Дикі банани

ПРИГОДИ НА ШЛЯХУ

Згодом дике обличчя гір наче трохи пом’якшало. Та дорога все іде звивалася, немов спійманий вугор, і часто йшла над запаморочливою безоднею. Тоді перед нами відкривався вид «а неозорі долини й бурхливу річку. Шофер мусив весь час пильнувати.

На одній з таких гірських тіснин Тунг наказам зупинитися. Шум річки, що продиралася між скелями, заглушав слова. Приятель знав це місце ще з війни, — він ночував тут під час походу на Дьєн Б’єн Фу.

— Чуєте, товаришу, як шумить ота проклята річка? — звернувся він до мене.

За гуркотом води я насилу розібрав слова Тунга.

— Чому проклята?

— Бо вона заглушала гуркіт французьких бомбардувальників. А нам тоді доводилося робити переходи серед білого дня. Літаки з’являлися зненацька, і люди гинули…

Ми їхали головною магістраллю, що вела до Дьен Б’єн Фу. Взимку 1953 року цим шляхом сунули на захід не лише фронтові в’єтнамські загони з важкою і зенітною артилерією, а й невтомна армія носіїв — десятки коли не сотні тисяч чоловік, переважно дівчат, дітей і стариків. Цей шлях був у той час надзвичайно важливим, від нього великою мірою залежала доля всієї війни. Ворог силкувався будь-що перервати життєву артерію в’єтнамців. Сотні літаків з’являлися над небезпечними ділянками дороги, що вели понад безоднями, і тричі на день скидали тисячі бомб, серед них і підступні бомби-метелики завбільшки з пачку сигарет, які вибухали від дотику людської ноги. Ворог знав, що коли знищити цей відрізок шляху, то перерветься вся комунікація, бо стороною проїхати не можна було. Та не врахував він мужності і завзяття ще однієї в’єтнамської армії — армії саперів. Одразу ж після нальоту бомбардувальників вони поспішали до ще курних воронок, гинули від бомб уповільненої дії, від ненависних «метеликів» і кулеметного вогню, але до півночі дорога була полагоджена, і річка руху знову пливла своїм шляхом.

Французьким льотчикам це здавалося незбагненним. Наче безсмертна казкова гідра, дорога знову і знову поновлювалась.

На якомусь повороті ми раптом загальмували: попереду стояла зустрічна колола грузовиків. У першій машині щось зіпсувалось, і вона затримала всі інші. Обминути колону на повороті було неможливо. Ми вийшли і терпляче ждали. Один з шоферів тих грузовиків був не в’єтнамець. Пізніше я довідався, що він італієць. Встановлення народної влади в цій частині В’єтнаму повимітало всіх без винятку європейців. Тому мені було дивно зустріти тут італійця. Я помітив, що він з хвилюванням стежить за мною з кабіни і чомусь намагається сховатися, наче не радий зустрічі з європейцем. Я вирішив не підходити до нього і навіть не дивився туди. Напевне, у чоловіка були причини ховатися в цій гірській пустелі з якоюсь таємницею свого життя.

Шофери повідомили, що за кілька десятків кілометрів од місця нашої зустрічі сьогодні вранці вони бачили на дорозі величезного тигра. Він навіть не сполохався і тільки, коли люди зчинили крик, зник у гущавині.

Нараз і нова зустріч. Дорогою йшли горяни: старий, за ним три жінки, якийсь хлопець і двоє чи троє дітей. Я остовпів, побачивши їх: на жінках було таке яскраве вбрання, вони мали на собі стільки срібних оздоб, їхні кофточки були так розшиті, що все це скидалося на цирковий маскарад.

— Ман! — шепнув мені Тунг.

Китайською і в’єтнамською мовами ман означає дикун, варвар, тому мани називають себе «яо». Як і мео, вони прийшли сюди з південного Китаю й оселилися на схилах гір. Це найкращі мисливці В’єтнаму. Вони живуть в основному з полювання, сільським господарством займаються мало. Яо люблять мандрувати, жити в лісах і не дуже дбають про завтрашній день. Давно колись у них була досить висока культура: незважаючи на напівкочовий спосіб життя, це плем’я зберегло китайську азбуку, шану до освічених людей, уміння виробляти папір і кремінні рушниці; у них розвинуто ткацтво і прикладне мистецтво.

Горяни проходили повз нас зовсім байдуже, ніби нікого не помічали. В’єтнамці теж не звертали на них ніякісінької уваги. Я попросив Тунга зупинити горян. Коли яо стали, я почастував дорослих цигарками і побіг до машини взяти фотоапарат і голки для жінок.

Старий яо був не в гуморі і не приховував своєї антипатії до нас. На запитання, чи є тут тигри, буркнув собі під ніс, що вони є всюди, причому зиркнув на нас так, наче ми й були тими тиграми. Тунг запалив йому сірника, але той курити відмовився, хоча цигарку взяв. До жінок було легше під ступитися. Голки їх дуже порадували, вони привітно посміхались і залюбки палили цигарки.

