Джовані Трапатоні

Розділ шостий

Шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Париж — столиця моди, знайте — ця людина ніколи не була в Парижі. Це чарівне місце — годі й сперечатися. Шкода того, хто хоч разочок не побачив його казкові закуточки. І вкрай нечесно не бути в захваті від Парижа. Але — столиця моди? Це вже, їй же Богу, неправда!

А хто думає інакше, той, знову ж таки, або не був у Парижі, або користується винятково застарілими чутками, або просто людина вкрай нечесна.

Також треба зауважити, шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Львів — не столиця моди, знайте — ця людина ніколи не була у Львові. А хто думає інакше, той або не бував у Львові, або користується застарілими чутками, або просто нічогісінько не тямить у моді (і таке, на жаль, буває). Але львів’ян це не обходить. Усі львів’яни діляться на дві категорії: ті, котрі тямлять у моді, і ті, хто краще за всіх тямлять у моді. До першої категорії належать тільки троє. Пані Рута — власниця магазину «Ґудзики», її папуга пан Петро та ще якась бабця з околиць Львова. Усі інші львів’яни вважають себе яскравими представниками саме другої категорії. Саме до неї, безперечно, належала і баба Ганя, якій, звісно, було відомо те, про що зараз дізнаєтесь і ви.

Шановні, якщо вам колись доведеться почути, що хтось обзиває капелюшок ДЕТАЛЛЮ туалету… Знайте, ця людини ніколи не була ані в Парижі, ані у Львові! І ця людина — справжнісінький невіглас! Капелюшок — це не ДЕТАЛЬ! Це лебедина пісня моди… Це — сама мода! Її серце, нерви, капіляри… І навіть щось значно більше. Запам’ятайте, у Львові геть гола людина не вважається голою (перепрошую на слові), якщо має на собі файний капелюшок. Тож якщо вам пощастить бути у Львові… і ви (мало що трапляється!) десь загубите свій одяг… одягайте капелюшок та сміливо рушайте у своїх справах. І, повірте, людина, яка справді тямить у моді, не кине у ваш бік жодних зауважень — лишень захоплення та щирі зойки. А вам уже відомо, що всі львів’яни діляться лишень на дві категорії — ті, що тямлять, і ті, які краще за всіх тямлять у моді.

Тож треба тепер зауважити, що коротка, але важка дорога з передмістя до площі Ринок не минула для баби Гані марно. Вона вигадала прекрасний план пограбування. Цей план був настільки геніальний, що викликав захоплення її онуки Лади. Неймовірний захват також обійняв її подружок пані Лану і Дану, яким вона по телефону все розповіла. Що стосується самої баби Гані, то їй навіть у такому незвичному питанні, як пограбування, із легкістю вдалося поєднати корисне із приємним. Єдине: досить складно було переконати активісток пані Дану та Лану утриматися від імпровізацій. На жаль, за планом їм були відведені другорядні ролі. Але обіцянка компенсувати цю несправедливість на сьогоднішньому балу остаточно їх переконала. Найбільш щасливою з-поміж усіх виявилася Лада. Їй у плані відводилася визначальна роль. Найголовніша акторська роль у виставі «Пограбування серед білого дня, або Як це робиться у Львові». Тож від правдоподібності зіграної нею ролі залежав успіх чи провал вистави.

Коли вже все було продумано до дрібниць, а ролі всім розтлумачено, головний режисер — тобто баба Ганя — розпочала виставу.

Отож, шановні, дійство почалось.

Велетенський джип під’їхав до будинку № 4, що на площі Ринок. Саме в цій рожевій кам’яниці перший поверх займає одна з найліпших крамничок ґудзиків у Львові.

І тільки-но джип припаркувався біля входу, як до нього одразу ж підійшли двоє полісменів. Постукавши по машині, худорлявий поліцейський жестом наказав опустити скло. Швидка поява полісменів не входила до сценарію головного режисера — баби Гані. Але, досить швидко опанувавши свою розгубленість, вона приязно всміхнулась та опустила скло.

— Моє шанування, — кокетливо мовила баба Ганя і багатозначно примружила повіки.

— Шановна, прошу ваші документи, — серйозно мовив худорлявий полісмен.

— А в чому, зрештою, проблема? — ще загадковіше примружившись, запитала вона.

— Проблема в тому, шановна, що площа Ринок — пішохідна зона, проїзд по якій, а тим більше паркування, заборонено категорично, — суворо, на одній ноті відчеканив худорлявий полісмен. — Ваші документи!

— А чому ж тоді машина мера стоїть під ратушею, он — у самому центрі площі? — втрутилась у розмову Лада, красномовним жестом вказавши на скупчення машин, що стояли зовсім поруч із ними. — Меру та народним депутатам, значить, можна, а звичайним людям ні?

Полісмен зробив вигляд, що не почув це безглузде та наївне запитання.

— Помовч, — ледь чутно, але категорично прошепотіла онучці баба Ганя.

— Я сказала правду! — ображено буркнула Лада та показала язика товстенькому полісмену, який весь час мовчки уважно роздивлявся їхнє авто.

— Мовчи, все буде крем-брюле… Я це гарантую… — ніжно прошепотіла онучці баба Ганя.

