений… Ти втратив занадто багато крові. Ми не зможемо здолати Карпати. Усі шляхи на південь також перекриті. Єдина можливість вирватися звідсіля — це йти на північ. Горане, нам треба спробувати прорватися до Російського Сибіру…»

«Ні, Бо Ши, — відповів Горан, — до Сибіру я не долечу. Лети сам, я спробую прорватись до Карпат».

«Горане, я самого тебе не залишу. Твоя рана небезпечна. Ти навіть зі Львова не зможеш вибратися сам… О, а це зрештою, цікава думка — залишитись у Львові. І перечекати… Чуєш, Горане, може, спробуємо сховатися у Львові — під самим носом ДДТ?»

«Але ж, Бо Ши, ми зовсім не знаємо цього міста».

І тут, уяви собі… — сердито вигукнула баба Ганя та спересердя ляснула долонею себе по лобі, — в найцікавіший момент Дана починає лізти за димар!

— За який димар?

— Ну, то ж ми на зорепад чекали на даху, біля димаря… Воно ж як вийшло… Ми з дівчатами сиділи з одного боку димаря, а хриплуваті голоси чулися з іншого. Второпала?

— Ну-ну?! Що було далі?!

— Ну так от. Дана каже: «Дівчата, я вже років із п’ятдесят не чула таких мужніх голосів! Страх як кортить побачити, яким саме чоловікам вони належать…»

І далі ми, всі гуртом, поперлися за димар — дивитись, кому належать такі мужні голоси.

— І що?!

— А те що ці мужні голоси належали не чоловікам і навіть, онученько, не людям.

— А кому?

— Вони належали двом воронам. Причому не звичайним воронам, а таким, яких ані я, ані мої дівчата ще в житті не бачили. Зазвичай ворони геть чорні, як смола. А ці мали не чорні голови. В одного з них голова мала яскраво-жовтий колір, а в іншого — благородно-помаранчевий…

— Правда?! — захоплено прошепотіла Лада.

— Якщо брешу, то не зійти мені із цього місця. І ще… Зазвичай усі ворони мають чорні очі. А ці обоє мали очі кольору небесної блакиті…

— Оце так-так! — задумливо мовила Лада, зауваживши, що під час розповіді ненавмисно відкрутила помпон зі своєї шапки. — Стривай, ба. А що було далі? Ви полізли за димар, і що?

— Нічого. Зовсім трішки подивились, і тут Лану, як на зло, боляче вкусив у ніс комар. Ну, Лана і не витримала — ляснула його як слід. Ворони одразу піднялись в повітря. І тут, невідомо звідки, на цих бідолах накинулася тьма вороння. Просто-таки тьма. Те, що почалось у небі, складно навіть бійкою назвати. Це було якесь божевілля. Ще на початку, коли можна було хоч щось розгледіти, я помітила, що ці двоє, Горан та Бо Ши, у лапах мали бронзові мечі. Але за мить я вже не бачила нічого, окрім самої чорноти. Воронів було стільки, що вони закрили собою небо. Можливо, ти пам’ятаєш, що наступного дня і «Львівська», і «Високий Замок», і всі інші газети писали, що вересневий зорепад спричинив у Львові страшне вороняче божевілля. «Високий Замок» навіть написав, що за ніч на старий Львів упало три тисячі мертвих воронів? Пам’ятаєш?

— Ні-ні, у вересні я вже в Лондоні була. Це ж початок навчального року.

— Ну, то менше з тим… Так от, а зранку, щоб ти знала, Міністерство надзвичайних ситуацій вивезло зі старого міста сорок дві тисячі мертвих воронів! У Лани в мерії похресниця працює — то вона брехати вже не буде. Ти уявляєш, що за битва це була?! Сорок дві тисячі загиблих!

— Двісті сорок дві тисячі… — виправивши її, прохрипів із заднього сидіння Джовані.

— Що?! — аж здригнулася від несподіванки баба Ганя.

— Двісті сорок дві тисячі мертвих, — спокійно повторив Трапатоні. — Якби ви знали, пані Ганно, як я заздрю вам. Вам довелося побачити те, про що потайки мріє кожен ворон. Горан і Бо Ши — єдині, хто наважилися без страху вимовити жахливе ім’я ДДТ! Вони перші і єдині, хто голосно заявив, що імператор ДДТ — звичайнісінька потвора і нікчема. Вони наважилися виступити проти всього світу! Ці двоє не побоялися вимовити, що теперішній світ — це лишень потворне відображення Творіння… І в цьому потворному світі все побудовано на брехні, лицемірстві та страху. Ви, пані Ганно, правильно зауважили, що в Горана та Бо Ши навіть колір змінюватись почав. Але ви трохи недогледіли. У Горана не тільки голова має благородний помаранчевий колір. Але й одне крило! А у Бо Ши не тільки яскраво жовта голова, але й правий бік! І навіть майже увесь хвіст!

