Дикі банани

ДИВНИЙ ЗВИЧАЙ ПОХОВАННЯ

Поміж На Хам і Та Чуонг три години їзди і шлях не дуже важкий. По дорозі ми кілька разів зустрічали людей мео, що прямували, як і ми, з одного свята на інше.

Я захоплювався своєрідним кокетуванням жінок. Вони носили широкі плісові дуже короткі спідниці, надзвичайно схожі на шотландські. На голих литках — обмотки. Під час ходи спідниці коливалися то праворуч, то ліворуч. То, певно, був останній крик їхньої моди, бо кожна жінка намагалася ходити так, щоб спідниця коливалася якнайбільше.

Сонце ще не сідало, коли ми приїхали в Та Чуонг. Хати розкидані по гірських схилах, далеченько одна від одної. Біля однієї хати ми побачили людей, і Данг пояснив, що саме там небіжчик.

— Це ваш близький родич? — спитав я. — А може, його вже поховали?

Данг сподівався, що його ще не поховали, хоча сьогодні минав четвертий день після смерті. Взагалі у мео останки не ховають, доки не з’їдуться всі родичі померлого, а Данг був його двоюрідним братом.

— Є ще одна причина не ховати надто швидко, — у примружених очах Данга заграла іронічна посмішка. — Блія Пхай був заможний, мав буйволів, коней, свиней. У таких випадках сім’я померлого не сміє скупитися на жертви, які потім поїдають жалісливі гості. Всі їдять, скільки влізе, п’ють до нестями. І чим довше це триватиме, тим щасливішою буде душа померлого на тому світі. Похорон — це найдорожчий у нас обряд. Іноді приносять у жертву вге майно небіжчика, а найближчі родичі виходять з поховань голими. Блія Пхай залишив багато добра, отже, поминки можуть тривати багато днів… Ні, не думаю, щоб його вже поховали.

— Померлий був літньою людиною?

— Приблизно мого віку. Він був наймолодший з братів і сестер і мав старшого брата, який живе й тепер.

— А хто після нього унаслідує майно?

— Його дві дружини й сини.

— Він не мав дочок?

— Мав, але дочки ніколи нічого не унаслідують.

— Невже? Це погано!

— Кажуть, що дівчата не потребують майна, бо завжди дадуть собі раду в житті…

— Я чув, що коли помирає чоловік, то вдови стають дружинами його молодшого брата. Це правда, Данг?

— Правда, так здебільшого й буває, такий звичай. Вдовам приємно мати чоловіка, молодшого за небіжчика.

— А коли немає молодшого брата, тільки старший, який пережив його, як буває тоді?

— Вдови можуть піти за старшого брата, але не обов’язково. Якщо вони молоді, то легко знайдуть іншого чоловіка.

— А що буде з удовицями Блія Пхая?

— Не знаю. Одна — літня жінка, а друга значно молодша. Не має сумніву, старша піде до дівера, бо іншого чоловіка вона вже не дістане. А молодша? Це жінка гладка й повна життя, але… але вона напевно теж дістанеться діверові.

— Чому?

— Вона знайшла б не одного, — відповів він. — Та справа в тому, що вона вагітна. Вагітна від першого чоловіка, отже, її дитина належить сім’ї чоловіка. Якби з нею схотів одружитися чужий мео, то він насамперед мав повернути сім’ї померлого всі кошти, які витратив чоловік, коли вона була молодою, ну, і сплатити за дитину. Отже, я не певен, що зараз знайдеться такий щедрий любитель. А старший брат небіжчика нічого не платить за неї.

— Значить, вона переходить до нього.

— Можливо, але я не знаю, чи це вже вирішено. Їй все це не дуже до смаку.

— А що як підвернеться хтось молодший і заможний?

Данг зробив ухильний жест рукою на ознаку того, що справа ще не розв’язана. Ми саме під’їхали до хати померлого.

Траур! Теж мені траур! Біля хати Блія Пхая товпилося кілька десятків чоловік у чудовому, я б сказав, піднесеному настрої. Веселі обличчя, уривки якихось смішних приспівок, сентиментальні звуки флейти, гучні удари гонга, бадьорі голоси дівчат, виск дітей, — усе це зливалося в картину досить піднесеного настрою.

У порівнянні з цим святкування Нового року в На Хам здавалося жалібним маршем.

— Данг, заради бога! — шепнув я, остовпілий. — Де ж небіжчик?

— У хаті.

— У хаті?! — вигукнув я, дивлячись на сяючих людей, які саме виходили з хати. — Данг, дідько б його вхопив, скажіть мені щиро: чого вони його так ненавиділи?

