Дикі банани

ХВИЛЮВАННЯ В ЙЄН ЧАУ

За чверть години ми в’їжджали у Йєн Чау. В цьому дивному містечку, я побачив поряд з в’єтнамськими написами написи мовою таї, які здаля схожі на індуське письмо. Як же до цих відлюдних країв, більше як за три тисячі кілометрів од гирла Гангу, якимись звивистими стежками долинули подихи індуської культури? В моїй уяві постали фантастичні, неймовірно заплутані картини з історії цієї країни.

Таї жили тут не завжди. Етнографи вважають, що вони — далекі родичі китайців, які жили кілька тисяч років тому. В той час, коли в літописах з’явилися перші згадки про таї, цей народ населяв тільки південнокитайські провінції Юннань і Куангсі, — тут, на кордоні Тонкіна, було досить могутнє князівство таї. Протягом тисячі трьохсот років, аж до половини одинадцятого століття нашої ери, таї завзято билися з військами Китаю і В’єтнаму. Потім вони втратили незалежність і під дедалі навальнішим натиском китайців почали свою велику мандрівку на захід і південь. Ця мандрівка стала однією з найгероїчніших сторінок в історії людства. Вона тривала вісімсот років і закінчилася 11 серпня 1863 року, коли Франція проголосила протекторат над Камбоджею і тим самим поклала край апетитам сіамців на цю країну.

Протягом восьми віків таї зайняли всі гірські долини північного В’єтнаму, потім вдерлися до басейну гірського і середнього Меконгу, в басейні Салюїн завоювали бірманське князівство Шан, басейном Манаму дійшли до теперішньої Сіамської затоки, і вже як сіамці знищили імперію кхмерів з її столицею Ангкор. Під час цих походів вони стикалися з індуїзованими народами, перейняли від індуської культури буддійську релігію, героїчні міфи, писемність, деякі галузі мистецтва тощо. Отже, таї, хоча й були народом китайського походження, мешкаючи на кордоні двох великих азіатських країн, прилучилися до індуської культури.

Тепер існують дві незалежні країни таї — Сіам і Лаос: таї займають таку територію від берегів Янцзи до північних кордонів Сіаму, де могли б вміститися Данія, Німеччина, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Швейцарія та Італія разом узяті.

Десь у X чи XI столітті, прийшовши в район Чорної річки, таї застали там тубільців, що належали до індонезійських народностей. Частково знищили цих людей, а решту вигнали в гори. Ще донедавна тубільці були невільниками таї. Зайнявши родючі рисові поля в долинах, таї вели безтурботне життя, марнуючи час у безперервних бенкетах.

Протягом кількох віків панування над Чорною річкою таї не змогли створити єдиної держави. Поділені на дванадцять крихітних князівств — Сіп Сонг Чо Таї — вони були затиснуті між двома великими державами: Китаєм і В’єтнамом. Сюди частенько заглядали загарбники, які сунули з Лаосу, Сіаму і навіть з Бірми. Нападали на таї і найрізноманітніші піратські банди з південного Китаю, — всі вони, звісно, не церемонилися ні з людьми, ні з їхнім майном. Але кінець кінцем таї завжди виходили з цього поєдинку цілими і неушкодженими, не втрачаючи щасливої безтурботності.

У цих гірських лісових нетрях панувало ще донедавна, до 1954 року, поки влада не перейшла до рук народу, феодальна система в такій нещадній формі, яку важко знайти навіть у будь-якому закуткові світу. Це був феодалізм найвищої марки, доведений до краю, до деспотичного абсурду. Але й таке ярмо не вбило ідилічної усмішки таї.

У містечку Йєн Чау, оточеному великими рисовими полями, набагато більшими, ніж ті, що ми досі бачили в долинах, жило приблизно чотириста таї, переважно землероби, і близько тридцяти в’єтнамців, здебільшого купців і державних чиновників. Слово «Чау» означає, що цей повіт був адміністративним центром. В йєнчауському районі жило сім-вісім тисяч чорних таї, а на горах близько восьмисот пуоків, трохи менше мео, ще менше яо і зовсім мізерна кількість представників інших племен, як, наприклад, са.