— Ні-ні, сонечко, — захитала головою баба Ганя. — Це диво розгледіли мої старечі очі. Просто ще жодна бабця в світі нічого подібного не розповідала своїй онучці. Тож зрозуміло, що я хвилююся і намагаюся не налякати мою Ладу. Зрештою, Ладусю, якщо ти не будеш вважати свою бабцю дальтоніком божевільним…

— Ба, ну як тобі не соромно?

— Соромно. Каюся. Більше не буду! — і баба Ганя ніжно подивилась на онуку.

— Добре, проїхали, — всміхнулась Лада бабці.

— Я, звичайно, перепрошую, — вже повністю оживши, втрутився в розмову Трапатоні, — але ви, пані Ганно, помилилися аж двічі. За перше ви вже вибачилися. Але друге… Друге ми ще не з’ясували.

— Тобто друге? Я боялася лишень розказати всю правду про кольори. А все решта було розказано правдиво.

— Ні-ні, стривайте, пані Ганно… — по-діловому, зі знанням справи зупинив він її. — Ви не сказали головного! Я не почув ані словечка про шалені розміри наших героїв.

— Шалені розміри чого або кого? — не зрозуміла баба Ганя.

— Шалені розміри героїв. Ви не сказали, що Горан та Бо Ши за своїми велетенськими розмірами навіть не схожі на жалюгідних воронів. Вони за статурою подібні до тигрів уссурійських. А може, навіть більші.

— Та ну тебе, — відмахнулась баба Ганя. — Горан такий самий за статурою, як ти. А Бо Ши, так той взагалі майже вдвічі за тебе менший. Які там уссурійські тигри. Вони нічим не відрізняються від тебе.

— Це брехня, — ображено пробубонів Джовані. — Усім воронам відомо про неймовірну фізичну силу Горана і Бо Ши. Самі подумайте, як вони можуть бути такі, як я?! Якщо вони тільки у Львові в позаминуле літо вистояли проти трьох легіонів?! Ви ж самі казали, яка дика кількість чорних була знайдена зранку… А ви знаєте, що Горан три роки тому сам-один цілий тиждень тримав облогу всього повсталого Парижа?! А Бо Ши?! — захоплено вигукнув він. — Та Бо Ши на Сході таке робив, що такого ніхто ніколи не робив! Він один-однісінький наважився кинути виклик усій об’єднаній армаді чорних! Імператор ДДТ за голову Бо Ши пообіцяв винагороду в мільйон алмазів! Бо Ши сам визволив усіх нікарагуанських повстанців, яких уже було приречено до страти! Бо Ши знищив самого Дайоту!

— А хто такий Дайота? — з цікавістю перебила його Лада.

— Дайота був головним інквізитором ДДТ, — емоційно пояснив Трапатоні. — Дайота міг вільно обертатись на людину! Дайота своїх воронових дітей одружував на дітях багатьох ваших президентів. На Дайоту таємно працювало майже половина ваших людських держав!

— Сонечко, ну це вже занадто… А що занадто — то не здорово, — спокійно підсумувала баба Ганя.

— Не хочете вірити, то не вірте! Але це правда, — ображено буркнув ворон та картинно бухнувся на спинку заднього сидіння. — Все, більше нічого вам не розповім.

— Джовані, те, що ти розповідав про шалені розміри Горана та Бо Ши, — це просто смішно. Це називається: у страху очі великі. А тепер ти ображаєшся, що ми, м’яко кажучи, не дуже серйозно сприйняли твої чергові балачки — про те, що якийсь там Дайота одружує своїх воронів на людях і примушує людські держави на нього працювати. Погодься, що у нас із бабцею є достатньо підстав поставитись до цього вкрай скептично. Джовані, чуєш мене, ні?

— Не чую. І взагалі, мене це не обходить. Окрім Маріам, мене нічого не цікавить. О, до речі! Я придумав, де на ґудзики дістати гроші.

— Ну, то кажи.

— Давайте швиденько продамо це чудо техніки, — і він поплескав по автомобільному сидінню своїм здоровим крилом.

— О, бабцю… Я так і не спитала, де ти взяла цей танк? — здивовано подивившись на бабу Ганю, запитала Лада.

— Мерія надала цей «танк» нашому товариству «Ті, кому за 70», — з гордістю відповіла баба Ганя.

— А навіщо тим, кому за сімдесят, такий бульдозер?

— Усе просто. Буквально вчора мексиканські вчені знайшли докази того, що людина все-таки походить не від мавпи. Вони у прадавньому місті майя Чічен-Іца знайшли докази того, що люди походять від самого Бога.