— Ви почули мій наказ? — досить грубо запитав у пані Ганни роздратований марнуванням часу полісмен. — Ваші документи!

— Так-так, шановний, прошу, — самовпевнено відповіла баба Ганя та, діставши якесь посвідчення, простягнула його худорлявому.

Полісмен, узявши до рук червоне посвідчення, уважно заходився його вивчати, раз по раз здивовано та розгублено зиркаючи на бабу Ганю.

Пані Ганна, заповнюючи паузу, красномовно нахилилась до вишуканої брошки, що прикрашала її кофтину, та багатозначно пробубоніла: «Сьомий, я вже на місті… Прикриваю тебе ззаду…»

Худорлявий полісмен, уважно дослухавши кінець бубоніння баби Гані, ще раз розгублено кинув погляд у посвідчення та захоплено простягнув його хазяйці.

— Маю честь! — шанобливо козирнув він, витягнувшись струнко.

— Дуже добре, — не за уставом відказала панні Ганна та, повернувшись до Лади, тихо додала: — Запам’ятай, мати честь і казати, що ти її маєш, це зовсім не одне й те саме. Зрозуміла?

— Ба, це ти до чого?

— Це я з приводу виховання, — серйозно пояснила бабця. — А то з цими клопотами і пограбуваннями про головне геть забуваєш, — сама себе посварила пані Ганна та знову розвернулася до полісмена.

— Щось серйозне? — по-змовницьки нахилившись до неї, ледь чутно запив він.

— Шпигунські терористи — вкрай незрозуміло, зате багатозначно, прошепотіла у відповідь пані Ганна.

— Нас не попереджали… — розгублено чи то запитав, чи то ствердив худорлявий полісмен.

— Вас попередять… — безапеляційно мовила вона і, загадково повівши бровою, додала:

— Якщо у цьому виникне потреба.

— Я зрозумів… — перелякано погодився полісмен.

Зненацька баба Ганя знову нахилилась до брошки та пробубоніла:

— Буран, я Ластівка… Сьомий зайшов у будинок… Дванадцятий веде теля…

Досі невідомо, чому саме ця фраза «Дванадцятий веде теля» так приголомшливо подіяла на полісмена. Але саме після цих незрозумілих слів він остаточно впав у несвідомість. Став знервовано озиратись та підозріло вдивлятись у перехожих.

— Може, це… Того… Як його? Потрібна допомога? — ледь сформулював він несвідомий потік своїх думок.

Пані Ганна, певно, не знаючи, що відповісти на цю недоречну пропозицію, знову нахилилася до брошки:

— Буран, прикрий дванадцятого… резидент рушив на Астру… Сиріус просить допомоги… — по-діловому прошепотіла вона, але, збагнувши, що від полісмена так легко не відчепишся, суворо запитала:

— Зброя є?

— А то ж як… — трохи ображено, але рішуче відповів худорлявий. — Усе як має бути — і зброя, і бойові набої…

— Ваше прізвище? — запитала баба Ганя.

— Прапорщик Пасько! — з готовністю відрекомендувався полісмен.

— Значить, так, прапорщик Пасько… Негайно переміщуйтесь у зону залізничного вокзалу, — впевнено скомандувала баба Ганя та знервовано забарабанила пальцями по брошці. — Можливо, вони спробують захопити уночі вокзал…

— Та ну… — перелякано прошепотів Пасько, і його обличчя негайно відобразило осягнення жахливої підступності підлих терористів. — Невже таке можливо?!

— Візьміть себе в руки! — підбадьорливо, але трагічно наказала баба Ганя. — Якщо на вокзалі все спокійно, обережно переміщайтесь на Головпоштамт…

— Невже й Головпоштамт?! — геть знітився Пасько.

— Візьміть себе в руки! — знову, вже категорично, наказала пані Ганна. — Глобальний тероризм — це вам не трамвайні безквиткові зайці! Це — ого-го що! І навіть більше! Ясно вам?

— Ясно, — приречено відповів Пасько та витер рясний піт з чола.

— Виконуйте! — скомандувала баба Ганя. — І ось що… Ось цей мікроскоп, — вказала вона на товстенького, що весь час розглядав її машину, — цей мікроскоп теж з собою прихопіть! Бо він вже дірку проглядів у нашому конспіративному авто!

— Це сержант Ясько, — схлипуючи, пояснив худенький полісмен. — Відмінник стройової… Чудово грає на баяні, має другий розряд по шашках…

— Баян — це прекрасно… — стомлено відповіла баба Ганя прапорщику. — Тож беріть баяніста з собою та рушайте. І пам’ятайте: Батьківщина вас не забуде!

— Сержант Ясько, за мною! — рішуче скомандував прапорщик Пасько. Потім іще раз кинув захоплений погляд на чарівну брошку, пустив скупу сльозу та прошепотів:

— Служу Вітчизні!

— Дуже добре, — знову не за уставом відповіла пані Ганна. Але її вже не почули. Прапорщик Пасько та сержант Ясько миттєво зникли в напрямку вокзалу.