— Кого?

— Небіжчика!

— Навпаки, дуже його любили.

Я вхопився за голову. Мені більше нічого було зробити, як вибухнути сміхом. Це страшенно сподобалося жалісливим гостям, які, очевидно, були переконані, що я складаю таку шану померлому.

Мушу визнати, що, помітивши нас, веселе товариство дещо стихло. Люди вітали Данга дружніми вигуками, а Хона й мене — доброзичливими поглядами.

Серед мео, що виходили з хати, був старший брат небіжчика, А Че, голова роду. О бідна, молода вдова, «гладка й повна життя»! Я зрозумів, чому вона не поспішала стати дружиною дівера! А Че, на вигляд старіший за свій вік, мав змарніле обличчя й хоробливі кола під очима. Я запідозрив, що А Че зловживає опіумом. Але він не був кволий і рухався жваво, очевидно, підкріплений не одним ковтком життєдайного напою. Він привітав нас, урочисто склавши на грудях руки долонями догори, і дуже довго говорив. Чесний А Че мав час і витримку. Коли він, нарешті, закінчив, Данг повернувся до мене і, підморгнувши, переклав у п’яти словах півгодинну тираду:

— Каже, що ми його втішили.

— Скажіть йому, що ми прийшли вклонитися останкам, — мовив я.

— Добре.

Але що саме сказав йому Данг, лишилося таємницею, бо А Че знову заторохтів, як сорока. Мабуть, добру чверть години тривала його промова, і це, певно, були чудові слова, бо обличчя А Че і всіх мео були задоволені.

Потім нас запросили до хати. Коли очі звикли до темряви, я помітив, що біля стіни стоїть людина, прив’язана шматтям до стовпа, й тільки непокрита голова виступає з-під пов’язок. Біля протилежної стіни горіло вогнище, і в його виблисках, а також у світлі, що пробивалося знадвору крізь щілини в стінах, можна було роздивитися риси обличчя небіжчика.

Голова його була трохи схилена вперед, наче він дивився в землю перед собою. Напіврозплющені очі й рот справляли враження живої людини, яку для жарту прив’язали до стовпа, — враження тим більш обманливе, що в мерехтливому світлі вогнища очі й рот, здавалося, рухалися. На губах і навколо рота були рештки їжі, наче небіжчик не витерся після того, як попоїв.

Данг став перед останками і мовчки вклонився. Хон і я зробили те саме, після чого нас запросили до вогнища. Ми сіли на низеньких стільчиках і почали їсти. А Че й кілька інших мео посідали довкола навпочіпки і розпочали жваву розмову. Всі їли з апетитом і, здавалося, забули про небіжчика. Їжа була розкладена великими купами на листі диких бананів, що лежало поруч на долівці.

Я, на жаль, не міг їсти, як мої товариші. Мене нудило. Данг одразу помітив це і запропонував випити горілки. Три мео схопилися з місць, наче ждали цього заклику: доброчесні хитруни досі не запрошували пити, бо хотіли зберегти видимість урочистої церемонії. Чарка міцного самогону — і настрій покращав. Посмілівішавши, я кинув визивний погляд на небіжчика і випив за нього другу чарку. Це сподобалося мео. Потім я відрізав мисливським ножем добрий шмат свинини і почав їсти. Так я наздогнав мео. Розпочався олімпійський бенкет.

Ми їли й пили, сміялися і щось голосно розповідали, а знадвору приходили люди, ручкалися з нами, пили й ішли собі; підходили вітаючись якісь жінки, а ми все їли й пили. Ні, я вже нічого не брав. Я не хотів позбавляти себе здоров’я. Данг, що сидів поруч, наслідував мій приклад.

Як-то я назвав цей звичай поховання? Олімпійським бенкетом? Справді, в настрої, який панував у хаті, було щось таке, що відривалося від землі і від земних справ. Приголомшливий гомін і свідомість того, що ми розмовляли «під оком» померлого, створювали враження, ніби це все було дивним, фантастичним видінням, сонним маренням. Веселість моїх друзів була такою незвичною і разом з тим заразливою, що в цьому настрої будь-яка несамовитість здавалася правдоподібною, навіть воскресіння небіжчика й повернення його до життя.

Я штовхнув Данга і жартома сказав:

— Мені все-таки здається, що Блія Пхай оживе і прийде до нас.

— Тому, — Данг відповів цілком серйозно, — його так міцно прив’язали до стовпа, щоб він не міг ожити. Люди мео бояться недобрих демонів, ті хотіли б повернути померлому життя, а це принесло б нещастя людям…

— Тоді чому ж його не ховають?

