Дикі банани

ТАНЦІВНИЦІ В БАН МО

Долиною у верхів’ї річки Лаї ми їхали до села Бан Мо, за вісім кілометрів од Лаї Чау. Дорога вела вздовж річки, й ми частенько бачили на ній водяні млини, крупорушки і — найчастіше — засіки з вершами на рибу.

— Бідолашні риби! — зітхнув я. — Стільки тут на них чатують, певно вже й останню повитягали…

Член адміністративного комітету Ту, який супроводжував нас, запевнив, що вершів тут багато, але риби ще більше.

— Риби розмножується сила, — відповів Ту. — В наших річках поживи для неї безліч. Тому риба, не перебільшуючи, росте, як свині у мео.

Він помітив по виразу мого обличчя, що я не певен цього, і додав:

— Кожна родина, яка має тут верші, виловлює стійки риби, що можна прохарчуватися день-два щотижня протягом цілого року.

Річка Нам Лаї була невелика, завширшки понад десять метрів і порівняно мілка, а засік виднілося незліченна кількість: отже, її «врожайність» здавалася ще більш незвичайною.

Згадалося, скільки риби я побачив кілька днів тому в Нам На, коли випадково глянув у річку: там просто кишіло. Пізніше, в Камбоджі, я пересвідчився, що в річках і справді надзвичайно багато риби. Мабуть, в Індокитаї винятково сприятливі умови для такої плодючості риби: тут було як у казці з скатертиною-самобранкою.

У долині Нам Лаї, завширшки приблизно в півкілометра, простяглися рисові поля, і чим ближче ми під’їжджали до Бан Мо, тим більше людей працювало в полі. Це були переважно чоловіки, що трохи мене здивувало, бо скрізь на полях ми завжди бачили жінок. Я запитав Ту, і він пояснив, що жінки лишилися в селі, щоб прийняти нас як належить. А взагалі жінки в Бан Мо працьовитіші, ніж в інших місцях.

— Це таке зразкове село? — кивнув я головою.

— Зразкове, — відповів не вагаючись Ту і показав нам кількох таї, які пересаджували молоду рисову розсаду. — Те, що ви бачите, є нашою великою перемогою!

Я не розумів, про що йдеться, і тільки пізніше у селі мені пояснили тріумф прогресу: село, пориваючи з віковічною традицією, вирішило два рази на рік сіяти рис і двічі збирати врожай.

— З Бан Мо Део Ван Лан набирав танцівниць до свого балету, — розповідав нам Ту.

— Ті самі танцюватимуть і сьогодні? — з цікавістю спитав я.

— Е, де там! То нова молодь, післявоєнна.

До Бан Мо, де налічувалося хат п’ятдесят, ми в’їхали у піднесеному настрої. Жителі села, святково вдягнені, чекали нас на головному шляху або біля своїх хат. Жінки були вбрані у чорні шовкові пальта, що сягали кісточок, а на шиї висіли оздоби — срібні нитки і пряжки. На грудях у кожної біліли дві вузькі, короткі смужки, пришиті вертикально. Літні жінки були здебільшого худорляві, вилицюватими обличчями і одягом схожі на китаянок.

Молодиці й дівчата були менш схожі на китаянок. Вони, як завжди під час урочистих свят таї, вбралися в білі вузенькі ліфи з срібними пряжками і чорні довгі спідниці. Молодь не примусила довго чекати і, як тільки ми вийшли з газика, почала танцювати.

Це були звичайні традиційні танці таї: танці кошичків, віял, капелюшків, дзвіночків. Дванадцять дівчат під акомпанемент мандоліни виконували плавні рухи плечима, тримаючи в руках якусь річ, символ даного танцю. Всі вони ритмічно вигинали тіло й, наче звиваючись, рухалися то сюди, то туди, а часом, м’яко присідаючи, майже ставали навколішки. Можливо, в цих фігурах танцю вони відображали якісь процеси своєї щоденної праці, але це важко було розпізнати. Їхні танці не були для мене новиною, бо такі ж я бачив у Туан Гіао при світлі багаття і чув ті самі привітні співи.