— Запам’ятай, онученько, служити своїй Вітчизні — священний обов’язок кожної людини, — повернулася бабця до Лади. — Але служити, а не прислужуватись.

Це не одне й те саме… Це по-перше, а по-друге: суди про людину не за її словами, а за її вчинками. Те, що і як вона робить, визначає її суть. За красномовством майже завжди ховається нікчема і зрадник.

— Це ти до чого? — розгублено запитала Лада.

— Це я знову задля виховання.

— Що за посвідчення ти йому показала?

— ГРУ — головне розвідувальне управління, — сумно відповіла бабця.

Лада узяла посвідчення, аби роздивитись, та одразу чомусь розсміялась.

— Тут написано, що ти генерал ГРУ! Це ж безглуздя цілковите! Просто сміх!

— Це не сміх, онученько. Це — трагедія.

— Звідки воно в тебе?

— Купила, — сумно буркнула баба Ганя. — У крамничці приколів, ось прямо тут, на площі Ринок. Там у мене в торбі купа подібного сміття… Ось… — відкривши сумку, показала вона Ладі: мати-героїня, член ОБСЄ, ліквідатор Чорнобильської аварії, інвалід першої групи, співробітник ЦРУ, офіцер ФСБ…

— А навіщо це тобі?

— Це допомагає мені заощаджувати на квитках до Театру опери та балету. Ось наприклад, мати-героїня має право щодня безкоштовно насолоджуватись балетом…

— Та ну? — здивовано перебила її Лада. — Це жарт?

— Зовсім ні. Це постанова нашого Міністерства культури за номером 278-У… Але менше з тим, — незадоволено спинила вона саму себе. — І без того вже змарнували купу часу. — О, ти за мене менша… Дістань-но мені мої капелюшки. Он там, на поличці, за заднім сидінням… Тільки обережно, вони надзвичайно ніжні!

Лада хутко дістала капелюшки та подала їх бабці.

— Ба, а навіщо ти їх із собою возиш?

— Онученько, пані завжди має виглядати бездоганно. Запам’ятай, це вкрай важливо. — Бабця вибрала собі найліпший капелюшок, а решту повернула Ладі. — Поклади на місце. Тільки, благаю, обережно, вони неймовірно ніжні.

І поки Лада повертала надзвичайну та неймовірну ніжність на місце, баба Ганя велично прикрасила свою голівку вишуканим фіолетовим капелюшком.

— Ба-а, — захоплено прошепотіла Лада. — Як добре, що тебе не бачить зараз англійська королева… Вона би просто із заздрості померла.

— Ну-ну, не варто випускати пару передчасно. Залиш усі захоплення для справи. Чим щирішими вони будуть, тим легше пройде це пограбування. Нумо, ходімо… Ти за мною. І не забудь перевернути на дверях табличку.

— Не хвилюйся, — впевнено відповіла онука та одразу за бабцею вискочила з машини.

Зайшовши до крамнички, Лада непомітно перевернула на скляних вхідних дверях табличку. І з вулиці тепер можна було прочитати яскраво-червоне слово ЗАЧИНЕНО.

Лада відразу перерахувала всіх покупців. На жаль, їх виявилося забагато. Шестеро, окрім баби Гані та власниці крамнички, пані Брильської. П’ятеро жінок та якийсь підстаркуватий дідусь. Усі уважно та заклопотано роздивлялися ґудзики на вітринах.

Хоча, це тільки на перший погляд здавалося, що відвідувачі роздивлялися те, за чим і завітали до крамнички. Коли придивитись більш уважно, то неможливо було оминути той факт, що жіночки, геть усі, вже розглядали винятково чарівний капелюшок баби Гані. Єдиний, хто вже хвилину не помічав цієї казки, був пристаркуватий дідусь. Але, судячи з того, що він розглядав вітрини через монокль, пробачити йому цю неувагу можна.

— О, так, ця пані Брильська, дійсно, ще та штучка… — відзначила про себе Лада, помітивши за вітриною клітку, в якій сидів великий папуга Ара. Вона терпіти не могла тих людей, які примушують живі створіння сидіти в клітках. Ця жорстокість завжди викликала у неї почуття огиди. Вона дуже добре запам’ятала слова, сказані їй бабцею, коли Лада була ще маленька: користати з чужої довірливості, безпосередності та щирості — підло. Лада цього не забула. Саме тому в неї ніколи не було ані папужок, ані хом’ячків, ані дельфіна (саме такий вишуканий подарунок збирався подарувати їй тато на її семиріччя. І тільки справжнісінька істерика, яку вона тоді вчинила, примусила її спантеличеного тата відмовитись від жорстокого наміру дарувати дельфіна).

— Треба буде не забути звільнити цього бідолаху, — подумала Лада.

Папуга, з морквиною у лапці, завмер, щойно пані Ганна зайшла до крамнички. Він був єдиний, хто відразу оцінив бабин королівський капелюшок. Лада посміхнулась із щирої розгубленості папуги та рушила до бабці.

— Пані Фірсан! — за чужим прізвищем звернулася вона до своєї бабці. — Пані Фірсан, я, звичайно, страшенно перепрошую за свою нечемність… Але я просто не можу стримати свого захоплення від вашого нового капелюшка!