Старий тримав у руках самостріл, зброю, яку я побачив у В’єтнамі вперше. Мені захотілося хоч хвилинку подержати його, але старик зневажливим кивком голови відмовив. Тоді я попросив його, щоб він вистрілив у намічену ціль, якщо вміє добре стріляти.

— Не стрілятиму! — промурмотів той, махнувши рукою, наче відганяв настирливу муху.

Тим часом Тунг обережно витяг з його сагайдака стрілу і розглядав її. Порівняно коротка, трохи довша як півметра, вона була зроблена з бамбука без наконечника, але загострена на кінці.

— Такою стрілою, коли вона отруєна, можна вбити тигра, — пояснив Тунг.

За кілька хвилин перед тим, як з’явилися горяни, Тунг їв апельсини, і руки в нього ще й досі пахли соком. Старий розгнівався. Сердито вихопив стрілу з рук Тунга, белькочучи ламаною в’єтнамською мовою, що тепер стріла нікуди не годиться, бо запах апельсина вбив отруту. Він підійшов до найближчої калюжі і гнівно жбурнув її у воду.

Тунг дивився розгублено, йому як господареві було ніяково.

— Дурниці! — почав я втішати. — Просто ваші пальці могли образити духа, який, безсумнівно, сидів у стрілі, і через те отрута, на думку цього яо, не діятиме…

— Все ще темні! — буркнув Тунг, ніби виправдовуючись.

Старий мовчки пішов геть і зупинився за сто кроків од нас, очікуючи на своїх попутників. Жінки були дуже милі. Дві старші трималися зовсім невимушено і, задоволені подарунками, весело посміхалися одна одній. Третя, молода дівчина, скромно стояла осторонь, поглядаючи досить несміливо.

Яких тільки фантастичних барв не було на їхньому одязі! Скільки срібла носили вони на собі: товсті кільця довкола шиї, як у мео, величезні сережки звисали аж до грудей, діла серія браслетів, а на плечах і грудях різноманітні срібні блискітки, нашиті на щось, подібне до кофти. Прикраси були досить прості, але зроблені із справжнім художнім смаком. Там, де не було срібних прикрас, на одежі виднілися гаптовані узори, які переливалися майже всіма кольорами райдуги. Крім цього у жінок на головах були високі яскраві завої, а найстарша встромила поверх завою ще півметрове риштування з дерева, що потопало в рясноті стрічок і дрібних прикрас: це вже справді була найвища елегантність. Здавалося, що то шалене своїми перенасиченими барвами варварство, безглузда фантазія божевільного вбрання, мальовничий абсурд у такій дикій пущі. Судячи поверхово, це, може й так, але тільки судячи поверхово, бо насправді то зовсім не безглуздя.

Я не певен у своїй правоті, але підсвідомо відчував, у чому криються причини такої манери одягатися. У яо, як у народності розпорошеної, життєвий шлях не був засіяний трояндами. Гнані від гір до гір дужчими сусідами, вони були на краю загибелі. У таких ситуаціях племена хапаються за все, що стверджує їхнє життя, загартовує свідомість, підкреслює, що вони все-таки існують. Яскраве національне вбрання у цих умовах здається досить важливим психологічним фактором. Відомо, що народи Сходу, у яких життя склалося найтяжче, як, наприклад, мео і яо, одягаються яскравіше, ніж сильніші народи, впевнені в своєму благополуччі, як таї.

Про те, що це фактор психологічно дуже важливий, свідчить і приклад з індійцями — жителями північноамериканських прерій. Ці племена в часи свого розквіту і свободи любили яскраво одягатися. Переможені американцями і втиснуті у резервати, вони дужче відчули свій занепад і злидні, коли їх примусили замінити барвисте національне вбрання на сірий американський одяг. Сірість пригнітила їх до краю, призвела до фізичного виродження і духовного занепаду.

Хто знає, чи нинішній одяг жінок яо не відігравав такої ж ролі у їхній свідомості і не був одним із засобів самозахисту племені? Ще французи твердили, що у яо найзлиденніші хати, а жінки вдягаються розкішніше від усіх жінок Індокитаю.

Жінки вже збиралися йти, коли я зненацька помітив надзвичайну вроду наймолодшої несміливої дівчини. Їй було років шістнадцять, вона мала ясне обличчя з розкішними рум’янцями і виразні шляхетні вуста. А очі! Що за очі! Обрамлені довгими віями, вони просто гіпнотизували. Була в них і наївність, і принадливість молодої жінки.

Я попросив жінок зачекати хвилинку, побіг до машини і приніс для красуні банку пахучого крему. Дівчина одразу втратила несміливість. Радісна, сповнена вдячності, вона й справді була прекрасна. І я зрозумів, чому французи в таких молоденьких яо вбачали «lа beaute’du diable»[3].

Та ось дівчина знову стала такою ж соромливою, як і раніше; побачивши, що попутники пішли вперед, вона зірвалась і побігла їх доганяти. На жаль, я не встиг навіть сфотографувати її.

