Джовані Трапатоні

Розділ дванадцятий

— Що трапилось? — запитала Лада, щойно бабця поклала трубку телефону.

— Сталося те, що давно вже мало статись, — захекано відповіла баба Ганя, прискорюючи хід.

— А що вже давно мало статись? — ледве встигаючи за нею, запитала Лада.

— Твоя мати пішла від твого батька.

— Як пішла?… Коли?

— Дві години тому… Взяла Риту на руки та пішла. А він… — вигукнула бабця, роздратовано махнувши рукою. — Він, найбагатша людина країни, пошкодував навіть викликати їй таксі. Скупий нікчема! Вибач, онученько, що при тобі кажу такі слова про твого батька… Але… Але ніяк не можу стриматися. Стоп! — зненацька зупинилася вона, щойно звернувши на вулицю Ліста. — А це що за фокуси такі? — бабця заблимала очима. — Подивися, що це за мара… Це ж наше авто, яке ми лишили біля «Лямпи».

— Де?

— Ну, он, у кінці вулиці, біля рожевого будинку, припарковано наш джип, — спантеличено пробубоніла баба Ганя, закрила долонями лице та заходилася напружено терти очі. — Бачиш?

— Бачу…

— І я бачу… Таки бачу, — затинаючись, повторила вона.

— А може, це не наша машина?

— Як це не наша? — обурилась баба Ганя. — Он же на ній напис: «Львівське товариство „Ті, кому за 70“.» Мої діоптрії ще ніколи мене не підводили! Хіба не бачиш, геть уся машина завантажена коробками з ґудзиками?

— Таки правда. Твої діоптрії тебе не підвели… Це наша машина. Але як вона тут опинилась?

— Цей казус, онученько, ми ось-ось з’ясуємо. Мерщій! — рішуче гукнула баба Ганя та, розштовхуючи перехожих, помчала до свого авто.

Дивно, але машина в ту ж мить почала втікати. Маневруючи вузькою вуличкою Ліста та намагаючись не зачепити припарковані автомобілі, вона стрімко попрямувала у бік вулиці Вороного.

— Ба, ми його не доженемо! — послизнувшись та гримнувши на бруківку, закричала Лада.

— Ніколи не здавайся! — повчально вигукнула баба Ганя та, допомігши підвестись онучці, знову рішуче кинулась наздоганяти ціль.

— Ой! — зойкнула Лада, знову гепнувшись на слизьку бруківку.

— Внученько, щось я не збагну, кому за сімдесят, мені чи тобі? — захекано пробурчала бабця та допомогла онучці піднятись. — Забилася?

— Ба, ми все одно не встигнемо за нею…

— Запам’ятай, сонечко, слова матеріальні… Те, що ти говориш, — обов’язково станеться. Тож завжди і говори, і думай позитивно! Біжимо! Давай, доганяй! — крикнула бабця та з оскаженілим виразом обличчя знову кинулась наздоганяти свій джип. — Я його дожену! Дожену і зроблю йому боляче… Ким би не був цей крадій, він пошкодує, що народився на світ!

— Ба, думай позитивно! — зауважила Лада, ледь устигаючи за нею. — Інакше ти матеріалізуєш жорстокість!

— Я матеріалізую справедливість! Але матеріалізую її жорстко! — виголосила баба Ганя та, відчайдушно стрибнувши, вчепилась у задню раму свого джипа.

Водій різко натиснув на газ, і джип, потужно заревівши, вискочив на вулицю Вороного. Баба Ганя не змогла витримати такої спритності. Вона відпустила раму та, за інерцією, стрімко покотилась по бруківці, аж допоки її не спинив світлофорний стовпчик.

— Ба, ти жива? — жалісно вигукнула Лада, кинувшись до бабці.

— Слухай, сонечко, — зніяковіло мовила бабця, — мені щойно пощастило придумати новий вид спорту — слалом попою по бруківці. І, судячи з реакції перехожих, цей вид спорту має всі шанси стати олімпійським. Ти тільки глянь, як усіх заціпило… Проходьте-проходьте, шановний, цирк уже скінчився! — звернулась вона до пана, що, роззявивши рота, остовпіло дивився то на неї, то на зігнутий стовпчик світлофора.

— Ба, у тебе зараз такий вираз обличчя, що всі просто бояться тобі співчувати, — прошепотіла Лада, підводячи бабцю із бруківки. — Ну ж бо, спирайсь на мене.