На сході, де біднота гніздиться в найнижчих частинах містечка, люди скупчені, як оселедці в бочках. Кожний туз вважав справою честі поставити свій будинок на найвищому схилі. Висота розміщення садиби вказує на значення і вагу тих, кому належить будинок. Отож, адміністративні та інші державні будівлі завжди стоять високо на схилах.

Саме у такому будинку для приїжджих, недавно збудованому з очерету і розташованому значно вище від інших споруд, ми зупинилися на обід. Щойно я ступив на землю Йєн Чау і ще не встиг відпочити, як опинився у приємному товаристві друзів. Ху Ван Туйєн, щось мугикаючи, приніс миску з теплою водою, «доктор» Данг Льє вже стояв біля мене, допитливо оглядаючи оголене до пояса тіло, — чи не схуд я за останню добу; на столі вмить з’явився величезний термос, і привітно задзеленчали склянки; нижче, в хатинці-кухні, тріскотіло полум’я, і кухар Нго Ван Кві різав курку.

Незабаром прийшов представник місцевої адміністрації, щоб привітати нас і вислухати наші побажання, якщо ми їх маємо.

— Так, маємо, маємо! — гукнув я жваво.

— Які саме у вас бажання? Про що б ви хотіли довідатися? — запитав чемно той.

— Про найцікавіші випадки в районі, — сказав я, — але не тільки про тигрів…

— Тигри — це проблема, це найдокучливіша проблема! Вони вже осточортіли нам! — відповів представник влади, і на хвилю ввічлива посмішка зникла з його обличчя. — Два дні тому тигри вкрали корову поблизу міста. Хижака трудно впіймати, бо після нападу він тікає далеко, чи не за сотню кілометрів. Ми мобілізували всіх мисливців…

Представник замовк. Це був в’єтнамець з Дельти.

Два передні зуби надмірно видавалися і безперервно виглядали з-під верхньої губи, — вада, яка часто зустрічається у в’єтнамців. Він здавався розумним і мав жваві очі, але риси обличчя були такі звичайні, що вже на другий день я ніяк не міг їх пригадати. В’єтнамець хотів засвідчити нам своє шанування і пильно розглядав мене, намагаючись прочитати мої думки і бажання.

— Що у вас тут є ще цікавого, крім тигрів? — не заспокоювався я.

З хвилю представник вдивлявся в мої очі, наче саме в них, а не в житті навколо себе, хотів вичитати відповідь на моє запитання, і сказав одне слово:

— Пуок.

Якщо пуок, то нехай пуок, подумав я кисло. Слово це нічого мені не говорило, я чув його вперше в житті; та й у жодному з прочитаних творів про Індокитай я не зустрічав його. В’єтнамець почав розповідати про плем’я пуок розсудливо, діловито, докладно. В міру того, як лилася його розповідь, наче він перегортав сторінки рукопису, посилювався мій інтерес. Оповідач відкривав переді мною завісу тутешнього життя, неймовірно цікавого, буквально захоплюючого. Стежачи за тим, щоб не пропустити жодної подробиці, я квапливо записував у блокнот все, що перекладав мені Тунг.

Маленьке плем’я пуоків жило у віддаленому гірському районі поблизу Йєн Чау. Таких злиднів і такого низького рівня життя ніде в світі не було. Налічуючи не більше восьмисот отупілих чоловік, затиснуті між чужими енергійнішими племенами, пуоки становили одинокий острівець, який легко було захопити.

У людей цих гірських проваль існував не один суспільний лад, а два, і не паралельно, а ніби один над одним: лад феодальний — у долинах, і рабовласницький — на схилах гір. Феодальний лад був у таї, а рабовласницький — у пуоків. Хазяями тих і других були два таїські аристократичні роди: Куанг і Хоанг. За кожним наказом хазяїв пуоки спускалися в долини і працювали без будь-якої винагороди. Господарі поводилися з ними, як з худобою, пильнуючи їх з байдужою суворістю, наче особисте майно. Пуоки не мали ні друзів, ні побратимів, вони були віддані на ласку і поталу своїх панів і навіть не могли мріяти про втечу: таїські посіпаки, сильніші від них, завжди наздоганяли втікача у гірських пустелях й тягли його на повідку, щоб покарати на острах іншим.