Подумати тільки — сьогодні вранці ми були в Хао Біні, містечку роботящих людей з суворими звичаями і невблаганною дисципліною, людей, які щоранку схоплюються з вигуками: мот-хаі-ба-бон. Заледве п’ятдесят чи скільки там кілометрів відділяли нас від Хао Біна, а вже була така разюча різниця між людьми, яку не створили чотири тисячі кілометрів між Нордкапом і Гібралтаром.

Незабаром полагодили мотор, і ми рушили далі.

Ущелини розширялися в долини, на дні їх почали ясніти вузенькі й маленькі рисові поля.

Ми в’їжджали в густонаселені райони і незабаром минули перше село таї. Жодного мешканця не побачили, всі були в хатах, у лісі чи на полі. Що це було селище таї, ми визначили по житлах: кожна хата стояла на палях, крім того, між двома головними дахами у них був ще заокруглений півколом дашок. Так будують чорні і, здається, білі таї. Дах і стіни звичайно роблять з очерету і бамбука.

Вже було досить пізно, ми не затримуючись проїхали село, минули маленькі садиби, розкидані обабіч шляху. Дорога стала кращою, хоч місцевість була гориста.

У кількох місцях мене здивувало те, що в улоговинах край дороги росли банани, а поблизу жодного селища не видно було. Це явище я добре знав ще з подорожей по Мадагаскару і Південній Америці: такі дикі бананові гаї там зустрічаються в пущі, де колись жили люди, що з якихось причин покинули свої садиби. Хатини поступово розвалюються, поглинуті пущею, а банани буйно розростаються, залишаючись єдиними ознаками колишнього людського житла.

Напевне такі ж банани росли й тут, по дорозі в Лаї Чау. Я звернув на них увагу товаришів, але тих не цікавило, чи були тут колись села, чи ні.

Десь близько другої години пополудні ми зупинилися в Труонг Йєн, щоб пообідати. Там стояла валка біженців з Південного В’єтнаму. Було їх чоловік сто п’ятдесят. Коли ми під’їхали, багато з них грали у волейбол, — ці люди почували себе дома.

У Труонг Йєн я побачив цікавих метеликів. Це були типові папіліоніди. Передні крильця в них майже чорні, а задні — чорно-червоні. Під час перельоту метелики тріпотіли тільки передніми крильцями, а задні лишалися нерухомі — надміру втягнуті до задньої частини тільця, вони були схожі на хвіст птаха. У Південній Америці серед комах я часто знаходив різні мімікрії з захисним забарвленням, але ніколи не бачив такого хитрого наслідування птахам. Метелики літали досить високо й повільно. Вони скидалися на невеличких пташок.

За кілька десятків кілометрів од Труонг Йен гори почали поволі відступати од дороги, а разом з ними відступали й ліси. Пейзаж став рівніший, дерева поступалися місцем густим високим травам і очеретам, які тут у три-чотири рази вищі за людину. Рівнина деінде простяглася до самого горизонту, де тепер причаїлися гори. Це була рівнина поблизу Мок Чау, відома з часів французького панування як Рівнина очерету; в ній водилося багато тигрів, які часто нападали на людей.

— Тепер тут немає тигрів! — сказав Тунг задоволено. — Тепер є солдати.

Після подорожі дикими лісами очі нарешті приємно відпочивали, мандруючи по неозорій долині. Незабаром ми й справді побачили в степу військові бараки. Солдати після робочого дня грали у волейбол та футбол. Спорт став великою пристрастю в’єтнамців.

Пізніше Тунг пояснив:

— На цій рівнині армія відгодовує худобу, яку прислали з Монголії. Тому солдати й знищили тигрів.

Дальша наша поїздка була подібна до змагання з сонцем. Ми мали дістатися до Мок Чау ще завидна. Та коли потрапили у смугу лісу, за якою розташувалося містечко, вже сутеніло. Цвіркуни й інші лісові створіння зчиняли в джунглях страшенний галас. У пущі вирувало життя. Але коли ми приїхали в Мок Чау, стояла вже глуха ніч. Правда годинник показував лише сьому вечора, але в будинках не було жодного вогника, люди, напевно, спали.

Дьєн і Хунг з великими труднощами добули на ніч барак. Нарешті так-сяк ми влаштувалися. Чекаючи вечері, я вирішив змінити плівку у фотоапараті, який нещодавно купив. При слабенькому світлі гасової лампочки почав порпатися, та дарма: ніяк не міг вкласти нової плівки. Тунг і Дьєн вирішили допомогти мені. Хвилину-дві Дьєн спокійними розумними очима роздивлявся апарат. Потім відсунув відповідну засувку, натиснув спуск, і я зміг закласти плівку. Дьєн ніколи, мабуть, не мав власного фотоапарата, і я не певний, що він взагалі тримав хоч якийсь апарат у руках. От тобі й в’єтнамець!

Одразу ж після вечері ми полягали спати. Змучений цілоденною їздою в газику, я негайно заснув.