— Ладусю, внученько, спокійно… Твоя бабця у чудовій формі, — вже посміхнувшись, мовила баба Ганя. — Спочатку, звичайно, мої діоптрії серйозно помутніли, якщо не сказати більше… Але зараз усе гаразд… Ну, Мальво… Ну, сорока-білобока, стривай… Мій терпець урвався, і тепер тобі ніякий «Ґрінпіс» уже не допоможе…

— Ти думаєш, до викрадення причетна Мальва?

— А хто?! Подумай, зрештою, сама, кому потрібно, аби Джовані не викупив принцесу? Ой, як я шкодую, що не прибила її чоботом одразу…

— Ба, ти таке говориш… — розгублено прошепотіла Лада.

— Яке таке? — строго перепитала бабця.

— Ну, я не знаю… Твої слова не просто жорстокі, вони набагато гірші.

— Згодна, — мовила пані Ганна та, зупинившись, серйозно подивилася в очі внучці. — Розумом я усвідомлюю, що жорстокість є неприпустимою та гидкою. Але… Коли я стикаюся з підлістю, жорстокістю, мізерністю та зарозумілістю, мені просто серденько рветься, так хочеться надавати по мордяці. Ось так, просто і жорстоко… Взяти і надавати по нахабній, розбещеній мордяці! Ось такий парадокс, онученько… Розум говорить одне, а серденько — зовсім інше… Жінка більше до серця прислухається, а літня людина — до розуму. Ось і змагається серденько з розумом усе життя… То один візьме гору, то інший. І як цю вічну боротьбу припинити, ніхто не знає. Багато є таких, що говорять, буцімто їм усе достеменно відомо. Але говорити, онученько, і знати — це не одне й те саме. Я думаю, ті, хто говорить про знання, насправді нічогісінько не знають.

— Ти плачеш? — ледь чутно прошепотіла Лада.

— Та ні… Просто упріла, поки бігла… Ось і все… Якщо ти зараз запитаєш мене, чи ми врятуємо принцесу Маріам, то моє серце скаже тобі: так. Якщо ти запитаєш, як саме ми врятуємо її? То розум мій відповість: я не знаю… Не-зна-ю, і навіть не здогадуюсь про це.

— А тобі не здається дивним, що наша викрадена машина чомусь стояла саме біля будинку № 14? Біля того будинку, у якому живе мама цього нещасного Юрка — водія Мальви.

— Не знаю, — трохи роздратовано відповіла пані Ганна. — Я вже нічого не знаю… Взагалі-то, юнак здався мені дуже світлим. Але, як тут не крути, все одно не можу все зв’язати докупи. Питань тьма-тьмуща, а відповіді жодної нема. Добре, ходімо… Яка, він казав, квартира?

— Сьома, — відповіла Лада та рушила за бабцею до під’їзду.

Піднявшись на четвертий поверх старого австро-угорського будинку, пані Ганна подзвонила в квартиру № 7.1 зсередини одразу, наче їх чекали, заходились відчиняти замок. Поскрипуючи, двері відчинились, і у вузеньку шпаринку між дверима визирнула всміхнена руда голова якогось дядечка.

— Я вас слухаю. Ви чого хотіли? — безтямно посміхаючись, запитав невідомий та заповзявся знервовано терти своїми пухкенькими пальчиками дверний ланцюжок.

— Шановний, ми до господині, маємо термінову справу, — трохи розгублено мовила баба Ганя, здивовано перезирнувшись із Ладою.

— Ви помилились, пані… У цій квартирі я господар, — перелякано кліпаючи очима, гаркаво повідомив дядечко та знову якось огидно посміхнувся.

— А господиня де ж поділась? — підозріло примружившись, запитала баба Ганя.

— А немає… І не було ніколи… Тож, ви, пані, помилились, — прицмокуючи, повідомила руда голова, та, ще раз посміхнувшись, щезла за дверима.

Пані Ганна кинула погляд на номер квартири, потім на Ладу та на зачинені двері. Стомлено зітхнула та прошепотіла:

— Цей рудий так посміхався, що мені весь час кортіло дати йому в пику… Щось тут не так…

— Маєш рацію, — пошепки погодилась Лада. — Він занадто підозрілий.

Баба Ганя зосереджено стисла губи та знову подзвонила в двері.

— Хто там? — задзвенів за дверима переляканий голос рудого.

Пані Ганна, не відповівши, рішуче подзвонила вдруге.