Я забув спитати, якого походження пуоки. Думаю, що вони не належали до індонезійських тубільців, як плем’я са, а прийшли сюди з Китаю, так само, як і таї. З давніх-давен затуркані, зацьковані, заморені голодом, пуоки не могли навіть виткати собі одягу, не вміли вирощувати рис: харчувалися в основному корінням і лісовими ягодами; рушниць у них не було, полювали тільки самострілами, а того, кому щастило добути ніж, вважали багатієм. Праця цих невільників становила джерело заможності родів Куанг і Хоанг.

Коли було повалено феодальний лад і міць можновладних родів, пуоки дістали свободу. Народна влада оточила їх справжнім людським піклуванням. Пуокам надіслали знаряддя виробництва, приїхав інструктор, який навчив цих людей ткати на верстатах, сіяти рис, працювати в полі. Коли через рік у пуоків відкрили першу в їхньому житті школу, то можна було вже безпомилково сказати, що невідоме досі, загублене в гірській глушині плем’я народилося знову і міцно ввійшло в сім’ю народів світу.

Не було вже й мови про голодну смерть, а тутешній адміністративний комітет, постійним членом якого є також один пуок, поставив перед собою завдання: добитися, щоб усі люди цього невеликого племені вважали себе повноправними громадянами країни.

Я особисто не був у пуоків і не розмовляв з їхнім представником в Йєн Чау, але знаю, що словам мого інформатора можна вірити. У Північному В’єтнамі я вже зустрічав такі випадки і знаю, що, пробуджуючи до життя свої найвідсталіші гірські племена, в’єтнамці успішно наслідують приклад Радянського Союзу.

— А як позначився феодальний лад таї у повсякденному житті? — запитав я.

Це була дуже дивна феодальна система. Навіть Макіавеллі не спромігся б мудріше поєднати деспотизм аристократії з видимістю демократичних свобод цього ж таки народу. В чому полягали ці так звані свободи? Земля була не особистою власністю, а належала всьому селу, а село мало своє управління в рамках певної автономії. Староста, обраний селянами, мав необмежену владу. Він вирішував і справи розподілу землі між окремими сім’ями. Староста був із заможних, мав найбільші рисові поля і походив тільки з найбагатших родів — Куанг чи Хоанг. Через те він мав найрізноманітніші привілеї: не платив податків, не знав інших повинностей, селяни обробляли його рисові поля задарма, платили йому збіжжям і худобою. Староста був наче хазяїном села, який володів усією землею і людьми, що проживали в селі.

Кілька сіл поєднувалось у волость, на чолі якої стояв старшина, цілком зрозуміло, теж з родів Куанг або Хоанг, але наділений маєтком і більшою владою, ніж староста. Такий самий порядок був у вищих адміністративних одиницях, у повітах — чау, і у воєводствах — фу. Начальники таких районів виконували водночас функції священиків. Отже, в руках феодальних родин зосереджувалася влада і матеріальна, і духовна.

Усі чиновники мали озброєні особисті загони, хоча народ, здавалося, міг усунути несправедливого деспота і замінити його іншим членом феодального роду, але він рідко коли міг скористатися з цього: деспот, який уже обростав пір’ям і мав збройну силу, не давав скривдити себе. До того ж верхівка не була жорстокою по відношенню до таї, бо потребувала допомоги для обдирання всіх сусідніх меншостей — пуоків, са, манів і навіть мео.

Ця феодальна система і панування окремих родин тривали ще задовго до прибуття сюди французів, які, завоювавши країну, використали той лад. Колонізатори не контролювали феодальних господарств, їх цікавило тільки, щоб вчасно вносили до центральних кас призначені суми податків і не робилося таких зловживань, які могли б спричинитися до заворушень.

Те, що нам розповідав в’єтнамець з Йєн Чау, більш-менш збігалося з відомостями, які я вже мав. Але мені хотілося перевірити правдивість його розповіді, і я попросив запитати, чи знає він звичаї гостинності таї.

Здивований в’єтнамець запитливо подивився на Тунга.

— Якщо йому неприємно про це розповідати, — додав я, — то нехай це залишиться вашою таємницею.