— Ну, нарешті… — з полегшенням зітхнула Лада. — Мене завжди страшенно дратувало безглузде твердження, що ми походимо від мавп.

— Керівник тієї експедиції Руссо — мій давній друзяка. Ми в молодості разом навчались у Московській археологічній академії. Тож він одразу зателефонував мені, бо боїться, аби здобутки експедиції не були знищені.

— Як це знищені?! Хіба хтось хоче знищити ці здобутки дивовижні?

— Звичайно, внученько. Охочих знищувати більше, ніж достатньо. Керує ж ними завжди винятково офіційна влада.

— Як це?

— А так це… Запам’ятай: будь-якій владі значно легше керувати нащадками мавпи, ніж Божими дітьми. Тож Руссо, добре знаючи, що я, окрім себе, нікого в цьому світі не боюся, негайно зателефонував до мене з проханням приїхати до Мексики у Чічен-Іцу та допомогти йому зберегти все знайдене. Я швиденько беру своїх дівчат — і ми мчимо у мерію з вимогою негайно посприяти товариству «Ті, кому за 70» добратися до Чічен-Іци. Виявляється, нашому меру теж відомо, що прадавнє місто народу майя знаходиться високо в горах, у мексиканських джунглях. До того ж, він, бідолаха, вже добре знає, що йому дешевше буде допомогти мені одразу, ніж мати потім на свою голову те, що він завжди має, — і тут баба Ганя надала своїй фізіономії такий вираз мужності та рішучості, що Лада одразу зрозуміла: її бабця не церемониться у спілкуванні з мером. — Тож мер м’яко відмовив нашому товариству у наданні гелікоптера. Але одразу ж люб’язно запропонував цього джипа. Ось, значить, як… — стомлено перевівши дух, мовила баба Ганя. — Я думала провести тебе сьогодні на літак і негайно вирушати до Мексики у Чічен-Іцу. Оце ж уранці до мене на кавусю забігли Дануся та Лануся. Я заварила файну каву, і ми сіли визначатись із планом подорожі до Руссо. Аж раптом, без запрошення, до мене в гості преться якийсь немічний очкарик. Зайшов, відрекомендувався редактором «Львівської»… Із звісткою, що я, як велика шанувальниця кефіру, виграла подорож до Кіліманджаро. Нібито, виявляється, «Львівська» і торгова марка «Кефірчик» проводили опитування, аби визначити, хто у Львові за рік найбільше кефіру споживає. Виявилося, що баба Ганя… Тобто я…

— Супер! — захоплено прошепотіла Лада.

— Який там супер?! Все брехня! — емоційно вигукнула баба Ганя. — Звичайно, я люблю кефір — тут марно сперечатись. Але ж моє захоплення кефіром — це просто забавка у порівнянні із захопленнями Дани. Вона за день споживає літри три — не менше. Я вже не кажу про Лану! Лана, крім кефіру, нічого іншого не визнає. Тож я як мінімум не перша… Стовідсотково в цих змаганнях чемпіонка — Лана! А приз мені… Про що це говорить? — пошепки спитала вона та одразу сама відповіла. — Це говорить про якийсь підступний план…

— Ти так думаєш? — теж пошепки перепитала Лада.

— Я не думаю, я знаю. Дивись… Тільки ти приїжджаєш на канікули до Львова, я одразу виграю якусь мандрівку. Хіба не так?

— Так…

— Питається, чому?

— Тому… — багатозначно посміхнувшись, відповіла Лада.

— Правильно! — погодилась баба Ганя. — Нам з тобою це чудово вже відомо. Твій тато не хоче, аби ми з тобою спілкувались! Адже все лежить на поверхні, не треба глибоко копати. Згадай, скільки вже разів він допомагав товариству «Ті, кому за 70». Відриває, бідолашний, від свого серця, прямо із м’ясом ті гроші і дає… І все заради того, аби я кудись запропастилася і не спілкувалася з тобою. До того ж, зваж, ми з дівчатами одразу приперли до стіни цього представника «Львівської». І він в усьому нам зізнався. Конкурсу ніякого не було, і бути не могло — про нагородження прийшла згори вказівка. А «згори» — це хто?

— Не знаю…

— Згори — це твій тато, — вже спокійніше пояснила баба Ганя. — Усім відомо, що власником майже всіх журналів та видань є мій зять. Хазяїном одноосібним харчової промисловості та й узагалі всього, що виробляється та продається, є Макс Гай! Тож цілком зрозуміло, що саме він стоїть за усім цим неподобством. До того ж, зранку мені передзвонила Барбара і, плачучи, розповіла таке страхіття, що мені незручно навіть тобі говорити. Одним словом, твій тато остаточно вже заборонив нам спілкуватись. Але я не могла втриматись, аби не поцілувати тебе на прощання… Тож я надумала заїхати до маєтку з тилу, аби мене ніхто вже не помітив. Долаю кучугури, і тут раптом ти. Це просто якесь диво, що ми не розминулись.