— Нікого немає вдома, — ще більш налякано повідомив гаркавий голос за дверима.

— І давно нікого немає? — роздратовано запитала баба Ганя.

— Із вчорашнього дня, — якось зовсім уже недоречно відповів голос.

— Слухайте, шановний, вам ще не набридло клеїти із себе дурня? — втрутилась у розмову Лада.

— Не набридло, — затинаючись, повідомив ображений голос. І за дверима почулося якесь шарудіння. — Я ось беру телефон і негайно телефоную до поліції. Ось, телефон уже в моїй руці. Ось, я набираю номер… І дзвоню… Тримаю телефон… Набираю номер… І телефоную до поліції… Ось, телефон уже в моїй руці… Ось, я набираю номер…

— Шановний, вас заціпило, чи що? — буркнула баба Ганя. — То відчиніть, я вам надам швидку медичну допомогу! Глибокий масаж усіх м’язів обличчя — це якраз те, що вам потрібно!

— А я вже викликав поліцію… — хвалькувато, але налякано прошепотів голос. — Поліція буде вже за п’ять хвилин…

— Ну то дуже добре, — втомлено мовила пані Ганна, — мені вистачить п’яти хвилин. Не дратуйте мене, відчиняйте двері, інакше буде гірше! Своєю впертістю ви тільки шкодите собі!

— Я вас боюсь… — почулося за дверима.

— Даремно. Побоювання ваші марні… Солдат дитину не образить, — прислів’ям спробувала заспокоїти рудого баба Ганя, але, вочевидь, налякала його цим іще більше. Рудий не озивався, і за дверима все зненацька стихло.

— Рахую до трьох і знімаю ці нікчемні дверцята з петельок! — серйозно вигукнула пані Ганна та одразу розпочала відлік. — Один. Два, — швидко, без усіляких пауз почала вона лічити.

— Стривайте-стривайте, не поспішайте! — пробубоніло за дверима. — Краще скажіть, ви до мене з яких питань?

— З багатьох, — суворо відповіла баба Ганя. — Попервах питаннячко було лишень одне. Але зараз обставини змінились…

— Тут колись жив Юрко… — прокричала Лада, відсунувши свою бабцю від дверей, які вона вже збиралась ламати. — Ви знали Юрка?

— Юрка?! — зненацька радісно вигукнув рудий та заходився відчиняти двері. — Юрка… Боже мій, Юрка… Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика?! Чом?! Чом же ви одразу не сказали, що ви з приводу Юрка?! — зі скрипом відчинивши двері, прицмокуючи, виголосив він.

Лада з бабцею здивовано перезирнулися.

На порозі стояв низенький, вкрай кострубатий дядечко, голова якого взагалі не мала шиї. Здавалося, що вона якимось дивним чином росте із самих плечей. Пролисини, що виблискували крізь його рідке, скуйовджене волосся, сяяли, наче новий, добряче натертий паркет. З потилиці рудого, на самі плечі, звисало з два десятки довгих та недоречних волосин, які з невідомих причин були пофарбовані в сіро-коричневий колір. Ріденька щетина, що прикрашала його пухкенькі щічки, виглядала вкрай неохайно та бридко.

А посмішка… Посмішка надавала його всміхненому обличчю такого неприємного виразу, що вмить кортіло дати її хазяїну по морді.

При своєму низенькому зрості він мав досить довгі тонкі ніжки та коротеньке, гладеньке тільце. На його ніжках висіли спортивні, не за розміром великі, штани з білими лампасами, потерті і розтягнуті на колінах. Кругле черевце пана було немилосердно затягнуте в малесеньку, навіть крихітну, камізельку бордово-червоного кольору. Усе це, включаючи серйозну колекцію значків на камізельці, мало би викликати посмішку, але викликало чомусь винятково відразу.

— Хто? Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика, Юрка?! — ледь не заплакавши, ще раз виголосив дядечко та недолугим помахом руки запросив Ладу та бабу Ганю до оселі. — Вам, шановні, треба було одразу… Одразу повідомити мене, що ви з приводу Юрка… — затараторив він, сумно зітхаючи після кожного слова.

— Я, звичайно, шановний, перепрошую… — рішуче промовила баба Ганя, вже добряче втомлена його причитаннями. — А хто ви Юркові?

— Я?! — голосно перепитав рудий та чомусь умить заплакав.

— Ви, ви… — стримано повторила пані Ганна. — Хто ви Юркові?