— Та що ви! — квапливо запевнив мене Тунг. — Ми не маємо перед вами таємниць!..

— Дякую. Отже, чи знає він щось?

Так, він знав і, заохочений моїм поглядом, а також словами Тунга, дав докладні пояснення.

Таї, що протягом віків заселяли родючі долини, незважаючи на навали ворогів, жили в достатку. З незапам’ятних часів гостинність вони вважали найбільшою з чеснот. Приймання гостей перетворилося у них майже на релігійний обряд. Доходило навіть до того, що господар, намагаючись в усьому догодити гостеві, пропонував йому свою дочку.

Дівочій честі ніхто не надавав тут великої ваги, як то було, наприклад, у в’єтнамців з Дельти. Таї були навдивовижу яскравою протилежністю в’єтнамцям: вони від щирого серця розважалися, любили випити, потанцювати, пустували, не думаючи про завтрашній день. Дівчата поводилися цілком вільно. Але позашлюбних дітей у таї не було — такий категоричний і непохитний закон звичаїв, якого додержувалися з давніх-давен.

— Цей звичай зберігся і до сьогодні, — чесно признався в’єтнамець, — але тільки в глухих селах, розташованих далеко від головного шляху. Тут, понад битим шляхом, цей звичай уже зник, поступився новим законам, що йдуть з Дельти…

Я був сердечно вдячний в’єтнамцеві за те, що він розкрив переді мною цікаві старовинні закони і звичаї. Коли нам подали обід, він наказав принести шкуру тигра, якого застрелив тиждень тому. Я висловив бажання придбати її.

— Але це молодий тигр! Малий! — застеріг в’єтнамець.

— Дрібниці. Нехай буде молодий…

Шкуру принесли, і тоді виявилося, що то не тигр, а пантера. Очевидно, в мисливських справах цей в’єтнамець розумівся гірше, ніж у людських. Шкури я не купив, бо вона була зіпсована, мабуть, хижак довго захищався, перш ніж його вбили. В’єтнамець обіцяв приготувати для мене кілька шкур справжніх старих тигрів, коли ми повертатимемося через Йєн Чау до Ханоя.

— А тепер я міг би, — посміхнувся він, — дати вам тільки живе ведмежа…

— Ведмежа? — зацікавився я. — Де воно?

Звіра привів на ремінці його власник. Він упіймав його на своєму кукурудзяному полі, куди малюк з матір’ю-ведмедицею заблукав уранці, щоб поїсти кукурудзи. Ведмедицю застрелили, а малюка легко наздогнали і схопили живцем.

Ведмежа, стоячи на задніх лапах, сягало майже трьох чвертей метра. Було йому, мабуть, не більше як півроку, проте гострими зубами воно вже вміло добряче кусатися. Але кілька цукерок одразу підкупили звіра, і він дозволив себе погладити.

Ведмежа було геть чорне, тільки виділялася біла смужка, під ключицею, наче білий комірець, і біла нижня губа. Я дивився на нього з цікавістю. Адже, як і народи племен мео, яо чи пуоки, звір був жителем гір, населяв усі гірські пасма південної Азії, від Гімалаїв аж до японських островів, де айни обожествляють його.

Проте щоб купити ведмежа, яке зв’язало б мене по руках і ногах, не могло бути й мови; зрештою, і таї не був схильний до такої операції.

— Він дуже любить звіра? — здивувався я.

— Любить! — В’єтнамець скривив губи, від чого ще більше випнулися його верхні зуби. — Він хоче позбутися своєї хвороби — подагри.

— За допомогою ведмежа?

— Саме так. Він годуватиме його, а потім уб’є і використає жовч на ліки. Жовч ведмедя — це найкращі ліки.

Я уже знав, як високо цінували в Азії жовч ведмедя, а ще більше людську жовч. Вважалося, що це прекрасний, майже чудодійний цілющий засіб. Ще в XIX столітті лаотянці організовували експедиції проти народів мой в Аннамських горах, щоб здобути людську жовч на ліки.

Мені було шкода цю красиву тварину, яка мала стати жертвою, але нічого не можна було вдіяти.