Але тут я був надзвичайно вражений. Мене захопив, розчулив цей танець. Там, у Туан Гіао, дівчата рухалися тільки для того, щоб рухатися. Ці, наче справжні маленькі артистки, захоплювали своєю нечуваною граціозністю й ніжністю. Вони причаровували. Я пригадав здавна поширене у цих краях повір’я, ніби танцівниці божественного походження, спеціально створені Індрою, богом стародавніх індусів.

У танці дівчат начебто й не було спільних рухів, скоріше це було якесь безладдя рухів. Кожна з дванадцяти по черзі, на свій кшталт, виконувала певні сцени, але здавалося, що вона робила це надзвичайно досконало, тільки їй одній властивими рухами. І разом з тим рухи всіх танцівниць зливалися в одну фантастичну гармонію. Чудове видовище! Це був найвищий ступінь, на який міг піднестися народний ансамбль, справді аматорський. Це пояснювалося споконвічною традицією й виразною іскоркою хисту кожної танцівниці.

Після перших, уже цілком зрілих танцівниць, яким було по вісімнадцять років, виступило друге коло також з дванадцяти дівчаток, віком від одинадцяти до тринадцяти років. І ці, молодші, — теж непогано танцювали, зважаючи на їхній вік.

Я був зворушений і, не приховуючи цього, вголос висловив своє захоплення. Мої щирі похвали викликали серед жителів села велику радість і створили в усіх добрий настрій. Ту пояснив, що в Бан Мо здавна народжувалися найкращі танцівниці, і тут краще, ніж деінде, збереглися стародавні танці. А нова влада всіляко підтримує й оновлює культурну спадщину народу.

— Все, що ви мені досі показували, то лише частина давніх чудових танців. А де, власне, найкрасивіший і найприємніший танець? Куди ви його поділи? — ущипливо запитав я.

— Який танець?

— Адже донедавна всі виступи танцівниць починалися танцем пляшок і келехів, які дівчата тримали на голові. Танцівниці кокетливим співом вітали гостя, а потім щедро частували його горілкою з цих пляшок. Чи було таке?

— Було! — визнав Ту з невиразною гримасою людини, яку спіймали на гарячому.

— І тільки після цього першого сердечного танцю вітання, — вів далі я, — починалися інші: капелюшків, віял, дзвіночків тощо…

— Невже ви, товаришу, були тут перед війною? — спитав Ту здивовано.

— Ні! Я тут уперше.

— Тоді звідки ви знаєте про це?

— Знаю з французьких книжок, авторів яких ви пригощали, мабуть, саме так! — випалив я і обернув усе на жарт, щоб не збивати з пантелику моїх друзів. — А тепер скажіть мені серйозно, чи й справді танець пляшок уже не існує?

Запала мовчанка.

— Можливо, тут уже кинули пити горілку, — відгукнувся Тунг, але не можна було зрозуміти, чи він говорить це серйозно, — і тому танець пляшок зник…

— Ні, — заперечив Ту. — Танець пляшок існує й тепер, і танцівниці могли б похвалитися своїм умінням, тільки…

— Тільки що? — спитав я, зацікавлений.

— Жителі Бан Мо не хотіли показувати гостеві, що в них і досі є таке пияцьке вітання…

— Що запаху горілки вони уникають, як дідька лисого, і вже взагалі не п’ють? — узагальнив я.

— Щось подібне до цього, — визнав Ту, комічно закопиливши губи. — В усякому разі, вони вирішили вітати дорогого гостя інакше, сучасніше, гідніше.

Я засміявся, і всі навколо теж посміхнулися.

Під час перерви, коли танцівниці і їхні приятельки розсипалися по дорогах села, як білі квіти, нас запросили на чай до Кьєна — поважної персони на селі. Господар мав невелику хату. Нас частували на просторій веранді. Ми сиділи на низеньких стільчиках з м’якого очерету, не вищих ніж дві долоні. На відповідно низькому столику стояли атрибути гостинності: гігантський термос з чаєм, кошички з апельсинами, безліч різних чашок і подарунки для мене — маленька дитяча пірога, барвистий кошичок і зшитий із шмаття м’яч для гри, що називалася кон.