Це простеньке питання настільки вразило дядечка, що він негайно поліз до спортивних штанів, дістав пожмакану хустинку та заридав іще жалібніше та голосніше. — Я… Я… — затинаючись, якав він, незграбно обтираючи сльози зі своїх щічок. — Я пан Урсуляк…

— Ви родич? — співчутливо запитала Лада.

— Ні-ні-ні, — чи то налякано, чи то спантеличено захитав головою пан Урсуляк та відчайдушно зашморгав носом. — Я набагато більше… Значно більше, ніж родич…

— Невже ви його батько? — здивовано прошепотіла Лада.

— Ні-ні-ні! Я ж вам кажу… Я набагато більше, ніж там усілякі родичі та рідний батько. Я друг… Друг сім’ї… Найкращий друг найнещаснішої сім’ї у світі… — чомусь трохи ображено пояснив він, а потім зненацька вигукнув: — Ох, Юрчику, Юрчику! Який хлопець був! Згадаєш — і заплачеш! Завжди допомагав мамі! Регулярно загартовувався та робив зарядку! Відмінник, активіст — непересічна особистість! А яку зразкову поведінку мав?! — сам у себе емоційно запитав рудий і трагічно обхопив голову руками.

— Слухайте, шановний…

— Пан Урсуляк.

— Так-так… Шановний пане Урсуляк, нам треба побачити Юркову маму. Вона коли буде?

— А її не буде, — кліпнувши очима, радісно повідомив рудий.

— Як це так, не буде? — втрутилась у розмову Лада. — Сьогодні її не буде чи як?

— І сьогодні, і завтра, і післязавтра… Ви вже взагалі ніколи не зможете її побачити…

— Вона померла? — зніяковівши, прошепотіла Лада.

— Так, — печально відповів пан Урсуляк та, діставши свою пожмакану хустинку, знову витер сльози. — Пані Марія померла для цього самотнього життя та для цієї мерзенної суєти.

— І давно вона померла? — узявши руки в боки, роздратовано запитала пані Ганна.

— Нещодавно, — відповів рудий та, сівши на стілець, знову голосно заридав.

— Ба, мені здається, цей плаксивий говорить нам неправду.

— Тобі, онученько, правильно здається, — погодилась бабця, з огидою спостерігаючи, як пан Урсуляк прислухається до їхньої розмови.

— Пане брехло, — гукнула пані Ганна до рудого, — я щось не збагну, як можна так голосно ридати і підслуховувати одночасно?

— Га? Ви щось сказали, мила пані?

— Так, пане брехло, я сказала, що ви — звичайнісіньке брехло.

— Я?! — пан Урсуляк знервовано закліпав оченятами. — Я — брехло?!

— Так-так, саме ви, — спокійно повторила пані Ганна. — Хіба маєте якісь заперечення?

— Ні-ні, жодних заперечень, — зненацька, вкрай спокійно відповів пан Урсуляк.

Він зосереджено заховав свою пожмакану хусточку до спортивних штанів, підвівся зі стільця, підійшов до підвіконня та став спокійнісінько поливати кактуси. — Заперечувати жінці — вкрай нерозумно, а заперечувати розумній жінці — просто безглуздо, — повільно зазначив він, певно, і сам не визначившись, кому були адресовані його слова: присутнім, чи йому самому.

Поливши кактуси, пан Урсуляк, задумливо поправив значки на своїй недолугій камізельці та пройшов до старовинного письмового столу, що стояв у темному куті кімнати.

— Прошу, шановні, до справи, — цілком урівноважено та навіть чемно мовив він. — Я до ваших послуг!

Лада, приголомшена такою дивною разючою переміною у поведінці рудого, розгублено перезирнулась із бабцею.

— Ви, певно, актор драмтеатру? — спитала Лада перше, що прийшло їй на думку.

— Онученько, цей цирк до акторства не має жодного відношення. Цей клоун ніякий не актор, він звичайнісінький мерзотник, — промовила пані Ганна, ледь стримуючи своє роздратування. — Де Юркова мама? — строго запитала вона в рудого, який майстерно удавав, що не почув її попередніх образливих слів.

— Сподіваюсь, вам відомо, люба пані, що таке материнське серце? — запитанням на запитання відповів пан Урсуляк та картинно зобразив почуття неосяжного співчуття та розуміння на лиці. — Материнське серце — це найміцніший та найпотужніший м’яз людського тіла. Але й він… На жаль, і він не спроможний витримати болю самотності та туги за своїм передчасно загиблим дитятком. У мене просто краялось серденько, коли я дивився, як страждає пані Марія.