— Люди хочуть переконати померлого, як хороше до нього ставляться.

— І тому вони такі веселі?

— Саме тому.

Я нічого не розумів. Уявлення, привезені з Європи, лопалися тут, як мильні бульки.

А Че насилу підвівся. Він узяв шматок м’яса, рису і поплентався до небіжчика. Коли інші мео помітили це, вони раптом принишкли. А Че став перед померлим і промовив до нього розчуленим голосом:

— Блія Пхай, дорогий мій! — Данг одразу ж перекладав мені. — Ти завжди був любимий, але дещо впертий, визнай це! Отже, прошу тебе, братику мій, не опирайся принаймні тепер і їж з нами! Ну, братику, їж!..

А Че намагався втицьнути йому до рота м’ясо і рис.

— Ти що, не голодний, Пхай? — засмучено мовив А Че. — Вже багато днів ти нічого не їси. Невже ж ти не голодний? Ти ж бачив, скільки ми зарізали худоби на жертви, щоб тільки догодити тобі, а ти не хочеш з’їсти з нами навіть мізерного шматка. О Пхай!

Після цього вигуку А Че відвернувся й причвалав назад, до вогнища. Він сів і журно задивився на полум’я. Через хвилинку він звернувся до мео:

— Скажіть мені, друзі, що все це значить? Я не розумію! Чи він гнівається на мене?

Всі навперебій почали його запевняти, що цього не може бути, що Блія Пхай не гнівається, ні, ні, він не гнівається, та чого ж він має гніватися, якщо стільки жертв принесено на його честь…

— Тоді скажіть, чому він такий упертий? — питав А Че, обводячи змученим поглядом присутніх.

— А може… — відізвався хтось непевно, — може… Його вже… вже нема між нами?

— Що ти маєш на думці? — А Че пронизав того гострим поглядом.

— Може, нема його… між живими?

— Та невже?!

Цим враженим стогоном було розв’язано справу. Для якогось дивацького ритуалу цього було вже досить. За хвилину в хаті знову лунав сміх і веселий гомін.

Інколи хтось підводився і чемно просив Блія Пхая взяти участь у пиятиці. Люди дедалі частіше почали поглядати на мене і потім висловили прохання, щоб і я попробував нагодувати померлого.

Я випив багато, але мені стало якось не по собі. Ач, куди мене загнали! Данг пояснював, що відмовити не можна.

— Чи мушу я при цьому щось говорити? — спитав я меланхолічно.

— Звичайно! Найкраще щось на вашій мові!

Я все ще вагався. Тоді мої сусіди почали мене підводити, і я мусив попрямувати до небіжчика з шматком м’яса і келехом горілки. Коли я рушив, запала така тиша, що було чути легке потріскування вогню в хаті, а знадвору — звуки кренга.

Що я повинен сказати? Можливо, продекламувати? Порожня голова шукала порятунку. Я зупинився й проголосив пронизливо:

Випаливши це, я приступив до церемонії. Сяк-так виконавши усе згідно з ритуалом, повернувся на своє місце і остовпів. Усі дивилися на мене такими палаючими очима і з таким напруженням, ніби ждали від мене чогось незвичайного. Мені хотілося пирхнути, але не насмілився, бо в хаті все ще панувала урочиста тиша.

— Ви промовляли чудово! — зауважив Данг. — Чи це було якесь польське закляття?

— Щось подібне до цього. Дуже старе, воно існує майже півтора століття.

— Може, вплинуло?

— А як воно могло вплинути?

— Блія Пхай часом не ожив?

— Ні! Запевняю вас, що Блія Пхай помер сумлінно, раз і назавжди.

Коли Данг переклав де сенсаційне відкриття, присутні глибоко й голосно зітхнули, чи то з жахом, чи то з полегкістю — а можливо, і з тим, і з другим водночас.

Незабаром до хати ввійшло кілька чоловік з кренгами в руках. Кренг — це музичний інструмент, що складається з кількох сопілок різних розмірів, своєрідний губний органчик з дуже приємними, вібруючими звуками, подібними до органних тонів. Справжній чоловік мусив уміти грати на кренгу й виконувати один-єдиний танець, який знали мео. Його виконують з різних приводів виключно чоловіки. То ритуальний танець, що відганяє од душі небіжчика шкідливих духів.