Веранду обсипали люди. Були там танцівниці, літні жінки і, певна річ, найповажніші чоловіки села, не кажучи вже про дітлахів, які обсіли всі щілини. Виявилося, що це своєрідні урочисті збори таї на мою честь. Бо коли ми почали їсти апельсини і пити чай, насолоджуючись його ароматом квіток магнолії, господар Кьєн взяв слово і виголосив, як кажуть, зразкову промову: він говорив про те, що я приїхав до Лаї Чау дуже до речі — незабаром відбудеться з’їзд членів Народного фронту, а тепер обговорюються жнива і укладаються плани на майбутній сезон; і про те, що раніше таких сердечних зустрічей з закордонними гостями у В’єтнамі взагалі ніколи не було; і що, на жаль, ці гості так рідко добираються до Лаї Чау, отже, всі дуже раді, що гість із Польщі, який пише книжки, завітав до цього закутка, за що вони дякують в’єтнамському і польському урядам. Жителі Бан Мо переказують полякам сердечне вітання, а гостеві урочисто обіцяють, що працюватимуть ще краще, старанніше, дбайливіше для збільшення врожаїв і для блага народної республіки.

Тунг швидко перекладав мені слова промовця, вдаряючи в такт по великому дзвону. Я хотів так само гідно відповісти Кьєну, але раптом прибігла середніх років жінка й завела страшенно одноманітну мелодію, сповнену протяжних звуків, імпровізовану на мою честь:

Це було зворушливо, просто й приємно. Вона співала, а таї стверджували її слова протяжним, мелодійним і дедалі міцнішим стогнанням, що (я вже тепер знав) не передає сумні почуття.

Коли жінка замовкла і Тунг усе переклав на французьку мову, таї дивилися на мене й чекали відповіді. На противагу хоровому стогнанню я взяв зовсім інший тон, жартівливий. Весело посміхнувшись співачці, ніби дякуючи їй, похитав головою і гукнув Тунгові:

— Ні, ні, ні, ні! Не все, що вона співала, відповідає дійсності!

Тунг втупив у мене перелякані очі й сказав приглушеним голосом:

— Чи треба їм це перекладати? Мабуть, не слід!

— Перекладайте, друже мій, перекладайте їм сміливо! Вона казала, що в них немає красивих квітів, а це не відповідає дійсності. Їхні квіти — це, власне, танцівниці!

Через Тунга я виклав таї свої думки про великі можливості танцівниць з Бан Мо, про те, що їх треба відшліфувати, як шерехаті діаманти. І тоді вони заслуговуватимуть на те, щоб вийти з цих тісних долин і засяяти десь у великому світі. Може, в Ханої, але чому б не досягти ще більшого?

Розсипаючи влучні й невинні, як мені тоді здавалося, компліменти, я й не гадав, що присутні сприймуть їх з таким зворушенням. Це було, наче олія для вогню, як необережне порушення найприхованішої, я б сказав, — небезпечної туги. У таї запалали очі, несподівана хвиля раптом зірвала з них буденну загату. А один з таї, батько танцівниці, хотів, мабуть, похвалитися своїми знаннями з географії й почав голосно виливати свій запал:

— Так, нехай вони славлять в світі наші народні танці! Нехай їдуть до Ханоя. Нехай їдуть до Пекіна, Москви, Варшави, Праги, Берліна і Белграда, до Лондона і Нью-Йорка…

Дружньо і тактовно я стягнув його з хмар на землю й заспокоїв. Приглушуючи полум’я, необережно роздмухане, я запевнив чоловіка, що шлях до слави не такий вже легкий, що перед тим танцівниць чекає праця над собою, важка, наполеглива, копітка праця…

Праця — знайоме, звичне гасло, і всі швидко повернулися до нормального стану. А найбільше на конику праці любив гарцювати Кьєн, і тому він знову взяв слово і знову почав говорити про зусилля й видатні досягнення села. А тих зусиль ще потрібно буде — ого-го!

Це не жарт — перемогти старий закон, який живе тут з давніх-давен, і запровадити новий: два рази на рік вирощувати рис. Скільки було кепкування, скільки опору! Говорили про спеку і про образу родинних духів, питали, де взяти час на багатотижневі розваги? Однак спробу зроблено. Коли півтора року тому вперше невеличке рисове поле дало два щедрі врожаї протягом року і господарі його зібрали великий врожай — злосливим недовірам втерли носа, їм стало ніяково. Бан Мо здобуло право пишатися. З цього часу інші села пішли, за його прикладом і також мали успіхи.

