Дикі банани

НЕЩАСНИЙ ТАМ

Останній відрізок нашої подорожі з Туан Гіао до Лаї Чау був найдовший: їхати треба було кілометрів сто п’ятдесят. Ми вирушили задовго до світанку, і день застав нас уже далеко від Туан Гіао. Цього ранку в гірському краєвиді з’явився новий мальовничий елемент, який мої друзі жваво вітали: туман. Він застилав густим килимом найнижчі частини долин, де розкинулися рисові поля, а понад тим білим покровом повітря було чисте-чисте. Наша дорога звивалася високо вздовж схилів, і, зазираючи в низини, можна було подумати, що то не туман, а таємні озера, які розпливлися серед Гір.

— Точна прикмета — кінчається осінь, — зауважив Тунг. — Такий туман стоятиме до кінця грудня, а подекуди і в січні.

Минуло тільки дві години, як зійшло сонце, а воно вже розігнало всі випари, і настав звичайних пекучий день з напрочуд прозорим повітрям, таким характерним для гір Сіп Сонг Чо Таї.

Приблизно в цей час ми проїздили останні села чорних таї. Тут, немов відрізаний, закінчувався район їхніх поселень, наче ми дійшли до кордону іншої держави. Однак це було зовсім не так: далі жили люди тієї самої народності, розмовляли тією самою мовою, тільки то були білі таї.

Досі жінки таї носили на голові тільки завої, тепер з’явилися конічні солом’яні брилі, правда трохи відмінні од в’єтнамських, більш сплющені. І чим далі на північ, чим ближче до кордонів Китаю, тим більше сплющені були брилі. Напевно, це перші видимі сліди китайського впливу. Білі таї носили вже зовсім плоскі гігантські тарілки з соломи, надзвичайно дивовижні, крислаті й ошатні.

У одному з тих останніх сіл ми побачили кілька чорних таї, у солом’яних брилях. Я велів зупинити машину, щоб сфотографувати їх, коли вони проходитимуть повз нас, але жінки страшенно обурилися. Одна, у брилі, посадженому задерикувато набакир, крикнула на мене так гнівно й вороже, що мені перехопило дух. Сварлива молодиця була, очевидно, в поганому настрої.

Потім ми пробивалися через безплідні, майже зовсім безлюдні гори. Ці пустки, що відділяли чорних таї від білих, здалися мені магічною завісою, за якою на нас чатували усякі несподіванки, від яких захоплювало подих, — завіса перед майже казковим краєм. Адже в цьому гірському кутку між Китаєм, В’єтнамом і Лаосом на протязі останніх десятиліть відбувалися важливі події, а історична драма, що розігралася тут, прокотилася луною по всьому світу, доходячи до Пекіна, Парижа й навіть Лондона. Тут народжувалися неабиякі індивідуальності, великі серцем люди і страшні своєю жорстокістю сатрапи. Тут була колиска родини Део, останніх великих деспотів Сходу, які зовсім недавно зійшли з кривавої арени.

Саме тут жили в ореолі напівлегендарної слави білі таї, на яких мандрівники, що побували у цих краях, не могли надивитися. Про них писали, що вони більш горді, вищі й вродливіші, ніж чорні таї, але такі ж чесні, гостинні, відверті і швидкі до розваг. Правда, білі таї чоловіки ледачіші за своїх братів. Вони нібито примушували інших, зокрема своїх жінок, обробляти рисові поля, а самі залюбки сиділи біля вогнища й без кінця радились у справах свого повіту.

Залишилися позаду безплідні гори, знову буйні джунглі запанували на схилах і долинах, а людей усе ще не було. Дещо пізніше з’явилися садиби, згодом невеликі села.

Спочатку в одному, а потім і в другому селі ми на кілька хвилин зупинялися, виходили з машини, щоб розім’яти ноги й поговорити з людьми. Як ми і сподівалися, білі таї справили приємне враження. Вони ввічливіші, балакучіші, та чи гордовитіші, вищі й красивіші від чорних таї — цього встановити за короткий час нам не пощастило.

Незабаром ми в’їжджали до спадкового заповідника роду Део.

Ім’я Део я вже не раз чував і в Ханої, і раніше, в Польщі, дещо читав про нього у нечисленних книжках про Індокитай, які пощастило знайти вдома. Це ім’я звучало завжди якось особливо, казково, але разом з тим зловісно. Део були білі таї й становили такий могутній клан феодалів над феодалами, що хоч і не починали свій родовід од богів, як китайські імператори чи королі Лаосу, але все-таки до останнього часу вважали себе за напівбогів. Навіть французи не похитнули тієї божественної шани, яку віддавали їм не тільки чорні, білі, рожеві таї, а й усі інші сусідні народності.

Я вважав, що Део — старовинний рід вельмож, як і багато інших, закинутих десь у далеких горах Азії. Та в міру наближення до В’єтнаму, а потім у В’єтнамі до Чорної річки, я дізнавався про такі подробиці, що в моєму уявленні ці патріархальні напівбоги перетворювалися на несамовитих демонів. Тут коїлися огидні, як у страшній казці, речі. Були вони тим жахливіші, що все це відбувалося зовсім недавно, в другій половині двадцятого століття.