І як страшно вона побивається за своїм любим синочком…

— Менше слів! — грубо перебила його пані Ганна.

Пан Урсуляк спробував удати, що він не розчув цього слушного зауваження. Але, зрозумівши, що нервове кліпання безжалісно видало його розгубленість, він знову поліз по свою пожмакану хустинку та знову заходився витирати спітнілі щоки, якими, за його припущенням, вже мали текти ріки сліз.

— Болюча та пекуча втрата, але в стократ гірша невідомість… Невідомість та надія. Тож я, як найкращий друг сім’ї, не міг лишитись осторонь цих страждань… Я все покинув та рішуче кинувся на допомогу… Користуючись певними зв’язками, я дістав для Марії відповідний папірець… У якому стверджувалось та гарантовано підтверджувалось, що Юрко загинув і шукати його марно.

— Конкретніше! — знову перебила його красномовство баба Ганя. — Де зараз пані Марія?

— Пані Марія у монастирі… Я, користуючись певними зв’язками, улаштував її до прекрасного монастиря. Вона з радістю полишила мирську огидну суєту, яка повсякчас нагадувала їй про синочка, й усамітнилась в обителі Божій, де, бідолашна, і знайшла нарешті спокій.

— У якому вона монастирі? — строго запитала пані Ганна.

— У найкращому, вже можете мені повірити, — трохи хвалькувато відповів пан Урсуляк та якось недоречно та незрозуміло додав. — Я звик користуватись лишень найкращими речами. І спілкуюся винятково з тими, хто має бездоганну репутацію…

— Вас запитали не про найкращі речі та бездоганну репутацію! — з огидою вигукнула Лада.

— Тебе, мерзотнику, спитали, у якому зараз монастирі пані Марія, — перейшовши на «ти», повторила запитання пані Ганна.

— Шановні! Шановні, немає потреби так серйозно хвилюватись. Запам’ятайте, пан Урсуляк ніколи слів на вітер не кидає. Якщо пан Урсуляк сказав, що це найкращий монастир, то так воно і є… Інакше це ніяк не може бути! Дивіться, у всіх монастирях триразове харчування… А у пані Марії чотириразове! Та ще й булочка з компотом, на додачу, перед сном…

— Так, Ладо! — гукнула бабця до онуки, перебивши маразматичну промову рудого. — Тут усе серйозно. Давай, дзвони дівчатам, нехай беруть таксі і швидко мчать сюди… Цей персик ми без них не вичавимо. А спізнитися на бал через цей гнилий фрукт було б украй прикро.

Лада рушила до телефону, а баба Ганя, узявши зі столу графин, спокійнісінько випорожнила його на спітнілу голову пана Урсуляка.

— Що?! Що ви собі дозволяєте?! — пробубонів плішивий. — Зі мною так не можна! Я заслужений пенсіонер! Я чемпіон Львова із шашок! Я учасник бойових дій та інвалід дитинства! Я почесний ліквідатор Чорнобильської аварії, аби ви знали! Та в мене вся рідня загинула, захищаючи незалежність нашої держави! Я сирота! Круглесенький сирота! Я герой боротьби за незалежність! Та я депутат міськради врешті-решт… Та припиніть же нарешті це знущання!

Він спробував відскочити, але пані Ганна елегантно махнула рукою та якимось дивним прийомом враз швякнула його на стіл. Безшиє тільце Урсуляка обм’якло та повільно сповзло на підлогу.

— Ба, що це було? — вигукнула Лада, здивована небувалою спритністю бабці. — Карате?

— Краще — бойовий гопак, — стомлено відповіла пані Ганна та, піднявши однією рукою пана Урсуляка з підлоги, кинула його у крісло.

— Чемпіонат Львова із шашок у якому році виграв? — спокійно запитала баба Ганя переляканого рудого.

— У… У 1983-му… — затинаючись, пробелькотів пан Урсуляк.

— Брехня! У 83-му чемпіонат виграв Івасик Маркевич — мій друзяка. Всі твої слова, мерзотнику, — брехня і більш нічого. Ладо! — зненацька гукнула вона до онуки.

— Я тут, ба…

— Запам’ятай, онученько, базікати про жертовність та геройство і мовчки, щодня наполегливо працювати на благо своєї Батьківщини — це не одне й те саме.