Коли таї відійшов, тягнучи на повідку кудлатого полоненого, в’єтнамець сказав:

— Раніше так само тягнули пуоків…

Через півгодини по обіді ми мали вирушити далі. Поки товариші улагоджували справи в адміністративному комітеті, я подався в місто разом з молодим таї, який трохи розмовляв по-французьки, і, здається, був службовцем у комітеті.

Містечко складалося з самих бамбукових хат. Будівлі адміністрації були найбільші і стояли на схилах. Будинки в’єтнамських купців — значно менші — вишикувалися вздовж самої дороги, а на краю оселі, на кінці вулиці, що вела до рисових полів, стирчали на палях хати таї. Будинки адміністрації і в’єтнамців стояли не на палях, а прямо на землі. Всі забудови мали солом’яні дахи.

Ми пішли до халуп таї, сподіваючись знайти там цікаві види для фотографування. Біля однієї хати, що стояла край рисового поля, побачили натовп і попрямували туди. Люди оточили бабусю, що звивалася на подвір’ї в якомусь безпомічному, невдалому танку. Вона була зодягнута надто строкато: найрізноманітніші стрічки, пояски, ланцюжки. Мій супутник, побачивши її, мовив зворушено:

— Мот нхінг!

— Що це означає? — спитав я. — Хто вона?

— Чарівниця! — сказав він.

— Можна підійти ближче? — завагався я.

— Мабуть, можна, — відповів той.

Ми стали поряд із глядачами, які, захоплені зненацька несподіваною появою європейця, не знали вже, на що більше витріщати очі. Стара поставила недалеко від хати клітку, до якої за хвилину перед тим посадовила курку і кілька курчат. Це була, як виявилося, знахарка запрошена до хворого. Її пацієнт, хлопчик років шести, стояв заплаканий трохи осторонь, біля своєї матері, яка тримала його за руку.

— На що він хворіє? — запитав я.

— Зуби болять, — пояснив таї, спитавши перед тим сусідів, що стояли поряд з нами.

Тим часом баба, мугикаючи собі під ніс щось незрозуміле, дрібочучи, наче в танці, ногами і старанно вимахуючи руками, дала хлопцеві випити коричневої рідини й потім почала виганяти з нього хвороби. Біль, зрозуміло, походив від бісика, що засів у зубі. Слід було його звідти виманити. А мудра знахарка — як запевняв мій супутник — вміла робити це чудово, бо вона — видатний спеціаліст щодо духів, домовиків і всякого іншого чортовиння. Чарівною паличкою жінка торкнулася обличчя переляканого хлопчика, потім провела нею по тілу вниз аж до п’ят, далі завитками по землі до курятника, горлаючи: «Цип, цип, цип». Невидимий для нас, але паскудний бісик під дією магічної сили мав залишити зуб і йти слідом за паличкою. Коли баба наблизилася до клітки з курми, вона раптом відчинила її, впустила нікчемника всередину і хутко замкнула, щоб не втік. Ніхто з присутніх, звичайно, того бісика не бачив, але у всіх був такий вираз обличчя, ніби вони вірили, що стара чародійка ув'язнила маленького злюку.

Я хотів сфотографувати цю сцену, але таї запротестували, роблячи грізні міни і знаки, щоб я не лякав домовика. Я скорився і слухняно сховав апарат.

Бісик уже не повернувся до хлопчика. Зуб — о диво! — перестав боліти. Не має значення, що саме так ефективно вплинуло: хвилювання пацієнта, чи, ймовірніше, рідина, яку дала йому випити стара, — напевно, відвар вгамовуючих біль рослин, — досить того, що все закінчилося щасливо.

Ця маленька сцена на околиці Йєн Чау, що тривала не більше кількох хвилин, допомогла мені краще вникнути в закамарки інтелекту таї, ніж велика, серйозна лекція. Важко сказати, чи вірили присутні в наявність бісика в зубі. В мене склалося враження, що всі, на чолі з самою знахаркою, прекрасно розважалися, що це була просто театральна вистава, а не похмуре вигнання сатани з людини. Лагідний народ, який любить розваги і цурається турбот, як диявол свяченої води, напевно, сидів по самі вуха в забобонах, але навіть у них він знаходив добру нагоду коротко розважитися.