А дівчата з Бан Мо? Це — невичерпне джерело слави для села, вони не лише танцівниці, а й передовики праці. Раніше молоді дівчата не дуже любили працювати, будь-яку важку роботу в полі виконували тільки чоловіки. Тепер інакше! Гасло рівноправності знайшло грунт, хоч і тут вороги мало на голову не ставали, аби перешкодити прогресу.

Коли, залишивши гостинного Кьєна, ми пішли прогулятися селом, всюди роїлися білі каптани і чорні спідниці, всюди нас вітали душевні посмішки. Бажання потанцювати не пройшло, і, де тільки сходилася молодь, одразу ж починалися танці. Дівчата бралися за руки і приспівуючи танцювали в одному колі. Бан Мо було цього дня куточком щасливих людей.

Біля однієї хати ми зустрілися з надзвичайно вродливою дівчиною. Я помітив її ще у натовпі, і тоді мене вразили риси її обличчя: вони були європеїзовані. Очевидно, це дочка француза і таї. Тунг теж помітив дівчину, і ми весело заговорили з нею.

Звичайно, в розмові ми не торкалися її походження, бо це було надто делікатне питання. Вона розповіла нам, як танцівниці захопилися можливістю дальшого удосконалення своєї майстерності. Під час жартівливих балачок я дав дівчині баночку пахучого крему. Танцівниця мала гарні, великі, замріяні очі і прекрасний овал обличчя. Коли вона, засоромлено дякуючи мені, зашарілася, я вирішив, що це, мабуть, найвродливіша дівчина в Бан Мо.

Ми мали відвідати ще одну гостинну хату. Але як тільки жителі села довідалися про мій інтерес до лісових звірів, кілька таї провели нас на вершину узгір’я і показали пастку на тигра. На маленькій галявині серед густих заростей стояла клітка, збита з міцних палиць, з отвором, що автоматично закривався. Принаду — козеня або теля — садовили за маленьку перегородку всередині клітки так, щоб тигр, почувши мекання, заскочив усередину, але принаду розірвати не міг. Тепер пастка була порожньою.

— Мабуть, сьогодні ввечері посадите принаду? — спитав я мисливця, що супроводжував нас.

— Сьогодні ні, — відповів той. — Вже кілька тижнів у нашій стороні не було жодного тигра. Коли він з’явиться, ми посадимо принаду.

— А як же ви довідаєтеся, що він з’явився?

— О, тигр, — це великий пан! — Таї кумедно закопилив губи. — Він залишає сліди, вночі стогне, часом його бачать люди…

Я довідався, що пастку збудовано три роки тому і відтоді спіймано одинадцять тигрів. Отже, клітка існувала ще за часів колонії. Я покрутив носом і пирхнув з удаваним незадоволенням:

— Погано, що не спіймали дванадцятого тигра!

— Дванадцятого? — мисливець трохи очманів та й друзі мої не могли збагнути, що я маю на увазі.

— Ну, ясно, дванадцятого тигра: Део Ван Лана!

Мисливець ані на хвилину не втратив певності.

— Спіймав би, їй-бо, спіймав би, — заявив він цілком поважно, — тільки дівчата мене підвели.

— Дівчата? — тепер уже він задав мені головоломку.

— Ну, ясно, дівчата: жодна не хотіла, щоб замкнули її як принаду.

Оце жартівник! Блискавично відплатив мені тією ж монетою.

Час було повертатися до Лаї Чау. З жителями Бан Мо я прощався, як із давніми, сердечними друзями. Напрочуд легко зав’язалися між нами людські почуття. Це було радісне і творче село. А чарівність дівчат-танцівниць назавжди лишиться у мене в душі.

Наш газик повільно рушив.

Край села, за хатами, біля дороги лежав камінь, метрів два заввишки. На ньому сиділа дівчина. Коли ми наблизились, я впізнав її. Це була танцівниця з замріяними очима, що марила про далекий світ.

Коли ми проїжджали повз неї, великі очі дівчини не відриваючись дивилися нам услід чи то з жалем, чи а благанням.

Отак від Бан Мо почалися чубові дні близьких і далеких екскурсій навколо Лаї Чау. Настав період нових переживань, нових фантастичних вражень від того дивного світу.