— Але ж ми з тобою забивали на сьогодні стрілку. Забула? — запитала Лада. — Ми опівдні, у «Гасовій лямпі», мали пити каву…

— Ой, Ладусю, я сумніваюся, що тебе би випустила з маєтку охорона. Барбара казала, що твій тато сьогодні просто скаженів. До речі, мені трохи сумно, що мій зять настільки вже мене недооцінює. Надіслала ти до люблячої бабці якогось немічного редактора… Це просто смішно. Правдоподібно, але смішно. Я так хотіла сказати тобі на прощання, як я тебе люблю, що мене й десяток Родманів не втримав би. А тут… На тобі, якийсь очкарик кострубатий. Смішно, її же Богу.

— Я, звичайно, дико перепрошую, — втрутився в розмову Джовані, якому вже добряче набридли їхні балачки. — Але вже дванадцята година. До балу лишилися якісь жалюгідні, немічні годинки… А в нас і досі не вистачає ґудзиків усіх! Хочу особисто підкреслити, що ти, Ладо, обіцяла мені і навіть давала справжнє чесне слово, що ви врятуєте мою Маріам. Уже бал на носі, а ви розвели всілякі усі-пусі!

— Боже мій, бал! — замріяно прошепотіла баба Ганя. — Я вже років зо п’ятдесят не танцювала на балах. Бал, бал, бал — яке це диво! — заплющивши очі, проспівала захоплено вона.

— Пані Ганно, — дещо грубо присік її Джовані, — це не той бал! А у вашому людському розумінні це взагалі не може називатися балом. Це щось зовсім протилежне.

— Та ну?! У вас що, на балах не грають вальси, не танцюють, і кавалери не запрошують панянок?!

— У нас грають вальси на балах, — роздратовано спробував пояснити Джовані, — і танцюють, і кавалери запрошують панянок… Але я дуже сумніваюся, що вам сподобається побачений на власні очі бал воронів…

— Сонечко, ти мене заінтригував, — ніжно всміхнувшись до Трапатоні, мовила баба Ганя. — До речі, я сподіваюся, ти зможеш провести нас на бал?

— Це вкрай небезпечно, — перелякано зашепотів Джовані. — Варіанти взагалі-то є. Але… Але якщо вас буде викрито, вас одразу зачарують у ворон. І тут уже ніхто не допоможе. Ви цілих триста років будете воронами. І вам, як і всім, доведеться щомісяця сплачувати ґудзиками викуп за своє життя.

— Ні-ні… — аж засміялася від такої думки Лада. — Комусь платити данину — це принизливо й огидно. Ми з бабцею краще допоможемо Горану та Бо Ши.

— Це точно! — радісно підтримала онуку баба Ганя. — Отже, домовились? — звернулась вона до Джовані.

— Дивіться, ваша справа… Але я лишень вас проведу, а далі ви вже самі. Далі — я вас не знаю, ви — мене. Єдине: аби вас провести, треба боям дати хабара. По сто ґудзиків на дзьоб.

— А хто такі бої? — запитала Лада. — Це ворони?

— Бої — це зачаровані кажани. Вони мають десять метрів зросту. ДДТ навмисно їх зачаклував, аби вони його охороняли. Вони легко можуть перетворюватись навіть на людей! Їм для цього щоденно видають пігулки із подобою людською.

— Стривай, — перебила його Лада, — ти казав, що резиденція ДДТ міститься у старій водокачці біля ринку, так?

— Ну то так, — погодився Джовані.

— По-моєму, ти щось знову фантазуєш. Я не раз бачила ту водокачку. Тож мушу тебе знову розчарувати. В ній від сили може вміститися десь сотня ворон, не більше. І то звичайних, малесеньких ворон… То, як, по-твоєму, там можуть уміститися ці жахливі бої, завбільшки з десять метрів?

— Як? — зневажливо посміхнувшись, перепитав Трапатоні. — Легко! Стара водокачка біля ринку ладна вмістити в себе навіть весь ваш Львів! З усіма його костелами, площами та парками! І не один Львів, а десяток! Включаючи сюди усе передмістя! Адже ти зважай, що стара водокачка зачарована самим ДДТ!

— Ну, та менше з тим, — недовірливо посміхнувшись, мовила баба Ганя. — А скажи мені, сонечко, — обернулась вона до Трапатоні, — чому цей ваш жахливий ДДТ оселився у Львові? Якщо він такий могутній та багатий, то міг би собі куди краще місце підшукати? Париж, Москва, Венеція чи Лондон… Або хоча б Мальдіви чи Сейшельські острови? Навіщо йому здався наш старенький Львів, та ще й стара водокачка? Чому мовчиш?