— Це ти з приводу виховання?

— Це я з приводу твого розуміння! — трохи ображено уточнила баба Ганя. — І нема чого підсмикувати! І взагалі, я вже коли просила тебе викликати дівчат?!

— Активістки товариства «Ті, кому за 70» вже у таксі. І за п’ять хвилин з’являться перед твої ясні очі… За свої попередні слова — перепрошую… Була неправа, — відрапортувала Лада та кивнула бабці на рудого, який заповзявсь картинно удавати з себе непритомного.

Пані Ганна стомлено зітхнула, узяла з підвіконня кактус та вколола ним спітнілий ніс Урсуляка.

— Де пані Марія?

— У Старому Самборі! У Самборівському монастирі! — завив брехливий і почухав свого носа.

— А ти що робиш у її квартирі?

— Це моя… Моя квартира… Пані Марія виписала мені дарчу. Їй не треба така велика квартира у самому центрі. Цілих сім кімнат — що вона буде з ними робити?

— Ти хто такий?

— Пан Урсуляк — найкращий друг…

Баба Ганя роздратовано зітхнула та знову вколола кактусом зачуханий і червоний ніс Урсуляка.

— Ще раз питаю, хто такий?

— У-у-у! — ображено занив рудий та висмикнув із носа дві кактусових колючки. — Я сирота! Чесне слово — сирота! Виріс у бідності і нужді… Усе життя пропрацював сторожем на Личаківському цвинтарі… Підробляв листоношею… Коли нарешті заробив трошки грошенят, відкрив власну церкву.

— Що-що?! — скривившись, перепитала Лада.

— Церкву, — жалісно промимрив сирота. — Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги — культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни — річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта — лишень завуальовані раби…

Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.

— Дякую, ба, — втомлено прошепотіла Лада.

— На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і листоношею… Треба буде запитати в нього, чи не знайомий він, бува, із цим жахливим паном.

Лада хотіла щось відповісти, але зненацька задзвонив телефон. І вона, не роздумуючи, механічно підняла слухавку.

— Алло…

— Урсуляче, ти що, хочеш довести мене до інфаркту? — затріщав у слухавці вкрай роздратований дівочий голос.

— Хто говорить? — якомога грубшим низьким голосом запитала Лада.

— Та Мальва! Мальва з тобою говорить, старий пройдисвіте!

Лада прикрила слухавку долонею та розгублено прошепотіла бабці:

— Ти не повіриш, але це дзвонить наша знайома пихата ворона.

— Добре хоч не гіпопотам… — прошепотіла у відповідь пані Ганна та прожогом кинулась до онуки, аби послухати, чи таки дійсно телефонує ворона.

— Ну? — ледь не басом нукнула Лада.

— Хто там нукає?! — обурено закричало у трубці. — Я зараз когось так нукну, що йому мало не здасться! Де там Урсуляк? Алло? Алло?! Що за божевільний день, розірви мене голодна кішка! — по-своєму, по-воронячому вилаялась Мальва, і в слухавці почулися короткі гудки.

— Вона кинула трубку, — спантеличено мовила Лада. — Може, треба було назватись?

— Може, треба, а може, й не треба, — незрозуміло відповіла бабця.

— Може би дізналися, з яких питань вона дзвонила.

— Відомо з яких, — стомлено зазначила пані Ганна. — Зі своїх мізерних, підленьких питаннячок. І деталізувати їх уже не варто. Інакше моя нервова система не витримає цього божевілля. Головне ми з’ясували: наші ґудзики вкрав або цей пастор, — кивнула вона у бік непритомного Урсуляка, — або Мальва… Або вони удвох разом. Отже, що з цього випливає?

— Нічого не випливає.

— Ні, онученько… З цього випливає моя цілковита впевненість, що нам таки вдасться повернути викрадені ґудзики.

— Головне не спізнитися. У нас майже не лишилось часу.

— Встигнемо, — стомлено мовила баба Ганя та одразу переконливо додала: — Зараз підскочать дівчата… І ми всі разом швиденько розколемо цей кокос — перетремо його у кокосову стружку.

— Я задихаюсь… задихаюсь… — очунявши, пробелькотів пастор. — Благаю… Молю вас, відчиніть вікно…

— О, до речі, ковток свіжого повітря не завадить і мені, — відказала пані Ганна, відчиняючи вікно.