— О-о, панно Катерино, моє шанування, — щасливо промуркотіла у відповідь її рідна бабця. — Кажіть негайно, як ся має ваша бабця? Мені казали, вона занедужала на серце?

— Пані Фірсан, повірте, якби вона зараз побачила той шедевр, якій прикрашає вашу голівку, вона би негайно одужала. Я переконана, такого вишуканого капелюшка не має навіть англійська королева!

— О-о, панно Катерино, у вас бездоганний смак. Мені вкрай приємно мати за сусідів саме вас і всю вашу родину. До речі, зверніть увагу на якість кашеміру…

— Якість просто неймовірна!

— Визначення невірне! Я думаю, більш влучно буде визначити так: такої якісної якості ще не бачив світ! Можливо, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення цього казкового кашеміру.

— А мережива, пані Фірсан! Просто не віриться, що людська фантазія спроможна досягнути ніжності такої!

Саме після того, як пролунало слово «ніжність», увесь жіночий контингент крамнички одразу ж перестав дихати. У буквальному розумінні цього слова. Як ці пані змогли не дихати стільки часу, достеменно невідомо. Але до закінчення вистави жодна з відвідувачок так і не вдихнула в себе ані ковтка повітря. Вони тільки ледь чутно зойкали та зітхали. Як це можливо — ніхто не знає і, певно, не дізнається ніколи!

— А модель, пані Фірсан, модель! Яка гармонія та плавність ліній! Ця неосяжна досконалість всіх пропорцій — не геометрія, а творіння Боже.

Дивно, але чомусь саме після слова «геометрія» пристаркуватий дідусь втратив спокій та рівновагу. Він зненацька покинув розглядати у монокль вітрини і перевів свою прискіпливу увагу та оптичний пристрій на шедевр, якого й стосувалося це чарівне слово «геометрія».

— А цей ґудзик? — заплющивши очі, вигукнула пані Ганна, багатозначно вказавши внучці на великого ґудзика, що прикрашав її капелюх. — Його сметанковий колір неймовірно пасує до ніжно-фіолетової гами цього капелюшка!

— Невірне визначення, пані Фірсан! Я думаю більш влучно буде сказати наступне: ці кольори так один одному пасують, як ще ніщо нічому не пасувало в цьому світі! Можливо, як ви зазначали, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення неповторності цього ґудзичка!

Певно, зрозуміло, чому саме після слова «ґудзичок» власниця крамниці пані Брильська перестала не тільки дихати, але й бачити? Усе дуже просто. Незважаючи на фах та великий досвід, вона ще ніколи не бачила такого захоплюючого екземпляра. Тож її карі очі від сліз одразу помутніли. Зазвичай у світі такі сльози називають заздрістю. Та кажуть просто: «Я по-доброму тобі заздрю». Але у Львові не прийнято вживати таких прямолінійних слів. У Львові ці речі називають більш поетично. Тому слово «заздрість» усі толерантно замінюють на словосполучення «я в захваті!». Або «це просто неймовірно»! Але суть лишається одна й та сама. Тож запаморочення пані Брильської сформулюємо романтично: від споглядання ґудзика на капелюшку вона була у захваті до сліз!

Усе повітря невеличкої крамнички аж вібрувало від зачарованих поглядів. І це, безумно, не могло не вплинути на бабу Ганну. Адже вона була справжнісінькою пані. А жодна справжня пані, як відомо, не може встояти під шквалом захоплених зітхань. Тож сталося найстрашніше. Пані Ганна настільки захопилась виконанням своєї ролі, що забула геть про все. Вона вже цілком щиро не пам’ятала не тільки про пограбування, але й про те, як її звати. І невідомо, чим би все скінчилося, якби на допомогу Ладі зненацька не прийшов папуга Ара. Саме його відчайдушний вигук «КОРОЛЕВО, БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ!» привів нарешті бабу Ганю до тями. Вона з острахом відчула, що, мабуть, дещо загралась. Саме це відчуття страху й допомогло їй нарешті почути те питання, яке знесилено повторювала Лада протягом останніх десяти хвилин.

— Благаю вас, пані Фірсан, скажіть нарешті, у якому бутіку ви придбали таке диво?!

— Я вас прошу, панно Катерино! — старанно та голосно взялася виправлятись бабця. — Який бутік?! Це ж не комерція! Це творчість — отже, стан душі! А душа ціни не має! Цей капелюшок — творчий здобуток неперевершених майстринь пані Лани та пані Дани.

— Не може бути! — правдоподібно підіграла Лада бабці. — Просто не віриться, що людські руки здатні творити ось такі шедеври!

— Стривайте-стривайте! Панно Катерино, невже ви не знаєте пані Дану і пані Лану?! — емоційно вигукнула бабця. — Я в це не вірю! Цих майстринь знає кожна львів’янка, котра себе шанує.

Після цих немилосердних слів усі присутні у крамничці дами зашарілись. Але найбільше почервонів чомусь дідусь із моноклем. Можливо, замість слова «львів’янки» йому почулося «львів’яни»? Відомо лишень те, що після цього він одразу дошкандибав до пані Ганни та, галантно знявши капелюха, чемно пробасив.