— Я не знаю, — задумливо відповів Трапатоні, який, певно, і сам вперше замислився над таким простим питанням. — Можливо, йому подобається львівський клімат? А може, ще чогось — не знаю. Хоча ось я зараз пригадав… Це було десь років зо тридцять тому. На львівський бал до ДДТ прибув новий король французький — ворон Ля Сідо. То він зазначив, що Львів значно більше схожий на Париж, ніж сам Париж. Може, в архітектурі все питання? Одним словом — я не знаю… — аж спітнівши від роздумів, підсумував Джовані. — Повернемось до справи. Якщо ви хочете таємно побувати на балу, то вам доведеться дати боям хабара.

По сто ґудзиків на ніс. І ще до того дати за рожеві окуляри…

— За які рожеві окуляри? — посміхнулась Лада.

— За такі рожеві окуляри! — роздратовано передражнив її Трапатоні. — Ніхто не має права, окрім ДДТ, дивитися на бал без рожевих окулярів!

Побачивши, що Лада не може втриматись від сміху, він ображено засопів:

— А будеш хіхікати, то взагалі не візьму тебе на бал! — мовив він і по-діловому закинув ногу на ногу. — Це не жарти! Крок вліво, крок вправо — і все! Приречена до страти! Або будеш каркати усі свої останні дні! Останній раз попереджаю!

— Добре, добре, — вже трохи серйозніше мовила Лада.

— Сонечко, — тепер вже посміхнулась баба Ганя, — ти коли-небудь стикався з товариством «Ті, кому за 70»?

— Ні, — розгублено буркнув Трапатоні.

— А хоч здалеку бачив активісток цього товариства, пані Лану та пані Дану?

— Не бачив, — ще тихше буркнув він.

— Ну то й добре. Бо всі твої бої у зрівнянні із моїми дівчатами — немічні глисти, перепрошую на слові. Ти, сонечко, головне не бійся. Твоє завдання — провести нас на бал непоміченими. І тоді вже можеш танцювати соньку-дриньку… А ми з дівчатами самі вже їм покажемо всі львівські па-де-де. Включаючи залізне болеро і усілякі різновиди танго.

— Ба, ти мене лякаєш…

— Не бійся, внученько, — все буде крем-брюле. А тепер, шановні, менше з тим. Пропоную перейти до справи. Обговоримо план дій. Скільки нам потрібно ґудзиків на викуп вірменської принцеси?

— Сто тисяч! — захоплено дивлячись на бабу Ганю, прошепотів Джовані. — Але 11 тисяч 657 ґудзиків я вже назбирав.

— Ага, так ось хто нівечив гардероб палацу Гая?

— Ні-ні, це не я, пані Ганно! — перелякано затараторив Трапатоні. — Даю чесне благородне слово, це не я!

— Добре, це дрібниці. Отже, ми маємо 11 тисяч ґудзиків.

— 11 тисяч 657, — уточнив Джовані.

— Не дрібни! — скомандувала баба Ганя. — Тут і так заплутатись неважко… Отже, маємо 11 тисяч, а треба сто.

— Нам не вистачає вісімдесят дев’ять тисяч, — втрутилася Лада.

— Правильно, Ладусю… — замислено промовила вона. — Джовані, сонечко, ану підбий швиденько, скільки нам на хабарі потрібно?

— Багато, — жалібно протягнув Джовані.

— Цікавий підхід, — серйозно мовила баба Ганя. — Одним словом, нам потрібно тисяч сто?

— Та ні, ба, менше.

— Краще матимемо решту… — по-діловому підсумувала бабця. Можливо, когось іще доведеться виручати. То вже, якщо по-людськи не зможемо домовитись із сорокою цією, ДДТ… То викупимо. Хоча я переконана, що до торгів не дійде. Ми зможемо домовитися. Ладусю, дай-но мені телефон!

Лада простягнула бабці трубку.

— А куди? Куди ти збираєшся дзвонити?

— Як завжди, — відповіла вона, всміхнувшись, онучці. — Алло, сонечко, це «Гай-банк»? Це баба Ганя… З’єднай-но мене з Максимком. Що ти кажеш, сонечко? Його немає, і не буде цілий рік? Він у відрядженні — ну, то ясно… Бувай здорова, сонечко, не кашляй, — невдоволено пробубоніла баба Ганя, роздратована з такої нахабної брехні.

— Ба, ти ось даремно поспішаєш… Не варто було дзвонити. Я переконана — він більше не дасть ні копійки.

Із заднього сидіння почулося схлипування. Баба Ганя озирнулась на Джовані, потім уважно подивилася на онуку та прошепотіла:

— Спокійно, я маю стовідсотковий план.