На підвіконні, притиснувшись вухом до самої рами, сидів облізлий ворон Тоні Бравісимо. Він так старанно намагався підслухати, про що йде мова у квартирі, що навіть і незчувся, як відчинилося вікно. Остовпівши з переляку, Бравісимо заніміло дивився на пані Ганну, котра стояла зовсім поруч нього. Не помітити його було неможливо, адже він стояв на видноті, просто посередині вікна. Але всі були так приголомшені спогляданням неосяжної підлості пана Урсуляка, що сталось неможливе — Тоні Бравісимо ніхто не помітив. Тож, збагнувши, що його не викрито, він обережно пересунувся у кут підвіконня, аби дослухати до кінця розмову.

— Між іншим, пане брехло, якою гидотою ви надушились? — глибоко вдихнувши морозне повітря, запитала пані Ганна. — Запах просто нестерпний…

— Одеколон «Червона Москва», — ображено пробубонів пан Брехло та поліз нишпорити по кишенях своєї камізельки.

— Вибачте, — почувся у дверях схвильований жіночий голос, — шановний пане Урсуляк, я забула попросити вас… Іноді на підвіконня прилітає маленький чорний ворон… Тож, дуже прошу вас, не женіть його… Там, на кухні, у шухлядці є пшениця… І я, ось, ще трохи докупила… Подумала, ви ж бо вкрай заклопотана людина…

— Що?! Що ви тут робите? — перелякано прошепотів пан Урсуляк та, підскочивши до жінки у чорному монашому вбранні, почав метушливо виштовхувати її з кімнати. — Як ви опинились тут, адже вас іще в обід посадили в потяг?

— Я просто хотіла попросити вас за ворона…

— Як ви зайшли, і де взяли ключ?! Ви мені сказали, що здали геть усі ключі…

— Я… Я знайшла ще один ключ у сумці… Ось, прошу вас, візьміть…

— Добре, все, ідіть… Ось гроші на таксі… Швиденько їдьте на вокзал та першим же потягом вирушайте в Самбір…

І в ту саму мить, коли пан Урсуляк збирався вже виштовхати гостю за двері, баба Ганя раптово вхопила його за вухо та потягла до кімнати.

Пані Марія ледь не оклякла від такого розвитку подій. Вона миттєво зблідла та ледь чутно прошепотіла:

— Що? Що ви робите?! Пані, схаменіться!

— Спокійно, пані Маріє, все буде крем-брюле, — впевнено відповіла баба Ганя. — Зараз ми розкажемо вам дещо цікавеньке… — вона завзято підтягнула вухо зніяковілого Урсуляка впритул до себе та роздратовано спитала:

— Мерзотнику, га, мерзотнику… Ти все сам розкажеш цій нещасній пані, чи мені допомогти?!

— Сам-сам-сам… — забелькотів пан Урсуляк, дістаючи з кишені баночку з пігулками.

— Пані, я благаю вас, — співчутливо вигукнула пані Марія, — пустіть нарешті вухо пана пастора! Так не можна… Не можна… Неприпустимо так поводитись із людиною…

— Це не людина, це — потвора, — втрутилась у розмову Лада.

— Ну що, потворо, ти готовий розповісти цій бідолашній матері про всі свої гидотні вчинки? — знову підтягнувши його за вухо, емоційно запита пані Ганна.

— Г… Готовий… Я готовий… Тільки пігулку… Дозвольте ковтнути пігулку, інакше серце… Серденько розірветься від підлості моєї… Дозвольте, дуже прошу…

— Дозволяю!

— Дякую, о наймилосердніша у світі… — улесливо пробелькотів спітнілий Урсуляк та вкинув до рота якусь чорненьку пігулку.

— Боже, мені зле… — Ледь чутно прошепотіла пані Марія та знесилено обперлася на шафу. — Пані, благаю вас, припиніть знущатись із пана пастора. Негайно припиніть цю жорстокість. Неприпустимо так зневажливо ставитись до людини.

— Пані Маріє, не хвилюйтесь… Я вже кидаю його противне вухо. Тим більше, що воно немилосердно тхне цим жахливим одеколоном, — відповіла баба Ганя та з огидою відпустила його вухо.

Пан Урсуляк мав би добряче гепнутись об підлогу, але… Але не гепнувся… Він просто на очах у всіх перетворився на сича. Відчайдушно замахав крильми та кинувся до відчиненого вікна.

— Ба, тримай його, він тікає! — вигукнула Лада.

— Стій, зараза! — спробувала вхопити його пані Ганна, але промахнулась.