Прийшли двоє танцюристів. Граючи на кренгу, вони виконували свій дивацький танець. Кожен танцюрист рухався незалежно від іншого і робив несподівані рухи, то швидкі, наче стрибок хижака, то повільні, немов чатував на когось. Танцюрист високо піднімав одну ногу, обертаючись на другій; потім схилявся до землі, немов замітав її кренгом, рвучко перестрибував з ноги на ногу, або переступав повільно, як черепаха. Він то присідав навпочіпки, щоб стрибнути наперед, то завмирав на мить у русі і раптом блискавично перекручувався навколо своєї осі.

— Ми називаємо це дати стусана духові, — нахилився до мене Данг.

У цьому танці було щось чарівне, якась невимовна краса. Відчувалося суворе дихання стародавніх віків. Нічого подібного у інших народів немає. Тепер я вже не дивувався, що у мео ці танці виконували тільки чоловіки.

Це був безперечно танець ведмедя. Рухи танцюючих яскраво передавали невичерпну міць народу, його завзяті бої й безустанну пильність. Особливо вражали раптові, швидкі повороти. На протязі чотирьох тисяч років мео охороняли свої садиби від різних напасників.

Звідки ж символ ведмедя? Це був не гімалайський ведмідь, що жив у в’єтнамсько-лаотянських горах. Танець був зв’язаний із ведмедем Півночі, володарем сибірської тайги. Вивчаючи стародавні історичні пісні, яких і досі співають мео, етнографи висунули припущення, що перед тим як оселитися в китайському Хонані, своєму першому, відомому в історії місці поселення, мео жили десь на Півночі, в районі сибірської тайги й тундри. «Наші курені, — співалося в одній з їхніх популярних пісеньок, — здіймалися колись в краю, вкритому лісом, кригою і снігом. Шість місяців тривав там день і шість місяців — ніч. Дерева росли рідко й були низькі, люди теж були маленькими й загорталися у звірячі хутра…» Мені здається, що за достовірність такого припущення міг би також говорити й танець мео, на що етнографи досі мало звертали уваги. Ведмідь Півночі був натхненником їхнього танцю і як звір втілював у собі могутність далекої природи, так само й танець мав переможний вплив на найважливіший обряд мео, обряд поховання.

Незабаром інші танцюристи заступили двох перших, а ті підійшли до нас, щоб випити й поїсти. Мої сусіди, які спочатку майже не звертали уваги на танці, почали підводитися, брали кренги і самі танцювали. Серед загальної метушні Данг, Хон і я вислизнули на свіже повітря.

День кінчався. На оголених вершинах догоряв рожевий відблиск, а яри потопали в мороку. Поблизу хати було чимало людей. Вони сиділи купками або лежали на землі. Всі, хто не дрімав, веселилися; звідусіль долинав сміх і хихикання. Здебільшого це була молодь, яка позбігалася сюди навіть здалеку, бо саме тут були найкращі можливості позалицятися. Юнак виконував для дівчини імпровізовану пісеньку, а потім те саме робили дівчата. Але ніколи не співали всі разом. Під час нашої прогулянки Данг прислухався до слів пісні і дуже розвеселився. Ці пісні були надто пікантні.

Коли хтось помре у нас, то всі почуття, зв’язані з цим горем — тягар смутку, розпач і відчуття осиротіння — падає на членів сім’ї небіжчика і його близьких. Померлий залишає по собі на землі біль, а сам зникає, перетворюючись на небуття. Навіть віруючі люди не уявляють собі, щоб душа померлого й далі мислила й почувала себе так, як було за життя, і вірять, що вона, позбувшися тлінних пристрастей, розпливається в потойбічній країні, як їй призначено.

Зовсім інакше у мео. Душа померлого не втрачає життя, а й далі все свідомо відчуває, наче смерть була тільки переходом крізь якийсь невеличкий, хоч і фатальний поріг. Отже, душа уболіває, що мусить піти від людей, близьких її серцю, і бути самотньою в той час, коли її кревні й друзі лишаються на землі.

Перші дні після смерті душа блукає поблизу свого тіла, сповнена жаху й розпачу, розбита й безсила. Під час цього небезпечного блукання вона легко може стати здобиччю злих духів і перетворитися на тигра. Люди, що лишилися жити на землі, повинні допомогти душі уникнути цього. Як саме? Насамперед складаючи жертви їй і доброзичливим духам. Вони повинні виявляти ніжні почуття до душі померлого, веселитися, бо людська радість відганяє духів, а душі, яка бере пасивну участь у посмертному бенкеті, наче наказує забути про свою журбу. Ритуальний танець мео теж відганяє духів.

Пояснити цей обряд можна так: в той час як у нас при смерті вирішальне значення мають почуття живих, тут, у мео, на першому місці — вимислені відчуття померлого. Звідси й дивна поведінка людей по відношенню до небіжчика.