— Кажи.

— У центрі є крамничка «Ґудзики»… Її можна того…

— Що того?

— Ну, того… — багатозначно прошепотіла бабця та знервовано засопіла. — Зрозуміла?

— Що зрозуміла?

— От, яка ти… чесне слово… Її, цю крамничку, можна того… Ну, того… Того, розумієш?! — на всі лади протогокала вона.

— Та ти можеш нормально сказати, чого того?

— Не можу! Нормально сказати не можу!

— Чому?

— Тому що з точки зору виховання бабця не може… Не має морального права таке пропонувати внучці!

— Яке таке? — зовсім спантеличено запитала Лада, та, побачивши її рішучу фізіономію, одразу додала: — Слухай, ба, ти мене лякаєш.

— Ой, не кажи… — погодилась бабця. — Мене саму аж жах проймає. Кажу чесно — мені страшно, але іншого виходу я не бачу.

— Фух, — зітхнула Лада. — Ти мене вже геть втомила. Невже не можна нормально, по-простому пояснити свій план?

— Не можна, — ображено буркнула баба Ганя та відвернулась до вікна.

— Та про грабіж! Про грабіж вона говорить! — прогорланив Джовані. — Невже не зрозуміло?!

— A-а, так ось ти про що! — аж сплеснула руками Лада. — А я-то думала…

— І немає тут про що думати! — рішуче перебив її Джовані. — Досить вже! Надумались достатньо! Треба їхати на діло!

— Онученько, ти нічого такого не подумай… — виправдовуючись, затараторила баба Ганя. — Якби не така безвихідна ситуація, я б ніколи… Ніколи, навіть подумки… Hi-ні-ні і ще раз ні! Навіть подумки ні-ні-ні…

— Ну й даремно, — вставила своє слово Лада у її примовляння. — Класна ідея! Це, зрештою, був мій другий план — запасний. Я обома руками за…

— Як це за?! — баба Ганя загрозливо взяла руки в боки. — Щось я не зрозуміла… Що означає ось це твоє «я обома руками за»?! Як ти можеш бути за, якщо мова іде про звичайний грабіж?! І це говорить моя онука?! Ганьба! Страшна ганьба і тобі, внученько, і твоїй бабці!

— Ба, щось я не збагну, чого ти завелася? — розгублено перебила її Лада. — Що я не так сказала?

— Все! Ти все не так сказала! — обурено вигукнула баба Ганя. — Як це можна так легко погоджуватись на заздалегідь дурну та огидну справу?! Як це можна, я тебе питаю?! Ти мене чуєш?

— Слухайте, я вас благаю! — аж завив Джовані. — Лишіть це голосіння та поїхали вже на пограбування! Адже час невблаганно плине…

— Помовчи! — грізно зупинила Трапатоні баба Ганя. — Теж мені знайшовся, розбійник з великої дороги! Ладусю, моя люба, хіба можна так одразу погоджуватись на такий жахливий злочин? — аж заплакавши від такої несподіванки, пошепки запитала бабця. — Так не можна, внученько… Ти це розумієш?…

— Стривай, стривай, — геть збентежилася Лада. — Я щось не збагну. А ти що, збиралася просто пограбувати цю крамничку і навіть не відшкодувати їхні збитки?

— Тобто? Відшкодувати збитки? — зніяковіло перепитала баба Ганя.

— Ну, я подумала, що ти пропонуєш сьогодні їх пограбувати… А з часом, коли з’явиться можливість, обов’язково компенсувати їхні матеріальні та моральні збитки, — спокійно пояснила Лада. — Чи я не так зрозуміла? Ти це пропонувала?

— Так… — зашарівшись, такнула баба Ганя. — Саме це я й пропонувала.

— Ну тоді я не збагну, до чого тут усі твої виховні тиради. Ти що, збиралася просто так пограбувати цю крамничку?

— Hi-ні-ні! Як можна?! Та я б ніколи не наважилася підбивати свою онуку на такий жахливий злочин. Як це можна? — знову, ніби сама у себе, емоційно запитала вона та ще більше зашарілась. — І матеріальні, і моральні збитки ми обов’язково їм відшкодуємо.

— Я вас благаю! — знову заскиглив Джовані. — Киньте нарешті ці балачки і поїхали вже швидше на пограбування! Часу майже не лишилось…

— Спокійно, Трапатоні, — мовила Лада, ніжно посміхнувшись із його рішучості. — Зараз вже рушаємо.