Надзвичайно глибокі яруги річки Нам Меук, які ми перетинали, вражали нас і викликали в нашій уяві найсміливіші припущення. Тут навіть сама природа припасовувалася до бурхливих вчинків людини й створювала настрій, сповнений драматичного напруження. Незабаром у горах дещо розпогодилось, і, побачивши край дороги хатину таї, ми зупинилися, бо шофер мусив долити води в радіатор.

Усі вийшли з машини.

Хата, за звичаєм таї, стояла на палях й була оточена затіненою верандою, на яку можна злізти по зручній драбині. Люди висипали з хати на веранду й дивилися так, наче були занепокоєні нашою затримкою.

— Ми налякали їх! — посміхнувся я до Тунга.

— Тут, мабуть, не так часто бувають з такими візитами! — мій друг зробив кумедну міну.

На веранді стояло кілька жінок, дітей, підлітків. Біля стіни спав літній чоловік. Розбуджений зненацька, він приглушено скрикнув, скочив на ноги і здивовано витріщився на нас, ніби перед ним з’явилися упирі. Жінки почали заспокоювати його ніжними словами, і обличчя чоловіка набрало нормального виразу.

Але нас вразив його вигляд. Худий, наче живий скелет, чоловік скидався на навіженого, а коли звертався до жінок, то з горла виривалося якесь незрозуміле белькотіння.

Мені казали, що серед таї майже немає божевільних, отож цей нещасний зацікавив мене. Я спитав Куйєна, чи такий він од народження.

— Ні, — відповів Куйєн, який уже встиг розпитати про все.

Він, очевидно, довідався про щось надзвичайне, бо вся четвірка — Куйєн, Тунг, Дьєн і Хунг — швидко загомоніли. Кілька разів лунало слово Део Ван Лан ім’я останнього сатрапа, який ще донедавна хазяйнував тут і втік з французами. За хвилину мої друзі дійшли згоди і обернулися до мене.

— Що сталося? — спитав я заінтригований. — Якась сенсація?

— Ото ж бо й є, що сенсація! — відповів Тунг. — Те, що нам розповіли жінки, просто жах. Але для часів, коли Део Ван Лан був тут володарем життя й смерті, це було звичайним явищем. Чудовисько Део Ван Лан скалічив цього неборака. Він застосував для цього нам тенг, ту паскудну рослину…

— А що таке нам тенг?

— Кущ з колючими гілками, причому тверді колючки ростуть тільки в одному напрямі і нагадують гострі, як вістря, стріли. Таку колючу гілку встромлюють глибоко в стравохід і, коли її висмикують, колючки видирають шматки тіла. Такий нещасливець довго не протягне. Оцей — його звати Там, — все-таки мав щастя: він не врізав дуба, вижив…

— Ви кажете, що таку гілку йому встромили в горло?

— Так. Він уже не може як слід розмовляти.

— А для чого це робили?

— Проста річ: Део Ван Лан гнівався на нього…

Ми зійшли на веранду і зазирнули Тамові в рот.

Чоловік здивувався, але слухняно робив те, що йому говорили, вважаючи, мабуть, що перед ним лікар. Те, що ми побачили, було жахливо. Горлянка, хоч трохи загоїлася, була так пошматована, що аж ніяк не була схожа на горло людини.

— Чим же він накликав на себе такий гнів? — спитав я Тунга.

— Впасти в немилість цього нелюда було неважко. Таких жертв, як Там, можна налічити сотні. Це — страшна історія…

Горе спіткало Тама кілька років тому. Він був здоровий заповзятливий господар, якому щастило. Мав гарних дочок і вдалих зятів, але особливо красивою була наймолодша дочка, Денг, якій тільки-но минуло дванадцять років.

Део Ван Лан був не лише деспот, а й розгнузданий розпутник, хоч йому вже перевалило за сімдесят. Він вважав, що має право на всіх жінок в районі, який перебував під його владою. У кожному селі були посіпаки і донощики; а Тама запідозрювали у симпатіях до руху Опору. Део Ван Лан вирішив у відповідь на таке зухвальство розправитися з Тамом і його родиною.

Під час одного з своїх виїздів він вдерся з озброєним почтом До садиби Тама і наказав привести йому Денг. Батько просив змилуватися, доводив, що дочка ще надто молода, але Део Ван Лан, презирливо знизав плечима, велів зв’язати Тама, а дівчину вночі згвалтував. На другий день насильник забрав її з собою, щоб віддати в дружини одному із своїх офіцерів.