Ми зійшли з гори на кілька сот кроків і край лісу збудували собі за допомогою кількох підлітків просторий курінь. Данг не хотів ночувати в хаті мео, бо в них було брудно. З щирістю, гідною подиву, він жартома називав своїх земляків найбільшими замазурами в світі. Мео бояться води і тому рідко миються. Брудними були й їхні хати. Це, мабуть, єдина вада цього симпатичного племені. Правда, на схилах, де живуть мео, мало води, джерела, що вибивають з-під землі, містяться нижче їхніх садиб, в ярах, але, це, звичайно, аж ніяк не може їх виправдати.

Перед тим як заснути, я нагадав Дангу про справи молодшої вдови Блія Пхая: чи буде вона шукати іншого чоловіка?

— Ні, — відповів він, — як я й думав, вона залишиться при А Че. Якби не вагітність, усе було б інакше!..

Під ковдрами нам було тепло, але я спав погано. Вранці прокинувся з болем у голові і в шлунку. Вчорашній бенкет не пройшов для мене безслідно. Увесь день я ходив наче в тумані. А шкода! Розваги, бенкет і залицяння тривали без перепочинку. Крім того, тут співали старі пісеньки, повні спогадів про героїчні діла.

Пополудні небіжчика поховали. Церемоніймейстером був чаклун, один з учорашніх моїх співбесідників. Під його наглядом притягли колоду, видовбану зсередини за розмірами померлого. Небіжчика відв’язали від стовпа, втиснули в дупло колоди й забили дошками. Гомін на хвилинку вщух. Чаклун кілька разів ударив сокирою по труні, звертаючись до небіжчика урочистим голосом, чи не хотів би він все-таки чогось попоїсти і чи не має взагалі якогось бажання. Відповіді не було, тоді чаклун подав знак, і кілька мео понесли труну. Інші заграли на кренгах.

У процесії йшли тільки чоловіки. Жінки й діти стояли осторонь і дивилися без усякого смутку. Тільки двоє малюків, десятирічний хлопчик і молодша від нього дівчинка, не витримали і заплакали. Це були діти Блія Пхая. Молоді сердечка збунтувалися проти дисципліни церемоніалу й дали щирий вихід природним почуттям.

Процесія посувалася повільно, щоб могли встигнути танцюристи з кренгами. Їх було більше десяти; хто мав кренг, той брав участь в похоронній процесії. Вони танцювали навколо труни і кожен грав, що хотів, тому навколо стояла справжня какофонія. Зрозуміло, що крізь гамір, який раздирав вуха, до нас, живих, ніякий злий дух пробитися не міг. Труну благополучно винесли на пагорб за триста кроків од хати і тут без церемоній закопали. На могилу поклали гілки і каміння, щоб оберегти останки від лісових звірів, а поряд на всякий випадок заготовили трохи їжі.

Звуки кренгів не затихали і коли ми поверталися до хати. Тут зголоднілі мео розсілися біля кількох вогнищ. Мудрий і передбачливий шаман, до того ще й добрий базіка, перекладаючи голоси духів на людську мову, заявив, що треба принести в жертву ще одного буйвола.

Похоронний бенкет тривав далі. Всі були в чудовому настрої, мали прекрасне самопочуття й висловлювали думку, що поховання пройшло добре. Блія Пхай мусить бути задоволеним. Його душа, яка незабаром з’єднається з духами предків; напевно оточить турботливою опікою сім’ю, що лишилася на землі. Щодо цього двох думок не було.

На другий день, попрощавшись з А Че і з приємною компанією, ми рано-вранці осідлали коней і вирушили у зворотню путь в Долину. Але перш ніж рушити, Данг виконав уже знайому маленьку церемонію: він спитав свої чарівні роги, чи буде щасливою подорож, особливо під час переходу над тим фатальним урвищем. Потім кинув роги на землю. Вони обидва впали округлою поверхнею догори: погана прикмета. Злі духи чекали на нас.

Данг похнюпився, але не розгубився. Він схопив роги з землі й кинув їх вдруге. Один ріг упав догори округлою стороною, другий — плоскою; знову недобрий знак. Данг гнівно прикусив губи і кинув утретє. Наслідок був такий самий, роги вперто пророкували погану подорож. А втім, не менш упертим був і Данг, він не здавався. На четвертий раз роги, нарешті, впали плоскими боками догори. У Данга відразу посвітлішало обличчя, і він тріумфально закричав:

— Добра прикмета!

Потім хитро і значуще посміхнувся і сховав роги в торбу.

У Долину ми повернулися благополучно, без будь-яких пригод.