— Пані Фірсан, вельмишановна, дуже прошу, чи не могли б ви говорити трошки голосніше? На жаль, мої старенькі вуха не почули адреси… Адреси, за якою можна, можна вибрати таку бездоганність…

— Адресу ще не називали… — усі разом, синхронно зауважили всі присутні пані.

— A-а, ще не називали? — вже спокійніше мовив він. — А я вже думав, що прослухав таку важливу та корисну річ… Пані Руто, — звернувся він до власниці крамнички, — дуже прошу, не пропустіть найголовніше: адресу цих майстринь! Інакше моя дружина мені цього не пробачить. Як постійний покупець, розраховую на ваше розуміння.

— Не турбуйтесь, пане Чміль, я сама уважність, — відповіла власниця крамнички, лагідно всміхнувшись.

— Ну то дуже добре, — пробубонів дідусь та одразу ж знову звернувся до неї: — Пані Руто, чи не здається вам, що моя пані Люба буде просто в захваті від такої витонченої геометрії?

— Та помовчіть, зрештою, хоч хвилину! — незадоволено вигукнула руда пані. — Перебивати розмову іншим — вкрай нечемно!

— А підслуховувати чемно? — ледь чутно запитала у рудої фарбована білявка. Вона одразу відчула в рудій сусідці конкурентку.

— Нечемно… — пошепки погодилась руда, змірюючи поглядом фарбовану білявку. — Нечемно… Але що робити?

— Та тихо вже… Завелись, наче на базарі, — підсмикнула їх чорнява пані.

— Пані Фірсан, будьте милосердні… — зібравшися з думками, вела далі Лада. — Скажіть нарешті, де саме міститься майстерня цих чарівниць? І в які години до них можна завітати?

— Краківська, 24, помешкання № 5… — тільки й встигла вимовити пані Ганна, як увесь жіночий контингент крамнички розтанув у повітрі. Ніхто навіть не дослухав до кінця… Грюкнувши дверима, жінки наввипередки помчали до бажаної цілі. До шедеврів гуртка «Вмілі рученята» товариства «Ті, кому за 70». Тож бабі Гані справді вдалося поєднати корисне із приємним. Навіть у такому незвичному питанні, як пограбування. Вона легко спромоглася одразу вбити двох зайців: випроводити з крамнички свідків та продати капелюшки, які вони з дівчатами пошили за минулий рік.

— Пані Руто, заради Бога… Як постійному покупцеві… Допоможіть якнайшвидше пересунути його старече тіло на Краківську, 24! Ви ж знаєте мою дружину, пані Любу… Вона не вибачить, якщо я не встигну! Я все життя мріяв дістати їй такого геометричного капелюшка! — благально мовив дідусь.

— Пане Чміль, ви можете покластися на мене, — запевнила старенького пані Рута, швиденько одягаючи пальто.

— Пані Руто, ви просто ангел, — з полегкістю всміхнувся він. — Я вам дуже вдячний, що у важку хвилину ви мені не пригадали, як строго ставилась до вас моя дружина, коли ви вчилися у школі. Адже з геометрії ви від неї мали лишень трійки… Не пам’ятати жахливої категоричності моєї дружини — це шляхетно. Мені є чому у вас повчитись…

— Пане Чміль, якщо ви пам’ятаєте, як і кого ваша дружина оцінювала з геометрії, то прийміть, будь ласка, мої щирі вітання. У вас геніальна пам’ять, — посміхнувшись, відповіла пані Рута. Накинувши на себе шалик, вона шанобливо звернулася до Лади та пані Ганни.

— Шановні, дуже прошу не поспішати… З вашого дозволу, я лишу вас на хвилинку. Вибирайте все, що вам потрібно. Навіть можете попити кави, я маю чудову каву… Я ж розумію, творчі люди не люблять поспішати. Та я й не наважусь підганяти… Хіба ж я не розумію…

— Можливо, ми… — хотіла мовити щось Лада, але пані Рута одразу її перебила.

— Hi-ні-ні, навіть не турбуйтесь — вибирайте… А тоді просто лишіть гроші та обережненько причиніть за собою двері. Я маю ключ…

— Ні, ми… — знову щось спробувала сказати Лада, але її відсмикнула баба Ганя.

— Помовчи…

— Але ж, за роллю… — ледь чутно прошепотіла Лада. — По плану…

— Імпровізація — вища за всі плани, — буркнула онуці баба Ганя та одразу всміхнулася власниці крамниці: — Дуже дякую за довіру.

— Що ви, що ви… — схвильовано захитала головою пані Рута, — навіть не турбуйтесь.

— Я перепрошую, шановна, але хіба ви не пані Брильська? — трохи затинаючись, запитала пані Ганна.

— Ні-ні, крамничка пані Брильської ось тут, на стометрівці… Зовсім поруч.

— Пані Руто, — не витримали нерви у старого, — я побіг. Якщо це можна так назвати… А ви, благаю, не баріться.

— Добре-добре, вже біжу.

— Головне, запам’ятайте… — захекано виголосив дідусь, ледь дійшовши до дверей, — ви все одно мене, старого, в бігу випередите враз… Відкладіть для пані Люби виключно чорну гаму… І виключно геометричну форму, — не дуже зрозуміло визначив він фасон та щез нарешті за дверима.