— До речі, Ладусю, сонечко моє, ти не подумай нічого такого… — сором’язливо почала баба Ганя. — Але… Мушу тобі дещо цікаве розказати. Це звичайно, жахлива випадковість, але… Але, за моїми даними, господинею крамнички «Ґудзики», яка на площі Ринок, є така собі пані Брильська — рідкісна пройдисвітка і свиня. Ти ж знаєш, що у Лани в мерії похресниця працює… Тож саме вона надала нам інформацію, що вся мерія завалена скаргами львів’ян на таку собі пані Брильську, власницю крамнички, яка безжально і жорстоко труїть наших львівських голубів та собак. Голуби, бачите, обгиджують їй усю вітрину. І через те вона годує їх отруєною пшеничкою, аби ці бідолахи повиздихали всі. І собак вона, кажуть, терпіти не може. Бо колись, іще в дитинстві, вона хотіла вирвати хвоста якомусь песику… А той, бач, їй не дався і вкусив за руку. Тож тепер вона нещадно мститься всім бездомним песикам. Каже, що вони відлякують їй покупців. І саме через це вона годує їх отруйними сардельками. Ти можеш собі уявити, яка вона свинюка, га?!

— Ба, мені здається, що ти занадто перебільшуєш її жорстокість, — стомившись від почутого, мовила Лада. — Я думаю, це все лишень чутки.

— Ні-ні-ні! — замахав крилами Трапатоні. — Усі ворони чудово знають цю хитрющу вбивцю пані Брильську! Вона куди жахливіша, ніж про неї розповіла пані Ганна! Про собак не знаю, то й не скажу. Але все, що стосується отруйної пшенички, — щира правда. Від її сніданків страждають не тільки голуби, але й горобці, і навіть ми — ворони… Ви єдине, пані Ганно, помилились, сказавши, що її крамничка знаходиться на площі Ринок. На площі Ринок крамничка «Ґудзики» належить найдобрішому створінню в світі — пані Руті. А Брильської крамничка «Ґудзики» — зовсім поруч, на «стометрівці».

— Я, звичайно, можу помилитися, — ображено відповіла баба Ганя. — Але моя подружка Лана не помиляється ніколи. А саме вона та її похресниця, яка в мерії працює, надали цю інформацію. Лана має феноменальну пам’ять. Вона навіть Конституцію та весь кримінальний кодекс дослівно, із комами та крапками, переказати може.

— Пані Ганно, крамничка Брильської на «стометрівці», — впевнено перебив Джовані бабу Ганю. — Ваша Лана помилилась.

— Лана — унікум стовідсотковий, аби ти знав. Вона — єдина мешканка нашого Львова, яка запам’ятала всі передвиборні обіцянки мера!

Усе, що відбувалося надалі, описати складно. А сказати точніше — просто неможливо. Звичайні львівські сварки та суперечки мають неперевершений колорит і зазвичай позбавлені здорового глузду та почуття міри.

Надмірна львівська емоційність ладна з будь-якої дрібнички легко роздмухати не тільки галасливу сварку, але й справжнісіньку війну. І то слава Богу, що у Львові категорично заборонено продаж та носіння зброї; інакше — за якихось пару тижнів це чудове місто повністю збезлюдніло б. Усі мешканці гарантовано перестріляли би один одного; і то аж ніяк не через злобливість, а виключно через свою неосяжну емоційність. Тому ті, хто жодного разу не був у Львові, не здатні уявити межі цієї емоційності. Принаймні, аби хоч трохи збагнути цей масштаб, уявіть собі: італійці, яких справедливо називають найемоційнішою нацією у світі, приїжджаючи до Львова, просто губляться, і вже наступного дня, пошепки й захоплено, називають усіх львів’ян божевільними. А вам, може, відомо, що в Італії слово «божевілля» має виключно теплі та ніжні підтексти. І самі італійці сприймають його винятково як комплімент. Тож баба Ганя, як яскравий представник цього львівського божевілля, натхненно та емоційно розповіла Джовані, що вона думає про нього самого та про його зауваження… На жаль, жодному представникові організації «Ґрінпіс» не довелося почути ті яскраві перли, які баба Ганя, ображена недовірою, вихлюпнула на необачного Трапатоні. Представники цієї поважної організації відкрили би для себе не тільки багато цікавого, але й нового.

Також треба зазначити одну дивну річ… А саме… Жоден львів’янин під час сварки вже після першої хвилини взаємних звинувачень не пам’ятає причини, з якої саме розпочалася сварка. Коли ж хтось пам’ятає цю причину, то це не справжній львівський пан або панянка. Не вірите? Ну то самі перевірте… Коли вам доведеться стати свідком палкої львівської суперечки, підійдіть та спитайте: що трапилось, шановні? Чи: з якої причини, шановні, такий галас? Запитайте так — і ви збагнете, що вони не пам’ятають, із чого все розпочалося і яка тому причина. Бо це вже неважливо, їй-богу! Головне у Львові — не причина, а, зрештою, сам процес! І то, якщо ви необачно наважитесь втрутитись у цей процес взаємних звинувачень, то неодмінно пошкодуєте, шановний. Вас одразу зроблять крайнім і швиденько, залюбки переключаться сваритися з вами, при цьому дивуючись вашому вихованню та поганим манерам.