Тоді сталася нечувана річ, безприкладне богохульство. Доведений до відчаю батько вголос знеславив Део Ван Лана. Цей навіжений образив можновладця, перед яким люди падали на коліна прямо в пилюку. За таке зухвальство — смерть. Нещасного привезли до Лаї Чау і там присудили до випробуваної кари: як завжди у таких випадках, було оголошено, що в ньому сидить злий дух, якого треба вигнати за допомогою колючої гілки куща нам тенг. Саме так Део Ван Лан зробив з Тамом, а тоді конаючого він наказав зашити в мішок і вкинути до Чорної річки.

Це була безсумнівна смерть. Але Там якимсь чудом уцілів. Течія викинула мішок на берег, і милосердні люди, нехтуючи небезпекою, у великій таємниці врятували засудженого. Коли французи зазнали остаточної поразки й деспоти разом з ними втекли за кордон, Тама перевезли додому і почали лікувати.

От на цьому шляху до Лаї Чау я зіткнувся безпосередньо з жахливими подіями. Їх ніхто тут не вигадував, вони існували в житті, про що, на жаль, надто виразно свідчило нещастя Тама.

— Яка з них Денг? — тихо спитав я Тунга, потай позираючи на присутніх жінок.

— Її немає! — відповів той.

— Померла? — спало мені мимоволі на думку.

— Ні, вона жива, але її немає у В’єтнамі.

— Део Ван Лан забрав її з собою до Франції?

— Ні, — посміхнувся Тунг, — адже таких, як Денг, було тут чимало. Надто дорого обійшлося б.

Я зацікавлено поглянув на Тунга. Його фривольний гумор був надто несподіваний за цих обставин.

— Де ж вона поділася?

— В Лаосі. Пішла туди з чоловіком, за якого її віддали.

Ми розпрощалися з родиною Тама і через дві години спускалися з гір у простору долину, в якій звивалася велика річка. Над правим берегом біліло мурованими будиночками красиве містечко Лаї Чау. Я дивився на нього, розчулений, з піднесенням, наче побачив уперше поважну і заслужену людину, про яку досі знав лише з героїчних оповідань. Я з радістю вітав Чорну річку, як добру знайому, яку зустрів після стількох днів поневіряння по гірських шляхах. Вона була тут молодша, ніж під Хао Біном, але така ж могутня, приваблива і водночас страшенно поривчаста і нестримана, справді гірська.

Не зупиняючись, ми проїхали містом. Бачили головну вулицю і кілька менших, поперечних. Було вже пополудні, час, коли в інших поселеннях розпочинався рух. А в Лаї Чау панував спокій, і тиша відразу впадала в око. Місто справляло враження мертвого. Ще й досі у Лаї Чау жили пристрасті родини Део. І коли Део зійшли зі сцени, місто негайно впало в летаргію, а нові соки його ще не оживили.

Але то не був занепад. Лаї Чау не зійде з карти світу. Незабаром воно розквітне, я певен, місто лежить у самому серці прикордоння, там, де схрещуються не тільки шляхи, але й інтереси трьох держав.

Проїхавши Лаї Чау, ми опинилися на пагорбі, що височів над південно-західним краєм міста. Тут стояли різні адміністративні будинки і казарми, споруджені ще французами: в них розміщалося колись командування так званої четвертої військової території, що охоплювала майже всю теперішню провінцію Тай Мео. На самій вершині гори містилася резиденція французького командуючого, яка досить добре збереглася. Тут нам запропонували квартиру. В цьому великому будинку, що дихав приємною прохолодою, є розкішна зала з кам’яним паркетом і кілька величезних дверей-порталів, які виходять на терасу.

Французи знали, навіщо будували навколо резиденції терасу: краєвид звідси навдивовижу чарівний. З височини, яка підносилася метрів на сто над долиною, видно Лаї Чау, що лежить наче барвиста іграшка на долоні. У цю ідилічну картину вдирається Чорна річка, непокірна посланниця китайських гір. Вона з шаленством напасника бореться з долиною в конвульсивних закрутах, поки знову не впадає в провалля між горами й зникає з очей, женучись за новими завоюваннями.

А гори? Тут вони громадяться вище, енергійніше, ніж раніше, зухваліше здіймаються схилами і глибше падають у безодню. Важко сказати, чого в них більше — прихованої загрози чи лагідної доброти? Але ясно одне: вони чудові. Французи, які збудували цю терасу, щоб милуватися чарівною величчю гір і долини, в останні роки свого панування позирали на ті гори з жахом: крізь заплутані пасма зі сходу потайними стежками просочувалися зловісні сили, що пророкували кінець тогочасним володарям.

Французи, мабуть, частенько поглядали й на північ. Там, на протилежному боці, у вилогах, створених Чорною річкою та її притокою Нам На, на скелястому високому мисі гордовито височіли кілька білих будинків. Так само, як і французькі поселення, вони панували над усією долиною й були показнішими, ніж будинки в місті, а один великий будинок, наче укріплений палац, здавався навіть більшим за резиденцію французького командуючого. Це було гніздо роду Део. Найвище укріплення спорудив син Део Ван Лана перед падінням колоніальної влади. Невже цей дурень був такий засліплений, що не помічав, як невблаганно наближалася історична розплата?