— Виходить, це крамничка не пані Брильської… — сумно пробубоніла баба Ганя.

— Так-так, це моя крамничка, — ніби виправдовуючись, ще раз пояснила пані Рута. — Крамничка Брильської на стометрівці.

— Дуже прикро, — зовсім знітившись, прошепотіла пані Ганна.

— Що ви сказали? — не розчувши, перепитала пані Рута.

— Та ні, нічого… Просто мені розповідали, що пані Брильська має величезний вибір. Не знаю, чи це правда, але казали, що в її крамничці — сто тисяч ґудзиків, не менше.

— О, то ви про це, пані Фірсан… — посміхнулась пані Рута. — Не хвилюйтесь… Якщо мова йде про кількість, то, завітавши до мене, ви аж ніяк не програли. Не знаю, чи має Брильська такий асортимент, як ви сказали. Але про свою крамничку можу вам сказати напевне — в наявності на цю мить у мене, згідно з паперами, — сто двадцять тисяч п’ятсот сорок ґудзиків! А це не мало.

— Правда?! — не втримавшись від здивування, вигукнула Лада.

— Даю чесне слово, — щасливо та щиро усміхнулась пані Рута.

— Це якраз те, що треба, — ще щасливіше від пані Рути виголосила баба Ганя. — Такий асортимент не може не зачудувати!

— Буду щаслива, коли ви знайдете щось до вашого смаку… А тепер, із вашого дозволу, я відлучусь на півгодинки.

— Ні-ні, не варто поспішати, шановна пані Руто. Капелюшок варто обирати якнайдовше — повірте моєму досвіду. Хто спішить — той людей смішить, — багатозначно висловила свою філософську думку пані Ганна. — А за крамничку не турбуйтесь. Ми не тільки щось собі оберемо, але й зробимо вам гарний виторг. Будьте певні.

— Дякую вам, шановна пані Фірсан. Повірте мені, такого капелюшка, як у вас, я ще не бачила ніколи. Прийміть мої захоплення… Я миттю… — наостанок мовила пані Рута й вискочила з крамнички.

Лада, залишившись наодинці із бабцею, сумно зітхнула:

— Боже, і ця жінка займається моїм вихованням… Скажи принаймні, навіщо треба було говорити, що ми їй зробимо чудовий виторг? Це ж справжнісіньке знущання!

— Не мели дурниць, — ображено буркнула баба Ганя та прожогом кинулася зачиняти вхідні двері. — Запам’ятай, у будь-якій справі приклад завжди треба брати зі справжніх професіоналів! А хто неперевершений знавець у питаннях пограбування?

— Злодії?

— Не сміши мене! Злодії — це найдрібніші, найнікчемніші представники мистецтва грабування, — зі знанням справи, упевнено відповіла баба Ганя та заходилася швиденько збирати ґудзики в коробки, що стояли під прилавком. — Не стій, наче та Барбі, допомагай! Справжні фахівці у пограбуванні, — захекано вела вона далі, — це політики! Вони безмежно багато обіцяють — чим приколисують увагу… Не лізь до моїх ящиків — збирай у свої! Он, глянь, скільки ящиків, під тим прилавком, бачиш?

— Бачу.

— Ну, то давай, ворушись, бо ще заснеш!

— Не засну, я просто тебе заслухалась, ось і все…

— А ти збирай і слухай… О, правильно — молодець! Зсипай із дрібних ящичків у великі.

— Ну, і? — прошепотіла Лада, розгублена від почутого. — Обіцяють і цим приколисують увагу, а далі?

— А далі все просто до не можу… Отримавши довіру, політики швиденько, до ниточки обкрадають тих бідолах, які їм довірилися. І роблять вони це завжди вишукано, безпосередньо та вкрай щиро. Ось так приблизно, як ми з тобою зараз обкрадаємо довірливу пані Руту. О, до речі, треба дівчатам передзвонити! — згадавши про щось, вигукнула баба Ганя та кинулась до телефону. — А то ми справді нічим зараз не відрізняємося від політиків… Алло, Лано! Так-так, це я на дроті! У нас усе добре, навіть краще, ніж ми сподівалися. Слухай мене, сонечко, не перебивай… Останньою добіжить до вас така собі вкрай мила білявочка — пані Рута… Так ось… Усі наші гроші непомітно підклади їй у сумку. Зрозуміла? Ну то добре… І ось, ще… Там, у моїй спальні, шухлядка біля ліжка… В шухлядці скринька, а в скриньці мої золоті сережки та три коронки золоті… їх також підкладіть у сумку. Ясно? Що ти кажеш!? Уже прибігло більше трьох десятків?! Дано, сонечко, я не винна… У крамничці було лишень шестеро людей. Ти бачиш, що робить із людьми солідарність?! Ну, нічого — тримайтесь, можете продати геть усе з моїх шаф. Бо мені таки страх як перед Рутою незручно… Ти уявляєш, племінниця Дани помилилась! Крамничка Брильської на стометрівці! Гаразд, бувай… Зустрічаємось у «Лямпі». І не впадайте в розпач! Ви ще нічогісінько не пропустили! Найцікавіші па-де-де заплановані на вечір. Ви з Даночкою все надолужите на балу! Повір мені, на нас чекає роботи непочатий край…

— Ба, все готово! — стомлено вигукнула Лада та почала зіштовхувати докупи набиті коробки. — Я ось навіть скотч на столі знайшла. Треба все заклеїти, аби не розгубити.