І тут посеред підвіконня зненацька виникнув Тоні Бравісимо. Він одчайдушно вхопився крилами за віконну раму та щосили потягнув її на себе, намагаючись причинити вікно.

— Не втечеш, мерзотнику! — захекано виголосив він та захряснув раму перед самим дзьобом сича-пугача.

Сич Урсуляк так гепнувся об віконну раму, що вниз, на вулицю, із дзвоном посипались шибки. А сам він, приголомшений, упав на паркет.

— Ба, це був Бравісимо! — здивовано прошепотіла Лада, кинувшись до бабці допомагати зв’язати пугача.

— Кинь, я сама, — наказала пані Ганна. — Подивись краще, де цей Бравісимо. Чи не прибило його скалкою.

— Його ніде не видко, — висунувшись у вікно, відповіла Лада, уважно роздивляючись навколо.

— Не висовуйся так із вікна, бо ще гепнешся вниз! Покинь уже, чуєш чи ні?! Немає то немає… Подай мені ще якусь стрічку, аби добряче перев’язати цього нікчему.

— Так, а яку… Яку стрічку?

— Поясок свій дай! — сердито пробурмотіла бабця, перевіряючи вузол на хустинці, якою вона зв’язала крила. І мерщій, не барися!

— Вибачте… — зніяковіло прошепотіла пані Марія, ледь не втрачаючи свідомість. — А де? Де пастор? Де шановний пан Урсуляк?

— Ось він, будь ласка… — відповіла баба Ганя, кинувши у крісло зв’язаного сича-пугача.

— А що… Що прокричав той ворон із підвіконня? — ще тихше запитала пані Марія, розгублено розводячи руками.

— Не втечеш, мерзотнику, — спокійно мовила Лада та одразу пояснила:

— Це він мав на увазі знайомого вам пана Урсуляка.

— П… Пана Урсуляка? — затинаючись, перепитала пані Марія.

— Так-так, саме пана Урсуляка.

Лада хотіла ще щось сказати, але не встигла. Не встигла, бо пані Марія втратила свідомість.

— Не зрозуміла… — спантеличено прошепотіла баба Ганна, перевівши розгублений погляд з непритомної пані Марії на двох вишуканих пань, що розгублено стояли у дверях.

Пані були вдягнуті у приголомшливі вечірні довгі сукні. І до того ж, кожна тримала у руці витончене віяло. Напевно, порізно ці бездоганні дами неодмінно виглядали би блискуче. Але разом… Разом, так, як вони з’явилися — під ручку — це було неприпустимо…

Не припустимо та недоречно… Разом вони виглядали не тільки вкрай дивакувато, але й жах як кумедно. І все лишень через таку дрібничку, як різниця у зрості. Судіть самі: пані Лана мала зросту два метри та три сантиметри і справедливо вважалася найвищою жінкою у Львові. А пані Дана мала метр тридцять сім. І хоча й не вважалася найнижчою жіночкою Львова, але все одно, у порівнянні з пані Ланою, виглядала просто ліліпутом. Звичайно, всі ці метри-сантиметри — дурня і більш нічого. Адже будь-якому мудрецю і так зрозуміло, що міряти жінку сантиметрами — це безглуздя та неправильний підхід. Також мудрецям відомо, що правильний підхід полягає у тому, аби взагалі жодним чином не вимірювати жінку.

Жінка — це таке створіння, таке диво, така краса й таємниця… що будь-який мудрець, навіть не дуже мудрий, відчуває, що до жінки варто підходити лишень із захопленням або з усепоглинаючим захопленням… А з усілякими там метрами, сантиметрами та міліметрами — ані руш!

Тож зауважимо ще раз: пані Лана і пані Дана у своїх бальних сукнях виглядали приголомшливо, витончено та бездоганно. Але… Але трохи смішно…

— Дівчатка, це що за маскарад? — спантеличено прошепотіла баба Ганя, здивовано розглядаючи їхні сукні та віяла. — Ви це чого?

— Як це чого? — обурилась пані Лана. — Того…

— Чого того?

— Ну, того — на бал… — пояснила пані Дана. — Ти ж нас запросила?

— Ну, запросила, — пробубоніла баба Ганя.

— Ну, ось ми й тут… Я вже тридцять років не танцювала вальсів… — сумно всміхнувшись, мовила пані Лана.

— А я просто обожнюю танго… Усі його види, — замріяно заплющивши очі, зазначила пані Дана.