Коли ж ви стримаєте свою цікавість і, ставши осторонь, просто дослухаєте львівську сварку до кінця, то вашому здивуванню не буде меж. По-перше, сварка скінчиться зненацька — так само, як і почалась. По-друге, максимальне продовження цієї сварки не може перевищувати трьох хвилин. (Справжньому львів’янину цього досить, аби добряче випустити пару). Коли ж хоч на секундочку цей термін перебрали, знайте — сваряться не львів’яни, а гості міста. І по-третє, якщо після сварки ті, що сварилися, не вирушили одразу до найближчої кав’ярні на кавусю, — це також не справжні корінні львів’яни… Це ті, що просто так собі мешкають у Львові.

Тож баба Ганя, як справжня львівська пані, бездоганно дотрималась усіх трьох правил: зненацька почала, не перебрала ліміту в три хвилини та на завершення запропонувала каву. Але, зауважила, на кавусю не одразу, а тільки після пограбування. (Що зрештою, зважаючи на обставини, припустимо).

Отже, баба Ганя, випустивши пару, рішуче завела машину і впевнено рушила до траси. Усі мовчали. Після занадто емоційної промови баба Ганя раз по раз полегшено зітхала. Лада, із завмиранням у серці, думала про перше у її житті пограбування. А Джовані, як завше, думав тільки про Маріам.

Досить швидко здолавши всі замети, їхнє авто виїхало на трасу. Але, на жаль, одразу ж зупинилось — на дорозі, в обидва боки, був затор.

— Десь попереду аварія, — зітхнула баба Ганя.

Ніхто не відповів — усі напружено мовчали. Зненацька почулось неприємне гудіння і по правій бровці, по самих кучугурах, об’їжджаючи затор, потужно промчала червона пожежна машина.

— Певно, аварія серйозна, — провела поглядом пожежників баба Ганя. — Хоча диму я не бачу.

Проїхавши метрів зо двісті, пожежна раптом звернула вбік, на вузьку заметену дорогу, що вела до Брюховицького лісу.

— Може, ліс горить? — запитала Лада, вдивляючись туди, де з горизонту виглядав краєчок запорошеного снігом лісу.

Джовані, примружившись, старанно намагався прочитати чорний напис, що виблискував на червоній поверхні пожежної машини. Її бік дійсно прикрашав украй дивний та незрозумілий напис «Дар Львову від колег із Техасу». Трапатоні, мружачись, аж скривився, розгледівши номер цього дару: 9669 ДДТ…

— Господи, це ж Брюховицький ліс… — прошепотів Джовані.

— А то ж який, — буркнула баба Ганя. — Звичайно, Брюховицький.

— Ах ти ж, зраднику… Він вистежив мене! — вигукнув Трапатоні, осягаючи тільки йому відомі припущення. — Відчиніть, швиденько відчиніть ці кляті двері! — стукаючи крилами об дверцята, прогорланив він. — Цей зрадник вистежив! Вистежив мою таємну схованку!

— Яку схованку? Хто вистежив? — спантеличено перепитала Лада.

— Цей мерзотник! Ця нікчема… Та відчиніть же нарешті ці двері! — фальцетом вигукнув він та заходився битись голівкою об скло. — Ладо! Ладо, швидше відчиняй, інакше буде катастрофа! Він викраде всі ґудзики з моєї схованки!

— Добре-добре, я вже відчиняю, — налякано мовила Лада й одразу вискочила з машини, аби відчинити воронові дверцята.

— Стривай, божевільний, — схопила його за крило баба Ганя, — а пограбування? Ми не можемо чекати!

— Я встигну! Чесне слово, встигну! Я тільки туди та одразу ж і назад! Я миттю, миттю повернуся! Та пустіть же! — голосив Джовані та, рвучко видерши своє крило, стрибнув у відчинені дверцята.

— Ну дивись, ми розпочинаємо без тебе! — крикнула йому навздогін баба Ганя.

— Я встигну! Я обов’язково вас наздожену! — важко набираючи висоту, прокаркав він та кинувся наздоганяти пожежну, яка була вже майже біля лісу.

— Джовані, якщо не встигнеш, то зустрічаємось у «Лямпі»! Що б не трапилось, о п’ятій чекаємо на тебе у «Гасовій лямпі»! Джовані! — прокричала Лада.

— Я обов’язково встигну! — ледь чутно пролунала відповідь Джовані. І вже за мить він перетворився на маленьку чорну цяточку, не більшу за сніжинку, яка повільно щезала у напрямку лісу.