— Стривай, а он скільки всіляких коробочок угорі, на стінах! І всі набиті під зав’язку. Зараз я тобі їх усі подам! — мовила баба Ганя та рішуче кинулась на стіни. Як по сходинках, ступаючи на полиці, вона швиденько видряпалась під саму стелю. І тут… Тут виявилося, що полички були прилаштовані виключно під ґудзики, і аж ніяк не під вагу такої емоційної пані. Ці бідолашні полички одразу би скрипом натякнули про це бабі Гані. Але швидкість цього несамовитого видряпування не лишила поличкам шансу навіть натякнути. Ця швидкість лишень залишила шанс на катастрофу. І катастрофа сталося негайно, щойно пані Ганна досягла своїм тілом самої гори.

— Ні-і-і-і! — тільки й встигла заволати Лада, затуливши долонями очі. Її бабця, на жаль, не встигла навіть цього. Потрощивши при падінні все, що можна було потрощити, вона дзвінко приземлилась на скляний прилавок. Прилавок навіть не пручався, він просто миттю склався до підлоги. Баба Ганя, мужньо прийнявши на голову весь потужний різнокольоровий ґудзиковий водоспад, нарешті злякалася та сильно заплющила очі.

— Ба, ти жива? — кинулась до неї Лада.

— Не знаю, — ледь чутно пробурчала бабця.

— В тебе щось болить?

— Не знаю, — знову буркнула вона та несміливо спробувала відкрити очі.

— А рухатись можеш?

— Не знаю…

— Та що ти завела зі своїм «я не знаю»?! — розлютилася Лада. — Ну, вставай! Може, ти собі щось зламала…

— Собі не зламала, — прошепотіла баба Ганя, озираючись навколо, — а пані Руті зламала все, що можна. Добре хоч стіна не впала, а то був би казус… Запам’ятай, онученько, у будь-яких негараздах завжди шукай зернятко якоїсь користі.

— І яка користь із того, що ти ледь не вбилась?

— Користь суттєва. Усі ґудзики вже брудні, і їх не треба вивалювати у пилюці, — вже посміхаючись, відповіла бабця і стала рішуче підводитися з підлоги.

— Користь, користь! — раптом знервовано вигукнув папуга, що нишком сидів у клітці. — Всі базікають, я корисний! А я тут ні при чім! Мені дають — я й беру!

А що мені робити, якщо мені усі дають?! — ображено тараторив він, емоційно перебираючи у лапках жердину, на якій сидів.

— Ти що, теж умієш говорити? — розгублено запитала у папуги Лада.

— Ні, не вмію! — буркнув він та одразу повернувся до Лади спиною.

— Як це не вмієш? Ти ж щойно говорив? Ти чого відвернувся?

— Ладо, дай йому спокій! Усі папуги говорять, але самі не знають що… Так ото, несуть різні каламбури. Ліплять докупи все почуте, — мовила баба Ганя та заходилася змітати розсипані ґудзики. — Швиденько скочуй усі коробки!

— Ба, це ти даремно так про нього… Він тебе нещодавно королевою назвав і навіть запропонував одружитись! А ти до нього так нечемно.

— Одружитись на папузі — це ти називаєш компліментом? Кинь цього базікала негайно! Часу обмаль, допомагай мені швиденько!

— Зараз-зараз, — відказала Лада та знову розвернулася до папуги. — Мене звати Лада, а тебе як? — пошепки запитала вона.

— Мене — пан Петро, — не обертаючись, відповів папуга.

— У тебе красиве ім’я, — щиро зазначила Лада.

— Правда? — несміливо перепитав він.

— Правда.

— Ну, не знаю, не знаю… Я не в захваті, скажу чесно.

— Чому? Тобі не подобається це ім’я?

— Мені не подобається бути подарунком! Розумієш?! Скажи мені, що доброго в тому, що ти подарунок?! Що доброго в тому, що тебе всі дарують і ніхто тебе не любить?

— А чому ти думаєш, що тебе не люблять?

— Елементарно! Якби мене любили, мене б не дарували! А так мене всі дарують — мене ніхто не любить. Ніхто…

— Вибач, а що, пані Рута збирається тебе комусь подарувати?

— Та ні, ти що?! Ще зарано! Мене тільки вчора їй подарували…

— Ладо, кинь нарешті ці дурниці! — суворо гукнула бабця. Ти тільки гаєш час! Швидко скочуємо, я вже все зібрала, — захекано пробурмотіла баба Ганя та, ставиш на коліна, заходилася скочувати коробки.

— Ну все-все, ба! Зараз уже іду! — Лада знову розвернулась до папуги. — Слухайте, пане Петро, а вас що, справді тільки вчора їй подарували?

— Ну, то так… — сумно відповів папуга, і в його очах заблищали сльозинки. — Тільки вчора… Хіба ти не помітила, що крамничка пані Рути найкраще прикрашена до Різдвяних свят?

— Помітила. Вертеп, гірлянди, срібний дощик… Її крамничка наче вистрибнула з казки.

— Так, цілком справедливо. Тож і мерія визнала найкраще прикрашеною саме її крамничку… А я — подарунок. Цінний подарунок від мерії — щасливому переможцю. Тобто пані Руті.

— А чому саме папуга? Я цього не розумію… У нашого мера що, забракло фантазії на якийсь більш гуманний подарунок?

— Мер тут ні при чім. Він сам бідолаха — найнещасливіша людина в світі, — схлипнувши, прошепотів у відповідь пан Петро та ще тихіше пояснив. — Він підкаблучник. Хіба ти не знаєш, що у європейських сім’ях усім керують виключно жінки?

— Ні, не знаю…

— Ну, то будеш знати. Але меру взагалі не пощастило… Його дружина, пані Луїза, взагалі не людина…

— Як не людина? — здивовано перебила його Лада. — А хто ж вона?

— Вона деспот, — озираючись довкола, майже нечутно прошепотів пан Петро. — Справжнісінький деспот у спідниці. Вона щовечора вимагає, аби мер її поцілував… А мер просто не має сил… Він усі сили витрачає на служіння місту…

— Ти думаєш?

— Я знаю… Я цілий тиждень спостерігав за їхньою родиною! Цілий тиждень, аж поки мер не винагородив мною пані Руту… А мер — людина честі і справжній лицар: він до останнього не хотів мене дарувати. Так і казав: Луїзо, схаменися! Цей папуга коштує п’ять тисяч баксів! Нащо його дарувати? Це занадто жирно! За планом подарунок визначено — телевізор. Благаю, схаменись. Але пані Луїза ввімкнула істеричний тон і таки переконала чоловіка, що їм у будинку конче треба сьомий телевізор. Тож так і вирішили… Телевізор залишили собі, а мене подарували.

— Слухайте, пане Петре, а хочете, я вас відпущу на волю?

— Та ти що?! — аж перестав із переляку плакати папуга. — Зима на дворі! Мінус 15 — вдень! Мінус 22 — вночі!

— Ладо! — роздратовано гукнула онуку баба Ганя. — Ти хочеш, аби ми ніч провели не на балу, а у тюрмі?!

— Все-все, я вже біжу!

— Ну то допомагай вантажити! Вже все готово! — покректуючи, мовила бабця та, узявши три величезні коробки, рушила до дверей.

— Давайте так домовимося, пане Петре… Я незабаром повернусь, аби компенсувати пані Руті цей страшний гармидер. Повернусь і вас куплю. А коли настане літо, я відпущу вас, і ви будете вільний. Повернетесь на свою батьківщину…

— Правда? — недовірливо перепитав пан Петро.

— Правда.

— Дай чесне слово.

— Чесне слово, — сумно усміхнувшись, пообіцяла Лада.

— А я тобі що за це? — розгублено перепитав папуга.

— Нічого.

— Що, просто так?

— Просто так…

— Задарма?!

— Задарма.

— Так не буває! Я в це не вірю! Я коштую п’ять тисяч доларів, і тому знущатися з мене будуть до останку. Я так і помру у клітці. Просто так, задарма — мене не звільнять. Так не буває…

— Буває. Так буває… І я тобі це доведу. Даю тобі чесне слово.

— Ладо, не драконь мене! — виголосила спітніла баба Ганя, беручи до рук останні три коробки. — Попереджаю: у гніві я страшна! Невже ти хочеш позбавити свою бабцю можливості потанцювати на балу?

— Ну то кинь ці коробки — я їх зараз винесу сама. Заводь машину — я біжу!

— Ой, онученько, з таким бігом я швидше добіжу до інфаркту, ніж до балу. Давай швиденько, я чекаю у машині! — І, забравши останні коробки, пані Ганна винесла їх до авто.

— Ти мені віриш? — дивлячись в очі панові Петру, серйозно запитала Лада.

— Поживемо — побачимо, — сумно відповів він. Біжи — тебе чекають…

— Добре, я біжу — вже час.

— Прощай! — втерши сльозинку, прошепотів пан Петро.

— Я не кажу тобі прощай. До зустрічі — так буде краще! Дуже прошу, не видавай нас поки пані Руті. Ми швидко компенсуємо все. Просто ці ґудзики вкрай потрібні, аби викупити від страти воронову принцесу… А в нас немає зараз грошей, тож ми вчинили весь цей жах.

— Не хвилюйся… Я вже знаю, що робити. Я розкажу, що це пограбування вчинила пані Брильська! І я все бачив!

— Ти знаєш, хто така пані Брильська? — вже відчинивши двері, здивовано перепитала Лада.

— А хто ж її не знає? Вона труїть голубів пшеницею, аби вони не обгиджували їй вітрину…

З двору засигналила машина. Лада вискочила надвір та одразу знову зазирнула до крамнички.

— Я повернуся! Обов’язково повернуся!

Але пан Петро вже не зміг відповісти. Він плакав…